Лекція 18. Сприймання

18.1. Особливості образів сприймання.

18.2. Фігура й тло: закономірності перцептивної організації матеріалу.

18.3. Активність сприймання.

18.1. Особливості образів сприймання

Основна характеристика образів сприймання – предметність, тобто здатність людини сприймати світ не у вигляді набору не пов'язаних одне з одним відчуттів, а у вигляді відділених один від одного предметів, які мають властивості, що викликають дані відчуття. Це означає, що феномен предметності виявляється у таких властивостях:

1) реальність – людина вірить у реальність того предмета, який подається їй в образі;

2) об'єктивація (об'єктивованість) – людина переживає образ як існуючий зовні. При неадекватному стимулюванні того чи іншого органа чуття можуть виникати образи, позбавлені об'єктивованості(“у вухах дзенькає”, “з очей посипалися іскри”);

3) означеність (усвідомлення, категоріальність) людського сприймання виявляється в тім, що воно має узагальнений характер й кожен об'єкт, який сприймаємо, ми позначаємо словом-поняттям, відносимо до певного класу;

4) цілісність сприймання полягає в тому, що образ предметів не подається у цілком готовому вигляді з усіма необхідними елементами, а наче добудовується думкою до деякої цілісної форми на основі невеликого набору елементів;

5) константність – здатність сприймати предмети відносно постійними за формою, кольором, величиною і рядом інших параметрів незалежно від мінливих фізичних умов сприймання; джерело константності сприймання є активні дії перцептивної системи;

6) полімодальність – образ сприймання являє собою єдність даних від органів чуття різної модальності;

7) аперцепція – залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості, минулого досвіду, завдань і мотивів діяльності.

Перераховані властивості розкривають поняття предметності образа, що являє собою вираження в нашій свідомості предметності світу. Ми живемо в предметному світі, що відрізняється від світу, описаного в підручниках фізики. Предметність – це спосіб членування реальності, адекватний формам людської діяльності.

Вобразі сприймання можна виділити два плани – чуттєвий і предметний. Одна чуттєва тканина, той самий стимул можуть втілитись у різний предметний зміст. Виникає проблема стимулу. Так, для зорового аналізатора прийнято розрізняти дистальні й проксимальні стимули. Дистальний стимул – цілісний фізичний об'єкт, який, однак, не подається оку безпосередньо й тому його, строго кажучи, не можна вважати стимулом. Для ока доступний лише світловий потік, відбитий від дистального стимулу, і, зрозуміло, власне стимулом можуть бути тільки якісь параметри або структури цього потоку, які й називаються проксимальними стимулами.

Таким чином. сприймання варто розглядати як дію суб'єкта, за допомогою якої здійснюються різноманітні види перетворень стимулів на образ. Розходження завдань, які постають перед суб'єктом, призводить до того, що ті самі властивості предметів можуть викликати в спостерігача неоднаковий пізнавальний ефект.

18.2. Фігура й тло: закономірності перцептивної організації матеріалу

Фігура й тло – неодмінний аспект сприймання. У кожній сенсорній модальності світ постає перед нами нам як такий, що складається з фігур, розташованих на певному тлі.

М.Вертгеймер[18;281-295] встановив існування ряду факторів, що визначають виділення фігури з тла або перцептивну організацію:

1. Подібність – у фігуру поєднуються елементи, що мають близькі властивості, наприклад, схожі за формою, кольором, величиною.

2. Близькість – із безлічі елементів в одне ціле з більшою імовірністю поєднуються ті елементи, які ближче розташовані.

3. “Загальна доля” –якщо група крапок або якихось інших елементів рухається з однаковою швидкістю та в одному напрямку щодо оточення, виникає тенденція сприймати ці елементи як самостійну фігуру.

4. Входження без залишку – перцептивне об'єднання елементів здійснюється таким чином, щоб усі вони були включені у фігуру, що утвориться.

5. “ Гарна лінія ” визначається перетинанням двох чи більше контурів: зорова система намагається зберегти характер кривої до перетинання й після нього.

6. Замкнутість – коли з двох можливих перцептивних організацій одна веде до утворення фігури з замкнутим контуром, а інша – з відкритим, то сприймається перша фігура. Особливо сильний вплив цього фактора, якщо контур має симетрію.

7. Установка або поведінка спостерігача – як фігура легше виступають ті елементи, на які звернена увага спостерігача. Під дією цього фактора слід розуміти: раз побачивши одну з можливих фігур, ми часто продовжуємо бачити її надалі, навіть не підозрюючи про існування інших.

8. Минулий досвід – вплив цього фактора виявляється в тих випадках, коли зображення має певний сенс.

На думку гештальтистів, виявлені закономірності відбивають прагнення електрохімічних процесів на рівні кори головного мозку до найбільш простого, стійкого стану. Цей загальний закон зміни цілісних образів – принцип прегнантності.

Проти нього говорить існування фактора минулого досвіду, але його вплив гештальтисти вважають незначним. Так, якщо знайому фігуру помістити в іншу регулярну фігуру, природною частиною якої вона буде виглядати, випробуваний ніколи не довідається про першу фігуру при поданні другої.

Більшість дослідників на даний час вважають, що виявлені закономірності відбивають дуже загальні принципи організації навколишнього світу. Дійсно, у нашому оточенні замкнуті симетричні контури з високою імовірністю обмежують предмети. Так само предметам властиві близькі однакові групи елементів, що пересуваються в просторі як одне ціле. Тому виділені гештальтистами фактори означають, що сприймання навіть у штучній ситуації подання ізольованих крапок і ліній дає видимій картині найбільш осмислене предметне тлумачення.

18.3. Активність сприймання

Сприймання як процес категоризації

Джером Брунер [2] розглядає сприймання як активний процес, тісно пов'язаний із людською діяльністю, що дозволяє відбирати з інформації, яка надходить до людини, істотні ознаки й відносити предмети до певних категорій, забезпечуючи тим самим більш глибоке відображення зовнішнього світу.

Сприймання – це процес категоризації, у ході якого організм робить логічний висновок, відносячи сигнали до певної категорії. Висновок часто робиться несвідомо. Результати такої категоризації мають репрезентативний характер: вони виявляють більший чи менший ступінь відповідності природі фізичного світу, у якому діє даний організм. Віднесення предмета чи події при їх сприйманні до певної категорії дозволяє нам виходити за межі тих властивостей, які безпосередньо сприймаються. Чим адекватніші системи категорій, побудовані для кодування подій навколишнього середовища, тим більша можливість пророкування інших властивостей предмета чи події.

Процес сприймання включає чотири етапи:

1. Деяке очікування або гіпотеза – ми не просто дивимося, а вдивляємося, не просто чуємо, а прислухаємося, тобто організм, який сприймає, певним чином налаштований на сприймання.

2. Первинна категоризація – явище має бути перцептивно виділене з тла і йому повинні бути приписані просторово-часові та якісні характеристики, наприклад “предмет”, “звук”, “рух”.

3. Пошук ознак – процес більш точної ідентифікації за допомогою додаткових ознак.

4. Підтверджуюча перевірка – після того, як у процесі пошуку ознак зроблені спроби віднести предмет до певної категорії, характер цього процесу різко змінюється: сфера пошуку звужується - шукаються лише додаткові ознаки з метою контролю й підтвердження пробної ідентифікації, знижується рівень стимуляції, що не має відношення до процесу підтвердження досягнутої категоризації.

Отже,загальні властивості сприйманнятакі:

1. Сприймання – це процес прийняття рішень. Незалежно від характеру завдання, що постає перед індивідом, він приходить до рішення, що об'єкт – саме ця, а не інша річ.

2. Процес прийняття рішень при сприйманні передбачає використання розпізнавальних ознак, як і будь-який інший процес прийняття рішення. Тобто властивості вхідних подразників дають можливість розподілити їх за найбільш відповідними категоріями.

3. Процес використання ознак включає операцію висновку. Висновок про ідентифікацію на основі ознаки є, імовірно, найбільш частою й елементарною формою пізнавальної діяльності. Використання ознак проходить поетапно.

4. Категорію можна розглядати як сукупність ознак, залежно від яких об'єкти групуються як еквівалентні.

5. Категорії розрізняються за своєю приступністю, тобто за тією легкістю, з якою вхідні подразники кодуються й ідентифікуються в термінах даної категорії.

6. Адекватне сприймання досягається кодуванням подразників, що надходять, за допомогою відповідних категорій, тобто вимагає засвоєння категорій і систем категорій.

Готовність до сприймання забезпечує найбільш правдоподібний здогад про характер навколишнього світу, дає індивіду кращі шанси адекватно оцінити ситуацію й планувати надалі свою поведінку. Можна стверджувати, що індивід, готовий до сприймання об'єкта, здатний обійтися мінімумом вхідних подразників, спроможний скористатися своєю пізнавальною готовністю не тільки для сприймання того, що знаходиться перед ним, але й для передбачення того, що ймовірно може перед ним з’явитися.

Неготовність до сприймання виявляється у таких формах:

1. Найпростіша форма – людина має у своєму розпорядженні набір категорій, що не підходять для адекватного пророкування подій.

2. Неготовність найбільшою мірою зумовлена причинами, пов'язаними з людськими бажаннями й побоюваннями, коли бажаність або небажаність тих чи інших подій впливає на усвідомлення імовірності їх настання – феноменами “перцептивного захисту” й “перцептивної пильності”.

Гіпотеза –це дуже узагальнений стан готовності до вибіркової реакції на ті чи інші класи подій навколишнього середовища. Це форма настроювання організму, що здатна керувати всією пізнавальною діяльністю в процесі її здійснення. Вибірковість уваги, запам'ятовування тощо підтримується й спрямовується гіпотезою.

Сила гіпотез описується трьома теоремами:

· · чим сильніша гіпотеза, тим більша ймовірність її виникнення в даній ситуації;

· · чим сильніша гіпотеза, тим менший обсяг інформації необхідний для її підтвердження;

· · чим сильніша гіпотеза, тим більший обсяг інформації необхідний для її спростування.

Сила гіпотези визначається такими факторами:

1. Частота підтвердження в минулому. Чим частіше гіпотеза підтверджувалася в минулому, тим більша її сила. Гіпотеза, яка багаторазово підтверджувалася, легше виникає, вимагає для свого підтвердження меншої кількості інформації.

2. Монополія. Чим менша кількість альтернативних гіпотез, що виникають у даний момент в індивіда щодо його оточення, тим сильніша кожна з них. Чим ближча гіпотеза до монополії, тим менше інформації потрібно для її підтвердження й тим менш охоче ми відмовляємося від неї за наявності суперечних подразників.

3. Пізнавальні фактори. Усяку гіпотезу, наприклад таку, що діти звичайно менші на зріст, ніж дорослі, можна розглядати як включену в деяку більш загальну систему гіпотез, і чим більше інтегрована ця система, тим сильніша ця гіпотеза у відношенні її виникнення, підтвердження й спростування.

4. Мотиваційні фактори. Гіпотеза спричиняє різні наслідки відносно її сприяння організму в задоволенні його потреб. Чим суттєвіше підтвердження гіпотези для здійснення цілеспрямованої діяльності, тим більша її сила.

5. Соціальні фактори. Коли інформація, здатна підтвердити або спростувати гіпотезу, мінімальна, остання може бути посилена фактом узгодження з гіпотезами інших спостерігачів, до яких суб'єкт, який сприймає, може звернутися.

Дата добавления: 2015-05-22