Екзаменаційні питання 1 страница

1. Наука про фольклор.

Фольклор (від англ. folklore — народна мудрість, знання) є важливою складовою частиною культури народу. «Фольклор — одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно зв´язана з народним побутом (як окремою системою), з літературою (яка, зрештою, витворилась з фольклору і зберігає з ним тісний зв´язок на всіх етапах свого розвитку) та ін.» До цього часу в науці не існує чіткості чи одностайності щодо того, які сфери народного знання окреслюються цим поняттям. Це пов´язано з тим, що у більшості західноєвропейських наук під поняттям «фольклор» розуміють не тільки усне словесне мистецтво народу, а духовну творчість у поєднанні з матеріальною, з урахуванням елементів побуту, знарядь праці, особливостей побудови житла тощо.

У сучасній українській фольклористиці знаходимо трактування цього терміну у вужчому розумінні: «Фольклор — це художнє відображення дійсності у словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної народної творчості, нерозривно пов´язаної з життям і побутом. У ній відбито світоглядні, етичні й естетичні погляди народу»

Поряд з терміном «фольклор» існує термін «народна творчість», яким окреслюється вся творча діяльність народу: поезія, музика, театр, танець, архітектура, художнє і декоративно-прикладне мистецтво — все, що несе відбиток побуту, а також є втіленням поглядів, ідеалів та прагнень людей.

2. Взаємозв’язок фольклору з іншими науками.

Фольклор - невід'ємна складова національної культури, яка у
сконцентрованій формі подає одночасно народну філософію, етику й
естетику, створюючи неповторний національний образ світу. Фольклористика тісно пов´язана, межує і взаємодіє з багатьма іншими науками.її зв´язок з історією виявляється у тому, що фольклористика, як всі гуманітарні науки, є історичною дисципліною, тобто розглядає всі явища та предмети дослідження в їх русі — від передумов виникнення і зародження, простежуючи становлення, розвиток, розквіт до відмирання чи занепаду. Причому тут вимагається не тільки встановлення факту розвитку, а і його пояснення. Фольклор — явище історичне, тому вимагає стадіального вивчення з урахуванням історичних факторів, рис та подій кожної конкретної епохи. Завдання дослідження усної народної творчості полягає також у тому, щоб виявити, як нові історичні умови чи їх зміна впливають на фольклор, що саме зумовлює появу нових жанрів, а також у виявленні проблеми історичної відповідності фольклорних жанрів, зіставлення текстів з реальними подіями, історизм окремих творів. Крім того, фольклор часто сам може бути історичним джерелом.

Існує тісний зв´язок фольклористики з етнографією як наукою, що вивчає ранні форми матеріального життя (побуту) і соціальної організації народу. Етнографія є джерелом та базою вивчення народної творчості, особливо при аналізі розвитку окремих фольклорних явищ.

Як наука, що вивчає народну творчість у різних її виявах, фольклористика межує з культурологією (у дослідженні культурних традицій та звичаїв) та мистецтвознавством (як джерело виникнення та розвитку різних видів мистецтва: театру, хореографії, живопису, музики).

У народнопоетичній творчості чітко зафіксувались давні релігійні вірування та погляди, а також поєднання різних сакральних систем, тому фольклористика пов´язана з релігієзнавством. Подібним чином виявляється також її зв´язок з філософією, оскільки фольклор містить народні погляди на світ та людину в ньому, перші спроби пояснити природні явища та діалектичні зв´язки і взаємовпливи між речами. У ньому виявляються трактування основних філософських категорій (буття (життя) і смерті, матеріального і духовного і т. п.).

Фольклористика тісно пов´язана з літературознавством, бо її предмет — фольклор — є джерелом виникнення та розвитку професійного словесного мистецтва — художньої літератури. Як своєрідна система народних поглядів на прекрасне і потворне, добро і зло, на норми первісної моралі людей, ця дисципліна має спільні наукові зацікавлення відповідно з естетикою та етикою, а також — з педагогікою, яка може розглядати твори усної словесності з точки зору їх виховного впливу та народного досвіду виховання. Із психологією цей зв´язок виявляється різнопланово: по-перше, в дослідженнях психічних станів і процесів, індивідуальної та колективної свідомості, як спонук до творення, збереження та поширення фольклорних текстів; по-друге, як засобу плекання емоцій, почуттів, уяви, мислення членів людських спільнот.

Крім цього, більшою чи меншою мірою фольклористика пов´язана ще з рядом наук: мовознавством (зокрема діалектологією, істо рією мови, топонімікою), оскільки є матеріалом зразків діалектів та говірок різних етнічних груп, в яких фіксується історичний розвиток живої народної мови; географією та природознавством (намагання пояснити природні явища, походження географічних назв, рослинної та тваринної символіки), медициною (в поглядах на лікувальні властивості рослин, елементів природи, лікувальна дія слова), гідрометеорологією (народні прикмети передбачення погоди), соціологією (співжиття окремих верств, закони життя спільності) та ін.

У процесі світового розвитку фольклористики сформувались різні школи та напрями вивчення фольклору зі специфічними підходами та методами. В українській фольклористиці напрацьовано багато матеріалу, опубліковано цілий ряд наукових праць. Але, оскільки наука іде вперед швидкими темпами, багато положень, висунутих в минулому вже не відповідають вимогам часу. Це особливо стосується фольклористичних досліджень радянського періоду, які велись у межах жорсткої ідеологічної системи, у відриві від світової наукової практики.

Оскільки фольклористика є ідеологічною наукою, то її методи та установки визначаються світоглядом епохи і відображають його. З переорієнтацією світогляду змінюються принципи залежної від нього науки. Тому на сучасному етапі не можна беззастережно керуватися концепціями минулого. Перед сучасною українською фольклористикою стоїть завдання — створити науку з точки зору світогляду нашої епохи і нашої країни, з урахуванням кращих вітчизняних наукових досягнень та досліджень і надбань закордонних вчених, що працюють у цій галузі, розробки яких довгий час були недоступні та маловідомі в Україні.

3. Специфіка фольклору як мистецтва слова. Специфіка прояву як естетичної функції у фольклорі так і естетичних якостей самого фольклорного тексту багато в чому обумовлені власне самим сприйняттям. Специфіка сприйняття фольклорного тексту пов´язана з декількома факторами, і, насамперед, із синтетичним (креолізованим) характером й, відповідно, близькістю фольклору до візуально-акустичного (багатоканальним) видам мистецтва, у відповідність із чим будь-який фольклорний текст як об´єкт сприйняття вимагає певної, властивої самим творцям і носіям фольклору, здатності сприйняття (особою універсальної здатності сприйняття), що В.Е. Гусєв визначає як „недиференційовані синхронні слухові й зорові реакції” [2; 84]. Цілісність фольклорної образно-художньої системи виявляється, пізнається й впливає на людину лише за умови здатності одночасно сприймати фольклорний текст і за допомогою зору, і за допомогою слуху. Комплексне сприйняття фольклорного надбання обумовлюється також усною формою побутування фольклорного тексту, що забезпечує сприйняттю усного слова (і фольклорного в тому числі). Отже, комплексність і робить фольклорне слово потужним засобом емоційного впливу, і специфікою побутування фольклору - у предметно-естетизованому середовищі, природному для фольклору як традиційного мистецтва. Фольклорний образ створюється виконавцями не тільки словесно- музичними, кінетичними засобами, але й мімікою, жестами, всім виглядом співака, казкаря, розповідача казок билини, учасниками обряду, тобто всім комплексом естетизованого предметного середовища, що багаторазово підсилює емоційний вплив і сприйняття фольклору (на відміну від фольклорного добутку літературно- художній текст має самодостатню цінність, що існує незалежно від безпосередніх конкретних обставин його реалізації).

Друга особливість сприйняття фольклорного тексту мотивована колективним характером фольклорної творчості - це характерне сприйняття й обумовлено такою активністью. Сприйняття в акті фольклорної комунікації, що характеризується одномоментністью (синхронністю) процесу виконання і сприйняття й нерозмежованістю суб´єкта-адресата, дає активний зворотний вплив на виконання, а отже, і на творчість. У даній ситуації виконавець може міняти (коректувати) зміст і структуру тексту й внетекстових елементів залежно від поводження (реакції) слухачів у ході виконання. Відповідно, результатом безпосереднього „зворотного зв´язку” в умовах фольклорної контамінації є те, що текст і виконавець стають саморегулюючою системою. У цьому випадку активність сприйняття фольклорного твору проявляється, на відміну від аналогічного процесу в художній комунікації, у безпосередній співучасті творчого процесі слухачів-глядачів, які виступають не просто як споживачі стабільного тексту, а як співавтори, що відбирають, що дають йому життя, що осмислюють і потім відтворюючий новий варіант тексту в наступному акті фольклорної комунікації.

4. Дохристиянські вірування давніх слов’ян (найдавніші народні вірування та система культів).

Лановик № 6

5. Особливості жанрів усної словесності, що супроводжували магічні обряди, їх класифікація, поетика.

Лановик №8

6. Виникнення календарно-обрядової поезії, її первісне призначення.

Календарно-обрядова творчість — це драматично-поетична система обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакрального змісту, яка тісно пов´язана із циклічністю природи. Основними ознаками цієї творчості є синкретизм, що проявляється у поєднанні пісні, руху, пантоміми, танцю; а також — утилітарне призначення (з метою заворожування сил природи та духів). Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у землеробстві — приготування до сівби, сіяння, вирощування, збирання врожаю, — виділяється чотири цикли календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній87. Кожен із них має свої особливості, відповідно до землеробської праці, яка виконується у той час. Спільним для усіх є нероздільне поєднання слова та дії, виконання сталих обрядів та пов´язаних з ними традиційних текстів, які ніколи не виконуються відокремлено від цих обрядів чи в іншу пору року. А також — прадавнє доісторичне походження мисливського та землеробського періодів, про що свідчить поганський світогляд, відображений в них. Кожен із циклів об´єднується навколо одного центрального свята, якому надається найважливішого значення. Цим головним святам передували вступні, метою яких було приготувати людей до святкування головного культу. Усі календарно-обрядові свята, а відтак обрядові дійства, що виконувалися з їх нагоди, мали чотири значення: релігійне, поминальне, землеробське та родинне.

Зараз календарно-обрядова народна творчість функціонує як традиція, що втратила своє сакрально-магічне значення, але поза межами системи давніх вірувань вона незрозуміла.

З цього погляду розглядаємо кожен із циклів календарно-обрядової творчості, подаючи аналіз систем їх жанрів та поетики.

7. Ритуально-міфологічна основа зимового циклу календарної обрядовості.

Обряди зимового циклу пов´язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту. Центральним святом цього циклу є Народження Всесвіту (дванадцять священних ночей народження Всесвіту, поки сонце проходить сузір´я Стрільця), яке у давніх слов´ян було святом Сварога (Зодіаку) і пов´язувалося із трьома світилами астрального культу — Сонцем, Місяцем, Зорею.

Поява на небі Зорі, якій у міфах надається роль вістунки, є знаком, що Сонце вступило у сузір´я Перуна (Стрільця). Вважалось, що в цей час (за старим стилем — 25 грудня, за новим — 6 січня) У Лади народжується немовля Коляда — божество зимового сонцестояння. Коли сонце проходило центральні зірки сузір´я, праслов´яни урочисто святкували інше свято — народження Місяця (Молодика) — щедрий вечір (за старим стилем 1 січня, за новим — 14 січня) й воно залишало сузір´я, — народження богині води Дани (за старим стилем 6 січня, за новим — 19 січня). Цей міф, що відноситься до найархаїчніших, був також пов´язаний із культом дерев, С о виявлялось у вшануванні Прадерева світу. Символом цього дева стали явір, дуб, подекуди — верба, яблуня, золотокора сосна а згодом, під впливом північних народів, — ялинка. Це дерево вгорі прикрашали зорями небозводу, а знизу — дарами природи, і воно значало єдність землі з небом. З переорієнтацією прадавніх племен а землеробство, свято набуло нових елементів. До нього приєдналось ушанування сузір´я Оріона, яке в народі носить назву Золотого Плуга. У різдвяну ніч це сузір´я торкається землі. Древня міфологія це пояснює тим, що Сварог (чарівний коваль) дарує людям плуг, який падає на землю, символізуючи шлюб неба із землею. Із вшануванням плуга культивуються поклоніння плодам поля: божество Коляда отримує іншу назву — Дідух (прадух, предок), його символом стає сніп пшениці. Всім божествам приносяться ритуальні жертви — 14 страв: кутя — на честь Сварога, 13 інших — на честь зодіакальних сузір´їв — божеств (згодом це число зменшилось до 12).

Святкування Різдва у найдавніші часи виливались у послідовні релігійні містерії, що здійснювались процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які були уособленням божеств та духів. Ціллю цих святкових дійств було поклоніння культовим об´єктам, відлякування ворожих людині сил, або їх задобрювання. Так із культом вогню та поклонінням Перуну пов´язані ритуали біля домашньої печі — вшанування домашнього вогнища. За словами М. Гру-шевського, «вся система святочних відправ опирається цілком виразно на комплексі ідей магічного характеру»88.

Серед найдавніших різдвяних містерій, що збереглися до наших днів є «водіння кози», що відбувається у щедрий вечір на честь народження Молодика. Це народне драматизоване дійство у минулому виконувалося процесією жерців, які водили «священну» тварину, що символізувала зодіакальне божество, або вважалась прадавнім тотемом народу. Цією твариною, як правило, була коза, що уособлювала місяць 1 вважалась прапредком дослов´янських племен. Тому вона часто в ході ритуальних дійств приносилася в жертву, про що свідчить текст Давньої пісні:

За рікою, за бистрою

впоять ліси дрімучі;

А в тих лісах вогні горять,

Вогні горять великі.

Навкруг вогнів ослони стоять,

Ослони стоять дубові.

«а тих ослонах добрі молодці,

Добрі молодці, красні дівиці,

Співають пісні, колядочки:

Посередині старий сидить,

Він гострить свій булатний ніж,

Біля нього козел стоїть,

Хочуть козла зарізати...

Упродовж століть ритуал водіння кози видозмінився і дійшов до нас у зовсім іншому вигляді, що швидше можна назвати імітацією давнього обряду. Тепер містерія здійснюється гуртом парубків, які ходять по хатах із символічною зорею-провісницею (її роблять на зразок вавилонської — восьмикутною). Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, зодягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Нині для багатьох людей сенс цих ритуалів не зрозумілий. Своє пояснення він знаходить лише крізь призму давніх тотемно-міфологічних вірувань та уявлень. Містерія починається і супроводжується сакральними замовляннями, звертанням до тотемного предка: «Ого-го, коза, ого-го сіра» або: «Кізонько-лебедонько, стань на порозі на одній нозі, — ввійдеш до хати, будемо скакати... Гоцки, гоцки!» У цих обрядах коза (козел) є символом добробуту та родючості:

Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає. Де коза туп-туп, там жита сім куп, Де коза рогом, там жито стогом. Де коза хвостом, там жито кустом!

Невід´ємним елементом святкового дійства є символічно-жертовне вбивство кози: «Вдарив дід козу по сірому боку. Тут коза впала, нежива стала»; а також її «оживлення», що символічно означало народження нового місяця, нового Всесвіту, початок нового календарного оберту.

Як вказують дослідники, колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи через річку, маски як ознака жителів іншого світу: «...колядники — пришельці з іншого світу, світу померлих. Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін.». Звідси — запрошення на вечерю покійників, обдарування колядників, вшанування тварин у час Різдва. Згодом роль жерців у святкових ритуалах почали виконувати господарі — найстарші чоловіки сім´ї чи роду. Подекуди ще й досі залишився народний звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходить з жертовним хлібом на подвір´я і обертається на місці проти годинникової стрілки, символізуючи цим хід сонця у зодіакальному колі. Тоді господар тричі виголошує магічні замовляння, звернені до ворожих сил, закликаючи їх на вечерю (з метою задобрити їх, щоб вони у наступному році не завдавали шкоди).

Цей звичай колоритно описав М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків»: «На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав... живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом... Перше, ніж засідати за стіл, ніс тайну вечерю худобі... Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру, і виходив на двір... Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, — але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з´являлись ніколи...». Обряд, відтворений письменником, відбиває давні язичницькі вірування, у яких поєднались елементи анімізму та тотемізму. Подібні записи знаходимо у дослідженні С Килимника: «Господар зупиняється посеред сіней і каже: Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні — йдіть до нас на Святу Вечерю кутю їсти! Потім удруге: «Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти, онуки-правнуки — усі душі наші-Лада, йдіть з нами вечеряти!» Так повторює тричі. Господиня на це проказує: «Шануємо вас і просимо до господи святу вечерю споживати!.. Лихий морозе, буйний вітре, палючі промені, люта буре, лихе й зле — йдіть кутю їсти! — так проказує тричі. Потім виходить надвір, стає перед порогом і каже: «Кличу вас!.. Не йдете? Щоб повік-віків не приходили... Щоб ми вас видом не видали, слихом не слихали... Господиня закінчує: «Скам´янійте ж у скелях, кручах, темних лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить...». Різдвяні замовляння часто побутували у віршовій формі:

Смерте, смерте, іди на ліси,

Смерть з Морозом танцювала,

танцювала і співала,

Йди на безвість, йди на море,

І ти, Морозе, великий і лисий,

а за море почвалала.

Не приходь до нас із своєї комори!

Іншим дійством, яке збереглося в меншій мірі, є містерія ходіння 3 плугом, яка відбувалась у щедрий вечір і була магічною імітацією оранки і засівання. Тут культ Плуга (сузір´я Оріона) поєднувався з вірою, що сакральні дії допомагають наближенню весни та приготуванню землі до її обробітку. На багатьох територіях елементи цього обряду залишились у формі символічного засівання. Дещо іншого значення набуває ритуал сіяння на свято Маланки чи Василя (Новий рік). О. Знойко пояснює етимологію назви свята від Уатсиля — іншого імені божества Місяця, який має тісний зв´язок з Маланкою, що уособлює воду. У даному випадку обряд засівання зранку після щедрого вечора є імітацією дрібного дощику, що сходить на посіви і провіщає добрий урожай. Оскільки прадавні слов´яни вірили, що все, почате з народженням молодика, матиме успіх, то багато дійств стосувались не тільки початку праці на полі, а й заручин неодруженої молоді, що теж фрагментарно збереглось до наших днів.

У святі Маланки виявляється астральний культ (поклоніння місяцю), а також — культ води та хліба (магічні дії з короваєм чи хлібом біля криниць та водоймищ), культ вогню. На багатьох територіях саме у цей вечір відбувалося свято печі — вшанування домашнього вогнища, духів предків; на Слобожанщині дівчата в цей вечір розкладають вогнище на річці біля ополонки, а на Гуцульщині господарі та господині палять багаття у саду, перестрибуючи його і замовляючи майбутню родючість дерев. Дівчата у цей вечір шукають диво-зілля нечуйвітер, власник якого, за повір´ями, стає «нечуваним і небаченим».

Свято Водохреща (водосвяття) було пов´язане з культом води та поклоніння Дані, про що свідчить його народна назва Йордана, або Ярдань — Ярило—водосвят, Ордань — Орове дання, тобто «осон-цення води»92. Із утвердженням християнства воно набуло нового змісту і за співзвучністю назви почало асоціюватись із хрещенням Ісуса у річці Йордан. У первісному вигляді це свято проходило поблизу водоймищ у формі магічних ритуалів, метою яких було вшанування води, замовляння та задобрювання водних духів. За словами С Килимника, «Свято Йордану відбувається обов´язково вночі, й саме свячення води мусить закінчитися до сходу сонця... бо лихі сили панують переважно ніччю й їх треба заворожити, заклясти, відвернути від води, від весни»93.

М. Грушевський вказував на поширений на Полтавщині ритуал вмивання в цей день парубків та дівчат: «парубки умивають дівок, а дівчата парубків — тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані умитися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що як тільки вони умиють одне одного, то обов´язково поберуться».

Зимові дійства також супроводжувалися ритуальною їжею: круглими хлібами чи калачами (знак сонця), варениками (знак місяця), рибою (символ води), горіхами та плодами (символ дерева світу), кашею чи кутею (символ землі, що мав зв´язок із культом предків).

8. Походження та розвиток колядок, їх класифікація, поетика.

Усі тексти, якими супроводжувалися магічно-обрядові ритуали, виникли на основі прадавніх замовлянь, ритмічний характер та часті повтори яких сприяли природному їх поєднанню з мелодією. Відповідно до призначення чи зв´язку із конкретним святом, до зимового календарного циклу відносимо такі словесні жанри: колядки, щедрівки, посівальні та водохресні пісні.

Колядки. Єдиної думки щодо походження слова «коляда» немає. Багато дослідників схильні вважати, що воно походить від латинського слова Calenda, що означає свято нового року. Зокрема, Ф. Колесса пояснює його походження від назви нового року у римлян — Calendae lanuariae. M. Грушевський звертає увагу на зв´язок української назви із новогрецьким «колянта», болгарським «коленде» або «коляда», що використовувались на означення вечора перед Різдвом на Балканах, і вважає, що «се ім´я вигнало стару тубильчу назву «корочуна», значення якої не зовсім ясне»96(можливо, вона пов´язана з древніми магічними творами кощунами). Як зазначає О. Знойно, безсумнівним є факт, що слово «коляда» пов´язане з іменем язичницького божества Коляди, що уособлювало народження Сонця у сузір´ї Водолія.

Відповідно, колядками називаються поетично-пісенні народні твори, які виконуються в час і з нагоди святкування Коляди, якими супроводжуються магічно-ритуальні різдвяні дійства. Оскільки колядка як жанр пройшла довгий період становлення і побутування, то на її тематичну структуру, поетику наклали відбиток різні історичні епохи та світоглядні системи. За цей час вона значно видозмінилась від ритмічно-речитативних замовлянь до пісень сюжетного характеру. Традиційно композиція колядок проста. Вони складаються із заспіву, власне колядки, приспіву та поколяді.

Щодо особливостей побутування, твори цього жанру виконувалися групою колядників, одягнених у маски тварин чи духів, які із Танцями та співами обходили усі двори. Серед них був провідник чи счинальник», який відігравав головну роль і виконував основну Частину творів; скарбник чи міхоноша, який збирав дари, решта людей підтримували дію своїм співом. За словами М. Грушевського, саме у цьому обряді виявляються запозичення з балкано-романських сатурналій і новорічних свят та містичних маскарадів з перевдяганнями, що проводились з їх нагоди.

Класифікація колядок. Колядки, що дійшли до нас, є різнорідними за своєю тематикою та відбитим у них світоглядом. Ф. Колесса97, подаючи класифікацію колядок, виділяє 5 груп: 1) з хліборобськими мотивами; 2) з воєнними мотивами; 3) з фантастичним чи казковим підкладом; 4) любовного змісту; 5) з біблійним підкладом. С Килимник98, подаючи класифікацію коляд-щедрівок, виділяє в ній 10 груп: 1) філософічні (про походження світу); 2) світоглядовомітологічні, хвальні (в яких відбилась віра у надприродні сили, міфологія та віра у ці сили); 3) лицарсько-дружинні (період племінного життя); 4) історичні (дружинно-князівська рання доба, в яких відображається тема походів та чеснот князів); 5) пізньої княжої доби; 6) початків християнства; 7) періоду двовір´я; 8) апокрифічні; 9) біблійні; 10) релігійно-національні: господарські та з політичним забарвленням.

Значним недоліком цієї класифікації є те, що дослідник не розмежовує понять «колядка» та «щедрівка», вважаючи їх єдиним жанром. Окрім того, він виділяє групи за різними принципами, тому твори 3 групи (лицарсько-дружинної та 5 (пізня княжа доба) теж можна віднести до історичних. 6 та 7 групи — початки християнства та період двовір´я накладаються одна на одну, пересікаючись у тематиці (це стосується 8 та 9 груп — апокрифічні та біблійні колядки). За тематично-часовим принципом можна виділити такі основні групи колядок: міфологічно-культові, родинно-господарські (величальні); історичні (лицарсько-дружинні); біблійно-апокрифічні.

У міфологічно-культових колядках, що є найархаїчнішими, відбились давні погляди праукраїнців, збереглися елементи давніх міфів та культів. До цієї групи належать колядки про створення світу, у яких поєднані елементи анімізму, тотемізму, фетишизму з образами колишніх вірувань — сонця, місяця, зірок, птахів, світового дерева, води, землі. Наприклад:

Коли не било з нащада світа,

Дрібний пісочок посіємо ми,

Тогди не било неба й землі.

Та нам ся стане чорна землиця.

Ано лем било синєє море.

Та дістанемо золотий камінь —

А серед моря зелений явір.

Золотий камінь посіємо ми.

На явороньку три голубоньки.

Та нам ся стане ясне небонько,

Три голубоньки радоньку радять.

Ясне небонько, світле соненько,

Радоньку радять, як світ сновати.

Світле соненько, ясний місячик,

Та пустимося на дно моря,

Ясен місячик, ясна зірниця,

Та дістанемо дрібного піску —

Ясна зірниця, дрібні звіздочки...

Або:

Ой в ліску, в ліску, а в жовтім піску

В корінь глибоке, в листок широке.

Росте деревце, тонке, високе,

В листок широке, в цвіток багрове,

Тонке, високе, в корінь глибоке.

В цвіток багрове, в верху кудряве...

За давнім звичаєм замовлянь у колядках зверталися до сил природи, вірячи у магію слова, відповідали від імені сонця, місяця, дощу, землі, тому часом вони набувають діалогічної форми. Своєю тематикою та образністю вони перегукуються з подібними пісенними творами інших народів. До міфологічно-культових колядок зараховуємо й ті, у яких знаходимо величання язичницьких божеств (як правило, народження Сонця, Коляди, Даждьбога, якого святкували у ці дні). У творах такого типу частим є рефрен «Ой Коляда, Коляда» чи «Ой Даждьбоже», або звертання до інших божеств чи тварин-тотемів: «Ой Див, Див та Ладо, та повідай, козле, правду». Поодинокі уривки таких древніх коляд, що дійшли до нас, є свідченнями їх зв´язку з магією та ворожіннями, які вони супроводжували. На думку С. Килимника, «розвиток філософічно космічного мотиву в колядках розвивається й доходить аж до наших часів. Але дальший розвиток цього типу коляд вже частково відходить від космічно-світового дерева й наближається з силою магії до господарського двора...».

Родинно-господарські колядки походять від культово-міфологічних і є витвором пізнішого періоду. Про їхні витоки свідчать образи небесних світил, сил природи, язичницьких божеств. Але тут вони не просто звеличуються, а покликані для того, щоб принести користь у господарстві. Тому з´являється мотив гостювання сонця, місяця, зорі, дощу в домі окремої родини, якій співається колядка:

Дата добавления: 2015-05-08