Удосконалення територіальної організації і структури народного господарства

Вдосконалення територіальної структури народногосподарського комплексу країни передбачає подальший розвиток внутрітериторі-ального економічного районування, яке зводиться до виділення районів і внутрішньорайонних територіальних виробничих комплексів, оскільки межі економічного району визначаються його об'єктивною основою - системою форм територіального зосередження виробництва і зв'язками між ними.

Однією з найбільш важливих проблем подальшого комплексного розвитку економічних районів і областей є зближення рівнів їх економічного розвитку в процесі поглиблення внутрішньотериторіального поділу праці, територіальної спеціалізації господарства. Рівень економічного розвитку району (області) відбиває реально досягнутий у ньому ступінь розвитку господарства, вяробництва продукції на душу населення і, в цілому, добробуту населення.

Конкретними показниками рівнів розвитку районів і областей України виступають: виробництво валової продукції промисловості, вартість основних промислово-виробничих фондів (у розрахунку на Душу населення), енергоозброєність на одного працюючого, а також

Пістун М.Д., Шипович С.Й. Географія Української РСР. - К.: Вища школа, 1982.

"^ = 91

Глава 3. Економічне районування та територіальна організація господарства

чисельність промислово-виробничого персоналу на 1000 чоловік населення. За цими показниками можна бачити рівень матеріального виробництва областей України. Проте абсолютна величина показника рівня економічного розвитку не дає повного уявлення про те, якого саме рівня досягнуто. Рівень розвитку можна визначити лише відносно, шляхом зіставлення показників усіх областей з показниками економічних районів і країни в цілому. Узагальнюючий показник рівня розвитку (П_у) матеріального виробництва обчислюють за формулою:

де a - валова промислова продукція регіону (області) в розрахунку на душу населення;

б-вартість основних промислово-виробничих фондів регіону (області) на душу населення;

в - чисельність промислово-виробничого потенціалу на 1000 чол. населення регіону (області);

г - валова продукція сільського господарства регіону (області) в середньому за останні п 'ять років у розрахунку на душу населення; А, Б, В, Г— аналогічні показники по країні в цілому; К— кількість показників. Внаслідок соціально-економічних особливостей розвитку господарства, нерівномірного розміщення природно-ресурсного потенціалу та інших факторів в країні склались значні відмінності в рівнях економічного розвитку окремих областей України. За рівнем розвитку області України можна поділити на чотири основні групи:

іс високого рівня економічного розвитку (узагальнюючий показник 1,17 і вище);

ж середнього рівня економічного розвитку (узагальнюючий показник від 0,90 до 1,17);

* нижче середнього рівня економічного розвитку (узагальнюючий показник від 0,70 до 0,90);

* найменш економічно розвинуті області (узагальнюючий показник нижче 0,70).

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОШІКМ

Щ___----------,--------------------- ___,-------,------ .--- _{т гх}^_ш__ю^_а^,

Визначальним фактором вирівнювання рівня економічного розвитку областей повинне стати вдосконалення галузевої структури і територіальної спеціалізації промислового виробництва, в першу чергу пріоритетних галузей регіону та комплексного і ефективного використання наявних природно-сировинних ресурсів.

Другим важливим визначальним фактором поступального зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України має бути виважена політика регіонального розподілу капітальних вкладень. Сьогодні вони великою мірою концентруються у великих містах і промислових центрах, а доцільно було б перейти на систему розподілу капітальних вкладень у народне господарство з розрахунку на душу населення. Таким чином була б виявлена справедливість до всього населення України, що проживає в різнорозвинутих регіонах. Це стало б заохоченням слаборозвинутих регіонів до пошуків власних можливостей прискореного розвитку народного господарства.

Подальше зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей і регіонів України повинне здійснюватися на основі регіонального розміщення продуктивних сил, вдосконалення економічного районування і підвищення ефективності виробництва. Для цього потрібно передбачити прискорений розвиток тих галузей виробництва, для яких є достатній економіко-ресурсний потенціал, наявні трудові ресурси. Важливим фактором є організація використання в виробництві вторинних ресурсів і відходів виробництва, їх утилізація. Нині в усіх областях і регіонах України їх накопичилась величезна кількість. Ефективність їх використання не тільки здешевлюватиме продукцію, а й активно впливатиме на покращення екології навколишнього середовища. Сьогодні це важливо в тих областях і регіонах, де рівень гранично допустимих концентрацій значно вищий за встановлені нормативи.

Вдосконалення територіальної структури виробництва повинне також здійснюватись на основі інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та подальшого розвитку агропромислового комплексу.

Глава 3. Економічне районування та територіальна організація господарства

Процес зближення рівнів соціального розвитку областей і регіонів має супроводжуватись відповідними змінами в структурі промислового і сільськогосподарського виробництва, що сприятиме подальшому вдосконаленню територіальних пропорцій, уточненню меж районів, підрайонів і мікрорайонів. Всі ці зміни мають ефективно впливати на зростання виробництва і піднесення добробуту населення, його духовного збагачення.

("7") Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Сутність і завдання економічного районування.

2. Наука про економічне районування.

3. Основні районоутворюючі фактори.

4. Принципи економічного районування.

5. Форми і типи економічних районів.

6. Практичне значення економічного районування.

7. Особливості економічного районування та сучасна мережа економічних районів.

8. Територіальна структура виробничо-територіального комплексу економічного району.

9. Шляхи вдосконалення територіальної організації і структури народного господарства. •

Глава 4. Регіони у системі територіального поділу праці

Я План викладу матеріалу

4.1. Територіальний поділ праці - основа формування економічних районів.

4.2. Спеціалізація економічних районів та методики її оцінки.

4.1. Територіальний поділ праці - основа формування економічних районів

Територіальний поділ праці (ТИП) - це об'єктивний процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці, який зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням. Розвиток суспільного виробництва постійно супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності і територіями (район, область, регіон, країна). Поділ праці, в процесі якого закріплюються галузі господарства за певними територіями, називають територіальним (географічним). Він розкриває дію законів господарської спеціалізації і комплексного розвитку території в цілому. В ггроцесі територіального поділу праці формуються різноманітні населені пункти цілі економічні райони внаслідок виробничої і невиробничої діяльності.

Основне поняття суспільний поділ праці - це форма організації праці, за якої окремі групи виробництв закріплюється на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Це одн із основних факторів підвищення продуктивності суспільної праці, він є формою

прояву розвитку продуктивних сил і, водночас, умовою формування економічних районів.

Поглиблення територіального поділу праці між економічними районами країни сприяє також вдосконаленню спеціалізації виробництва, підвищенню якості товарів та обміну виробленою продукцією.

Розглядаючи територіальний поділ праці як об'єктивний процес, ми наголошуємо на тісному взаємозв'язку двох його сторін - спеціалізації та обміну товарів.

Спеціалізація—найбтьш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання. За допомогою обміну товарами, ресурсами встановлюються взаємозв'язки між різними сферами, які стають взаємозалежними на певною/ етапі виробничої діяльності, з метою спеціалізації, піднесення рівня виробництва, якості продукції. Як правило, спеціалізація районів передбачає у кожному з них розвиток тих видів діяльності, які найбільш характерні для даного району і найбільш ефективні порівняно з іншими районами, тобто характеризуються нижчими витратами на виробництво одиниці продукції та нижчими затратами праці. Розвиток і поглиблення територіальної спеціалізації диференціює господарство районів країни, що є необхідною умовою взає-морозвитку і обміну між ними. Таким чином, спеціалізація районів і територіальний товарообмін - це дві нерозривні і взаємопов'язані сторони процесу територіального поділу праці.

Територіальний поділ праці між економічними районами країни має винятково важливе значення в прогнозуванні розвитку господарських комплексів економічних макрорегіонів, в проведенні регіональних наукових досліджень перспективи розміщення продуктивних сил і їх розвитку. Якщо розглядати наявний економічний потенціал на території держави як складну цілісну систему, що поділяється на територіальні частини, то об'єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відношень у народному господарстві. Даючи визначення територіального поділу праці ^{в своїй} науковій праці «Економічна географія. Економічна картогра-

7 Per. t

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМИШ

Щ-— ■■ —^--------- ——----------------- ^——,—„----------- ,----- _т„_та___,_мц___._тдтд^

фія», М. Баранський писав: «Всяка зміна цілого - якісна чи кількісна, - не може не відбитись так чи інакше на кожній з його частин, а з іншого боку, зміни у кожній окремій частині не можуть не позначитись на цілому. Механізмом, що передає ці зміни, є знову ж таки система географічного поділу праці». [З с. 79]

Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є ггриродні і економічні. Природні умови і ресурси - це об'єктивно існуючі передумови для виникнення і розвитку територіальних відміності у господарстві, їх реалізація обумовлена відповідними суспільними умовами виробництва та обміну товарними ресурсами, які визначають можливі напрями територіальної спеціалізації. Однак ефективність виробництва залежить від економічних факторів, оскільки в одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції. Разом з тим, одна й та сама продукція в різних районах буде вироблятися з неоднаковими суспільними затратами. І, безперечно, перевага буде надаватись тим районам, в яких суспільні виробничі затрати найнижчі.

Україна, як і будь-яка держава, має свої специфічні особливості щодо територіальної диференціації в просторовому розподілі населення І засобів виробництва. Такий географічний розподіл елементів продуктивних сил зумовлює передусім актуальність проблем раціоналізації розміщення виробництва. У сучасних умовах господарювання суспільство втрачає значні кошти на перевезення сировини і матеріалів, комплектуючих деталей, напівфабрикатів і агрегатів, паливних ресурсів, готової продукції. Територіальне віддалення елементів виробництва, як правило, призводить до зростання витрат на переміщення певних видів ресурсів. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу противитратних заходів і, особливо, зниження транспортних витрат. Вирішальну роль тут має відігравати раціоналізація розміщення продуктивних сил з точки зору екологічного обґрунтування розміщення нового виробництва, оптимізації міжгалузевих зв'язків комплексного розвитку території. Тому райони з найбільш сприятливими умовами виробництва завжди матимуть низькі виробничі затрати і ефективну спеціалізацію.

Гмшва 4. Регіони у системі територіамьніоао поділу праці

Територіальний поділ праці великою мірою залежить від регіональної економічної політики, яка ведеться на державному рівні. Цілеспрямована регіональна політика сприяє підвищенню рівня механізації і автоматизації виробничих процесів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, а також зростанню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції. Рівень зростання продуктивності праці дає змогу реально оцінити місце України в міжнародному поділі праці, визначити рівень розвитку її продуктивних сил та стратегічну перспективу.

Сьогодні формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності, де основними факторами високої конкурентоспроможності виступають науково-технічний потенціал, освіта, передові методи маркетингу та менеджменту. Нині домінує інноваційний шлях розвитку серед розвинутих країн світу. Орієнтація на новітні прогресивні світової тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням національної специфіки є невідкладним завданням для держави. У зв'язку з цим необхідно у найближчій перспективі досягти якісно нових зрушень в основних структурних, функціональних і відтворювальних характеристиках продуктивних сил на основі процесів їх модернізації і оновлення.

Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й таким чином може "характеризувати рівень розвитку її продуктивних сил.

Деякі вчені дають своє визначення територіального поділу праці. М. Баранський так визначає ТПП: «Під географічним поділом праці ми розуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова географічного поділу праці полягає в тому, щоб різні країни (або райони) працювали одна на одну, щоб результат праці перевозився з одного місця до іншого, щоб, таким чином, утворювався розрив між місцем виробництва та місцем споживання».

Таким чином, ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва ^а»о між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця до іншого.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТМЧНІЗАЄАДМ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМШ

Отже, в основі ТПП лежать не тільки природні умови і ресурси, різноманітність територій, але також відмінність між народами, що там проживають, та історично сформованими навичками праці. Це і сприяє концентрації виробництва і територіальному поділу праці, в наслідок чого виготовлення одного й того ж продукту на одній території потребує менших витрат праці, ніж на іншій. Тому доцільно зосереджувати зусилля на виробництво саме того продукту, витрати на який найнижчі, відмовившись від виробництва деяких інших товарів, виробництво яких ефективніше на інших територіях.

Розглядаючи народногосподарський комплекс у територіальному аспекті, можна виділити систему виробничо-територіальних утворень різної величини, що склались на основі внутрідержавного територіального поділу праці. Такі утворення М. Колосовський розглядав як «організовану в певних технічних формах суспільну людську працю з енергетичним і машинним її озброєнням, прикладену до певного поєднання природних ресурсів»¹. Враховуючи, що природні умови є об'єктивними передумовами для появи і розвитку ТІШ, Ю. Саушкін виділив шість різновидів територіального поділу праці:

■S генеральний ТПП -розвивається між державами і великими економічними районами. Наприклад, між Росією і Україною за експортом нафти і газу; між країнами Середньої Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) та Україною за експортом бавовни, газу тощо;

•/ внутрішньорайонний — між промисловими вузлами й містами. Як правило, в одному з них розташовується головне підприємство, в іншому - його філії, або в порядку кооперації йдуть комплектуючі вироби між виробництвами;

•S навколо економічного центру (міста, концерна, комбінату). Тут може відбуватись взаємна кооперація ТПП. Крім цього, за рахунок організації приміського сільського господарства, - постачання його продукції економічному центру;

¹ КолосовскийМ.М. Основи зкономического районирования-М: Госполитиздат, 1958. -С. 140

Глава 4. Ревіоии у системі територіального поділу праці

■/ постадшний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз'єднані. Наприклад: вилов риби - переробка - консервування, копчення, соління; вирощування бавовни - виготовлення пряжі, тканини, пошив одягу;

V фазовий - одна і та ж сама продукція (наприклад, овочі, фрукти) надходять до центрів з різних місць протягом року;

■/ епізодичний - райони або країни здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

У своєму навчальному посібнику «Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва» академік Академії наук Вищої школи, професор Ішук С. подає галузевий і територіальний поділ праці в системі суспільного поділу праці. Замасштабами просторового охоплення він виділяє такі рівні територіального поділу праці:

♦ світовий поділ праці;

♦ міжнародний;

♦ міжрайонний внутрідержавний; + внутрірайонний;

+ внутріобласний;

+ локальний (рис. 4.1)

Рівень територіальної спеціалізації (мікрорайонна, внутрірайон-на, внутріобласна) визначають виходячи з масштабів територіального поділу праці. Галузі спеціалізації світового і міжнародного значення розглядаються окремо, хоча вони одночасно виконують важливі функції і в регіональному (територіальному) поділі праці країни. Таким чином, спеціалізація виробництва економічних районів, як і процес районоутворення, в будь-якій території чи країні знаходяться під впливом об'єктивного процесу територіального поділу праці, який виникає лише за певних умов. Вивчення умов розвитку цього складного процесу є одним з найбільш важливих завдань проведення наукових регіональних досліджень.

М. Баранський, який одним із перших розкрив зміст просторової форми поділу праці, розрізнив два можливі випадки його розвитку:

* район ввозить необхідну продукцію, яку не може виробляти
внаслідок несприятливих не відповідних природних умов для органі
зації її виробництва. У цьому випадку на перший план виступає гео
графічне положення району-споживача щодо районів - виробників

цієї продукції;

# район ввозить продукцію, яка може виготовлятися на місці,
однак затрати на її виробництво значно вищі ніж: в інших районах,
звідкіля він її ввозить.

Перший випадок названий вченим абсолютним, а другий - відносним. Завдяки науковому аналізу територіального поділу праці відкрилися широкі можливості для виявлення конкретних форм його прояву при вивченні різних об'єктів (галузей господарства, міжгалузевих поєднань, районів та окремих країн). Отже, для вивчення кожно-

= 102 --------- _^=г

Глава 4. Р<веіони у сшстеніі територіального поділу пращі

го окремого об'єкта мають застосовуватись методологічні основи територіального поділу праці. За науково-технічного прогресу територіальний поділ праці набуває низки специфічних рис:

_к ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також: галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури;

_х прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності;

х розвиваються нові форми територіальноїорганізації виробництва.

4.2. Спеціалізація економічних районів та методики

її оцінки

Серед галузей господарської діяльності, що формують комплекс економічного району, головна роль належить галузям спеціалізації. Ці галузі визначають господарський напрямок району і основні риси територіальних відмінностей між районами. Щодо визначення спеціалізації господарства районних комплексів серед науковців існує декілька точок зору. Більшість вчених вважає, що спеціалізацію економічних районів найповніше характеризують показниками територіального зосередження або-локал ізації виробництва в їх межах. Друга точка зору вчених зводиться до переконання, що спеціалізація території визначається показниками обсягу міжрайонного обміну продукцією. Невдалими були спроби об'єднати показники територіального зосередження виробництва з показниками міжрайонного товарообміну і знайти з'середнений синтетичний показник.

Зважаючи на наведене вище, вивчення спеціалізації економічних районів є одним із головних завдань наукового аналізу їх господарсько-виробничих комплексів. Основою спеціалізації господарської діяльності району виступає об'єктивний процес територіального поділу праці, який проявляється в закріпленні певних галузей виробництва за територіями. Територіальні відмінності у виробництві, які склалися між районами на основі врахування природних умов і ре-

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДМ РЕГІОНАЛЬНОЇ 'ЕКОНОМКМ

сурсів, соціально-економічних факторів, істотно впхшвають на виробничу спеціалізацію галузей. Враховуючи позитивні і негативні сторони у виробничій діяльності в районах, є можливості виявити найбільш ефективні напрями територіальної спеціалізації, яка формується у тісному зв'язку з принципами розміщення продуктивних сил на певних етапах розвитку їх територіальної організації.

Практика доводить, що процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів необхідно чітко розмежувати на поняття: «територіальна спеціалізація» і «внутрігалузева спеціалізація.». Ці два поняття виступають як самостійні процеси суспільного поділу праці.

*$ Територіальна спеціалізація перш за все вказує на виробничий напрямок господарської діяльності різних економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з економічних районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, що впливають на розміщення окремих галузей.

■=> Внутрігалузева спеціалізація пов'язана з деталізацією виробничого процесу (виділення самостійних виробництв всередині галузі, підвищення рівня детальної і технологічної спеціалізації виробництва), що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі.

Для визначення рівня спеціалізації виробництва в районі використовують такі показники:

х коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва в районі;

х коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення;

х коефіцієнт міжрайонної товарності продукції даної галузі.

де: К — коефіцієнт рівня районної спеціалізації;

Коефіцієнт рівня районної спеціалізації галузі являє собою співвідношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї ж галузі в країні. Він визначається за формулою:

" пвг.р.~ ^питома вага галузі району у вирооництві продукції; В _ПВГК - питома вага галузі країни у виробництві цієї ж Продукції.

Таким же чином визначають коефіцієнт міжрайонної товарної продукції даної галузі.

Ефективній спеціалізації сприяє кооперація, яка органічно пов'язана з розвитком спеціалізації виробництва. Головна умова кооперування - широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно виокремлених виробництв. Залежно від виду спеціалізації розрізняють предметне, подетальне і технологічне кооперування. Воно, як і спеціалізація, сприяє поліпшенню використання потужностей і виробничого персоналу на одних підприємствах і ліквідації проблем на інших.

Найбільш широке кооперування представлене в легкій, харчовій, деревообробній промисловості, машинобудуванні. Рівень кооперації визначається такими показниками:

х часткою комплектуючих і напівфабрикатів, одержаних за кооперативними поставками в загальному обсязі продукції, що виготовляється в районі;

х кількістю підприємств, що кооперуються з певними підприємствами інших районів;

х загальним обсягом, вартістю і середнім радіусом перевезень деталей вузлів, напівфабрикатів, що отримуються в порядку кооперації.

Одним із показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є умовна річна економія (Е), яку визначають за формулою:

де: С₁,С₂ - певна собівартість продукції до і після спеціалізації і кооперування;

Т_;, Т₂ — транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу до і після спеціалізації і кооперування;

N₂ — річний обсяг продукції після спеціалізації в натуральних одиницях.

Коефіцієнт міжрайонної товарності характеризує перш за все роль будь-якої галузі у міжрайонному товарообміні. Тому цей показник доцільно використовувати для оцінки значення різних галузей у розвитку міжрайонних і міждержавних виробничо-територіальних зв'язків. Виробничу спеціалізацію районів можна виявити лише на основі аналізу складу і структури випуску продукції окремими галузями, оскільки їх роль у виробництві є визначальною у процесі формування напрямів розвитку господарства відповідних територій. Що стосується внутрірайонного товарообміну, то він лише частково характеризує спеціалізацію господарського комплексу і може використовуватись як додатковий показник при оцінці виробничої спеціалізації районів.

У підручниках і навчальних посібниках існують поняття «міжрайонний обмін» і «міжрайонний поділ праці». Ці поняття не є ідентичними. Обмін безпосередньо пов'язаний з виробництвом товарів, він має винятково важливе значення для встановлення зв'зків між різними районами. Саме тому важлива роль виробництва, а не обміну, має бути визначальною для зарахування окремих галузей до групи виробничої спеціалізації. За допомогою різних показників практика і досвід аналізу спеціалізації економічних районів дає можливість зробити певні висновки про те, що оцінювати цей процес доцільно на основі таких критеріїв:

0 роль галузі району у міжрайонному поділі праці;

0 товарність продукції і її роль у міжрайонному і внутрірайон-ному споживанні;

0 роль галузі у виробництві даної продукції в районі.

де В_ПРИВ. - приведені витрати і-го виробництва; С. - повна собівартість і-го виробництва;

Оптимальний варіант спеціалізації економічних районів має досягатися за рахунок її ефективності, тобто мінімізації приведених

Т- - транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу і-го виробництва;

K_t - обсяг витрат (капіталовкладень) на проведення спеціалізації;

Е_н - нормативний коефіцієнт окупності капітальних вкладень. Як бачимо, економічна ефективність спеціалізації регіонів оцінюється за певними критеріями. Головним має бути критерій економії сукупної суспільної праці і максимального підвищення її продуктивності. Річний економічний ефект (Е) від впровадження спеціалізації за вибраним варіантом обчислюється за такою формулою:

де: B^Bf- приведені витрати за порівнювальними варіантами; N - фактичний річний обсяг випуску продукції в натуральних одиницях після проведення спеціалізації. Строк окупності витрат визначається за формулою:

де К— обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації; Ф - вартість основних фондів, які вивільняються після проведення спеціалізації, що можуть бути реалізовані.

Як видно із наведеного, основними показниками є економія капіталовкладень, скорочення строків окупності і будівництва. В процесі аналізу і розрахунків ефективності спеціалізації районів використовують систему додаткових показників, до яких належать:

■ф- собівартість виробленої продукції;

"Ф" питомі капіталовкладення на одиницю приросту продукції;

"Ф" використання наявних трудових ресурсів і ступінь зайнятості працездатного населення;

"Ф" транспортні витрати на доставку продукції в райони її споживання (використання).

При проведенні регіональних досліджень користуються порівняльними ознаками ефективності виробництва. Таким чином, характе-

ризуючи економічний стан окремих районів України можна встановити, що собівартість окремих видів продукції в економічних районах є досить різною. Це, зокрема, спостерігається у видобутку палива, виробництві електроенергії, видобутку хімічної си]Х)вини, виробництві сільськогосподарської* сировини і продукції тощо.

Порівнюючи собівартість (витрати) виробництва продукції в економічних районах з середніми витратами в країні, можна визначити порівняльну ефективність спеціалізації окремих економічних районів за так званим індексним методом. Це співвідношення витрат (або прибутку) виробництва на одиницю продукції в економічному районі до того ж показника в країні:

де і- індекс (показник) ефективності спеціалізованого економічного району;

В - витрати виробництва на одиницю продукції в спеціалізованому районі;

В_к - витрати виробництва на одиницю продукції в країні.

Цей індекс характеризує, на скільки середньорайонні затрати (або одержаний ефект) на одиницю виробленої продукції більші або менші, ніж в середньому по країні.

А. Пробст (1965 р.) для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району запропонував таку формулу:

де П₂ і Т₂ — відповідно собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого району;

П₁ і Т_; - собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району.

При цьому nj+Tj< П^, тобто спеціалізація району буде економічно виправданою лише в тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району будуть менші порівняно з собівартістю такої ж продукції в районах, що її споживають.

Таким чином, ефективність спеціалізації буде найвища у тих підприємств, які знаходяться найближче до центрів виробництва продукції. Якщо собівартість продукції спеціалізованого і неспеціалізованого районів є рівною, то ефективність виробничої спеціалізації знижується до нуля. Однак тут потрібно урахувати інші фактори (наявність територіально-технічної бази, трудових ресурсів, якісні показники тощо), які позитивно впливають на виробництво тієї чи іншої продукції. Для визначення ефективності спеціалізації всього виробничого комплексу району необхідно узагальнити результати'економії кожної спеціалізованої галузі. На основі отриманих даних можна визначити напрями спеціалізації кожного економічного району з окремих галузей виробництва продукції.

Важливе значення набуває вартість перевезення продукції до споживача. Якщо продукція об 'ємна, вона має свої межі доцільності і вартості перевезеня. Наприклад, стінові будівельні матеріали (цегла, блоки) при перевезенні на далекі віддалі. Вартсть їх перевезення може бути вищою за собівартість, тому розраховуються витрати на перевезення і визначається межа доцільності таких: перевезень.

Визначення зон перевезення продукції необхідне для оптимального розвитку спеціалізації районів і міжрайонного обміну товарами. При стратегічному плануванні розвитку виробничих районних комплексів мають враховуватися обсяги перспектив виробництва продукції і обсяги можливого вивозу товарів окремих галузей. При цьому треба дотримуватись принципу оптимального розвитку і гармонійного поєднання виробництва всіх наявних галузей в економічному районі. Якщо спеціалізація районів переходить за раціональні її межі, вона може виявитися збитковою як для економічного району, так і для народного господарства країни.

У ринкових умовах господарювання, в процесі подальшої приватизації промислово-виробничих об'єктів, важливо визначити довго-строкову перспективу як забезпечення виробництва власною сировинною базою, так і можливості реалізації продукції споживачам. Це об єктивний процес, який пов'язаний з динамічним розвитком про-

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТМЧНІЗАСАДМ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМШ

ш ^

дукгивних сил, особливо з освоєнням нових видів товарів, розвитком та розширенням сировинної бази, яка є в економічному районі. Спеціалізація районів посилює роль територіального поділу праці, передбачає подальший розвиток міжрайонних економічних зв'язків, оскільки кожний економічний район є органічною часткою всього народногосподарського комплексу країни і виконує певні виробничі функції. Ефективність міжрайонних виробничих зв'язків великою мірою залежить від правильного напрямку спеціалізації районів і наукового обґрунтування планування обсягів міжрайонного обміну товарами. Ліквідація нераціональних перевезень, зустрічних товаро-вантажних потоків, а також раціональне комплексне розміщення виробництв в економічних районах є головним завданням науковців і практиків, які займаються цими питаннями.

("Т] Запитання і завдання для самоконтролю:

/. Дайте визначення територіального поділу праці.

2. Розкрийте сутність територіального поділу праці як об 'єктив-ної основи економічного районування.

3. Спеціалізація економічних районів та методики її оцінки.

4. Види спеціалізації і їх значення в територіальній організації виробництва. ₉

5. Показники та критерії оцінки спеціалізації економічних районів.

6. Основні фактори, які впливають на ефективність територіальної організації виробництва.

Глава 5. Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики

[§| План викладу матеріалу

5.1. Сутність державної регіональної політики.

5.2. Об'єкти і суб'єкти регіональної політики.

5.3. Основні цілі державної економічної політики.

5.4. Завдання державної регіональної економічної політики.

5.5. Наукове обґрунтування регіонального розміщення продуктивних сил.

5.1. Сутність державної регіональної економічної

політики

Регіональна економічна політика є невід'ємною складовою загальнодержавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритетному розвитку національно-державної, етнічнотериторіальної, регіональної самоврядності та самодостатності інтересів регіону. Здійснення цієї політики має забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих інтересів. Поняття регіональної економічної політики виникло в 60-х рокаїх минулого століття, коли у колишньому СРСР були утворені Ради народного господарства (раднаргосп). З метою недопущення поширення національної самостійності в 1964 р. вони були реформовані в централізовану галузеву структуру розвитку народного господарства. 85-90 % всіх галузей народного господарства були підпорядковані міністерствам союзного і союзно-республіканського призначення.

Нині державна регіональна економічна політика все ширше ціле-спрямовується на комплексний розвиток регіонів, який містить ком-

РОЗДІЛ і. ТЕОРЕТМЧНІЗАСМДМ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Ш........................................................................................................................................................................................................................................................................................ ■■■ ^

плекс державних рішень, узгоджених зі стратегією держави. Ця політика характеризується сукупністю цілей, завдань і механізмів, які визначають стратегію і тактику втілення їх в життя. Вона передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, які відповідним чином можуть впливати на тенденції регіонального розвитку. Регіональна економічна політика охоплює всю систему взаємовідносин між державою і регіонами з одного боку та регіонами - з другого. Розвиток і економічне зростання регіонів змінюватиме економічний потенціал держави. Державна регіональна економічна політика має формуватись таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівноправні умови функціонування регіональних виробничих комплексів. Основні принципи регіональної економічної політики держави:

X конституційність і законність, на основі яких реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, законодавчих актів президента та Кабінету Міністрів України на засадах чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності як органами виконавчої влади, так і органами місцевого самоврядування;

х забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної та бюджетної системи;

х наближення надання послуг органами державної влади та органами місцевого самоврядування до безпосередньо споживачів;

х диференційоване надання державної підтримки економічним регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, передбачених законодавчими актами;

х стимулювання співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів, спрямованих на економічний розвиток регіонів.

Здійснення цих конкретних заходів державної регіональної економічної політики передбачає:

Глзвз 5. Сутність, &i<sms І завдання регіональної економічної політики

ф сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки;

ф реформувати систему управління державним сектором економіки;

® посилити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його соціально-економічні функції;

® поетапно перейт и на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширення права місцевих органів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Крім наведених вище принципів, як свідчить досвід країн Європейського Союзу(ЄС), важливе значення мають принципи субсидіар-ності, децентралізації, партнерства, програмування, концентрації, ади-ціоналізму.

Основним є принцип субсидіарноспй, згідно з яким вищі суспільні одиниці повинні розв'язувати лише ті проблеми, які непідвладні для вирішення нижчим структурним підрозділам.

Децентрал'їзація передбачає розподіл повноважень, ресурсів, бюджетних коштів на користь менш розвинутих регіонів, посилення їх самостійності. Ці два принципи сприяють активізації місцевої ініціативи і мають важливе, принципове значення для регіональної політики.

Принцип партнерства стимулює активне співробітництво між суб'єктами господарювання з метою досягнення єдиної кінцевої цілі. Провідне місце тут посідає міжрегіональне співробітництво та розвиток транскордонного співробітництва, особливо в прикордонних регіонах держави.

Принцип програмування означає необхідність розробки стратегії розвитку регіону з урахуванням довгострокових цілей. Програмування має передбачити чіткий порядок дій, джерела і порядок фінансування, виконавців, можливі негативні наслідки здійснюваних заходів. Таким чином воно забезпечує цілеспрямоване виконання відповідних проектів - від визначення мети до її повного досягнення, а також координацію дій у просторі й часі.

Дата добавления: 2015-05-22