Екзаменаційні питання 4 страница

Кличе з неба золота мати:

На приздобу — окрасу —

— Гей, ясні звізди-зориці!

— Славлять Дривина вони,

Завтра святочний день, празник,

Бо юнак то над юнаками.

Великий Дривинів день.

Він то вчив, наставляв,

Ось на землі вже дівчата зійшлись

Як плугом треба орати,

У старця старого,

Як біле сіяти

Віють там цвіти на плуг,

Цей ритуал теж супроводжувався відповідними поетичними творами, які носять назву посівальні пісні. Найдавніша з них — «А ми просо сіяли, сіяли, Ой Дід, Ладо, сіяли, сіяли», де фігурують давні язичницькі божества, пов´язані з цим святом. Існує ряд посівальник пісень пізнішого періоду творення, де зустрічаються елементи пишного стилю, оспівання родючості землі:

Уродить нам ся золотий колос,

Ой да господареньку, чи спиш, чи чуєш..

Золотий колос, срібнеє зерно,

На твоїм полю сам плужок оре,

Срібнеє зерно, мідяне стебло...

Ой оре, оре, насіння носит.

Насіння носит і Бога просит: Зародь, Боженьку, красну пшениченьку^ (краснее жито, красний ячменик тощо,).

У них поширені мотиви орання тваринами (вовками, ведмедями), рідше — птахами, зокрема орлами; часто зустрічаються образи-архетипи воза, плуга, батога тощо. Ці тексти доносять відгомони язичницьких ліфів про орання землі тваринами та птахами, культів плуга (сузір´я Плуга чи Орана, Оріона), культу коваля, що викував золотий плуг:

Орел поле ізорав, і пшениці насіяв, Або:

Ой Петре, Павле, Іване,

Дівочкам на коровай,

Зоремо поле орлами,

Молодицям на пиво,

Та засіємо поле цвітами,

Парубочкам на диво...

Та засіємо жемчугами.

Деякі пісні, якими супроводжувався в минулому обряд оранки, згодом перейшли у розряд щедрівок, набувши християнських мотивів, що долучились до язичницьких:

Ой у полі плужок оре,

Святий Петро поганяє,

Рефрен: Щедрий вечір, добрий вечір,

Божа Мати їсти носить,

добрим людям на цей вечір.

їсти носить, Сина просить:

За тим плужком Господь ходить,

«Ори, Синку, цюю нивку,

Та й посіємо пшеничку...»

Інші посівальні пісні з часом дещо видозмінились і виконувались лише як поетично-магічні замовляння посівання (хоча, очевидно, первісно вони були словесними магічними формулами). їх основний мотив — накликання родючості на полі, в господарстві та у родині:

Сійся, родися, жито-пшениця, всяка пашниця,

На щастя, на здоров´я, на цей Новий рік,

Щоб вам ліпше велося, як той рік!

Льон по коліна, щоб вас хрищених голова не боліла!

Бувайте здорові, щоб ся вам велися воли і корови!

Як жанр усної народної творчості посівальні пісні виявились Довгоживучими у народі. Як і колядки та щедрівки, вони теж значно видозмінились під впливом християнства. Увібравши його елементи, ці твори пізнішого періоду поєднали в собі мотиви обох релі-1Иних світоглядів, але зберегли акценти на язичницькому:

-А в полі, полі Сам Господь ходив.

Сам Господь ходив, зерно розносив.

Діва Марія Бога просила:

«Уроди, Боже, жито, пшеницю,

Жито, пшеницю, усяку пашницю»...

Обов´язковою ознакою цього жанру є оспівування чи зображення сівби, мотив якої супроводжував магічно-символічне «засівання» двора, хати, членів родини і т. ін.

Подекуди на українських землях збереглися окремі зразки чи елементи водохресних пісень — творів, які виконувались на свято Водохреща — святкування переходу сонця в сузір´я Водолія — день богині води Дани чи божества сонця Ярдана. За співзвучністю назв та під впливом християнства це свято отримало назву Йордану. Давньослов´янські язичницькі племена святкували цей день поблизу водоймищ особливими магічними ритуалами, метою яких було звеличити божества та духи води, задобрити їх, накликати їхню прихильність та допомогу. Окремі уривки водохресних пісень разом із пізнішими християнськими нашаруваннями донесли ряд поширених у них образів — води, Дани, річки, криниці, місяця; та мотивів — освячення води, замовляння до місяця чи води, виконання із водою певних магічних дій:

Ой на леді, на Йордані

Там Орися біль білила,

Святять воду три янголи.

Рум´янеє личко мила,

Йордан воду розливає,

До місяця говорила:

Ворон коні напуває.

«Ой місяцю, місяченьку,

Освіти ясно криниченьку...»

За старим звичаєм водохресні дійства (як і всі інші язичницькі святкування) проводились вночі до сходу сонця, де важливого значення набував місяць. Перед сходом сонця набиралась і так звана «непочата вода», якою кропились оселі та господарство. Цей обряд нагадує ритуальне посівання і несе те ж символічно-змістове навантаження: родючість і процвітання.

Церква, яка на слов´янських та інших європейських землях пішла на компроміс із давніми віруваннями, перейняла ряд язичницьких ритуалів та обрядових дій, закріпивши їх церковним каноном.

Щодо сучасного розвитку народнопісенних жанрів зимового циклу варто відзначити той факт, що, як усі жанри, які втратили своє магічно-міфологічне підґрунтя і позбулись ореолу сакральності, колядки, щедрівки та посівальні пісні також часто набувають гумористичних ноток. Такі твори веселого характеру нерідко виконуються дітьми:

Коляд, коляд, колядниця,

Або: Я маленький сівачок.

Добра з медом паляниця.

Дайте гроші в кулачок.

А без меду не така,

Не давайте копійки,

Дайте, дядьку, п´ятака.

Бо діряві кишеньки,

А давайте паперові, —

Будьте ґазди гонорові!

Але ця тенденція не поширюється на пісенні твори християнсько-біблійного змісту, які не втрачають свого духовного значення Вертепна драма зародилась у другій половині 17 ст. у середовищі студентів-спудеїв Києво-Могилянського колеґіуму (згодом академії)- Зокрема М. Маркевич вважає, що її походження можна відне-й до часів гетьмана Конашевича-Сагайдачного, до 1600—1620 pp.; україно-польський етнограф Еразм Ізопольський стверджує, що вертеп на Україні виник і поширився у 1591—1639 pp. Існує значна кількість документів початку 17 ст. із записами стосовно українського вертепу (як видатків на декорації тощо). Це дає підставу твердити, то вже на початку 17 ст. звичай вертепної драми був загально відомий по всій Україні (хоча найдавніші записи текстів вертепної драли, Щ° дійшли до нас, відносяться лише до другої половини 18 ст.). В народі вона носила назву Вертеп (подекуди — Трон, Райок тощо). Спершу її основними темами, мотивами та образами були виключно християнсько-біблійні; сюжетна основа — повністю запозичена з євангельських оповідей про народження Христа, Його вітання пастухами, які від ангелів почули цю хорошу новину, принесення дарів Святій Дитині трьома царями із далеких земель та переслідування Ісуса жорстоким царем Іродом; знищення Іродом дітей з метою вбити новонародженого Ісуса — Царя світу та плач Рахілі за вбитими немовлятами. Вертепна драма виконувалася студентами, які ходили від оселі до оселі, і мала на меті звеличити народження Спасителя, а також — поширювати християнське вчення та віру серед простого народу, для якого були недоступними або малодоступними книги Святого Письма. Головними образами тут були новонароджений Ісус, його Мати Марія, Йосип, пастухи, ангели, Ірод, його воїни, та інші. Тому І. Франко чітко розмежовує народний язичницько-світський театр скоморохів та вертеп, джерела їх походження, вважаючи, що вони «не мали нічого спільного».

Дія у цих театральних творах супроводжувалась виконанням біблійних колядок чи духовних пісень. Часто біблійна вистава була лише частиною вертепного дійства, другою частиною якого були театральні сценки на світську тематику із відтворенням елементів Життя простих людей. Ці епізоди із народного життя, які, як правило, носили гумористично-сатиричний характер, стали основою виникнення та поширення народної драми, у якій розігрувалися суспільно-побутові теми, імітувалися сценки селянського чи козацького побуту, процеси праці, у жартівливому тоні розповідалось про дотепні випадки з життя. Головними персонажами цих народних комедій були селянин, мірошник, корчмар, циган, козак, дід та баба тощо. Згодом театральна традиція була підхоплена у народному середовищі. Перенісшись на ґрунт народних драматичних дійств, вертепна Драма значно видозмінилась, поєднавши у собі елементи студентської біблійної та простонародної вистав, а подекуди — й вкраплення із Фдницьких містерій (образи кози, смерті, нечистої сили, духів та ін.).

Вертепна драма побутувала в різних формах. Поряд із «живим вертепом», де всі ролі виконували перевдягнені люди, існував «ляльковий вертеп», в якому ролі персонажів «виконували» ляльки, у народному середовищі Вертеп мав назву «шопка». Шопкою називали виготовлену малу сцену із замкнутим простором у формі хатинки (вона часто ділилась на менші яруси, що давало змогу одночасно відтворювати дію, яка відбувалась у різних місцях). Цей простір міг ділитись на небо, землю та підземелля, або на Бет леєм, де народився Ісус, та палац царя Ірода. На такій сцені розігрувалось лялькове дійство, а після його завершення ляльки складались у шопку, яка водночас служила зручною скринькою для їх перевезення. Як зазначає І. Франко, «донедавна ще держалася в науці думка, що лялькова драма була наслідуванням, копією, найчастіше пародією дійсної драми з живими акторами. Зібрані і розсліджені в новіших часах факти показали повну незалежність лялькового театру від живого і далеко більшу давність лялькового»109. Нерідко сцени вертепної драми супроводжувались колядками або церковно-християнськими піснями. Значна частина з них (зокрема з мотивами плачів Рахілі за дітьми) перегукується із похоронними голосіннями.

10. Походження та розвиток зимових драматичних дійств.

Довідник марченко

11. Ритуально-міфологічна основа весняного циклу календарної обрядовості.

Святкування весняного періоду є продовженням зимових містерій. Від часу зимового сонцестояння, коли день починає збільшуватись, із святкуванням народження сонця (Коляди) у давніх слов´ян відбувались обряди, в яких центральне місце відводилось імітації процесів оранки та сіяння, оспівуванню польових робіт. Метою таких обрядів було накликати швидкий прихід весни і тепла, задобрити духів поля та дому, від яких, на думку наших предків, залежав урожай та добробут. Процес закликання весни не припинявся із завершенням основних свят зимової пори. Він продовжувався і далі — зокрема у день Стрітення, 15 лютого, що вважався часом зустрічі зими з літом, боротьби між ними та остаточної перемоги тепла над холодом і морозом.

У давнину рік поділявся не на 4 періоди, а на 2 — час тепла та час холоду, між якими, як вважалось, і точилася безперервна боротьба. І лише з переходом давніх праслов´ян від мисливства до землеробства в людській уяві виникають підстави для нового поділу — відповідно до видів сільськогосподарських робіт, які велись на полі #к час сівби весна була надзвичайно важливим етапом у праці давніх людей. Від посіву залежав майбутній урожай. Тому весна поставала у свідомості праслов´ян як час підвищеної активності у раді та обрядово-магічній діяльності, яка мала сприяти виконанню Ресяяних робіт. Давні люди розуміли важливість природних умов, від яких вони залежали (швидкий чи пізній прихід тепла; весняні морози, повені, дощі і т. ін.), тому вірили, що можуть задобрити духи та божества, привернути їх на свій бік.

Трактуючи своєрідним чином усі явища природи та навколишнього світу, давні праслов´яни виробили цілісну систему обрядів, дов´язаних із приходом весни та життям у цей період. Календарний рік у наших предків розпочинався 21 березня, у день весняного рівнодення. Від цього часу день ставав довшим, ніж ніч, і розпочинались головні весняні дійства.

Весняний цикл, як і календарно-обрядова творчість в цілому, є системою ритуальної поведінки, де всі магічні дії нерозривно зв´язані з вірою у магію слова. Багато її елементів побудовані за принципом імітації. Так, одним із обрядів, що здійснювались під кінець зими чи початку весни, був обряд випікання символічних коржів у формі птахів, з якими ходили люди, піднявши їх високо над головою, закликаючи весну прийти на землю. Міфологічною основою цього обряду є давнє уявлення про те, що весну приносять на крилах птахи, які повертаються з вирію.

Хоча святкування весняного циклу не дійшло до нашого часу у цілісній формі, але з елементів, які збереглися, незважаючи на їхні пізніші нашарування, вимальовується чітка образно-обрядова система.

Серед найпоширеніших магічних містерій на території давніх слов´ян була обрядова драма «Кострубонько». її фабула розгорталась так, що люди урочисто палили, топили чи хоронили у труні ідола зими з голосіннями та похоронними обрядами і цим проголошували перемогу тепла над холодом. У ній простежується зв´язок з найдавнішими культами та віруваннями. Тут знаходимо не лише анімістичні Уявлення про природу, культ землі як матері-годувальниці, культ дерев та рослин, нове розцвітання яких було часом поклоніння їм. Велику роль у цьому святі відігравав і культ вогню. До наших днів на окремих територіях збереглась традиція палити вночі на Великдень великий ритуальний вогонь, при якому здійснювались магічні дії під Речитативне промовляння «Весну-Ладу запали, запали; Лихі сили віджени, віджени...». На деяких територіях, де частини знищеного Кострубонька розкидають по полях з метою викликати кращий врожай, ця містерія фіксує й древній звичай розчленяти тіло короля або Чарівника і хоронити його в різних частинах країни, щоб забезпечити Родючість землі, людей і тварин. За свідченням Дж. Фрезера, цей звичай був надзвичайно поширений на слов´янських землях У святах весняного періоду надзвичайний акцент робиться на культі предків, що набуває свого найвищого вияву у Великдень — час поклоніння Роду та померлим родичам, що відбувалось упродовж тижня і завершувалось так званим «Мертвецьким велико-днем». Його святкування було пов´язано із вірою в те, що душі предків разом із птахами повертаються з вирію (або із ототожненням померлих душ із птахами, вірою в переселення їх у тотемів). Це свято мало зв´язок із астральним культом і відбувалось у час першого повномісяччя від дня весняного рівнодення. Основними обрядами тут були поклоніння в гаях душам померлих, згодом від часу походу людей в землю — на місцях їх захоронень. Найпоширенішим фетишем у цих ритуалах було яйце — у його формі робили могили, посипаючи їх жовтим піском, охрою чи жовтим цвітом. Воно також було символом життя і нового народження, перемоги над смертю (як перемоги весни над зимою, тепла над холодом). Яйце вважалося символом Рахманського Великодня, який святкувався через чотири тижні після Великодніх свят. У цей день шкаралупу із крашанок та писанок пускали за водою на спомин за померлими.

Весняний Великдень у язичницьких племенах був початком періоду святкування божеств Лади та Дани, а також Ярила — сонця в сузір´ї Овена, — який уявлявся парубком на білому коні, що запліднює землю. Це було пов´язане із культом води (дощу, роси, водоймищ), якій поклонялись у цей період, і яка займала важливе місце у забавах. Наприклад, у Волочильний (Волочебний) понеділок після Великодня: «Дівки того дня дають легіням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає від неї, завівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває що й скупає цілу». Поливання водою у більшості випадків було пов´язане із поклонінням Дані і для праслов´ян виконувало очисну функцію.

Як і для інших поганських народів, весна для наших предків була періодом початку ритуальних ігрищ (чи гульбищ), метою яких було накликати родючість у природі, сприяти родючості полів. Цю традицію М. Грушевський пов´язує з виникненням парубочих та дівочих громад: «Сходини цих громад, парубоцької і дівоцької, відбувались або принагідно з приводу різних свят і публічних обходів або в спеціально на те призначені пори року, епізодично чи більш постійно, сезоново, на окремих, традицією освячених місцях, під голим небом і в спеціальних хатах, як по сезону. Сходини, зв´язані з вегетаційними святами і церемоніями, у зв´язку з ними мусіли набирати оргія-стичного характеру, який проступає в деяких деталях весільного обряду і весняних та літніх забавах і грах. Поза тим вони служили для парування — або як передвступні забави, які мали на меті зближення, знайомість, порозуміння молодців і дівчат, або як форма самого парування, яке дійсно заходило тут же, на грищах і забавах, між обома групами, молодецькою і дівочою. Деякі гри і забави (особливо весняні), що в різних стилізованих і символізованих образах представляють заволодіння молодцем дівчини, правдоподібно віддають досить близько старі форми сього парування...».

Мали весняні традиції й господарське значення, яке простежується крізь давні звичаї. Такими, зокрема, були обряди першої борозни, що відтворювали новорічну оранку; ритуали, пов´язані з першим вигоном худоби.

Значна кількість весняних ігор відтворює давні уявлення про світ та життя, а також первісний уклад древніх часів. Творячись у різні історичні періоди, вони донесли до нас різноманітні погляди та традиції.

12. Походження та розвиток гаївок, їх класифікація, поетика.

Весняний фольклор на Україні побутує зараз у двох основних пісенно-ігрових формах: веснянок і гаївок. Гаївки виконуються лише протягом кількох днів на Великодні свята в Галичині, на Волині, Поділлі. Веснянки співаються з ранньої весни і до завершення сівби – аж до Зелених свят. Цей різновид побутує на Лівобережжі, в Подніпров'ї, на Поліссі.

Веснянки і гаївки мають спільну родову і жанрово-тематичну основу, однак щодо виконавсько-стильових особливостей і літературно-музичної побудови цих творів, то тут є певні розбіжності. Адже гаївки – це танково-ігрові пісні, а веснянки охоплюють ширше коло різнотипних молодіжних ігор на пісень в тому числі і такі, що виконуються без танцю.

Усі весняні обряди, пісні танки та ігри можна умовно класифікувати і такій послідовності: - пантомімічні сценки та ігри

- спів весняних пісень- закличок

- водіння танків та ігор (із співом)

Ті, кому доводилося спостерігати пантомімічні сценки та ігри, були зворушені великою поетичністю, правдивістю і неповторним колоритом виконання.

З давніх-давен у багатьох регіонах України існував звичай випікати із тіста «жайворонків». Діти з «жайворонками» вилазили на дерева і паркани і кликали весну. Цікавий факт існування обряду «закликання птахів» був зафіксований у Поліському районі Київської області. Старожили свідчили, що у 1930-і роки тут мала місце така гра: дівчата низько прихилившись, ставали ключем, брали одна одну за руки (перша просувала праву руку між коліньми назад. Друга бралася за неї лівою, а праву так само просувала назад і т. д. і бігли навколо села, імітуючи крики журавлів. Такі обряди вказують на глибоку давнину обряду зустрічі весни. В них збереглися відгомони слов'янських язичницьких вірувань. Жаль тільки, що з плином часу усе менше маємо шансів бути свідками виконання цих древніх реліктів нашої культури.

В окремих місцевостях існував звичай палити вогнища на весняне рівнодення, а також робити опудала (Мару, Марену, Кострубоньки), які були символами немічної зими, що відходить. Під співи і танці їх кидали у вогонь, або у воду…

На початку весни, коли починав танути сніг, дівчата збиралися групками і співали пісні-заклички. Їх роль таж, що і пантомімічних сценок-ігор – прискорити настання весни і випрохати у природи щедрого літа. Але окрім цього у веснянках-закличках з'являються нові мотиви у змісті – кохання і парування молоді. До початку весняних співів дівчата готували заздалегідь гарне нове вбрання і прикраси. У призначений час, вдягнувшись, вони виходили на край села, ставали на узвишші і співали. Рухами заклички не супроводжувалися: іноді їх починали співати рано, коли ще лежав сніг, або було грузько. Це досить давній пласт веснянок. Найцікавіші зразки збереглися на українсько-булорусько-російському пограниччі.

Весняні танки та ігри – найбільша група творів, вона об’єднує східноукраїнські веснянки і західноукраїнські гаївки. Їх типова ознака – нерозривна єдність наспіву, тексту, руху (танець, крок, біг), виконання (сильний звук, строга обрядова манера, приуроченість, колективність общинно-ритуального характеру). Такий поглиблений сенкритизм був властивий первісному мистецтву взагалі, у веснянках він зберігся найкраще через їх ігрові форми. Більшість ігрових веснянок виконуються як кругові (дівчата утворюють коло, або еліпс) та ключові (ставши шнурком, виконавиці йдуть одна за одною, виконуючи різні фігури і криві лінії). Вчені припускають, що кругові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг – це символ сонця).

Весняна обрядовість має багатотисячний шлях розвитку. Тому закономірно, що на тематиці пісень цього жанру а також на самому характері виконання їх позначається вплив багатьох минулих епох.)

1 тотемічно-культові;

2) міфологічні;

3) господарсько-вегетаційні;

4) любовно-еротичні;

5) лицарсько-княжі;

6) військово-історичні;

7) родинно-побутові;

8) жартівливо-іронічні;

9) християнсько-великодні.

13. Художні особливості веснянок.

Веснянки, їх тематика, художні особливості

Веснянки - хорові пісні на честь приходу весни. В різних місцевостях
України ці пісні називаються ще гаївками, яголойками, ягілками. На
Поділлі поширені назви: веснянки й маївки. Веснянки тісно пов'язані з
календарем сільськогосподарських робіт і родинним побутом трудівників.
Більшість з них засвідчують давність української мови. Відома веснянка
"А ми просо сіяли" існувала в Україні вже в І тисячолітті до н.е.

При аналізі веснянок звернемо увагу на їхні жанрові різновиди,
синкретичні елементи в побутуванні пісень-супроводу до хороводів,
танців та ігор, тематику, характерні образи й мотиви (див. „Просо",
„Мак", „Льон", „Подоляночка" та ін.)

Сучасні умови життя не дають можливість наочно побачити, почути в діях
веснянки; пісні цього циклу збереглись лише у виконанні людей старшого
віку, раніше ж їх виконували дівчата.

Виконувалися веснянки на Стрітення (середина лютого), продовжувалось
цілий весняний цикл аж до Трійці (Зелених свят), гаївки звучали до
Великодніх свят.

У піснях запрошувалися на гостину Весняночка-паняночка, сонечко,
птахи: горобчик, перепеличка, журавель, горлиця, сокіл, сива зозуля і
Майра.

Серед величальних пісень виділяються веснянки-благословіння. Зазвичай,
такі веснянки мають постійний рефрен - перший рядок повторюється тричі
через рядок, а два останні рядки виконуються у швидкому темпі.

Благослови, мати,

Весну викликати!

Благослови, мати

Весну закликати,

А зиму проводжати,

Благослови, мати,

Зимочка в возочку,

Літечко в човночку

(Закувала зозуленька. Антологія української народної поетичної
творчості. - К.: Веселка, 1998. - C. 77).

Більшість веснянок присвячені коханню („Качається горщик через
дорогу", „Коло діжечки сироїжечки", „Ой на городі сніг упав", „Сокіл,
мамцю, сокіл", „Ой весно, весно, весняночко"). Головний зміст цих
пісень - вибір коханої дівчини, судженого.

Емоційно наснаженими є пісні, що виконувалися на Великдень.

Христос воскрес! Христос воскрес!

Радість з неба нам являє,

Паска красна день вітає,

Радуйся щиро нині.

Бог дав радість всій родині,

Бог дав радість всім з небес

Христос воскрес! Христос воскрес!

Христос воскрес! Христос воскрес!

Земелька зі сну збудилась,

В трави й квіти замоїлась,

Звір і птичка веселиться,

Миром Божим світ краситься.

Люди! Мир дав Бог з небеc.

Христос воскрес! Христос воскрес!

(Записано від О.Л.Панчук у c.Іванівці Барського району Вінницької
області у 2000 р. студенткою ГДПУ Г.Карчевською)

На Буковині виконувались також юр'ївські пісні. Вони стосувались
святого Юрія як опікуна рільництва, свійських тварин і виконувались
шостого травня.

14. Ритуально-міфологічна основа літнього циклу календарної обрядовості

. Русальні пісні. Мотиви кохання і праці

Весною, як тільки вкриваються травами луки, „з води на берег виходять
русалки". За народною уявою, це дівчата або молоді жінки, котрі під
час купання втопилися і тепер живуть на дні глибоких рік і озер.

Русальні пісні виконують тільки дівчата, хоча героями цих пісень є і
жіночки-сестрички, і дівчата, „красні панночки", дівчатка-семилітки, і
парубки.

Серед різновидів пісень виділяються пісні-проводи русалок. У ці дні
дівчата в полі, на житах роблять спільний обід - тризну на честь
русалок.

У полі, в лісі, дівчата плели собі вінки, вірили, що тоді русалки їх
не зачіпатимуть і не лоскотатимуть. Коли ж дівчата повертатилися з
поля, лісу, то кожна мала кинути вінок у садок чи на город. Вірили, що
вінок допоможе збільшити врожай.

У русальних піснях знаходимо багато загадок. Уведені вони були з метою
перевірити кмітливість молоді:

- Що росте без кореня?

Що біжить без повода?

А що цвіте без цвіту?

У піснях, де дійовою особою є русалка (наприклад, „Ой біжить, біжить
мала дівчина"), загадок буває три, коли ж героями пісень є юнаки та
дівчата (наприклад, „Ой ти, дівко-семилітко"), загадок може бути до
семи.

2.1.6-2.1.7. Петрівчані і купальські пісні

Дванадцятого липня за новим стилем відзначається день святих апостолів
Петра і Павла та початок жнив. До свята готувалися заздалегідь: білили
хати, оздоблювали рушниками стіни, вбирали подвір'я, випікали мандрики
(т.зв. пампушки, спечені з пшеничного тіста, яєць, сиру; вважають, що
така назва нібито походить від мандр Петра з Павлом).

Петрівчані пісні умовно можна поділити на пісні-роздуми про кохання,
нещасливу долю сироти, невістки. Лейтмотивом цього циклу є взаємини
молодих. Головний образ більшості пісень - Петрівочка, дівчина перед
заміжжям.

У піснях звучить розлука з привільним життям під батьківської стріхою,
адже восени починається пора весіль:

Ой ти Петре, Іване, Іване,

А вже твоя Петрівочка минає.

А вже твоя Петрівочка минає-

Половина літечка займає.

Вже твоя Петрівочка минає -

Половина літечка займає,

А Маруся чоловіка немає.

Ой ходила та Маруся по полю,

Вибирала пшениченьку з коколю.

Як над'їхав Іванко попри гай,

Боже тобі, Марусю, помагай.

(Записано від З.О.Гажук у c. Немерче Мурованокуриловецького району
Вінницької області у 2001 р студенткою ГДПУ В.Семенюк)

Зустрічаємо у піснях і роздуми дівчат про свою долю: „біла тонка біль
стане чорною, ношена буде у будень", „як я піду за нелюба".
Дівчина-сирота ночує „в селі, в оборі", бідні дівчата „крають рушника
з рядниночки, а сорочечки з кропивочки".

Купальські пісні

- виконувались на свято Івана Купала. Це період літнього сонцестояння,
кінець червня - початок липня. В селі вибирали відповідне дерево -
вербу „Марену". Дівчата сплітали вінки з волошок, ромашок, маку, синіх
польових сокирок, прикрашали ними вербу „Марену" і співали:

Ой на Івана, на Купала

Вийшла Галина чистая паня.

На неї хлопці зглядаються,

Привітатися стидаються.

Один Іван не стидався -

Узяв за ручку і повитався.

(Записано від К.Я.Ткач у м.Барі Вінницької області у 2001 р.
студенткою ГДПУ Д.Горою)

Потім ішли до ставу, річки, озера купати „Марену". У воду внести її
мала найкрасивіша дівчина у вінку, сплетеному із жита та пшениці. Одяг
її теж повинен бути прикрашений квітами, як і в „Марени"-верби.
Дівчина обережно ламала дерево „Марену": кожному треба було принести
додому гілочку, символ того, щоб огірки родили добре, щоб в оселі
водилося добро, а нечиста сила обминала обійстя.

У піснях дуже часто звертаються до Купайла: де воно зимувало? З уст
Купала (цю роль, як правило, виконує гарний високий парубок,
заквітчаний маковим цвітом) дізнаємося, що зимувало воно в лісі,
ночувало в стрісі, зимувало в „пір'ячку", літувало в „зіллячку".

Доки молодь біля „Марени" водила хороводи, старші хлопці посередині
долини запалювали купальське вогнище для "очищення". Дівчата і парубки
бралися за руки, з розгону перестрибували через вогнище, і таким
чином, очищалися, а то й вибирали свою долю.

Сучасне свято Івана Купала рідко зустрічається в містах, більше
збережене в селах, відгомоном свята є символічне обливання знайомих
водою з побажаннями здоров'я.

Дата добавления: 2015-05-08