Соціальні умови становлення писемності та виникнення перших шкіл у Київській Русі

НАРОДНА ПЕДАГОГІКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Мета	Принципи виховання:	Методи	Засоби виховання: - рідна мова;
виховання:	виховання:
виховання	- природовід-	• особистий
людини-	повідність;	приклад;	- усна народна
трудівника, патріота,	- культуровід-повідність;	-залучення до активної	творчість; " приклад бать­
гуманіста,	- гуманізм;	діяльності	ків;
християни­на, воїна	- активність ди­тини; - трудова осно­	- заохочен­ня і пока- “. рання;	- традиції та обряди; - матеріальна
	ва виховання;	- настнова;	культура наро­
	- послідовність	-повчання;	ду;
	і систематичність;	-навіюва­	- праця;
	- емоційна ос­нова виховання	ння; -благосло-	- народні ігри, іграшки, забави
		віння; -запука (за­борона)	тощо

Існують декілька підходів до розуміння процесу виникнення у східних слов'ян писемності. Одні дослідники стверджують, що скіфську відсталість Русі можна було б подолати, запозичивши систему освіти у католицьких єзуїтів. Інші пропагують версію візантійського впливу на розвиток давньоруської культури та освіти через писемність.

Видатний вітчизняний історик Б.Греков підкреслює, що письменами руські люди користувалися задовго до прийняття християнства як державної релігії. Угоди з греками, складені по-грецьки, тоді вже переписувалися руською мовою. Крім того, у 60-х роках археолог С.Висоцький відкрив на стінах Київського Софійського собору архаїчну азбуку. В аспекті розвитку освіти відомими були факти існування язичницьких шкіл та шкіл пер­ших християнських общин. Значення перших полягає в тому, що вони створювали умови переходу до давньоруського книжного вчення.

Створенню основ грамотності дітей та молоді сприяли насту­пні чинники: 1. Становлення феодальної держави з новим спосо­бом виробництва. 2. Зростання міст як соціально-культурних центрів. 3. Потреба у грамотному державному апараті. 4. Потреба в єдиній правовій політиці. 5. Дипломатичні зв'язки з іншими країнами. 6. Кирило-Мефодіївська писемна традиція.

Подальшому розвиткові освітніх установ сприяло втручання та підтримка державної влади, у першу чергу освітні реформи видатного воїна, політика й дипломата князя Володимира Свято-славовича (1010-1015), що використовував усі можливості, щоб зміцнити державний лад, внутрішнє та зовнішнє становище Київ­ської Русі. Запровадження християнства та розробка братами Ки­рилом та Мефодієм азбуки були основними умовами відкриття шкіл книжного вчення.

Сутність поняття "книжне вчення" розкрив П.Греков, підкре­сливши, що це було не просто навчання грамоти, а власне школи, де викладались рідкісні науки. Крім простого навчання грамоті, існувала й більш високий ступінь освіти - школи книжного вчен­ня. Процес навчання мав енциклопедичний характер. Викладала­ся діалектика, риторика, граматика, арифметика. У школах кни­жного вчення вихованці готувалися до діяльності в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

3. ЗМІСТ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАННЯ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Двірцева школа Володимира була державним навчальним за­кладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. У школі виховувались діти київської знаті (300 осіб), з яких добирались кадри для державного управління, дипломатич­ної діяльності, розвитку культури. Така кількість освічених лю­дей дозволила Ярославу Мудрому (978-1054) зробити наступний крок у розвитку освіти і культури всієї Русі. Час його князювання — це період нового піднесення Київської держави та її столиці. За наказом Ярослава у Новгороді зібрали 300 дітей старост і попів і почали їх "учити книгам". Сам Ярослав був високоосвіченою людиною. Він заснував першу на Русі бібліотеку, слава про яку ще й досі хвилює уяву шукачів раритетів.

У ХІст. набула розвитку жіноча освіта. У Києві при Андріїв­ському монастирі відкрилося перше в Європі жіноче училище. Дедалі.частіше питаннями освіти починають займатися монасти­рі. У 1608 році ігумен Києво-Печерського монастиря Феод ос і й запровадив для ченців монастирську школу. Вони обмежувалися навчанням грамоті лише тих, хто поповнював ряди чорноризців. Провідна роль серед монастирів стосовно випуску книжної про­дукції належала Києво-Печерській лаврі, де богословська освіта досягла рівня візантійської духовно-патріаршої академії. З її стін вийшли видатні діячі давньоруської культури (Нестор-літописець, князь-монах Святослав Давидович, чернець їларіон та інші).

Поповнення освіченими людьми для розв'язання складних питань державного управління здійснювалося за допомогою шкіл грамоти, які перебували під патронажем світської влади. З кінця XI - початку XII століття з'явилось поняття "навчання грамоті", яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хо­ровому співу і було рівнозначним елементарній початковій осві­ті.

Мережа шкіл обмежувалася містами. Навчання здійснювало­ся за кошти батьків, і таким чином було фактично недоступним для незаможного населення. Контингент школярів був невели­ким, що пояснювалося застосуванням індивідуальних методів навчання. Шкільний курс починався з вивчення буквиці (азбуки) різними методами: а) хорове повторення букв за вчителем; б) де­рев'яна азбука - невелика дощечка, на одному боці якої вирізані букви, а інший - вкритий воском; в) самостійне вивчення азбуки за допомогою креслиць чи дитячих гребінців з написами частини алфавіту; г) "розрізна азбука" - глиняні черепки з окремими бук­вами.

З XII ст. на Русі був відомий буквоскладальний метод. Роль перших текстів виконували акровірші - невеликі молитви, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки. Навчальними книгами були Часослов, Псалтир. Навчання письму здійснюва­лось в два етапи: металевими або кістяними паличками (писала-ми) на навощених дощечках; вправи на бересті (тверда березова ор^)- Без знання азбуки учні не могли перейти до математики, бо нумерація здійснювалася за допомогою 27 букв грецького по-ходткення (слов'янські букви Б,Ж,Щ,Ш,Ь,Ь для позначення цифр не застосовувалися). Для того, щоб відрізнити слово від цифро­вого ряду над буквами - цифрами ставили титло (риску), або з одного боку - крапки.

Арифметичні операції (нумерація, подвоєння, роздвоєння, додавання, віднімання, множення, ділення) здійснювалися учня­ми за допомогою пальців, суглобів, абаки (дошки, розділеної на смути, де пересувались камінчики, кості), гральних кубиків з на­несеними точками, паличок.

Великого значення у "школах грамоти" надавали релігійно­му вихованню та хоровому співу. Значна увага приділялась за­своєнню дітьми народних прикмет про погоду. Пізнання природи поєднувалось з вихованням бережного ставлення до неї. Під впливом історичних легенд, переказів і билин формувалася пат­ріотична свідомість підлітків та юнацтва.

Отже, можна зробити висновок, що в Х-ХІ ст. на території Київської Русі існували школи, що за рівнем освіти поділялися на "шісоли грамоти" та "школи книжного вчення" (тобто елемента­рні та підвищеного типу), за місцем створення та функціональної належності - двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні, школи майстрів грамоти, ремісні училища. Спільною для всіх шкіл, хоча вони і мали конкретне цільове призначення відповідно до інтересів фундаторів шкіл, була релігійна основа освіти. Важ­ливими джерелами, що свідчать про особливості виховання, на­вчання тієї історичної доби, є пам'ятки педагогічної думки.

4. ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА ТА ПЕРШІ ПЕДАГОГІЧНІ ПАМ'ЯТКИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Процес освоєння нашими предками здобутків античних, бол­гарських, візантійських авторів розпочався уже в ІХст. У Х ст., після створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки, на Ру­сі поширюється перекладна література. Наприклад, грамоту ви­кладали за твором відомого візантійського вченого і богослова Іоаїїна Дамаскіна (VIII ст.). На Русі був також відомий трактат Георгія Хіровоска "О образех'\ створений у Візантії у УШ-ІХ ст., що ввійшов потім у склад "Ізборніка" 1073 р. Відомим твором риторичного мистецтва було "Слово" Іоанна Златоуста (347-407) - візантійського оратора. Вислови Іоанна Златоуста користувалися великою популярністю, вони входили до складу "Ізборників'¹' 1073 та 1076 рр., збірників "Златоструй", "Ізмарагд", "Златоуст". Невдовзі, вже у XI ст., з'являються ори­гінальні твори києворуських авторів. Так, у 1051 р. київським митрополитом їларІоном був написаний перший з таких творів -"Слово про закон і благодать". "Слово¹'¹ складається з трьох час­тин, які винесені в розширений заголовок: співставлення закону і благодаті, опису поширення християнства на Русі та похвали Во­лодимиру Ярославичу і його сину Ярославу. Як виразник передо­вих поглядів, Ьіаріон не підтримав візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, а захищав принцип активної діяльності у форму­ванні особистості. Він наполягає на пильному догляді за немов­лятами, покаранні за грубе ставлення до матері, що дає підстави вважати його засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.

"Ізборнік" 1073 р. - збірник статей різних авторів, що дозво­ляв читачам отримати відповіді на різні питання старо- та ново-заповітної історії, філософії, поетики, догматики та деяких нау­ково-природничих уявлень Середньовіччя. Протографом "Ізбор­ніка", як відомо, була книга, замовлена болгарським царем Симе-оном. Київську копію, імовірно, замовив Ізяслав Ярославович. Ця книга великого формату, вона написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками.

Хоч "Ізборнік" переписано з болгарського оригіналу, в ньому трапляються східнослов'янізми та окремі слова з повноголоссям. Місце написання "Ізборніка" та його датування не викликає жод­ного сумніву - це Київ і 1073 р., що підтверджується припискою писаря Іоанна наприкінці книги, присвяченою Святославові. По­чинається вона висловом про користь книжного читання ченця, "калугера": "Добро єсть братие почитанье книжное...".

Значне місце в "Ізборніку" посідають Афанасієві відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова, Сина Сірахова тощо. Упоряд­кував твір київський книжник Іоан (Грішний). Він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять. "Ізборнік" -пам'ятка східнослов'янського ізводу/його лексика насичена схі-днослов'янізмами. Частину творів книги перекладено безпосере­дньо з грецьких оригіналів, проте деякі тексти взято з місцевих перекладів "Ізборніка" 1073 р. Наприкінці книги поставлено дату написання. Особливо підкреслюється, що це відбулося за Святослава, князя Руської землі.

У книзі сформульовано державну концепцію виховання у фе­одальному суспільстві, що знайшла відображення у настановах дітям Ксенофонта і Феодори (грецький царедворець V ст. і його дружина).

Збірник під назвою "Пчела" складається не з окремих творів, а з афоризмів, висловів із Святого Письма, отців церкви або ста­родавніх філософів Сократа, Платона, Аристотеля.

У XII столітті, незважаючи на період феодальної роздробле­ності і втрату частини свого політичного впливу, Київ залишався центром київської писемної школи, в осередках якої - Печорсь­кому і Видубицькому монастирях та Софійському соборі - виру­вало культурне життя. До Видубицького монастиря, що був "вот-чим", тобто родовим, Мономаховичів, якоюсь мірою можна від­нести і твори Володимира Мономаха - "Повчання дітям" та "Лист до Олега Святославича". "Повчання дітям^, назване Во­лодимиром Мономахом "граматицею", написане в 1117 р., коли князь уже кілька років "сидів" на великокнязівському столі в Ки­єві. Твір, вірніше його текст, зберігся у "Повісті минулих літ" 1096 р.

Мономах у творі зобразив Ідеальний образ князя, що піклу­ється про свою державу та народ. Велике значення він надавав навчанню, підкреслюючи, що все життя необхідно вчитися, а хто цього не робить, той позбудеться і того, що знає. Наприклад, він вказує на свого батька Всеволода, який володів п'ятьма інозем­ними мовами. У сімейних стосунках він радить любити свою дружину, але не давати їй влади над собою. Мономах засуджує пияцтво та неправду. Як представник християнського гуманізму, він дотримується правила: "винний чи невинний - не вбивайте". Чимало місця у творі Мономаха займає автобіографічний опис військових походів і князівських полювань.

Особливе значення для нас у "ПовчаннГ Мономаха має його вислів про необхідність і користь навчання. Він з повагою ста­виться до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досяг­ненням.

Володимир Мономах боровся проти роздробленості країни і

СТОЯВ ЧЯ ЇЇ ГЛТТІСТТ” ТТІ ПОГЛЯДИ ВІН ЇТЯМЯГЯВГ.Я ГГЙПР'ЛЯТІТ Г.ВҐЦМ ТТІ-

тям, уперше обґрунтувавши необхідність зв'язку освіти з потре­бами життя особистості та ЇЇ діяльністю. При цьому особлива увага зверталася на необхідність виховання у дітей ініціативи та працелюбності. Він обгрунтував думку про те, що праця є основ­ним засобом запобігання лінощам у дітей. Значне місце у творі відведено ролі прикладу старших у вихованні, особливо батьків. У повчаннях Володимир Мономах розглядає правила та норми поведінки: любов до Батьківщини, гуманне ставлення до людей, правдивість і чесність. Загалом "Повчання" є визначною пам'яткою давньоруської педагогічної думки XII ст. Володимир Мономах обґрунтував необхідність практичних завдань, що ви­значаються повсякденним життям.

Очевидно, за часів князювання Мономаха у Київській Русі вперше зявляються громадські форми опіки над дітьми - сирота­ми. Першими було усиновлення бездітними родинами сиріт за рішенням церковної ради певної населеного пункту. Другою вар­то вважати організацію невеликих сиротинців (божедомок) на 8-1-0 дітей при окремих церквах.

Прогресивне значення цього твору полягає в тому, що Моно­мах вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичних завдань, що визначаються повсякден­ним життям.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки, здобутків народної педагогіки по­лягає в тому, що вони створили основу для подальшого розвитку школи і педагогіки українського, російського і білоруського на­роду.

Дата добавления: 2015-05-22