Мозок і психіка. тей особистості Наприклад, деякі вчені вважають, що по­ряд зі свідомістю та самосвідомістю виникає так звана по­надсвідомість (П

ЦІ УМОВИ Детермінують РОЗВИТОК НОВИХ ПСИХІЧНИХ ЯКОСг

тей особистості Наприклад, деякі вчені вважають, що по­ряд зі свідомістю та самосвідомістю виникає так звана по­надсвідомість (П. В. Симонов), а поряд з людським інтелек­том з'являється понадінтелект, підсилений «штучним інте­лектом» сучасних комп'ютерів. Такий розвиток психіки лю­дини можливий тому, що він здійснюється не через зміну анатомо-фізіологічної структури мозку, а завдяки формуван­ню на його основі нових «функціональних органів» (О. О. Ух-томський, О. М. Леонтьев), яке не має меж,

Отже, в процесі філогенезу виникає і розвивається безпе­рервна низка форм психічного відображення живими істотами навколишньої дійсності, які сприяють досконалішій регуляції їхньої поведінки та життєдіяльності. До цих форм належать чутливість (сенсорна психіка), сприймання (перцептивна пси­хіка), практичний інтелект вищих тварин, практичний і аб­страктний інтелект прадавньої людини, що перетворюється в процесі історичного розвитку суспільства (на основі вико­ристання чимдалі досконаліших матеріальних та ідеальних, зовнішніх і внутрішніх знарядь діяльності) на свідомість, самосвідомість і особистість як соціальна зумовлену систему виших психічних властивостей індивіда. Це забезпечує мож­ливість не лише повніше відображати об'єктивну дійсність, а й перетворювати її та себе.

Об'єктивна логіка розвитку психологічних знань потребує з'ясування поняття відображення, яке є ключовим у теоретичній психології. Передусім це пояснюється тим, що в цьому понятті міститься ідея розвитку та функцію-вання різних рівнів та форм існування — від простих до складних. Погляди на фізіологічні механізми поведінки не­одноразово змінювались. Було переконливо доведено, що певний рівень поведінки та життєвих можливостей орга­нізму залежить не лише від спеціалізації органів, а й від зсобливостей їх взаємозв'язку.

Психіка являє собою властивість мозку, а психічна ді­яльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів. Об'єднуючись у структури, вони забезпечують сприйняття і переробку інформації, прийняття рішень та їх виконання, орієнтацію організму в середовищі, його активну поведінку. Тому знання анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи людини необхідні для розу­міння матеріальної основи психіки.

Нервова система має центральну і периферійну частини. Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку, розташованих відповідно у черепі та хре­бетному стовпі (рис. 1). Мозкові структури утворюються з нервових клітин — нейронів, пов'язаних між собою склад­ною системою відростків, волокон (рис. 2). Місця контактів

Рис. 1. Схема центральної нервової системи:

І — півкулі головного мозку; II — проміжний мозок; III — середній мо­зок; IV — задній мозок; V — дов­гастий мозок; VI — мозочок; VII — спинний мозок

між нервовими волокнами та клітинами називаються синап­сами.

Синапси мають велике значення, оскільки утворюють певний бар'єр на шляху збудження, забезпечуючи цим ви­бірковість напрямку проходження імпульсів. Частина ней­ронів проводить збудження від рецептора до центральної нервової системи, інша частина — від неї до ефекторів, переважна їх кількість забезпечує зв'язки між різними час­тинами центральної нервової системи.

Периферійна нервова система складається із спинномоз­кових та черепномозкових нервів.

Спинний мозок являє собою довгий тяж, розташований у хребетному каналі. Його довжина у чоловіків сягає у се-

редньому 45 см, а у жінок — 41—42 см. Він поєднує го­ловний мозок та периферійну нервову систему, його волок­на передають інформацію від головного мозку до тіла й назад.

Спинний мозок самостійно здійснює лише дуже прості рефлекси, зокрема колінний рефлекс. Входячи в череп, спин­ний мозок розширюється і створює стовбур мозку, в якому містяться структури, що відповідають за основні фізіоло­гічні функції: дихання, роботу серця, травлення тощо.

Рис. 2. Нервова клітина (нейрон)

Головний мозок складається з довгастого мозку, варо-лієвого містка, середнього мозку, проміжного мозку, мозоч­ка та великих півкуль. Довгастий мозок, вароліїв міст, се­редній і проміжний мозок утворюють стовбур головного мозку. Цей стовбур не лише забезпечує вегетативні функції, а й підтримує тонус м'язів кістяка, реалізує рефлекси бо­ротьби із земним тяжінням, рефлекси орієнтації у просторі та природжені рухи.

Великі півкулі головного мозку як відділ центральної нервової системи в людини досягають найвищого розвитку. Середня вага головного мозку людини — 1360 г. Проте вага головного мозку є не єдиним показником розумових здіб­ностей людини, котрі зумовлені не лише його побудовою, а

й діяльністю; Межа ваги головного мозку, поза якою розу­мові здібності різко знижуються, становиш для чоловіків 1000 г, а для жінок — 900 г. У людини вага головного мозку у 45—49 разів більша, ніж вага спинного мозку, а у тварин (слон, шимпанзе) — тільки у 15—18 разів, що підкреслює значення головного мозку для людини.

Основну масу великих півкуль утворює біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2,5—3 мм, який називається корою великих півкуль. У складі кори великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідні, зірчасті та веретеноподібні, котрі розташовуються у сім шарів.

Загальна кількість нейронів людського мозку становить у середньому 14—15 млрд. Порівняно з тваринними вони ма­ють більший обсяг, зокрема перевищують нейрони шим­панзе у два рази. Кору великих півкуль за характером побу­дови й локалізації функцій можна розподілити на 52 поля (за Бродманом) або більш як на 200 полів (за С. і О. Фог­тами).

Спинний мозок і мозковий стовбур виконують головним чином види рефлекторної діяльності, котрі є природженими (безумовні рефлекси), а кора великих півкуль — це орган набутих упродовж життя форм поведінки, що регулюються психікою.

До кори головного мозку надходять імпульси з рецеп­торів, або органів чуття, що утворюють периферійний кі­нець аналізаторів. Схематично аналізатор складається з трьох частин: рецептора, провідних шляхів і мозкового кін­ця аналізатора, який розташований у певній ділянці кори великих півкуль (рис. 3).

Сучасна наука дійшла висновку, що мозок як саморегу­лююча система складається з трьох основних блоків (О. Р. Лу-рія). Один із них — енергетичний блок — підтримує тонус, необхідний для нормальної роботи вищих відділів кори го­ловного мозку. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, сітчастої, або ретикулярної, формації, а також утворення давньої (медіальної та базальної) кори. Другий блок забезпечує прийом, переробку та зберігання інформації різної модальності. До нього входять задні відділи обох півкуль, тім'яні та потиличні відділи кори. Тре­тій блок забезпечує програмні дії та рухи, регуляцію актив­них процесів і порівняння ефекту дій з початковими намі­рами. Всі три блоки беруть участь у психічній діяльності

людини, в регуляції її поведінки, причому кожен викону свою функцію. Порушення роботи одного з них призводили до порушень психічної діяльності. Так, ненормальна робота першого блоку здатна викликати нестійкість уваги, швидку виснаженість, сонливість, байдужість або ж сильне занепо­коєння. Порушення роботи другого блоку спричиняється до

Рис. 3. Зображення різних частин тіла в руховій ділянці кори (за Пенфільдом)

відхилення у прийомі та переробці інформації різної модаль­ності. Порушення третього блоку призводять до дефектів поведінки людини у сфері організації її дій: цільові дії за­мінюються інертними стереотипами, безглуздими повторами рухів, не спрямованих заданою метою.

Нервова система виконує дві взаємозумовлені функції; взаємодії організму із зовнішнім середовищем (вища нерво­ва діяльність) і об'єднання й регулювання роботи внутріш­ніх органів (нижча нервова діяльність).

Вища нервова діяльність людини забезпечує єдність ор­ганізму та умов життя і виявляється в рухах. Важливою її

властивістю є пластичність, здатність швидко й тонко змі­нюватись відповідно до мінливих умов життя. Вона вдоско­налюється тренуванням при виконанні фізичної праці та розумової діяльності. Вищою нервовою діяльністю володі­ють також усі тварини, що мають розвинену нервову сис­тему.

Рухові умовні й безумовні рефлекси, з яких складається вища нервова діяльність, узгоджуються з вегетативними реф­лексами, що утворюють нижчу нервову діяльність.

Теоретичною основою для розуміння діяльності нервової системи є положення рефлекторної теорії, сформульованої І. М. Сєченовим та експериментальне розробленої І. П. Пав-ловим, Н. Є. Введенським, О. О. Ухтомським, В. М. Бех-терєвим та ін. І. М. Сеченов вважав, що рухові рефлекси здійснюються за зразком не рефлекторної дуги, а рефлек­торного кільця. Він наводив аргументи, що свідчать про необхідність зворотної інформації від м'язів для створення рухів.

Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:

прийом зовнішніх впливів;

перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та пере-дання в мозок;

декодування й переробку прийнятої інформації, подання команд у вигляді нервових імпульсів до м'язів та залоз;

прийом і передання в мозок інформації про наслідки виконаного акту (зворотний зв'язок);

корекцію наступних дій з урахуванням інформації зво­ротного зв'язку.

Рефлекторне коло складається з п'яти ланок:

рецепторного нейрона шкіри, тіло якого знаходиться у спинномозковому вузлі;

вставного нейрона, що міститься у задніх рогах спин­ного мозку;

рухового нейрона, розміщеного у передніх рогах спин­ного мозку;

рецепторного нейрона пропріоцептора, розташованого у спинномозковому вузлі, через який проходить зворотна ін­формація;

доцентрового нейрона, що знаходиться у бічних рогах спинного мозку.

Рефлекторна саморегуляція внутрішніх органів здійс­нюється за допомогою спеціальних рецепторів. На думку

І. П. Павлова, рефлекторна саморегуляція внутрішніх орга­нів відбувається у нижчих відділах нервової системи. Вона здійснюється і під час сну, при «вимиканні» кори великих півкуль.

Особливий інтерес для психології становить екснеримен-тально виявлена школою І. П. Павлова складна форма фі­зіологічного синтезу — системність у роботі великих пів­куль головного мозку, або динамічний стереотип. Якщо умов­ні подразники багаторазово повторюються в певній послі­довності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження і гальмування, що формують систему позитивних і негатив­них умовних рефлексів. Повторюючись, динамічний стерео­тип здійснюється дедалі легше й автоматизується. Крім то­го, він характеризується більшою економністю рухів і зни­женням втомлюваності, але залишається динамічним.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію. Існує функціональна асиметрія головного мозку — півкулями виконуються різні функції. Права півкуля контролює сенсорні й рухові функції лівої половини тіла, а ліва здійснює контроль його правої половини. Як свідчать результати вивчення розщепленого мозку, ліва півкуля в основному відповідає за мову, за ана­літичну й послідовну переробку інформації, забезпечуючи тим самим послідовне аналітичне мислення. Розлади у ді­яльності лівої півкулі призводять до порушень мовної діяль­ності, блокуючи здатність до нормального спілкування, а також викликають серйозні дефекти розумової діяльності. Права півкуля оперує образною інформацією, переробля­ючи її одночасно й цілісно (симультанне), керує навич­ками, пов'язаними із зоровим і просторовим досвідом, за­безпечує орієнтацію в просторі, емоційне сприйняття об'єктів, зокрема музики.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність вищої нервової діяльності лю­дини й тварини полягає у тому, що тільки в людей існує система умовних й безумовних рухових рефлексів, яка забезпе­чує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система, або система систем (за І. П. Павловим), забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.

Дата добавления: 2015-05-22