Тема: Публічне адміністрування та економіка

II. 1.7. Особистість у культурно-історичній теорії Л. С. Виготського

У французькій соціологічній школі

II. 1.6. Теорії особистості

Засновником французької соціологічної школи був відомий філософ і соціолог Е. Дюркгейм (1858—1917), який висунув положення про біосоціальну природу людини. Пси­хічні процеси біологічно зумовлені, проте визначаються сус­пільством. «Колективна свідомість», тобто сукупність

знань чи явищ духовного життя, формує психіку людини від народження.

Теорія особистості іншого представника цієї школи П. Жане (1859—1947) увійшла в історію психології як «психологія образу дії». За П. Жане, психічні явища готують дії людини. Мислення, почуття — це процеси, що здійснюють регу­ляцію дії, поведінки людини. Психіка людини розвивається під час співпраці з іншими людьми. Спочатку людина пра­цює з іншими, а потім діє сама. Розвиток людської особис­тості відбувається не лише на основі образу (як вважають гештальтпсихологи) чи мотиву (згідно з поглядами К. Леві-на), а й через спілкування. Завдяки спілкуванню реалізу­ється соціальний вплив на розвиток психіки.

Поведінковий акт складається з трьох етапів: перший етап стосується внутрішньої підготовки до дії, другий — це виникнення зусилля до виконання дії, і третій — завершен­ня дії. Психічні процеси регулюють дії від першого до ос­таннього етапу. Великого значення П. Жане надає психо­логічній напрузі як домінанті дії і вважає здатність до «тру­дового зусилля» основним критерієм оцінки людини.

Основу розвитку психічних функцій П. Жане вбачає у різних видах професійної діяльності. Головного ознакою ін­телектуальної діяльності є не використання речей, а їх виготов­лення. Вчений виділяє сім рівнів поведінки людини: 1) реф­лекторні акти; 2) відкладеш перцептивні дії; 3) елементарні соціальні акти; 4) елементарні інтелектуальні акти; 5) мані­пулювання різними об'єктами, що веде до формування ін­телектуальних дій; 6) розумова діяльність, мислення; 7) твор­ча, трудова діяльність.

Процес переходу від нижчого рівня поведінки до вищого здійснюється за допомогою мови, яка опосередковує про­цеси регуляції, формує довільність трудової діяльності — здатність до саморегуляції. Саме здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки П. Жане вважав най­вищим критерієм розвитку особистості.

Видатний вітчизняний психолог Л. С. Виготський (1896—1934) відомий як творець культурно-історичної тео­рії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л. С. Ви-

1. Основні напрями формування та розвитку сучасної економічної системи

2. Основні ознаки ринкової соціально орієнтованої економіки

3. Особливості постіндустріальної економіки

4. Необхідність та основні напрями державного регулювання економіки

1. Економічна (господарська) система – це особливим чином упорядкована, скоординована система зв'язків між суб'єкта­ми національної економіки.

Виділяють такі основні типи економічних систем:

- традиційна (натуральне господарство);

- ринкова;

- адміністративно-командна (АКС);

- змішана (ринкова економіка змішаного типу);

- перехідна.

Кожен з них має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий ме­ханізм, АКС – планово-державний (адміністративно-командна система управління), ринкової економіки змішаного типу – зміша­на система регулювання.

Ринковий механізм – спосіб (форма) організації та фун­кціонування відносин між суб'єктами господарювання, що базуєть­ся на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту і пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції.

Ринковий механізм
Переваги	Недоліки
Є автоматичним регулятором економіки (сприяє розподілу ре­сурсів у галузях і сферах)	Нездатний забезпечити кон­курентне середовище
Забезпечує збалансованість платоспроможного попиту і пропозиції	Обумовлює безробіття
Оперативно реагує на зміну по­треб (кон'юнктуру) і сприяє їх задоволенню	Спричиняє велику диферен­ціацію населення за дохо­дами
Стимулює підприємницьку ак­тивність, постійний пошук	Виявляє руйнівну дію на на­вколишнє середовище
Сприяє підвищенню ефективно­сті господарювання (скороченню витрат і поліпшенню якості продукції)	Не забезпечує задоволення соціально-економічних по­треб суспільства (наукових, освітніх, культурних тощо)

Планово-державний механізм (адміністративно-командна система управління) – це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану та державної власності на засоби виробництва.

Планово-державний механізм
Переваги	Недоліки
Надає можливість передбачити й усунути екстерналії	Пригнічує економічну свободу, конкуренцію, виключає приватну ініціативу
Концентрує ресурси й зусилля задля вирішення певної пробле­ми	Обумовлює монополізм держави, диктат виробника, підриває стимули до високоефективної праці
Забезпечує швидкі структурні зрушення	Породжує бюрократизм, хабарництво, корупцію, паразитизм, веде до автаркії (грец. – самовдоволення, замкнутість)
Надає можливість підтримувати й розвивати соціальну інфраструктуру	Неефективне, нераціональне, ресурсомістке виробництво, не стимулює НТП та інновації в економіці
Гарантує певний соціальний захист населення (зайнятість, визначений мінімальний рівень доходів тощо)	Спричиняє постійний дефіцит товарів, низьку якість, тіньову економіку, низький життєвий рівень населення

Північна Корея (КНДР) та Куба продовжують керуватися соціалістичними ідеями, поєднуючи їх з національними особливостями.

В КНДР, наприклад, продовжує реалізовуватись ідея «самостійної національної економіки» на принципах централізованого управління та збереження в політиці керівної ролі комуністичної партії, голова якої є вищою посадовою особою країни і одноособово приймає всі важливі рішення.

Залежність ефективності економіки від державного втручан­ня показано на рис. 1, де точка О відображає стан, коли регулю­вання економіки здійснюється тільки ринковими регуляторами, бездержавного втручання; точка Т – ринкові регулятори не діють, управління здійснюється тільки державою; точка А – оп­тимальне поєднання ринкових і державних регуляторів, яке за­безпечує максимальну економічну ефективність (точка М).

Змішане управління національною економікою – систе­ма управління, яка базується на плюралізмі (різноманітності) форм власності та органічно поєднує переваги ринкових і дер­жавних регуляторів.

Характерні риси змішаної системи управління

1.Основним регулятором економічних процесів виступає
ринковий механізм. Державне регулювання економіки доповнює
ринкові важелі.

2. Система поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, мож­ливість задоволення численних і мінливих особистих по­треб і стійкість державного управління, необхідного для задово­лення соціальних потреб суспільства.

3. Забезпечується реалізація вищих макроекономічних цілей: макроекономічна ефективність і конкурентноздатність, соціальна справедливість, стабільне економічне зростання.

4. Поряд з ринковими і державними макроекономічними регуляторами формується (насамперед у західноєвропейських та скандинавських країнах) ще один елемент управління – інсти­тут соціального партнерства.

5. У сучасних умовах управління розвитком національної економіки передбачає врахування рішень наднаціональних, міждер­жавних органів, а також корпоративного управління.

Механізм макроекономічного регулювання ринкової еко­номіки змішаного типу – система макроекономічних регуля­торів, що складається з таких основних елементів:

- ринкові регулятори;

- важелі державного впливу на економіку (державне регу­лювання);

- корпоративне управління;

- інститут соціального партнерства.

Інститут соціального партнерства виконує функцію узгодження (пошуку консенсусу – лат. згода, одностайність) за­гальнодержавних і групових інтересів у соціально-економічній сфері (доходів, зайнятості, умов праці тощо) шляхом переговорів, консультацій і досягнення домовленостей за участю представників цих груп.

Трипартизм – соціальне партнерство, яке забезпечується завдяки взаємодії трьох суб'єктів: держави (в особі її органів чи уповноважених), роботодавців (їхніх спілок, асоціацій, гільдій) і робітників (в особі профспілок).

Змішана система макроекономічного регулювання притаманна країнам з розвиненою ринковою економікою. Маючи спільні риси, вона характеризується певними національними особливостями. Виділяють два основні види регулювання – економічний лібералізм та економічний дирижизм.

Економічний лібералізм (лат. — вільний) – система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.

Економічний дирижизм (лат. — керований) передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Характеристика країн економічного лібералізму й економічного дирижизму
Ознака	Країни економічного лібералізму	Країни економічного дирижизму
Країни	США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.	Швеція, Австрія, Япо­нія, Німеччина та ін.
Участь держави	Мінімальна	Максимально допустима
Державний сектор	Незначний (до 10 %)	Значний (10—20 %, найбільший в Австрії – 30%), відіграє суттєву роль
Основні функції	Мінімальні	Широкі
Державні витра­ти, % від ВВП	30 – 35	45 – 50, у Швеції – понад 50%
Методи ДРЕ	Переважно економічні й опосередковані (непрямі)	Активне використання прямих, специфічних, а також адміністратив­них методів

Перехідна економіка – це така економіка, в якій здійснюються інтенсивні процеси трансформації однієї економічної системи в іншу.

Перехідна економіка як економічний термін і як визначення реального процесу виникла наприкінці 80-років. Країни центральної та південно-східної Європи, а також республіки колишнього СРСР, Китай та В’єтнам склали особливий елемент у структурі світової економіки. Головна ознака перехідних економік – це відновлення відносин приватної власності, відмова від директивного планування і централізованого управління, усунення директивних цін, розвиток підприємництва на засадах конкуренції.

У другій половині 80-х і на початку 90-х років XX ст. формувались дві основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн:

1. Градуалістська (англ. gradual — поступовий) модель (лауреати Нобелівської премії з економіки К.-Дж. Ерроу, В. Леонтьєв, Дж. Тобін та ін.) – передбачає, що процес реформування тривалий, а забезпечення достатнього обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення можливе лише за стабільного виробництва економічних благ з огляду на національні умови та ін. Концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, а надає перевагу колективним цінностям. Градуалістів поділяють на еволюційних (вважають доцільною еволюцію наявних структур) і помірних (схиляються до державного втручання в економіку). Послідовніше ця концепція реформ реалізується в Китаї, а також в Угорщині, Чехії.

Найбільш чітко еволюційний спосіб переходу був реалізований в Китаї. У літературі економіку Китаю часто називають соціалістично-ринковою. Її найбільшою особливістю є збереження влади комуністичної партії, яка відіграє велику роль у функціонуванні й розвитку національної економіки. Комуністична партія Китаю все більше спирається на ринкові механізми, хоча ознаки соціалістичного минулого ще дають про себе знати. Так, банківська система є державною, планування, принаймні, за формою, ще зберегло вигляд п'ятирічок, хоча по суті це вже індикативне планування.

Поряд з цим характерною особливістю цієї перехідної економіки, а точніше, самого переходу до ринку, є поступовість ринкових перетворень. Уже на початку 70-х р. минулого століття один з ідеологів Комуністичної партії Китаю Ден Сяо Пін виступив з тезою про те, що соціалізм і товарне виробництво сумісні.

В основу перетворень економіки Китаю, окрім керівництва цим процесом з боку комуністичної партії, було покладено реформування відносин власності. У сільському господарстві було введено сімейний підряд і селянам передано невеликі наділи (у середньому 0,44га). Передача землі селянам (а її отримали більше 800 млн селян) у довгострокову оренду відкрила шлях для організації приватного виробництва в аграрній сфері. Тільки на початку селянин був зобов'язаний частину своєї продукції продавати державі, але згодом це було відмінено, а ціни лібералізовані. Наслідки такого реформування вражаючі. Тільки за перші 10 років (1979-1989 pp.) виробництво зерна збільшилось на 100 млн. тонн, а валова продукція сільського господарства зросла в 1,9 раза. В наступні 10 років валова продукція сільського господарства зросла в 1,7 раза, а виробництво найважливіших продуктів у розрахунку на душу населення збільшилось: м'яса – майже у 2 раза, молока – у 2 раза, яєць – у 2,7 раза.

Реформування аграрних відносин було доповнено роздержавленням і переводом на ринкові рейки китайської промисловості. По суті механізм функціонування економіки став переважно ринковим. Про це свідчить хоча б той факт, що частка ринкових цін, які формуються під дією законів попиту й пропозиції, сьогодні становить близько 90 %.

Важливою особливістю китайської моделі є широке залучення іноземного капіталу, перш за все, у вільні економічні зони. Китай з цього погляду має ту особливість, що етнічний капітал існує в багатьох країнах, а китайська діаспора характеризується стійкістю національних традицій, мови, звичаїв тощо. Усе це забезпечило потужний приплив іноземного і водночас значною мірою китайського капіталу на материковий Китай. Посилило китайську модель і повернення Китаю в 1997 р. Гонконгу, де китайське керівництво не стало змінювати сформовану там рафіновану ринкову економіку.

Успіхи Китаю вражають, і недалеко той час, коли ця величезна держава з майже півторамільярдним населенням за розміром ВВП вийде на перше місце, випередивши США.

Якщо раніше в експорті Китаю переважали сільськогосподарська продукція і сировина, а також продукція легкої промисловості, то тепер асортимент істотно змінився в бік машин та обладнання, товарів широкого вжитку тощо. При цьому вже в 2004 р. частка високотехнологічних промислових товарів у китайському експорті становила 30 %. За прогнозами експертів, уже через 5-10 років ВВП Китаю зрівняється з ВВП США. Сьогодні частка ВВП Китаю у світовому ВВП дорівнює 9 %.

При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979—1999 рр. становили майже 10 %.

Еволюційний шлях переходу до ринкової економіки був притаманний і деяким іншим країнам колишнього соціалістичного табору. Він виявився найменш конфліктним і доволі успішним за наслідками.

2. Неокласична модель (Дж. Сакс, Дж.-Дж. Стіглер та ін.) – передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, а отже, швидку приватизацію, опору на іноземні інвестиції, повну лібералізацію цін та зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, передусім за допомогою грошової політики (зокрема, «політики дорогих грошей»), скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує на досягненні фінансової стабілізації. Дж. Сакс, який був радником перших двох президентів України, заявляв, що «Україна має якомога швидше відкинути командні методи і запровадити ринкову систему господарювання». За таким сценарієм здійснювались реформи в деяких латиноамериканських країнах (Чилі), Україні, Росії, Польщі.

Спільним для цих країн, що впроваджували концепцію «шокової терапії», став шлях різкого, стислого в часі переходу до основних принципових засад ринкової економіки (лібералізація цін, поспішна й законодавчо погано відрегульована приватизація, відмова від багатьох інститутів суспільства, які забезпечували високий соціальний захист населення, руйнація усталених виробничих зв'язків між ланками всієї господарської системи тощо). Найбільш суттєвим наслідком такого поспіху стала економічна криза, величезна інфляція, зубожіння значних верств населення, розкрадання державного майна, формування олігархічної еліти суспільства.

У Польщі, яку часто розглядають як позитивний приклад упровадження концепції "шокової терапії", економічне зростання здебільшого забезпечили значні інвестиції (понад 6 млрд дол.) і списання зовнішнього боргу (33 млрд дол.), а сам період "шокової терапії" був коротким. Крім того, у Польщі сприятливішими були вихідні умови реформ (понад 80 % орних земель перебували у приватній власності). Однак у країні різко зросло безробіття, дефіцит торгового балансу у 1998 р. становив майже 18 млрд дол., подальша приватизація сільського господарства призвела до його глибокої кризи.

Сьогодні практично в усіх країнах колишнього соціалістичного табору (хіба що за винятком Куби, Кореї та Білорусії) загалом уже сформовані основні засади ринкової економіки. Але ця економіка ще несе в собі залишки попередніх форм, має ще дуже недосконалий ринковий механізм і містить велику кількість рудиментів централізованої або планової господарської системи. Тому таку економіку часто називають «перехідною».

В Україні, яка перебуває на етапі соціально-ринкової трансформації, формується система управління національною економікою.

Мета реформування економіки України – створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентноздатного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.

2. Найбільш повно характеризує сучасний стан економіки розвинених країн термін «соціально орієнтована ринкова економіка». Цей термін чітко визначає загальну спрямованість розвитку всієї системи сучасного ринкового господарства: воно зорієнтовано на людину, на забезпечення її добробуту й досягнення справедливості, яка в межах ринкової економіки не може бути повною, але може мати досить високий рівень.

Соціально орієнтована ринкова економіка — модель соціально-економічного розвитку, яка передбачає переважання приватної власності та ринку в процесі їх поєднання з державною власністю та державним регулюванням і систему соціального захисту населення (у формі державних витрат на розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища, перекваліфікації працівників, виплати пенсій, пільг безробітним тощо).

У більшості розвинутих країн світу наприкінці 60-х – на початку 70-х соціальні витрати держави посіли перше місце в структурі державних видатків, що свідчить про зростанні ролі загальнолюдських цінностей в діяльності держави.

Економіка соціально-ринкового типу передбачає такий механізм розподілу доходу, який би усував надмірне збагачення на одному полюсі та зубожіння на іншому. Основним засобом впровадження цього механізму є перерозподіл національного доходу через державний бюджет, зокрема соціальні витрати держави, а також відповідна податкова політика.

Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є раціональне поєднання ринкової економіки та планового господарства, причому планомірність значною мірою пронизує і ринкову підсистему.

Розглянемо найбільш ефективні моделі організації соціально орієнтованої ринкової економіки в окремих країнах.

Одна з перших сучасних моделей соціально орієнтованої ринкової економіки сформувалася в післявоєнній Німеччині й отримала назву «соціальне ринкове господарство». Його теоретичною базою стали ідеї неолібералізму і його теоретиків – В. Ойкена, Л. Ерхарда та ін. Як відомо, неолібералізм базується на принципі індивідуальної свободи, який, у свою чергу, ґрунтується на приватній власності, високій культурі поведінки індивіда, його повазі до закону, чесності, відданості своїй професії тощо. У центрі «соціального ринкового господарства» стоїть людина, яка вільна у своїх діях, незалежна від будь-якого диктату влади, здатна реалізувати свій творчий потенціал у вільному змаганні з іншими. Саме така людина за твердженням Л. Ерхарда, здатна забезпечити високий рівень ефективності функціонування економіки.

Що ж стосується держави, то вона повинна, перш за все, створити для діяльності кожного сприятливе макросередовище. Це досягається, насамперед, шляхом захисту вільної конкуренції. Цей принцип розповсюджується й на тих, хто за якихось умов потрапив у скрутне становище. Держава не рятує нікого від ринкових ризиків і не допомагає у випадку втрат, які стали наслідком прорахунків самого господарюючого суб'єкта. Держава допомагає тільки тим, хто потрапив у таке становище тільки через незалежні від нього обставини і тільки в масштабах, необхідних йому для подальшої самостійної діяльності.

Поряд із цим у соціально орієнтованому господарстві перерозподільчі функції держави певним чином обмежені та спрямовані на створення рівних умов для самореалізації вільної, незалежної від держави, законослухняної і творчої людини.

Ця модель історично виправдала себе й забезпечила високий рівень розвитку економіки Німеччини. Третє місце у світі за абсолютними розмірами ВВП, високий рівень життя населення й потужні соціальні досягнення в цій країні є яскравим тому підтвердженням.

Друга успішна модель соціально орієнтованої ринкової економіки сформувалася у Швеції. За мету було поставлено досягнення високого рівня життя всіх верств населення. При цьому саме держава мала забезпечити цей рівень. Шведська модель отримала назву «демократичний соціалізм». В її основі було, з одного боку, збереження ринкової економіки, яка базується на приватній власності (95 % усіх підприємств Швеції належать приватним власникам). З іншого боку, це потужна соціалізація сфери розподілу національного доходу через використання податково-трансфертного механізму. У Швеції держава своїм громадянам надає безкоштовне комфортабельне житло. Якщо ж громадянин орендує житлове приміщення, то держава повністю компенсує орендну плату. Багато споживчих товарів дотується, що робить їх доступними для широких верств населення.

Щоб забезпечити рівність і високий рівень соціального захисту населення, була введена прогресивна система оподаткування. Максимальна ставка оподаткування особистих доходів склала 86 %. Механізм державного втручання в економіку був зосереджений на підтримці цін в аграрному секторі, ужитті заходів для послаблення циклічності розвитку економіки, досягненні повної зайнятості й розбудові соціально справедливої системи соціального захисту. Остання зосередилася на страхуванні населення від хвороб, безробіття, нещасних випадків на виробництві. Водночас було введено загальну народну пенсію, а також безплатну освіту й медичне обслуговування у формі обов'язкового медичного страхування. Народна пенсія означає, що вона сплачується в разі досягнення відповідного вікового рубежу не як колишньому працівнику, а як громадянину, тобто не залежить ані від зарплати, ані від стажу його роботи. Поряд із цим була запроваджена допомога дітям, і держава взяла на себе витрати, пов'язані з підвищенням кваліфікації та перекваліфікації тих, хто став безробітним.

Шведську модель часто називають соціалістичною ринковою економікою, і в цьому є певний сенс, бо саме в цій країні найбільш повною мірою реалізовано принципи справедливості й рівності, але не на основі бідності, а навпаки. Достатньо зазначити, що на початку XXI ст. у Швеції розмір ВВП на одного жителя дорівнював більше 20 000 дол. США. Середня тривалість життя в чоловіків становила 77 років, а в жінок – 83 роки. При цьому економіка країни залишається ринковою. Як і раніше, 95 % усіх підприємств Швеції знаходиться в приватній власності. Держава не втручається в діяльність підприємств і не прагне формувати певну структуру національної економіки. Вона, перш за все, здійснює перерозподільчі процеси й забезпечує соціальний захист населення.

Сьогодні за рівнем конкурентоспроможності економіка Швеції займає третє місце після Франції та США. У цій державі на початку XXI ст. сформувався характерний для високорозвинених країн розподіл сфер економіки й зайнятих у народному господарстві. Так, частка послуг у ВВП становить 69 %, а кількість зайнятих – 74 %. Водночас промисловість і сільське господарство становлять у ВВП відповідно 29 % і 2 %, а частка зайнятого населення у цих сферах – 24 % і 2 % відповідно.

Високі досягнення має ця країна і в забезпеченні багатьох соціальних гарантій, левова частка яких формується за рахунок держави. Так, заробітна плата у Швеції в доходах сім'ї в 1995 р. становила усього 35 %, а інші 65 % задовольнялись за рахунок соціальних трансфертів і безкоштовних послуг (Лінабек Л. Шведський експеримент. - М. 1998. - С 7).

Особливе місце в успішній реалізації соціально орієнтованої ринкової економіки займає Японія. Японська модель є досить специфічною, але вона є і однією з найефективніших. Ця відносно невелика країна, яка за територією вдвічі менша за Україну, на якій до того ж проживає втричі більше населення (127млн. осіб), країна, що за природно-ресурсним потенціалом не йде ні в яке порівняння з багатою Україною, сьогодні за економічним потенціалом поступається тільки США. Її ВНП уже у 2002 р. сягнув 4,2 трлн. дол. США, а виробництво ВНП на душу населення склало 33 850 дол. США, що є 6-м результатом у світі. Середня тривалість життя в чоловіків досягає 78 років, а в жінок – 84 роки. У чому ж особливості цієї моделі ринкової економіки і які чинники спряли таким разючим досягненням?

Перша особливість японської моделі полягає в тому, що держава сприяє створенню надпотужних корпорацій, які формувались навколо банку, що ставав центром такого угруповання. Це так звані кейрецу або дзайбацу, які, по суті, являють собою потужні фінансово-промислові групи. Дзайбацу тісно пов'язані з урядом через колишніх урядовців, які входять у керівництво цих груп. Не втручаючись у поточну діяльність корпорацій, держава дуже помітно посилювала їх розвиток, допомагаючи вирішувати стратегічні питання. Перш за все, уряд всіляко сприяв проникненню цих корпорацій на міжнародні ринки і закріпленню їх там. Зменшення податків і пільгові позики сприяли розвитку експортного потенціалу країни. Висока «японська» якість товарів, у поєднанні з їх відносно низькою вартістю через дешеву робочу силу, дозволили цій країні значною мірою захопити ринки високорозвинених країн.

Друга особливість пов'язана з тим, що держава зосередила свої зусилля на структурній перебудові національної економіки. Продумана й добре забезпечена фінансами держави політика розвитку нових галузей, трудомісткого та наукомісткого виробництва дала свої результати. Ця політика супроводжувалась виведенням частини виробництв за кордон, масовою перекваліфікацією робочої сили, реорганізацією збиткових підприємств. Японська електроніка, роботи, машини й багато інших видів продукції, які потребують відносно небагато матеріальних ресурсів і багато наукових і високопрофесійних знань, стали яскравим підтвердженням успішно реалізованої політики структурної перебудови суспільного виробництва.

Третя особливість полягає в тому, що держава бере на себе важливу місію зі збирання й доведення до підприємців великого масиву інформації, необхідної для успішного ведення бізнесу. В умовах глобалізації економіки й швидкої зміни кон'юнктури на світових ринках це дає можливість підприємцям чітко орієнтуватись у ситуації.

Масштабного реформування аграрних відносин. Останнє виявилося в тому, що була проведена радикальна земельна реформа. У великих землевласників земля була викуплена державою і роздана селянам за відносно невелику плату. Це невеликі ділянки (середній розмір наділу 0,64га), але вони забезпечили селянину потужний соціальний захист. При цьому Японії вдалося вирішити два надскладні завдання. Перше – не допустити монополізації землі. Сьогодні 95 % селян, які отримали в 60-ті рр. XX ст. землю, залишаються її власниками. Важливо й те, що така ситуація не стала перепоною для формування різних за розмірами сільськогосподарських підприємств, у тому числі таких, які мають через оренду по кілька тисяч гектарів землі. Друге – це те, що не було допущено спекуляції землею. Держава через свої нормативні акти практично унеможливила спекуляцію, а це означає, що не виникло проблеми обезземелювання селян і виникнення додаткового безробіття.

Дата добавления: 2015-05-22