Місце та роль країн, що розвиваються у міжнародному товарообміні

Вступивши у світове співтовариство як незалежні держави, країни, що розвивають-ся, з початку 70-х років все більш активно прагнуть брати участь у міжнародному поділі праці. Їхня частка у світовому промисловому виробництві складає біля 14%, у сукупному ВВП світу - майже 18%. Значимість країн “третього” світу у міжнародній економічній системі визначається їх багатими природними та людськими ресурсами. Але ця висока ресурсозабезпеченість є дуже нерівномірною з точки зору її розподілу по країнах. Приблизно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно переважаючу частину корисних копалин. А лише у 10 з цих 45-ти країн, що розвиваються, виявлено більше, ніж три види сировини, а в інших - всього один-два види. Відповідно більше 2/3 країн “третього” світу залежать від імпорту сировини.

Взагалі характерною рисою економіки світу, що розвивається, є її значна орієнтація на зовнішні ринки, і відповідно, високий ступінь залучення у міжнародний поділ праці. Експертна квота в середньому по регіону становила наприкінці 80-х років у Тропічній Африці - 19,1%, Східній Азії - 21,9%, Південній Азії - 10,3%, у Латинській Америці - 10,4%. Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті у 1992 р. складала 27,4%, у світовому імпорті - 28,1%.

На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно постачальником мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сировини та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що розвиваються, 50-100% експортних доходів. На регіональному рівні частка сировини в експорті становить: для Тропічної Африки - 98%, Східної Азії - 31%, Південної Азії - 30%, для Латинської Америки - 66%. За рахунок поставок з країн, що розвиваються, забезпечується задоволення більшої частини ПРК в основних видах мінеральної сировини. Наприклад, частка країн, що розвиваються, в імпорті ЄС перевищує 90% - по нафті та урановій руді, 60% - по бокситах і фосфатах, 50% - по марганцевій і залізній рудах.

Однак у зв’язку із зниженням матеріалоємності та енергоємності зростання промислово розвинених країн частка природної сировини у міжнародній торгівлі має тенденцію до падіння.

Одночасно відбувається перерозподіл ролей серед країн, що розвиваються, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років спостерігається скорочення частки Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвиваються. Вона зменшилась майже удвічі (з 17 до 8%) при постійному зростанні поставок із азіатських держав. Ті країни, що розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребують пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмувати погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрямком тут стала диверсифікація експорту: переробка сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.

Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту традиційних товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світовому експорті постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7% у порівнянні з 22% у 1987 р. У 1993 р. фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10% при скороченні у промислово розвинених країнах на 1,2%. Відбувається реструктуризація сукупного експорту країн, що розвиваються. Так, частка промислових виробів (включаючи кольорові метали) в експорті цієї групи держав у 1991 р. досягла 57,7%. Зростає частка країн, що розвиваються у світовому промисловому експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5% у порівнянні з 11% - у 1980. і 7,6% - у 1970р. 90-ті роки показують, що існує постійна тенденція збільшення частки країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня частка перевищила 2,5% зі зростанням обсягу експорту промислових виробів.

Особливо відчутне значення у зростанні промислового експорту відіграють машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшився більш, ніж у 90 разів, її частка складає 35,7% загального приросту промислового й 22% сукупного товарного експорту.

За загальними цифрами підвищення частки країн, що розвиваються, у світовому промисловому експорті, стоять неоднакові по суті і масштабах досягнення окремих країн. Наприклад, деяким державам за період з 1980 по 1992 роки вдалося збільшити свою участь у міжнародному розподілі праці за рахунок вивозу сировини (приблизно 12 країнам, у тому числі Ірану, Лаосу, Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку у світовому експорті збільшили за рахунок активного просування на зовнішні ринки продукції обробної промисловості. Але найбільш суттєвими тут були економічні досягнення “нових індустріальних країн”. Інші з країн, що розвиваються, внесли набагато менший вклад у збільшення промислового експорту світу. А деякі з країн, наприклад, найбільша африканська держава Нігерія, навіть скоротили свою частку у світовому експорті промислових товарів.

У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними статтями є машини та обладнання (у середньому - 34%) та інша продукція обробної промисловості (37%). Для країн Тропічної Африки та Південної Азії також властива досить висока частка у регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16% і 10%. Окрім того у Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та Карибського басейну - більше 10% регіонального імпорту припадає на паливно-енергетичні товари.

Характеризуючи загальну ситуацію становища країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо зазначити існування імовірності того, що найменш розвинені держави все більше “виштовхуватимуться” із системи світового господарства. Такий висновок зроблений учасниками Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) 1996 р. Підстави для нього дає той факт, що глобальний торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду передбачає скорочення субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинених держав. Собівартість пшениці, цукру, м’яса та інших продуктів зросте. Відповідно сумарний щорічний торговельний дефіцит найбільш бідних країн до 2000р. зросте на 300-600 млрд.дол.

При зменшенні частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє значення. Сировинна спеціалізація для стимулювання економічного зростання має змогу відігравати лише допоміжну роль. Для надання ж потрібної динаміки економічному зростанню треба опановувати такий сегмент міжнародного економічного обміну, як ринок промислових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнародної торгівлі показують: в останнє десятиріччя швидко зростає значимість та обсяги різного роду послуг.

Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.

Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найбільш важливих джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отримання вільно конвертованої валюти після валютних переказів робітників, працюючих за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвиваються іноземний туризм у Туреччині (8% щорічно у порівнянні з 4% загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р. ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конкуренції з основними суперниками - Грецією та Іспанією, завдяки дешевшій вартості рекреаційних послуг.

Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найбільш високими темпами зростали саме у країн, що розвиваються - 10% щорічно. Отримуючи щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціалізацію з трудових послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко, Туреччина, Йемен, Індія та ін.

Прагнення вийти із “заклятого кола бідності”, стимулювати розвиток передових галузей економіки, надати динамізм усій економіці в цілому диктує країнам, що розвиваються, потребу активно залучати іноземний капітал.

Переважна більшість країн, що розвиваються є чистими імпортерами як прямих іноземних інвестицій, так і позичкового капіталу. На групу держав “третього світу” припадало у 1980-1985 роках 25% сукупних вкладень прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986 -1990 роках - 17%. Одночасно частка країн, що розвиваються, у світовому експорті капіталу у підприємницькій формі становила у 1980-1985 роках - 2%, у 1986-1990 роках - 3%.

З метою збільшення кількості залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потрібна інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливо пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвиваються, мають відчутний результат. За даними Всесвітнього банку, потік приватного капіталу в економіку країн, що розвиваються, у 1994 р. досягнув рекордної суми у 173 млрд.дол., незважаючи на значне скорочення темпів його зростання у порівнянні з періодом 1990-1993 років. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд.дол.

За оцінками американської консалтингової фірми “Ернст та Янг”, у найближчі роки найбільш привабливими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть: Китай, Індія, Мексика, Бразилія.

Приватний капітал, проникаючи у країни, що розвиваються, прямує переважно у країни з динамічною, зростаючою економікою. 80% приватних інвестицій надходить всього у 20% країн, що розвиваються, головним чином держави Східної та Південно-Східної Азії й Латинської Америки.

Більш конкретний аналіз дозволяє виділити десять найбільших реципієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Таїланд. На дані 10 країн і територій у 1980-1990 роках припадало 13% усіх вкладень прямих іноземних інвестицій у світі і 68% усіх прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Серед зазначених країн лідерами по залученню прямих закордонних капіталовкладень були Сінгапур, Мексика, Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих іноземних інвестицій відповідно у 2,3%, 1,9%, 1,8%, 1,7%. Найменше прямих закордонних інвестицій надходило у найменш розвинені країни Азії, Африки та Латинської Америки. Їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій знизилася з 0,5% у 1970-1979 роках до 0,1% у 1986-1990 роках.

Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутрішньому капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо високі доходи на душу населення. Так, частка іноземних інвестицій у валовому внутрішньому капіталоутворенні держав-нафтовиробників Західної Азії, а також Гонконгу й Сінгапуру становила у другій половині 80-х років майже 20%. Одночасно аналогічний показник у країнах з низьким рівнем доходу на душу населення у середньому за той же ж період складав 1,5. Наприклад, у Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані - 0,2%.

Експортерами прямих іноземних інвестицій виступає дуже невелика група держав, що розвиваються, розташованих переважно у Східній, Південно-Східній Азії та Латинській Америці. Найбільшими експортерами прямих інвестицій є Південна Корея, Тайвань і Китай. У випадку з Південною Кореєю та Тайванем вивіз капіталу у підприємницькій формі у 1990 р. перевищував його ввезення, що характерно, як правило, для промислово розвинених країн.

Вивіз капіталу із країн Латинської Америки перевищив у 1990р. 1,1 млрд.дол. Найбільшими експортерами капіталу у даному регіоні є Бразилія та Венесуела.

Притік у країни, що розвиваються, капіталу у позичковій формі здійснюється у вигляді іноземних кредитів по міждержавній лінії, і у вигляді іноземних приватних позик. Співвідношення між державним і приватним кредитуванням протягом 80-х років змінювалося. Якщо на початку 80-х років обсяг-нетто приватних іноземних позик майже перевищував чисте іноземне державне кредитування країн “третього світу”, то, починаючи з 1984 р., щорічний обсяг чистого іноземного державного кредитування країн, що розвиваються, став перевищувати нетто-притік сюди іноземних приватних позик. До того ж, якщо на початку 80-х років у рамках чистого іноземного державного кредитування двосторонні кредити переважали над багатосторонніми, то вже з 1984 р. обсяг багатостороннього кредитування став перевищувати обсяг двосторонніх кредитів. Причиною, що пояснює появу зазначеної тенденції, є суттєве зростання зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Зовнішня заборгованість цієї групи держав у 1985 р. становила - 966,5 млрд.дол., у 1980 р.: 1288,4 млрд.дол., 1419,4 млрд.дол. - у 1992р., майже 1,7 трлн.дол. - у 1994р.

Найбільший борг на кінець 1994 р. мала Мексика - 125 млрд.дол. та Китай - 111 млрд.дол. Швидкими темпами зростає зовнішній борг азіатських країн - Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Індії, Філіппін. Азіатський континент акумулював до половини приросту світової зовнішньої заборгованості. Дещо сповільнився приріст зовнішнього боргу латиноамериканських держав, однак вони значно випереджають усі інші країни за величиною зовнішнього боргу на душу населення (1000 дол. у порівнянні з 250 дол. в Азії).

Існуючий борг країн, що розвиваються, нагромаджується переважно за рахунок приватних капіталовкладень. Серед країн - кредиторів перше місце посідає Японія, чиї кредити країнам, що розвиваються, переважно азіатським, у 1994р. досягли суми - 236 млрд.дол. На другому місці - США - 147 млрд.дол. (0,15% ВНП країни), половина з яких припадає на латиноамериканські країни. Третьою іде Німеччина, що надала позик на суму у 106 млрд.дол.

Оскільки повернути борги від багатьох країн, що розвиваються, реально дуже проблематично, то одним із засобів боротьби зі заборгованістю є її списання. За деякими оцінками, у період до 2000 р. питома вага списання заборгованості може досягнути 75-100% для африканських та інших найбідніших країн (всього майже 25 держав), чий борг у 80-ті роки зростав найшвидше, залежно від темпів економічного зростання, що визначатимуть, яку частку свого зовнішнього боргу ця група країн зможе реально обслужити.

У 1998р. Норвегія оголосила про списання нею боргів країн “третього світу” на суму 1,1 млрд.дол.

Ще одна складова взаємин промислово розвинених держав і країн, що розвиваються, у системі світової економіки, це міжнародна фінансова допомога слаборозвиненим країнам “третього світу”.

За даними аналітиків МВФ у 1994 р. у світі на офіційну допомогу по урядових каналах було виділено 56 млрд.дол. У порівнянні з 1990 р., коли сприяння з боку ПРК країнам, що розвиваються, досягло свого максимуму, ця цифра зменшилася на 12 млрд.дол. При цьому допомога з боку країн Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) становить всього 0,3% їхнього сукупного валового національного продукту (мета, поставлена ООН, - 0,7%).

Характерно, що більше половини усієї міжнародної допомоги країнам Африки повертається на Захід у вигляді процентів за борги. Так, борги держав Африки на південь від Сахари складали у середині 90-х років 211 млрд.дол., що удвічі перевищує спільні доходи цих країн від експорту. При цьому з 1984 р. африканські країни вже сплатили кредиторам майже 150 млрд.дол. Загальний борг Африканського континенту в цілому дорівнює 313 млрд.дол., що еквівалентно 234% річного експортного доходу зазначених країн.

Певний оптимізм щодо перспектив економічного розвитку африканських країн додає той факт, що у 1998р. темпи зростання сукупного ВВП держав континенту становили 4,6%, що є найвищим показником у світі. Це зумовлено серед іншого тим, що країни Африки беруть дуже незначну участь у діяльності світових фінансових бірж (7-8% всього обсягу угод), що дозволило їм не відчути на собі негативний вплив фінансової азіатської кризи. За прогнозами аналітиків, у 1999р. темпи зростання сукупного ВВП країн африканського контингенту становитимуть 5%.

Дата добавления: 2015-05-22