Світ у цифрах. Прогноз на 2013 р

	Німеччина	Швеція	Японія	США
Зростання ВВП, %	0,6	1,8	1,2	2,1
ВВП на одну особу, $
Інфляція, %	1,6	1,1	- 0,1	2,1
Баланс бюджету (% ВВП)	- 0,6	0,4	- 8,2	- 6,6
Населення, млн. чол.	81,8	9,6	125,7	317,0
	Китай	Польща	Росія	Україна
Зростання ВВП, %	8,6	2,1	3,9
ВВП на одну особу, $
Інфляція, %	5,0	2,9	6,7	7,8
Баланс бюджету (% ВВП)	- 2,3	- 1,7	- 1,1	- 2,9
Населення, млн. чол.		38,1	142,5	45,1

Джерело: Economist Intelligence Unit

3. Критерії існування та розвитку економічних систем в сучасній економічній літературі часто обґрунтовуються на основі цивілізаційного підходу, відповідно до якого виділяють аграрну, індустріальну та постіндустріальну цивілізацію. Аграрна цивілізація існувала до кінця XVIII – початку XIX ст., тобто до початку промислової революції, що активізувала взаємодію людини з природою. Наслідком цієї революції стала поява індустріального суспільства, матеріальною основою якого була система машин, механізація виробничих процесів. На перших етапах існування індустріального суспільства ще переважала фізична сила людини, а на наступних, особливо на завершальному, його матеріальною основою стає комплексна механізація. Переважає в цей час машинна праця.

Наступним етапом розвитку економічної системи за критерієм засобів праці було постіндустріальне суспільство, започатковане в 50-ті роки XX ст. з розвитком НТР. Його матеріальною основою є автоматизація виробництва, яке людина лише контролює, займаючись здебільшого творчою працею. Для постіндустріального суспільства характерні радикальне зменшення кількості працездатного населення у промисловості та аграрній сфері (до 15%) і всебічний розвиток наук, сфери послуг.

Модель постіндустріального суспільства детально описана у книзі Д. Белла «Постіндустріальне суспільство» (1973). Авторитетні вчені називають її «науковою базою для обґрунтування стратегії соціально-економічного розвитку» суспільства загалом і України зокрема.

Постіндустріальна економіка складається з економіки послуг і економіки знань, інформації, контролю, управління, її визначають як економіку, засновану на знаннях (knowledge-based economy).

Заснована на знаннях економіка постіндустріального суспільства відрізняється від попередніх суспільних формацій наступними ознаками.

По-перше, на цій стадії знання в продуктах і послугах формує велику частину створюваної вартості. Цей процес розвивається через зростання обсягу наукомісткої продукції і розвиток ринку інтелектуальних товарів та послуг. Інтелектуалізація використовуваних технологій забезпечує різке підвищення продуктивності праці. На думку фахівців, можливості передових сільськогосподарських і промислових технологій такі, що при їх повсюдному впровадженні приблизно через 30 років 2% працездатного населення Землі могли б задовольняти потреби решти жителів планети. Якщо ж говорити про реалії, то в промислово розвинених країнах частка зайнятих в сільському господарстві не перевищує 10%, а безпосередньо залучених в матеріальне виробництво – 20%.

По-друге, через перераховані вище причини в економіці постіндустріального суспільства діяльність, пов'язана, з виробництвом, зберіганням, передачею і використанням знань, набуває все більш істотного значення. Особлива роль в цій діяльності належить освіті, характер і значення якої суттєво змінюються. Починаючи з 60-х років XX ст. витрати на освіту у всіх країнах починають рости набагато швидше, ніж в інших галузях народного господарства. Виникла своєрідна «індустрія освіти», яка в багатьох країнах фінансується в основному державою і займає у суспільних витратах центральне місце, поряд з обороною, охороною здоров'я і соціальним захистом населення. У сучасній економіці освіта розглядається як форма інвестицій в людський капітал, від якої залежить його якість і успіх виробництва.

По-третє, характерною рисою економіки, заснованої на знаннях, є перетворення працівників, зайнятих виробництвом, передачею і використанням знань, в домінуючу групу в загальній чисельності зайнятих (деякі дослідники відносять до «працівників знань» біля однієї третини зайнятих в економіці США.

Глобалізація ринку, зростання кількості транснаціональних компаній, нові технології, що полегшують вихід на нові ринки, тиск, що росте, з боку акціонерів – все це породило гіперконкуренцію, що вийшла за межі національних ринків.

В умовах гіперконкуренції особливого значення набуває конкурентоспроможність учасників ринку. Конкурентоспроможність – це достатньо складне поняття, в основі якого лежить інноваційна активність учасників ринку.

Головними інструментами конкурентної боротьби є: 1) якнайповніше врахування індивідуальних потреб споживачів; 2) постійне вдосконалення бізнес-процесів.

Як перша, так і друга стратегії вимагають використання інтелектуальних ресурсів.

Все це дозволяє визначити якісні особливості постіндустріальної економіки.

Перша особливість полягає в тому, що темпи і масштаби науково- технічного прогресу такі, що зміни в матеріальній базі виробництва і якості трудових ресурсів не встигають за зростанням науково-технічних можливостей.

Друга особливість – зростання транзакційних витрат. Ця особливість виразно виявилася в економіці промислово розвинених країн в 90-і роки у зв'язку із загостренням конкуренції. Транзакційні витрати – відносно нова економічна категорія, активно введена в економічний аналіз лауреатом Нобелівської премії Рональдом Коузом в 1937 р. За своєю суттю ці витрати пов'язані не з виробництвом як таким, тобто витратами на сировину, матеріали, оплату праці, транспортування тощо, а з витратами, обумовленими пошуком інформації, вивченням ринку, висновком контрактів і контролем за їх виконання, захистом прав власності тощо.

Третя особливість економіки, заснованої на знаннях, − значне зростання ролі менеджменту в області інтелектуальних ресурсів. Про це можна судити за «ціною» стратегічних помилок, пов'язаних з інтелектуальними ресурсами і продуктами (найдорожчі помилки).

Четверта характерна особливість постіндустріальної економіки полягає в тому, що в умовах постійного оновлення знань і жорсткої конкуренції люди виявляються перед необхідністю постійного навчання (life long learning - навчання протягом життя).

Все більш широкого поширення набувають самозайнятість, часткова зайнятість і віртуальні форми організації праці.

Найважливішим каталізатором всіх перерахованих вище процесів стало те, що прийнято називати «інформаційною революцією». Це поняття взяте в лапки, оскільки насправді за ним слідують два моменти: власне інформаційна революція і комунікативна революція. П. Друкер вважає інформаційну революцію четвертою після винаходу писемності, рукописної книги і друкарського верстата та комунікативну революцію – найзначнішою після винаходу колеса і парової машини. До цих пір вдосконалення процесів обробки інформації і процесів її доставки проходило різними самостійними шляхами. Їх інтеграція, що має місце в сучасних умовах, дала величезну соціальну, економічну, культурну синергетику. Більш того, сьогодні саме комунікативна сторона інформаційної революції виходить на перший план.

4. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена неспроможністю механізму ринкового саморегулювання вирішити низку кардинальних проблем розвитку економічної системи.

Державне регулювання економіки – це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. – зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Макроекономічна ефективність означає:

- забезпечення зростання продуктивності праці у суспільно­му виробництві на основі його технічного і технологічного онов­лення, вдосконалення організації й управління;

- збалансований, пропорційний розвиток економіки;

- повне та оперативне задоволення соціально-економічних
потреб суспільства.

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства пе­редбачає забезпечення:

- соціальної справедливості;

- ефективної зайнятості;

- екологічної рівноваги;

- задоволення соціально-культурних, духовних потреб насе­лення.

Об’єктами ДРЕ є:

- економічні підсистеми (економіка регіонів, галузей);

- соціально-економічні процеси (економічні цикли, зайнятість, інфляція, НТП, екологія, кон’юнктура);

- відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні);

- ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти);

- діяльність державних підприємств та організацій.

Щодо названих об’єктів держава проводить відповідну економічну політику.

Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, за­соби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.

Основні види економічної політики
Антициклічна	Грошово-кредитна (монетарна)
Структурна	Бюджетно-податкова (фіскальна)
Інвестиційна	Цінова
Амортизаційна	Зовнішньоекономічна
Науково-технічна	Соціальна
Інноваційна	Регіональна
Конкурентна	Природоохоронна (екологічна)

Антициклічна політика спрямована на підтримку пев­них стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон'юнктури).

Структурна політика передбачає формування сучасної прогресивної й ефективної структури національної економіки.

За допомогою амортизаційної політики держава заохо­чує нагромадження капіталу, яке у майбутньому стане основою розширення й оновлення виробництва.

Державна інвестиційна політика має на меті регулю­вання капіталовкладень з метою структурної перебудови вироб­ництва, його технічного та технологічного оновлення і модерні­зації.

Науково-технічна та інноваційна політика держави – діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика визначає джерела формування державної скарбниці, формування податкової системи та державного бюджету.

Монетарна (кредитно-грошова) політика передбачає державне забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.

Цінова політика – вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку, здійснення кон'юнктурної та структурної політики, пом'якшення соціальної напруги у суспільстві.

Зовнішньоекономічна політика держави охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталу і робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за кордоном тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

Соціальна політика держави зосереджується на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій і умов для підвищення добробуту членів суспільства.

Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки та захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці тощо.

Регіональна політика – це діяльність держави щодо забезпечення збалансованого і комплексного розвитку окремих територій країни виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів.

Екологічна політика спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.

Система державних органів щодо управління соціально-економічним розвитком країни включає центральні та місцеві органи.

Оскільки згідно з Програмою розвитку ООН «публічне адміністрування» - це: 1) цілісний державний апарат (політика, правила, процедури, системи, організаційні структури, персонал тощо), який фінансується за рахунок державного бюджету і відповідає за управління і координацію роботи виконавчої гілки влади та її взаємодію з іншими зацікавленими сторонами в державі, суспільстві та зовнішньому середовищі; 2) управління та реалізація різних урядових заходів, що пов’язані з виконанням законів, постанов та рішень уряду та управління, що пов’язане з наданням публічних послуг; особливу увагу звернемо саме на органи виконавчої влади.

Кабінет Міністрів – вищий виконавчий орган державної влади. Йому належить основна роль в управлінні економікою, він зобов'язаний забезпечувати реалізацію законів, постанов та інших законодавчих актів.

У структурі Кабінету Міністрів важливе значення має Міністерство економічного розвитку і торгівлі, основними функціями якого є:

- безпосередня участь у реалізації соціально-економічної стратегії держави;

- визначення пріоритетів розвитку національної економіки;

- розробка програми соціально-економічного розвитку країни, структурної та інноваційної політики;

- участь у розробці соціальної, зовнішньоекономічної, фінансової, кредитно-грошової та валютної політики;

- координація зусиль міністерств і відомств на основі положень Законів України, указів і розпоряджень Президента, постанов уряду.

Служби:

1) Державна авіаційна служба;

2) Державна архівна служба;

3) Державна виконавча служба України;

4) Державна казначейська служба України;

5) Державна міграційна служба України;

6) Державна пенітенціарна служба України;

7) Державна прикордонна служба України;

8) Державна пробірна служба України;

9) Державна реєстраційна служба України;

10) Державна санітарно-епідеміологічна служба України;

11) Державна служба геології та надр України;

12) Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України;

13) Державна служба експортного контролю України;

14) Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України;

15) Державна служба інтелектуальної власності України;

16) Державна служба статистики України;

17) Державна служба України з контролю за наркотиками;

18) Державна служба України з надзвичайних ситуацій;

19) Державна служба України з лікарських засобів;

20) Державна служба України з питань захисту персональних даних;

21) Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/Сніду та інших соціально небезпечних захворювань;

22) Державна служба України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва;

23) Державна служба фінансового моніторингу України;

24) Державна ветеринарна та фітосанітарна служба України.

Агентства:

1) Державне агентство автомобільних доріг;

2) Державне агентство водних ресурсів України;

3) Державне агентство екологічних інвестицій України;

4) Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України;

5) Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України;

6) Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України;

7) Державне агентство земельних ресурсів України;

8) Державне агентство лісових ресурсів України;

9) Державне агентство резерву України;

10) Державне агентство рибного господарства України;

11) Державне агентство України з питань кіно;

12) Державне агентство України з туризму та курортів;

13) Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном;

14) Державне агентство України з управління зоною відчуження;

15) Державне космічне агентство України.

Інспекції:

1) Державна архітектурно-будівельна інспекція України;

2) Державна екологічна інспекція України;

3) Державна інспекція навчальних закладів України;

4) Державна інспекція сільського господарства України;

5) Державна інспекція техногенної безпеки України;

6) Державна інспекція України з безпеки на морському та річковому транспорті;

7) Державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті;

8) Державна інспекція України з контролю за цінами;

9) Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів;

10) Державна інспекція України з питань праці;

11) Державна інспекція ядерного регулювання України;

12) Державна фінансова інспекція України.

Інші центральні органи виконавчої влади:

1) Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу та реалізації інфраструктурних проектів;

2) Пенсійний фонд України.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом:

1) Антимонопольний комітет України;

2) Державний комітет телебачення і радіомовлення України;

3) Фонд державного майна України;

4) Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України;

5) Національне агентство України з питань державної служби.

Національні комісії:

1) Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації;

2) Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики;

3) Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

4) Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг;

5) Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг.

Органи місцевої (регіональної) влади:

- наділені всією повнотою державної влади на своїй території;

- є самостійними учасниками зовнішньоекономічних зв’язків;

- здійснюють розпорядження і користуються природними ресурсами;

- управляють місцевими бюджетами;

- створюють умови для виконання державних та регіональних програм;

- забезпечують додержання мінімальних соціальних стандартів;

- гарантують фінансову самостійність місцевого самоврядування.

Дата добавления: 2015-05-22