В. П. Кохановский 1 страница

14.

15. Виникнення та розвиток психіки

Виникнення та розвиток психіки — одне з найскладніших питань. Наукове пояснення цього питання розвинулося на основі досягнень біологічної та історичної наукОсновна ознака психіки людини полягає в тому, що крім спадкоємних і особисто придбаних форм поводження людина володіє новим, найважливішим засобом орієнтування в навколишній дійсності - знаннями, які являють собою концентрований досвід людства, переданий за допомогою мови. Психіка людини формується й постійно збагачується в умовах соціального оточення, у процесі засвоєння соціального, суспільного досвіду. Якщо тварина, вирощена в штучних, ізольованих умовах, зберігає всі свої видові якості, то людина без соціального оточення не здобуває ніяких людських якостей.

З переходом від тваринного існування до людського суспільства виникло два нових фактори формування психіки людини: це суспільна праця з використанням знарядь праці і язикове спілкування. З виникненням прямоходіння в людини звільнилися руки, розширився кругозір, виникли умови для інтенсивного розвитку його орієнтовної діяльності. Це, безумовно, привело до виникненню знарядь праці, трудового процесу. Людина починає жити у світі постійних знарядь праці, через які з покоління в покоління передаються трудові операції.

Психічне відбиття миру людиною пов'язане з його суспільною природою, вона опосередковується суспільно виробленими знаннями. Вищою формою психіки є свідомість людини, що виникло, як ми вже відзначили, у процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривно пов'язане з язиком і мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює своє поводження.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей своєрідно. Як правило, вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану й т.д. Інакше кажучи, психіка - це суб'єктивне відбиття об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини із зовнішнім середовищем

16. Свідомість, як вища форма відображення дійсності

Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом.

17.. Л. С. Виготський (1896—1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Заслуга Виготського втому, що він першим запровадив історичний принцип у психології.

У своїй теорії вчений здійснює перехід до трактування соціаль-ного середовища не як фактора, а як джерела розвитку особистості.У розвитку дитини, стверджує Виготський, переплітаються дві лінії.

Перша - шлях природного дозрівання, друга - оволодіння культур-ними способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами орга-нізації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свогоісторичного розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мова,письмо, система числення тощо).

З позиції культурно-історичної концепції психічний розвиток осо-бистості невіддільний від розвитку особистості й проходить декількастадій. Початкова пов'язана з тим, що дорослий управляє поведінкоюдитини, спрямовуючи реалізацію його «натуральних», мимовільнихфункцій. На другій стадії дитина сама стає суб'єктом і спрямовує по-ведінку інших (приймаючи їх об'єктом). На наступній стадії дитинапочинає застосовувати до самої себе (як до об'єкта) ті способи управ-ління поведінкою, які інші застосовували до неї, а вона до них. Вигот-ський вважає, що кожна психічна функція з'являється на сцені двічі- спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішнійспосіб мислення дитини

Психологічний вік за Виготським не зводиться до суми окремихпсихічних процесів, це не календарна дата, а відносно завершенийцикл розвитку особистості, що має свою структуру і динаміку. Длявстановлення етапів псиічного розвитку Виготський запропону-вав три критерії: соціальна ситуація розвитку, особистісне новоут-ворення, провідна діяльність. Соціальна ситуація розвитку - цеособливі поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов.

Включає вимоги дорослих, їх очікування щодо дитини; забезпеченняматеріальних умов, особливості взаємин оточуючих. Провідна діяль-ність - діяльність, що обумовлює головні зміни психічних особли-востей дитини в даний період її розвитку. У межах провідної діяль-ності виникають нові види діяльностей, та інші новоутворення Віковікризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і пози-тивної (конструктивної) сторін. Вони знаменують собою перехід доякісно нових рівнів на шляху подальшого розвитку дитини. Неблаго-получчя дитини під час кризи не закономірність, а швидше показникнегнучкої педагогічної системи, яка не встигає за швидкою зміноюособистості дитини.

18. Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується

індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем. Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (філософське визначення) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості. Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

19.

20. Особистістю людина не народжується, а стає. З даною точкою зору сьогодні погоджується більшість психологів. Теорії особистості - це ретельно вивірені гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вчиняють саме так, а не інакше

1) Психодинамічні підходи (психоаналіз З. Фрейда, індивідуальна теорія особистості А. Адлера, аналітична теорія особистості К. Юнга) Фрейд був переконаний в тому, що основний фундамент особистості індивідуума закладається в дуже ранньому віці, до п'яти років, на його думку людина народжується з певною кількістю статевої енергії (лібідо), яка потім проходить в своєму розвитку через декілька психосоціальних стадій, які коріняться в інстинктивних процесах організму. К. Юнг розглядав розвиток особистості як динамічний процес, як еволюцію протягом всього життя (на відміну від З. Фрейда). З точки зору К. Юнга, людина постійно набуває нових умінь, досягає нових цілей і проявляє себе все більш повно. Життєва мета - повний прояв Себе (самоздійснення). Уявлення про те, людина - це єдиний організм, є визначальним в адлерівській психології. Назва самої теорії "індивідуальна психологія" (від лат. "individuum" - "неподільний") означає сутність, яку не можна поділити. Індивідуум - це єдине ціле в кожному прояві особистості, яке рухається в напрямі росту і розвитку. Людина прагне до вдосконалення, намагаючись досягти визначених цілей.

2) Его-психологія (Его-теорія особистості Е. Еріксона, гуманістична теорія особистості Е. Фромма, соціокуль-турна теорія особистості К. Хорні)

Центральним для створеної Е. Еріксоном теорії розвитку є положення про те, що людина протягом життя проходить через декілька універсальних для всього людства стадій Суспільство схвалює розвиток соціальних можливостей людини. З точки зору Еріксона, поведінка людини першочергово детермінована. Біологічне дозрівання у взаємодії зі сферою соціальних стосунків індивідуума дає складну систему поведінкових проявів. Всі люди самі несуть відповідальність за свої успіхи та невдачі.

3) Теорія особистісних рис (Ф. Олпорт, Дж. Кеттел, Г. Айзенк)

Автори теорії особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які змушують одних людей поводитися більш-менш однаково в різних ситуаціях.

4) Навчально-біхевіористичний напрям (Б. Скіннер та ін.)

Даний підхід базується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Всі форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, героями кіно тощо). 5) Когнітивний підхід (А. Елліс, Д. Роттер та ін.) І

Когнітивний (від лат. cognitio -знання, пізнання)

Вказана теорія є спробою пояснити природу контролю людини над своїм існуванням аби надати йому певного сенсу. 6) Гуманістичний підхід (Ф. Перлс, К. Роджерс, А. Мас-лоу та ін.)

Найважливіша концепція гуманістичної психології - концепція становлення. Людина ніколи не буває статичною, вона завжди перебуває в процесі становлення

21. Як відомо, потреби людини є вихідним спонуканням до діяльності. Об'єкти, що спонукають до діяльності, виступають у формі свідомих образів або уявлень, думки або поняття, ідеї чи морального ідеалу.

Мотив —це те, що, відображаючись у свідомості людини, спонукає її до діяльності, спрямовуючи її на задоволення певної потреби. На думку Р.Г. Асеева, мотивація є специфічним видом психічної регуляції поведінки та діяльності.

Отже, підґрунтям будь-якої діяльності є мотив, який спонукає людину до цієї діяльності. У процесі діяльності мотив може змінюватися і, навпаки, при збереженні мотиву може змінюватися виконувана діяльність. Таким чином, мотив є не просто однією із складових діяльності, а виступає компонентом складної системи — мотиваційної сфери особистості. Під мотиваційною сферою особистості розуміється вся сукупність мотивів, які формуються і розвиваються протягом її життя. Ця сфера динамічна і розвивається залежно від обставин. Численні мотиви індивіда є відображенням потреб, властивих різним спільнотам, до яких він належить. Цим визначається складна картина динамічної сторони мотивів, їх узгодженість або суперечність, диференціація або інтеграція тощо.

Потреби — це переживання необхідності в певних умовах, без яких людина не буде нормально розвиватися, жити (їжа, вода, світло, затишок тощо). Потреби пов’язані з наявністю внутрішнього відчуття незадоволення, «неспокою», з об’єктивним дефіцитом того, що необхідно людині для його усунення.

Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку.

Соціальні настанови — соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об´єкта дії.

Людину як суб´єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.

Мотиви — усвідомлена потреба особистості-суб´єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Мотиви класифікують, виокремлюючи серед них основні — матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо. Розглянуті мотиваційні утворення - диспозиції (мотиви), потреби і цілі - основні складові мотиваційної сфери людини

22. Провідною характеристикою особистості більшість дослідників вважають її спрямованість, хоча тлумачать її сутність по-різному. Так, для С.Л.Рубінштейна спрямованість — це „динамічна тенденція", для О.М.Леонтьєва — „системотвірний мотив", для В.М.М'ясищева — „домінуюче відношення", для Б.Г. Ананьева - „основна життєва спрямованість", для А.С.Прангішвілі — „динамічна організація сутнісних сил людини". Дослідження спрямованості особистості здійснюється шляхом вивчення всієї системи психічних властивостей і станів особистості: потреб, інтересів, схильностей, мотиваційної сфери, ідеалів, ціннісних орієнтацій, переконань тощо. Таким чином, спрямованість є системотвірною властивістю особистості, яка визначає її психічний склад.

Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає ієрархічно пов'язані між собою форми:

— потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;

— бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;

— прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;

— інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;

— схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;

— ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;

— світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;

— переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду У спрямованості особистості провідна роль належить усвідомлюваним мотивам.

23.. З тезою про те, що особистістю людина не народжується, а стає, погоджується зараз більшість психологів. Але їх точки зору на те, за якими законами розвивається особистість, значно розходяться. Проблемами розвитку та формування особистості займалися Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.В.Запорожець, С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін, О.РЛурія та інші. Слід відзначити, що саме Д.Б.Ельконін, Л.І.Божович та О.В.Запорожець зробили найбільший внесок до розробки психологічної теорії дитячого розвитку.

від народження до ранньої юності (до закінчення школи) провідні діяльності предметного плану послідовно та періодично змінюють одна одну, з одного боку, та форми спілкування — з іншого, що забезпечує почерговий розвиток пізнавальних процесів і самої особистості.

Весь процес дитячого розвитку від народження дитини до закінчення школи Д.Б.Ельконін розділив на три вікових етапи: раннє дитинство (дошкільне), молодший шкільний вік (від 1 до 4-5 класів), середній та старший шкільний вік (5-8 та 10-11 класи

Систему поглядів Д. Б. Ельконіна на формування особистості розвинув та продовжив Д.І. Фельдштейн. У центрі його уваги знаходиться соціальний розвиток особистості, який розуміється як взаємозв'язаний процес соціалізації та індивідуалізації, тобто залучення дитини до єдиних для всіх соціальних норм та разом з тим її поступове перетворення на неповторну особистість. Е.Еріксон, виходячи зі своєї концепції, виокремив вісім стадій розвитку особистості:

1. Раннє дитинство (від народження до 1 року)..

2. Пізній період немовляти (від 1 року до 3 років).

3. Раннє дитинство (від 3 до 5 років).

4. Середнє дитинство (від 5 до 11 років).

5. Статеве дозрівання, підлітковий вік та юність (від 11 до 20 років).

6. Рання дорослість (від 20 до 40-45 років).

7. Середня дорослість (від 40-45 до 60 років).

8. Пізня дорослість (понад 60 років).

Слід вказати, що в кожній з виділених стадій розвитку особистості вказуються лише окремі моменти, які пояснюють його перебіг, і лише деякі, характерні для даного віку, особистісні новоутворення.

У вітчизняній психології прийнято вважати, що розвиток особистості відбувається в процесі її соціалізації та виховання. Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками шляхом засвоєння системи знань, норм та цінностей набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. У такому розумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням і спільною діяльністю. Разом з тим соціалізація не є механічним відображенням безпосередньо відчутого або одержаного в результаті спостереження соціального досвіду. Різні особистості можуть виносити з об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід, що є підґрунтям іншого процесу — індивідуалізації. Соціалізація та індивідуалізація — це не два протилежні процеси. У процесі соціалізації людина набуває власної індивідуальності, соціальний досвід не тільки засвоюється, а й активно опрацьовується, стаючи джерелом індивідуалізації особистості.

24. Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на саму людину, її власну діяльність, внутрішній світ. Так, в процесі пізнання дійсності та взаємодії з нею людина виступає не лише як суб'єкт відображення (той, хто пізнає), а і як об'єкт відображення (того, кого пізнають). В даному випадку спрацьовує такий компонент свідомості людини як самосвідомість, що засвідчує найвищий рівень розвитку психіки людини серед живих організмів.

Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки

Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується_поступово.

Пізнання людиною самої себе є дуже складним процесом, який триває протягом життя. Спочатку людина пізнає свої зовнішні особливості, порівнює їх з особливостями інших людей, в результаті чого у неї формується уявлення про свій зовнішній вигляд. Потім на основі самоспостереження і рефлексії у неї виникає система знань про свої внутрішні психічні властивості. На основі сформованих уявлень і знань про свою особистість виникає складне психічне утворення, яке отримало назву "Я-концепції".

Функції самосвідомості: 1) пізнавальна - накопичення інформації про власні якості властивості, прояви

2) оцінкова - формування ставлення до власних якостей властивостей, проявів

3) регулятивна - побудова власної поведінки на основі знань та ставлень щодо себе

4) захисна - послаблення або й усунення травмуючих нега­тивних емоційних переживань у психіці людини. Структура самосвідомості людини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності: пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; емоційної - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення і т. п.; вольової - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І. П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

25. Усі живі істоти здатні виявляти активність, тобто здатні самостійно реагувати, перетворюючи або підтримуючи життєво важливі зв'язки з навколишнім світом. Активність є всезагальною характеристикою живого, має своєрідний вияв і одержала назву „діяльність". Діяльність людини — досить складне явище, яке є об'єктом вивчення багатьох наук. Відомий учений О.М.Леонтьєв вважає, що головною конституюючою характеристикою діяльності є її предметність

Будь-яка індивідуальна діяльність нерозривно пов'язана з діяльністю суспільства, будь-який індивід — з іншими людьми.

О.М. Леонтьєв вважає, що діяльність — це реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом, до якого обов'язково включена психіка. Діяльність людини має такі головні характеристики: мотив, мета, предмет, структура і засоби.

Психологічну теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи. Російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності. Створення Л.С. Виготським культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його великий внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали можливість іншим ученим підійти до витоків діяльності. Загалом Л.С. Виготський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психічному розвитку дитини.

На основі зазначеної ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, в якій вчений виходив з положення марксизму про те, що діяльність утілюється у своєму продукті. Відбувається начебто "опредметнювання" тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Таким чином, у продукті діяльності ці уявлення набирають нової форми. На підставі цього положення О.М. Леонтьєв доходить висновку, що, взаємодіючи з предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) "опредметнену" психологічну реальність. Це й становить процес його психічного розвитку. Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Так, поняття потреб, мотивів особистості дістають у нього оригінальне інтерпретування. Мотиви вчений трактує не як внутрішні спонукання, що йдуть від особистості, а як реальні предмети, в яких втілюються (опредметнюються) потреби. Категорія діяльності, за О.М. Леонтьєвим, охоплює "полюс об'єкта" і "полюс суб'єкта", що веде до розуміння самої особистості як моменту діяльності та її продукту. Таким чином, психіка перетворюється в реальність людської діяльності, чим заперечується можливість розглядати її як реальність, притаманну самому суб'єктові.

26. Виникнення та розвиток різних видів діяльності в людини є складним і тривалим процесом. Найчастіше виокремлюють три види діяльності, які генетично змінюють одна одну: гру, учіння і працю. Вони розрізняються за кінцевим результатом (продуктом діяльності), за організацією, за особливостями мотивації. Гра. У перші роки життя в дитини складаються передумови для оволодіння найпростішими формами діяльності. Першою з них є гра.

Гра — це насамперед осмислена діяльність, іншими словами - сукупність осмислених дій, об'єднаних єдністю мотиву. Так, С.Л. Рубінштейн вважає, що гра-це породження діяльності, за допомогою якої людина перетворює дійсність і змінює світ. Гра — це спосіб реалізації потреб та запитів дитини в межах її можливостей.

Виходячи з особливостей гри, одні предмети в ігровій діяльності можуть замінюватися іншими.

Виконуючи ту чи іншу роль, дитина розширює, збагачує, поглиблює свої знання про світ, а також свою власну особистість. Тому гра має велике значення для розвитку в дитини уяви, мислення, волі, особистості загалом.

Учіння. У психологічній літературі зустрічаються два терміни, якими позначається вид діяльності, пов'язаний із засвоєнням знань та досвіду попередніх поколінь. Традиційним для педагогічної психології було вживання терміну "навчання" та відповідно "навчальна діяльність".Але.з метою підготовки людини до трудової діяльності необхідно було виокремити особливий її вид — учіння, сутність якого полягала б у засвоєнні узагальнених результатів попередньої праці інших людей. Людство виокремило для цього особливий період у житті підростаючого покоління і створило спеціальні форми існування, за яких учіння стає окремим видом діяльності. Учіння складається з таких елементів: засвоєння інформації про властивості навколишніх предметів та явищ (знання); прийомів та операцій, з яких складаються основні види діяльності (навички); оволодіння способами використання вказаної інформації для правильного вибору прийомів та операцій відповідно до цілей і умов діяльності (уміння).

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три функції:

• інформаційно-комунікативну;

• регулятивно-комунікативну;

• афективно-комунікативну

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передавання та приймання інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передавання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших.

Регуляційно-комунікативна функція полягає в коригуванні поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, реагує на їхні дії

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, у тому числі й соціального

Зокрема, залежно від мети спілкування, Л.А. Карпенко визначає такі функції спілкування та їх мету:

♦ контактна — встановлення контакту як стану готовності до передачі та прийняття інформації і підтримання взаємозв'язку у формі постійної взаємоорієнтованості;

♦ інформаційна — обмін інформацією, думками, рішеннями;

♦ спонукальна — стимулювання партнера по спілкуванню;

♦ координаційна — взаємна орієнтація і погодження дій при організації взаємодіяльності;

♦ розуміння — не лише адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлення, але й розуміння партнерами один одного (намірів, емоційних станів тощо);

♦ амотивна — збудження у партнера необхідних емоційних станів ("обмін емоціями") чи зміна своїх під впливом партнера;

♦ встановлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових зв'язків соціуму, в якому необхідно діяти індивіду;

♦ вплив — зміна стану, поведінки, особистісно-образних формувань (намірів, установок, рішень, потреб, дії тощо).

А. А. Урбанович визначає такі основні функції управлінського спілкування.

■ видача розпорядчої інформації (розпорядження, накази, рекомендації, поради тощо);

■ отримання зворотної (контрольної) інформації про хід і результати реалізації розпорядчої інформації;

■ видача оціночної інформації про результати реалізації завдання.

Перша функція в управлінському спілкуванні присутня завжди, вона є провідною. Друга і третя можуть бути відсутні в тому чи іншому конкретному акті управлінського спілкування.

Дата добавления: 2015-05-22