Тема 6. Церковно-освітня діяльність УПЦ в XVI столітті

Лекція 1. Церковна освіта в Україні. Братські та приватні школи. Острозька Академія.

Доба Київської Русі не знала і не передала пізнішим вікам якоїсь чіткої організації шкільної науки. Школи були лише нижчі, засновані при церквах і монастирях. Але форма і структура залежали від того, який був попит на відповідні ресурси й від обставин. Через те, що українські землі весь час перебували під культурним впливом Візантії, то політичний та економічний занепад цієї імперії у ХІ ст. шкідливо відбився на освітньому розвитку України. До цього прилучилися і місцеві обставини: князівські усобиці, половецькі напади, а особливо татарська навала руйнує і без того занепалу систему освіти. Тому в ХІІІ ст. бачимо лише запустіння.

Перехід під владу Литви та Польщі у XIV – XV ст. підсилює західний вплив на Україну, що призводить до відновлення шкільництва. Але освіта та школи ще довго (майже до кінця XVI ст.) зберігають форми і дух попередніх часів. Представники духовенства залишаються шкільними вчителями, а церковно-богослужбові книги – підручниками. Збільшується значення дяка – дидаскала, що вже отримує назву “магістер” чи “бакаляр”. Він учить всіх дітей, незалежно від їх матеріального та соціального стану. Навчання дітей відбувалося або біля церкви у школі, або в домах заможних людей, котрі спеціально їх запрошували.

Рівень освіти XV – XVI ст. був досить низьким. Діяли переважно початкові парафіяльні школи. На відміну від православної Церкви, яка на Сході не мала жодної вищої школи, католики і протестанти в Європі, включаючи Річ Посполиту, закладали вищі учбові заклади – університети, академії, колегіуми. У Кракові університет засновано у 1400 р. Це стало причиною того, що молодь з українських шляхетських родин змушена була здобувати освіту за кордоном. Наприклад, у Краківському університеті протягом XV – XVI ст. одержали освіту більше 800 українців; українцями були 13 професорів цього університету. Також українці навчалися у Сорбонні, Празі, Болоньї, Падуї, в німецьких університетах Гейдельберга, Віттенберга, Лейпцига.

Проте основною залишалася початкова (парафіяльна) школа. Початкові церковні школи мали, як правило, одного вчителя-дяка (дидаскал, даскал, бакаляр, директор, реєнт). Разом з ним у будинку школи іноді мешкали вбогі діти, сироти та мандрівні школярі старшого віку (“виростки”, “молодики”). Останні допомагали дяку в церкві й шкільному навчанні. Найздібніші з них згодом самі ставали вчителями або обіймали писарські посади.

Мовознавці стверджують, що в тодішніх школах вчили читати церковнослов’янських текстів, але вимовляли їх відповідно до встановленої в Україні традиції.

Парафіяльні школи існували здавна при більшості церков та монастирів, але вони не мали чіткої постійної організації і залежали від наявності освічених духівників, які бажали б навчати дітей. Протестантський пастор Одерборн, який у 1570-х роках побував в Україні, писав, що русини завжди мають школи при церквах та монастирях, де діти навчаються першопочаткам письма. Звичайно, це були початкові школи, які не забезпечували систематичних знань навіть середнього рівня.

Такі початкові школи існували при церквах в усіх містах і містечках, багатьох селах. Наприклад, у Львові існувала подібна школа на Галицькому передмісті. Монастирські школи були розраховані на підготовку церковнослужителів. Вони діяли в київському Михайлівському Золотоверхому монастирі, в Уневському, Жидичівському, Зимненському, Холмському, Грушівському монастирях тощо.

Найраніше документальні згадки про православні парафіяльні школи належать до 1540-1550-х років і стосуються західноукраїнських міст: Львова (1546), Перемишля (1548), Красностава на Холмщині (1550), Сянока (1551). Однак це дуже уривчасті та випадкові дані.

У документах XVI ст. згадуються також школи у Володимирі (1577), Тисмениці та інших містах Волині й Галичини, які, очевидно, були початковими (дяки навчали граматиці, письму та співу). У 1572 р. галицькі міщани добилися королівського привілею на право навчати синів у Львові та інших містах “вільним мистецтвам”. Привілей двічі підтверджувався (1574, 1577 р.), але магістрат фактично на нього не зважав.

У 1572 р. заснував початкову школу у м. Турові князь К.Острозький. Вважають, що така ж школа була відкрита ним і у Дубно, де до 1574 р. знаходилась його офіційна резиденція. Перша початкова школа у Києві була заснована в другій половині XVI ст. (до 1571 р.), “руська школа” існувала і при Михайлівському Золотоверхому монастирі (згадується під 1563 р.).

До Берестейської церковної унії православні школи більш високого рівня організовуються при церковних братствах та в маєтку князя К.Острозького. Найбільшого визнання здобула Львівська братська школа, яка протягом тривалого часу залишалась зразком для всіх братських шкіл, і статут якої запозичувався новостворюваними братствами.

В основі шкільної науки даних навчальних закладів лежав принцип релігійно-морального виховання як підґрунтя для осягнення шкільних наук. Учні виховувалися на суворо християнському моральному кодексі, їм прищеплювалися повага, свідоме й діяльне ставлення до храму та богослужіння, щире розуміння щоденного виконання свого вищого обов’язку – молитви та прийняття Святих Таїнств. Саме в братських школах останньої чверті XVI ст. спостерігається повернення до традиційних правил християнської педагогіки й визначення пріоритету релігійно-морального виховання над прагматичним навчанням основам наук.

В середині 1580-х років львівські міщани намагаються відкривати школи вищого ступеня. На думку Я.Д.Ісаєвича, Львівська братська школа була заснована не пізніше останніх місяців 1585 р. й фактично сформувалася протягом 1585-1586 рр. Її першим ректором став грек, архієпископ Арсеній Елассонський. Після його від’їзду в Московію в 1588 р. посаду ректора обіймав Стефан Зизаній. Вчителями були Лаврентій Зизаній і Кирил (можливо, Транквілліон-Ставровецький).

До програми Львівської братської школи входило вивчення “семи вільних наук”, які складалися з “трівіума” (граматика, риторика, діалектика) та “квадріума” (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Отже, це була програма європейських середніх навчальних закладів. У 1592 р. школа отримала королівський привілей на викладання “вільних наук” й узаконила свій рівень викладання офіційним статусом. У Львівській школі існувало три нижчі класи.

Частина дітей вступала до братської школи без будь-якої підготовки, тому їхнє навчання починалося з абетки, потім вивчали Часослов та Псалтир. Потім – граматику, риторику, діалектику, церковний спів і математику. Як і в католицьких школах, звертали особливу увагу на риторику й діалектику: учні складали орації, листи-звернення, поетичні вправи.

Діалектика давала основи формальної логіки і слугувала своєрідним вступом до вивчення філософії. Вона була покликана також підготувати учнів до дискусій з іновірцями та аналізу іновірної літератури. Як підручник використовували “Діалектику” Іоанна Дамаскіна.

В курсі діалектики зверталися й до творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Епікура. Твори цих авторів слугували також посібниками при вивченні риторики (красномовства), яка була пов’язана з поезією, драматургією. До риторики примикала гомілетика – наука про християнське проповідництво (суть і форма проповіді). Чимале значення в братських школах надавалося і грецькій мові.

Як вважають дослідники, в школі давали також елементарні відомості з природознавства, астрономії, могли навчати образотворчому мистецтву. Особливе значення надавалося музиці. Саме з братських шкіл бере свій початок музична освіта в Україні. З 1590-х років тут почали вивчати також латинську мову.

Школа мала всестановий характер, тут навчалися “убогі за простибог” (тобто безплатно) і багаті “за ровним датком”. У цілому плата за навчання була незначною, й батьки вносили її по можливості. За списком учнів кінця XVI ст., в школі навчалися 61 школяр з міста й двох передмість й кілька дітей з-поза Львова. Проте, це була лише частина учнів з початкових класів (“хлопці”). Окрім цього, при братстві діяла й школа більш високого ступеня, де вчилися “спудеї” (одночасно – репетитори “хлопців”).

Зберігся текст статуту (в оригіналі) Львівської братської школи під назвою “Порядок шкільний”. Вважають, що при його розробці враховувався досвід Острозької школи. Збереглися кілька текстів статуту: ранній, затверджений братством і скріплений печаткою 8 жовтня 1586 р.; змінений і після 1588 р. вписаний до “Альбому” братства: скорочений грецький варіант. Вважають, що статут складався за участю активних діячів братства – Стефана Зизанія, Юрія Рогатинця, Івана Красовського.

Кожен батько чи опікун насамперед мав ознайомитися із статутом, щоб знати, як навчатимуть сина й яким чином слід допомагати школі. Запис у школу відбувався за участю батьків, вчителя та одного-двох свідків. Після уроків учні мали переказувати й зачитувати все, чого навчились, перед батьками чи господарями їхнього помешкання. Учитель і наглядач могли нагадувати батькам про їхні обов’язки. В разі поганого навчання учня з’ясовувалася причина (шкільна чи домашня), прогульників виключали зі школи. Заняття починалися опитуванням “вчорашньої науки” та перевіркою домашніх завдань. Після уроків учні мали самостійно виконувати завдання. По дорозі до школи й зі школи учням належало перевіряти один в одного грецькі слова. Щосуботи повторювалося пройдене за тиждень, а після обіду розпочиналися уроки з арифметики, вивчення церковного календаря, співи, бесіди на моральні теми.

Учнів за різні вчинки могли карати. Ті ж, хто гарно навчався і поводився, сиділи на почесних місцях. При цьому ставлення до багатих й бідних дітей мало бути однаковим. Щотижня призначалися чергові, які вранці прибирали школу, розпалювали печі й контролювали відвідування учнів та їхню поведінку.

Основними підручниками в початковій школі були: Буквар (львівське видання 1574 р. Івана Федорова), що містив: абетку, склади “двописьменні” та “триписьменні”, пунктуацію, коротку хрестоматію з молитов та релігійних пісень; Буквар острозького друку 1578 р. Івана Федорова (з грецькими текстами); “Начало учения детям” – буквар, що повторював текст острозького видання 1578 р., перевиданий у 80-ті роки в Острозі; а також Часослов, Псалтир, ірмолої (посібники нотного письма).

Головними підручниками для подальшого навчання в школах до кінця XVI ст. були:

“Граматика словенська языка”, створена острозькими вчителями й видана в 1586 р. у віленській друкарні Мамоничів.

“Адельфотес. Граматика доброглаголиваго еллино-славенского языка совершеннаго искусства осми частей слова ко наказанию многоименитому Российскому роду”, видана у Львові 1591 р.

“Граматика Славенска съвершеннаго искуства осми частей слова, и иных нуждных”, написана Лаврентієм Зизанієм і видана у Вільно і 1596 р.

“Наука ку читаню, и розуменю писма славенскаго: ту тыж о святой Троицы, и о въчеловечении Господни” Стефана Зизанія, видана у 1596 р.

Катехізис Стефана Зизанія, виданий близько 1595 р.

В бібліотеці братської школи були також зарубіжні видання – словники й посібники з грецької мови, латини, богословські та філософські трактати, твори античних авторів та ін. У 1589 р. патріарх Єремія дозволив друкувати в друкарні братства підручники (граматику, піїтику, риторику, філософію).

Загальний нагляд за братською школою здійснювали спеціально призначені братчики – “провізори”, “дозорці”. Вони дбали про будинок школи (спочатку школа була в будинку Минця, а з 1580-х років – у новому будинку), обладнання, харчі і дрова, оплату вчителів та служок тощо. Важливі питання школи обговорювалися на загальних зборах братства. Керівництво школою було світським.

Проти школи виступив єпископ та священики. 1 червня 1590 р. слуги єпископа Гедеона (Балабана) розігнали малих учнів й ув’язнили хлопців Саву та Ярмолу, що їх навчали. 1 січня 1592 р. брати єпископа Адам та Іван Балабани з приятелями знову напали на школу, погрожуючи вчителям, особливо Кирилові Транквілліону-Ставровецькому.

Єпископ Гедеон на противагу братській школі завів свою школу при монастирі св. Юра під контролем духовної влади. Та й Іван Вишенський дорікав братчикам, що в їхній школі подають “байки арістотельські й риторські”, а не вивчають церковні книги й службу Божу. Деякі братчики в 1590 р. також виступили проти граматики, діалектики й риторики в школі. Однак конфлікт був вичерпаний: ні думка Вишенського, ні думка його прихильників у братстві сприйняті не були.

Львівська братська школа стала провідною між братськими школами в Україні. Однак всі вони офіційно своїм статусом і економічними можливостями значно поступалися католицьким і навіть протестантським.

Починаючи із Львівської, братські школи України дедалі більше відходили від суто церковного змісту й педагогічних методів навчання, переймаючи раціоналізм протестантських і католицьких навчальних закладів.

Першу згадку про школу при Успенському кафедральному соборі у Володимирі-Волинському зустрічаємо під 1586 р., коли на чолі школи стояв уставник соборної церкви. Інші відомі братські школи були у Вільно, Бересті, Рогатині, Перемишлі.

Братські школи поєднували в собі релігійну мораль православної ортодоксії у вихованні учнів і потяг до раціоналізму католицького і протестантського зразка в їх навчанні. Саме такий шлях був продуктивним, даючи належну освіту православній молоді й готуючи її до оборони своєї віри в міжконфесійній боротьбі.

Особливе значення для УПЦ у XVI ст. мала Острозька школа. Ще з XV ст. Острог є традиційним культурним осередком. У замковій Богоявленській церкві зберігалася бібліотека. Тут існував і художній центр. Цьому сприяло надання Острогу 7 червня 1585 р. магдебурзького права. З 1574 р. Острог став місцем осідку головної адміністрації володінь родини князя К.Острозького, що зумовило виникнення значного прошарку освічених урядовців та кліриків. Переважну більшість населення Острога становили православні (більше 90%), католиків навіть в першій чверті XVII ст. було всього 400 чоловік (8% мешканців).

Виникнення Острозької школи деякі дослідники відносили до кінця XV – середини XVI ст. К.Харлампович пов’язував її заснування з друкарнею в Острозі й датував 1576 – 1580 рр., а М.Возняк – 1578 – 1579 рр. Я.Д.Ісаєвич віднайшов у м. Готі (Німеччина) примірник “Букваря”, видрукованого в 1578 р. в Острозі Іваном Федоровим.

Отже, до літа 1578 р. вже існували друкарня та школа, цілком забезпечена вченими-викладачами. Тому дослідники припускають, що заснування обох цих закладів мало відбутися в 1576-1577 рр. К.Острозький заволодів Острогом у 1574 р., а королівське підтвердження отримав лише в листопаді 1576 р. Тільки після цього (отже, наприкінці 1576 р.) князь мав підстави і сенс розбудовувати культурне життя в Острозі. Попервах ним була відкрита початкова школа, де навчали кириличної і грецької абетки (тому в букварі - церковнослов’янські та грецькі тексти).

Фундатором першого навчального закладу в Острозі стала Гальшка (Єлизовета) Острозька. В її заповіті від 16 березня 1576 р. (внесений до луцьких земських книг 10 січня 1583 р.) згадується про надані раніше фундації, в тому числі “на шпиталь і академію Острозьку” та монастир св. Спаса під Луцьком. Таким чином, Гальшка матеріально забезпечила “академію”. Але фактично почав її розбудовувати виконавець заповіту й глава родини Острозьких князь Василь-Костянтин, про що сказано в передмові до друкованого острозького “Букваря” 1578 р.

Про цю школу як про “грецьку колегію” згадував в одному з листів 1583 р. Антоніо Поссевіно. “Тримовним ліцеєм” і “тримовною гімназією” називав її в 1600 р. Симон Пекалід. 9 березня 1579 р. в заповіті Гальшки Острозької йшлося про виділення коштів на “академію острозьку”.

Дослідники по-різному визначають тип цієї школи: середній навчальний заклад; навчальний заклад вищого типу; існувала думка, що назва “академія” стосувалася лише гуртка вчених. Острозька школа була школою якісно нового типу: слов’яно-греко-латинською. Вона зберігала греко-слов’янські традиції, але намагалася подолати замкнутість шкільної освіти, засвоюючи досвід польських шкіл і запроваджуючи риторику, піїтику, філософію, латинську мову.

В Острозі викладали предмети “трівіуму” (граматика, риторика, діалектика) та “квадріуму” (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Вивчалися також грецька, латинська, старослов’янська (та, імовірно, українська книжкова) мови. Все це входило до курсу шкіл вищого типу – колегій. Для академій (університетів) обов’язковим також було богослов’я. Даних про викладання богослов’я в Острозі немає, тому ця школа, очевидно, не належала до академій.

Однак слід зауважити, що “вільні мистецтва” були ознакою середніх, а не вищих шкіл, тому й Острозька школа належала до типу не офіційних, а приватних середніх навчальних закладів.

Найбільшого розквіту Острозька школа досягла в 1580-х роках, а після смерті К.Острозького (1608) почала занепадати. Першим ректором був відомий письменник-полеміст Герасим Смотрицький (1576 - 1594). В документах за 1592 р. “ректором Острозької школи” названий якийсь Мартин – можливо Мартин Грабкович. У 1594 – 1600 рр. (з перервами) ректором був грек, випускник Венеціанського та Падуанського університетів, майбутній патріарх Кирил Лукаріс.

Викладачі Острозької школи, власне, й становили той гурток учених, який за античною традицією називали “академією”. Викладачами і членами “академічного” гуртка були: Герасим Смотрицький, Василь Малюшицький, Тимофій Михайлович (Аннич?), Дем’ян Наливайко, Олексій Мотовило, Мартин Грабкович, протосінкел Никифор Парасхес-Кантакузин, майбутній патріарх Кирил Лукаріс, архієпископ Дионісій Раллі-Палеолог, Еммануїл Ахілеос, Євстахій Нафанаїл, Феофан Грек, Ян Лотос, Андрій Римша, Іван Федоров. Острозький також заснував школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), Слуцьку (1580), Дермані.

Вже з XIV ст. католицькі школи існували на Галичині, Волині, Поділлі та Закарпатті. Головним чином це були початкові школи, де навчали читати, писати, рахувати. Широкою освітньою діяльністю займалися єзуїти, створивши розгалужену мережу початкових шкіл та колегій. Єзуїтські колегії були середніми навчальними закладами і мали п’ять класів. У трьох нижчих викладалися латинська, грецька, польська й церковнослоав’янська граматика; у двох вищих – риторика, діалектика, частково філософія. Всі науки (окрім мов) викладалися латиною. Особлива увага зверталася на вміння вести теологічні диспути, виступати з промовами, заучування сентенцій. Більшість єзуїтських шкіл на українсько-білоруських землях не мала повної програми й обмежувалася трьома класами з вивченням мов, початків діалектики та риторики.

Віленська єзуїтська академія (колегія, заснована 1569 р.) мала два відділення: філософське (три роки вивчали давні та нові мови, античну літературу, філософію, математику, астрономію) та теологічне (чотири роки). В основі богословських курсі лежала система Аристотеля та Фоми Аквінського. Єзуїтські колегії були у Замості, Ярославі, Полоцьку. Католицькі школи України, Білорусії та Литви мали централізований характер, відповідний організації самої католицької Церкви. Програми, курси та рівень освіти в них були уніфіковані.

Протестантські школи на українських землях виникають в другій половині XVI ст. Одним із перших освітніх центрів реформатів в Україні стала кальвіністська школа в Дубцях на Перемишльщині, яка діяла в 1559 – 1563 рр. під керівництвом поляка Григорія Оршака та італійця Франческо Станкара. Припускають, що початкові школи існували також при протестантських громадах на Волині. У 1593 р. починає свою діяльність п’ятикласна кальвіністська гімназія у м. Крилові (межа Хомського та Белзького воєводства), яка діяла до 1612 р.

В протестантських школах особлива увага приділялася вивченню Катехізису, єврейської, грецької, латинської, церковнослов’янської мов, риторики, діалектики, математики. Вони, як правило, включали весь курс “семи вільних наук”. Рівень протестантських шкіл, систему їх викладання високо оцінював К.Острозький в листі до Іпатія Потія 1595 р., відмічаючи, що в протестантів слід повчитися.

Особливістю цих шкіл була віротерпимість: тут навчалися послідовники різних конфесій. Однак про діяльність протестантських шкіл в Україні до 1596 р. майже нічого не відомо.

Таким чином, освіта в Україні в XV – XVI ст. мала конфесійний характер. Парафіяльні школи та середні навчальні заклади (хоч і засновувалися світськими діячами) основним завданням ставили релігійно-моральне виховання учнів. В усіх типах шкіл викладачами в переважній більшості були представники духовенства та служителі церкви.

Лекція 2. Книгарство. Перекладна література. Початки друкарства. Острозька Біблія.

У давні часи українські книги писали на спеціально виготовлених для цієї справи шкірах – білих, вигладжених, що звалися пергамен (перкомен). Здебільшого використовували шкіри телят. Спочатку пергамен був привізним (найімовірніше з Греції). В ХІІІ – XIV ст. бачимо дещо грубіший, але також вигладжений пергамен місцевого виробництва. Пурпурового візантійського пергамену в Україні не зустрічається. Але пергамен був дуже коштовним матеріалом, тому йшли пошуки іншого.

У XIV ст. вперше з’являється папір. Хоча папір теж не був матеріалом особливо дешевим, але значно дешевшим ніж пергамен, він швидко витіснив конкурента. З появою паперу пергамен продовжували вживати тільки в особливо парадних випадках. Так, Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.) все виписане на пергаменті, хоча вже панував папір.

Спочатку в Україні був лише привізний німецький папір. Значно пізніше з’явився британський папір, але в Україні слабко розповсюджений. Виробництво власного паперу почалося в Галичині в першій половині XVI ст., на Волині в кінці XVI ст., а для друкарні Києво-Печерської Лаври – на початку XVII ст. Єлисей Плетенецький заложив “паперню в Радимилі коштом немалим”. На рубежі XVII – XVIII ст. заведено паперню в Чернігові при архієпископській кафедрі.

Писали, як і греки, очеретяними паличками, принаймні їх зображення намальоване в Острозькому Євангелії. Але вже в давні часи почали вживати гусяче перо, рідше пір’я інших птахів. Переписувач мав при собі ножика, щоб підчищати помилки, хоча для цього вживали також і пемзу або змивали помилково написану літеру губкою. Для заголовків і початкових літер часто вживали кольорових атраментів, найбільше цинобру, яку привозили з Візантії. Крім червоної фарби досить часто використовували зелену (жовту чи синю вживали дуже рідко). Справжнім золотом писали зовсім рідко (Острозьке Євангеліє, Ізборник Святослава).

Найбільшою популярністю користувалися церковно службові книги, і особливо Євангеліє. Переписування Біблії вважалося рятівничою для душі справою, ознакою особливої релігійності й поваги до Церкви.

З найвідоміших на сьогодні рукописів біблійних і церковно службових текстів XV – кінця XVI ст. можна назвати такі:

- Лавришівське Євангеліє, датується 1329 р. Писане на пергамені (374 арк.), воно містить канонічні тексти чотирьох євангельських книг.

- П’ятикнижіє Мойсея, переписане 1514 р. з надзвичайно давнього оригіналу за наказом митрополита Іосифа (Солтана) його дяком Федором у митрополичому домі.

- Пролог, переписаний ченцем Макарієм у Луцьку та Дубно (404 арк.) 1530 р. датується.

- Євангеліє між 1539-1568 рр. чернець Арсеній в Дубенському монастирі переписав.

У цілому ж за XV – XVI ст. збереглося досить багато рукописів Святого Письма, церковнослужбових та інших релігійних книг. Відомо 20 українських списків таких книг, датованих другою половиною XV ст., і близько 90 рукописів – XVI ст.

Основною причиною появи в Україні численних перекладів Святого Письма була потреба мати його текст загальнодоступною, зрозумілою мовою. Видана значна кількість таких перекладів та їхніх списків, які створювалися одночасно в різних місцях різними людьми й за різних обставин.

Перші спроби мовної модернізації текстів Святого Письма мали вияв у значній кількості Учительних Євангелій XVI ст. Переписування їх відбувалося паралельно з друком (близько десяти видань, починаючи з 1563 року).

Учительне Євангеліє є перекладом візантійського тлумачного Євангелія. Авторами канонічного грецького тексту Євангелія Учительного називають різних патріархів: Іоанна ІХ Агапіта (1111 - 1134), Германа ІІ (1222 - 1240), Іоанна ХІІІ Глікіса, Іоанна XIV Каліки (1334-1347), Філофея Коккіна (1353-1354). Сучасні дослідники датують текст ХІІ ст. й атрибутують його Іоанну ІХ Агапіту або комусь з його оточення. Слов’янський переклад здійснений у 1343 р. чи 1407 р. (перша дата вважається вірогіднішою) за часів патріархів Каліста і Філофея. На Русі збірник став широко відомий за часів митрополита Кипріана. У XVI ст. Учительне Євангеліє поширювалося у численних списках в Україні, а в 1569 р. видруковане Іваном Федоровим у білоруському містечку Заблудові. Після тексту кожного денного Євангелія тут подається його спрощене пояснення та тлумачення.

Перші друковані видання Учительного Євангелія, поширювані в Україні, вийшли у 1569 р. (Заблудів) та 1595 р. (Вільно). На думку О.Лотоцького, ці книги (як і рукописні списки) виконували релігійно-просвітницьку функцію, давали широкому загалу вірних справжні знання Закону Божого, звільняючи від пересудів, забобонів та перекручень, очищуючи християнський світогляд.

На думку ж сучасного російського дослідники М.В.Дмитрієва, рукописні українські Учительні Євангелія останньої чверті XVI – початку XVII ст. дуже відрізнялися від канонічних текстів Константинопольських патріархів (Каліста та Філофея). І.Франко бачив у цьому прямий вплив на українське православне духовенство реформаційної пропаганди. Такі книги призначалися головним чином для домашнього читання. Дослідження Я.Янова показали, що розглянуті ним рукописи містять значні запозичення з кальвіністичної “Постиллі” М.Рея (видана у Кракові – 1557, 1560, 1566).

Найвідомішим і високоцінним україномовним перекладом Євангелія є Пересопницьке (1556-1561 рр.). Переклад чотирьох Євангелій здійснив архімандрит пересопницького Пречистенського монастиря (с. Пересипниця Рівненського району на Волині) ієромонах Григорій. Праця над перекладом розпочалася 15 серпня 1556 р. в Заславському Свято-Троїцькому Дворецькому монастирі на кошти княгині Анастасії (Параскеви) Юріївни Гольшанської, доньки князя Козьми Заславського, а закінчилося 29 серпня 1561 р. в пересопницькому Пречистенському монастирі (заснований князями Чарторийськими) при церкві Різдва Богородиці.

Існувала думка І.Каманіна, нібито книга є пізнішою підробкою, однак вона не підтвердилася. Не підтвердилася в наш час і думка про вплив “чеських братів” на текст перекладу. Тепер панує думка, що в основі перекладу лежали церковнослоав’янські і, можливо, польські тексти. На сьогодні Пересопницьке Євангеліє є достатньо відоме (збереглося в оригіналі) і докладно вивчене. Рукопис виготовлений на доброму пергаменті. 482 аркуші рукопису спалітуровані в дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Склад рукопису: передмова Феофілакта Болгарського, покажчик євангельських читань, чотири Євангелія із покажчиком основних частин кожного (попереду) і післямовою із вказівкою читань за місяцями, починаючи з вересня. На відміну від східнослов’янських Євангелій, текст поділяється не лише на зачала, а й на глави. На початку кожної глави подані сумарії. Дослідження філологів свідчать, що мова рукопису – давньоукраїнська літературно-писемна. Як вважають, Євангеліє використовувалося під час відправ у монастирі – тут є відповідні помітки для читання на відправах. Пересопницьке Євангеліє вважається національною святинею, на якій мають приносити присягу президенти України.

Інші україномовні тексти церковно-службових книг: Крехівський Апостол – рукописна книга, яка збереглася до наших днів. Автор рукопису залишається не встановленим. Встановлено, що палітурка Крехівського Апостола зроблена у 1581 р., а текст і примітки до нього написані раніше, бо постраждали при обрізуванні й палітуруванні. За філігранями рукопис датується 1560-1570-ми роками.

Євангеліє в перекладі Василя Тяпинського 1570 р. Переклад здійснений на підставі Нового Заповіту, виданого Симоном Будним. Текст поданий паралельно церковнослов’янською та народною (“простою”) мовами. Він є набірний, однак завершити друк книги не вдалося. Неповний її текст з рукописною передмовою зберігся лише у двох примірниках.

Новий Завіт в перекладі волинського шляхтича Валентина Негалевського 1581 р. (м. Хорошів), зроблений на підставі польського тексту, виданого у 1577 р. лідером “братів польських” Мартіном Чеховицем. Новий Завіт Негалевського зберігся в оригіналі.

Поява друкованої книги стала великим здобутком людства. Вона значно розширювала коло читачів і незрівнянно інтенсивніше, ніж рукописи, виконувала культурну, виховну та навчальну функції. Окрім того, друкована книга уніфікувала канонічні тексти. Насамперед це були видання Святого Письма, церковно службових книг, творів отців Церкви, полемічної та іншої релігійної літератури.

Друк Біблії німецьким винахідником Іоганном Гутенбергом у Майнці в 40-х роках XV ст. дав поштовх для розвитку друкарства. Друкарні почали виникати по всій Європі. Це було дешевше й швидше ніж рукописання. Слов’янськими мовами вперше почали друк чехи у 1468 р. Другою мовою друкарства стала українська мова, книги якою з’явилися з 1491 р.

Щодо перших, слід згадати друки кінця XV ст., які відбили вплив української мови та виготовлялися для українських замовників у краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Відомо чотири його видання, два з яких датовані 1491 р.: “Тріодь пісна”, “Тріодь цвітна”, “Часослов” й “Октоїх”. Вважається, що оригінали видань Фіоля (за мовними ознаками) мали українське походження, ймовірно, українцями були помічники друкаря, як і замовники книг.

Обидві “Тріоді” Фіоля відображають вимогу Єрусалимського статуту й містять правку XIV ст. болгарських монахів-книжників на Афоні й у Болгарії за патріарха Євфимія Тирновського. “Октоїх” надруковано з рукопису українського походження, а “Часослов” – за українським списком з російського протографа. Гравюра розп’яття могла мати джерелом прикарпатську ікону. Книги Швайпольта Фіоля ще довго “ходили” по Україні і високо цінувалися. Але в Кракові друк православних книг був перерваний забороною краківського біскупа вже після перших видань, коли Фіоля звинуватили в єретицтві та судили в 1492 р.

Найбільшого значення й поширення в Україні набули видання доктора медицини та вільних наук і білоруського першодрукаря Франциска Скорини. 6 серпня 1517 р. у Празі вийшов Псалтир Скорини. У передмові до книги видавець зазначав, що видав її “руськими словами, а словенською мовою...” На берегах книги Скорина давав роз’яснення незрозумілих слів і термінів. У 1517-1519 р. в Празі Скорина видрукував цілий ряд книг Біблії – всього 22 книги у 19 випусках під загальною назвою “Бібліа Руска”.

Ця Біблія складалася лише з книг Ветхого Завіту й то не всіх. У 1517 р. вийшли Іов, Притчи Сірах, у 1518 р. – Еклезіаст, Пісня Пісень, Премудрість Саломона, Царства, Ісус Навін, у 1519 р. – Юдіф, Судів, Мойсеєві книги, Руф, Есфір, Плач Єремії, Пророцтва Даниїла. Переклади здійснені Скориною з чеської Біблії 1480 р. (а також 1508 р.). В цілому “Бібліа Руска” мала близько 2389 сторінок. Мова її була в основному церковнослов’янською, але з численними вкрапленнями білорусизмів, українізмів, чеських та польських слів.

Надалі друкар переїхав до Вільно. У Вільно в 1525 р. Скорина видав “Апостол”, а перед цим (1523) – “Малу подорожну книжку” (Псалтир, Часослов, 17 акафістів та канонів, “Шестодневець” із службами на дні тижня, святці з пасхалією).

Певного поширення в Україні набули також релігійні видання Берестейської кальвіністської друкарні князя Миколи Радзівіла Чорного. Тут у 1563 р. побачив світ польський переклад Біблії. Безперечно, поширювалися в Україні й московські (Апостол 1564 р., два Часовники 1565 р., видані спільно з Петром Мстиславцем) та заблудівські (Євангеліє Учительне 1569 р., видане з П.Мстиславцем, Пластир з Часословом 1570 р.) видання Івана Федорова.

Друкарство стало розповсюджуватися по Україні. Так у першій половині XVI ст. відомі друкарні в Заблудові (фундатор Г. Ходкевич), Несвіжі, Могильові, Кутеїні, Буйничах, Супраслі, Львові та Острозі. В половині XVI ст. відомі друкарні Михайла Сльозки (у Львові), Сірятині (фундатор єп. Гедеон Балабан), Угорцях, Уніві, Перемишлі, Дермані, Почаєві, Рохманові, Четвертині, Луцьку, Кременці, Житомирі тощо. У Києві функціонувало три друкарні, а також у Фастові, Бердичеві, Чернігові. Також відомо, що Львівська братська друкарня у 1591-1622 рр. видала 13 книг, Острозька (у 1575-1595) – 18 книг, Київська – 40 книг, Чернігівська – 50 книг. Це свідчить про поширення друкарства в кінці XVI ст. Більшість друкарень були створені на кошти українських меценатів. Найбільш відомий з них – віленський каштелян Г. Ходкевич (друкарня у Заблудові 1568-1570 рр.), Василь-Костянтин Острозький (Острозька друкарня 1575-1612 рр.), брати Кузьма та Лукаш Мамоничі (Віленська друкарня 1575-1622 рр.). Відомі нам і приватні друкарні Андрія Скульського, Михайла Сльозки, Семена Корунки, Сачка Сідлера, Памви Беринди та братські друкарні.

Найбільш відомим видавцем кінця XVI ст., проте не першим, як це нам нав’язує московська офіційна історіографія, був диякон Іван Федоров (Федорович), котрий після заснування друкарні в Москві (1564 р.) тікає в наслідок переслідувань з боку московського царя і церкви. Разом зі своїм співробітником Петром Мстиславцем і за підтримки Григорія Ходкевича він засновує друкарню в Заблудові у 1568 р., де видав Учительне Євангеліє (1569 р.) та Псалтир з Часословом (у березні 1570 р.). Але смерть Григорія Ходкевича зашкодила подальшій співпраці. Надалі Іван Федоров засновує друкарню у Львові у лютому 1573 р. Тут був виданий львівський Апостол (1574 р.), але надалі брак коштів змусив закласти друкарню лихварю Ізраїлю Якубовичу. Тільки у 1589 р. Львівське братство викупило цю друкарню і продовжило її функціонування.

Тим часом, сам Іван Федоров пішов на службу до князя Костянтина Острозького, де у 1575 р. був заклопотаний справами друкарні в Острозі. Тут його головним співробітником стає заблудівський маляр Гринь Іванович, разом з яким він видрукував Острозьку Біблію. Іван Федоров помер 5 грудня 1583 р., але його співробітники продовжили справу: Петро Мстиславець видрукував у Вільно Четвероєвангеліє (1575), Псалтир (1576), Часословець (1576), а Гринь Іванович фундував друкарні у Стретині та Львові. Віленська друкарня Мамоничів у 1622 р. перейшла у власність Віленського Свято-Духівського братства.

Проте слід зупинитися на українських виданнях православної літератури. Слід зазначити, що переважали тут церковно-релігійні видання, початковим етапом тут є праця Івана Федорова. Він видав ряд відповідних (відомих на сьогодні) книг: “Апостол” (Львів, 25 лютого 1573 – 15 лютого 1574, 246 с.), “Книга Новаго Завета в неиже на преди псалми” (Острог, 1580, 490 с.). Новизною цього видання було поєднання в одній книзі вітхозавітного Псалтиря й Нового Заповіту, тощо.

Найбільш відомим друкованим перекладним виданням кінця XVI ст. є Острозька Біблія. Найбільшою прогалиною в українському православному житті була відсутність повної Біблії з добрих текстів. На Церкву нападали римо-католики, нападали й різні реформісти, доказуючи свою науку прикладами з Біблії. Перевірити їх правдивість чи неправдивість українці частенько не могли з тієї причини, що повної Біблії не мали (правда, такої Біблії не мав тоді ані один з інших православних народів).

Думка видати повну Біблію давно постала в князя Костянтина Острозького, бо потреба в ній була пекуча. Рукописні книжки були не однакової вартості, а часто з великими помилками, на що в’їдливо вказували противники в релігійній полеміці. Отож треба було подбати не тільки про повну Біблію, але й про те, щоб сам текст цієї Біблії був авторитетний.

Для цієї роботи в Острозі було зібрано цілий гурток богословів та знавців мов. Серед них були Герасим Смотрицький, грек Діонісій Палеолог-Раллі, грек Євстахій Нафанаїл Критський, Іван Федоров та інші. Найперше треба було роздобути добрий текст Біблії.

Почали збирання добрих списків біблійних книг. Збирали не тільки рукописи церковнослов’янські, але й польські, чеські та інші. Велику надію покладали на московський список з Біблії1499 р., бо з Москви переказали, ніби це переклад з грецької мови ще з часів Володимира Великого, зроблений більше 500 років тому (що є сумнівним). Князь Острозький вживає різноманітних способів добути з Москви бажану книгу. І тільки по довгих трудах цар Іван IV Грозний прислав до Острога давно бажаного рукописа, списаного з так званої Геннадієвої Біблії 1499 р.

Почався другий етап в підготовці до видання Біблії. Швидко з’ясувалося, що зібрати які-небудь рукописи для повної Біблії – це ще не все, головне – зібрати добрі рукописи. Тепер князь Острозький кидається в протилежний бік за потрібними рукописами - шле своїх посланців до південних слов’ян (болгар та сербів), до греків.

Комісія працювала кілька років. Працювала науковими методами, які тоді використовувала західна богословська наука. На початку було вирішено головне питання: який саме текст взяти за джерело – чи єврейський, чи грецький 72 толковників. Вибрали давній грецький список 72 перекладачів (Септуагінта), який привіз з Риму Діонісій Палеолог-Раллі.

Однак перекладачі все ж досить детально слідували Геннадієвій Біблії, перекладеній з латинської Вульгати, тому виникли розбіжності в назвах та нумерації книг з грецькою Септуагінтою. Окремо з чеського варіанту була перекладена відсутня в інших третя книга Маккавіїв. Джерелом Книги Есфір став переклад Максима Грека, а в тексті Пісні Пісень використано тлумачний переклад ХІІ ст. з Геннадієвої Біблії. Всі запозичення звірялися і виправлялися за Септуагінтою (іноді – за Вульгатою).

Аналіз мови Острозької Біблії показує, що мова ця в різних біблійних книжках не однакова, а це свідчить, що Біблію складено із списків різного віку й різних земель; навіть правопис та наголос не однакові в різних книгах цієї Біблії. Слід добре знати, що острозькі редактори Біблії не шкодували своїх сил, щоб вибрати найкращі списки, але з того, що мали. Вони їх сильно виправляли, але надати всій Біблії одноцільного характеру так і не змогли. Багато списків було південнослов’янських, що й видно з мови та з правопису, які часто лишалися невиправленими.

По довгій і тяжкій праці нарешті 12 серпня 1581 р. Острозька Біблія вийшла друком у світ. Першим друком Біблію було закінчено ще 12 липня 1580 р., але в світ не випущено, бо треба було виправити й передрукувати деякі сторінки. Таким чином, постало ніби два видання цієї Біблії. Сам факт виходу повної друкованої Біблії служив піднесенню престижу старослов’янської мови, гідної вислову нею слова Божого, зміцненню самосвідомості православних слов’ян.

Острозьку Біблію видруковано церковнослоав’янською мовою, хоч тоді, як знаємо, серед українського народу був певний рух за переклад Св. Письма на живу мову. Правда, друкар-московитин поставив скрізь у Біблії 1581 р. московські наголоси; але є там і наголоси українські – може, рештки невиправленого або їх внесли українці-складачі, помічники друкаря Івана Федорова.

Костянтин Острозький не пошкодував видатків на видання. Друкар Іван Федоров зі своїми українськими помічниками доклав усіх заходів, щоб видрукувати Біблію з технічної сторони якнайкраще. Виготовлено окремі черенки – дрібненькі, але дуже чіткі, і ними складено книгу, поділивши її на 5 частин – разом 628 листків великого розміру. Прикрас у книзі мало, певне, через її величний зміст. Подібних видань убоге кирилівське друкарство тоді ще не знало.

Згодом текст Біблії став канонічним церковним текстом. Спричинилася до цього Російська Церква. Острозьку Біблію з заслуженою пошаною прийняли всі слов’янські церкви, так що скоро цієї книжки й дістати не було де. Значно пізніше, десь по 1660 р., задумали видрукувати повну Біблію й у Москві. Так вийшла в світ московська Біблія 1663 р., що звичайно зветься “первопечатной” (але назва не відповідає дійсності, бо першодрукованою слід називати тільки Біблію Острозьку).

Петро І в 1712 р. наказав виправити Біблію 1663 р. на основі грецького тексту; виправлення доручено українцю єпископу Феофілакту (Лопатинському), що 7 років пильно працював над Біблією і дуже добре її виправив. Петро І помер, і Біблію на жаль не видрукували. З різних причин пізніше виправлень Лопатинського не приймали і без кінця їх перевіряли. Довгі роки тяглася ця справа. Цариця Єлизавета наказала двом українцям – ієромонахам, професорам Київської академії Варламові (Лащевському) та Гедеонові (Слонимському) негайно приїхати до Петербурга й закінчити справу виправлення Біблії.

Нові правники прибули до північної столиці і 14 серпня 1747 р. приступили до праці. Чотири роки пильно виправляли вони Біблію 1663 р. (тобто Острозьку 1581 р.) і багато зробили; їхні правки переглядав Синод і частину не прийняв. Так постала так звана Єлизаветинська Біблія, що вийшла з друку 18 грудня 1751 р. Текст Єлизаветинської Біблії 1751 р. став у нас усталеним, канонічним текстом – його передруковують незмінно і у ХХ ст.

Дата добавления: 2015-05-22