Лекція 1. УПЦ в добу Хмельниччини. Київський митрополит Сильвестр Косів

Тема 10. УПЦ у другій половині XVII століття

Після смерті митрополита Петра (Могили) було зорганізовано собор для обрання нового митрополита. На соборі в Києво-Софійському соборі 25 лютого 1647 р. було обрано митрополитом Сильвестра (Косіва), колишнього єпископа Мстиславського і Могилівського. Акт підписали єпископ Луцький Афанасій (Пузина), ряд архімандритів та ігуменів, інші присутні. Польська влада визнала цей вибір. Часи архіпастирського служіння Сильвестра припадають на добу Хмельниччини, тому його діяльність нерозривно пов’язана з українським національним рухом середини XVII ст.

Події середини XVII ст. були без сумніву пов’язані з національним і релігійним спротивом українського народу на утиски польського державної католицької влади. Взагалі, релігійні мотиви домінували у мисленні людей XVI-XVII ст. Спалах народної війни під проводом Богдана Хмельницького багатьма дослідниками також розглядається як релігійна війна. М.Грушевський категорично стверджує, що православ’я в той момент було єдиною формою протесту українців проти зубожіння. Російська історіографія однозначно стверджує, що саме релігійний фактор був основою повстання. Польська історіографія відкидає всяку спробу пов’язати козаків і православ’я, стверджуючи, що вони були далекі від релігії. М.Чубатий твердить, що все ж головним був соціальний фактор боротьби козаків за свої станові привілеї, а все інше було побічним.

Козацтво з кінця XVI ст. і протягом XVII ст. неодноразово виступало на захист православ’я. Так, вважається, було і при Б.Хмельницькому. Як свідчать перші офіційні документи повстання, зокрема листи та універсали Богдана Хмельницького, головною причиною конфронтації козаччини з урядом було порушення Річчю Посполитою давніх прав і привілеїв козацького стану. Ідея захисту “грецької релігії” потрапляє до цих документів лише згодом – після Жовтоводської та Корсунської перемог (травень 1648 р.) й долучення до повстання православної шляхти, яка до початків Хмельниччини продовжувала сеймову боротьбу на захист православ’я.

Головна надія Б.Хмельницького і козаків була на польського короля Володислава IV, який раніше визнав легітимність православної ієрархії, а в ці часи конфліктував з панами і сеймом. Але, по Божій волі, Володислав IV помирає 20 травня 1648 р. напередодні Корсунської битви. Це значно змінює політичну ситуацію і козакам доводиться розраховувати переважно на свої сили і вплив. Слід зауважити, що антиуніатський характер вимог Б.Хмельницького поширюється лише в кінці 1648 р. Конвокаційний сейм 16 липня 1648 р. включив до розгляду і питання відносно православ’я, що свідчило про підняття цього питання, але не першим серед інших. Обраний 20 листопада 1648 р. польським королем Ян Казимир відкинув усі вимоги козаків про скасування унії.

Між тим у повсякденній практиці повстання релігійний фактор відігравав надзвичайно важливу роль уже з самих перших днів Хмельниччини. Травневі перемоги Богдана Хмельницького на Жовтих Водах та під Корсунем стали сигналом для широкого повстання на Придніпров’ї, а наслідки Пилявецької битви (осінь 1648 р.) поширили його далеко на Правобережжя, Поділля та Волинь. Повідомлення з місць (переважно звіти урядовців та листи) свідчили про переслідування католиків та іудеїв. Фактично це був непідконтрольний гетьманові та його адміністрації процес, в основі якого лежав порив до помсти та соціального реваншу, підсилений довгою традицією міжконфесійних конфліктів та непорозумінь.

Належність до православ’я стала за тих умов ознакою належності до руськості, а значить, до повстання, і навпаки, тісно пов’язані в тодішній масовій свідомості етноконфесійні та соціальні ознаки (католик – поляк – пан; іудей – єврей – орендар) вказували на образ ворога. За таких умов досить було змінити конфесію, щоб розірвати цілий ланцюг. Достатньо було перейти в православ’я, щоб вважатися своїм у таборі повстанців.

На примусове хрещення євреїв у 1648-1649 рр. неодноразово нарікали тогочасні єврейські джерела, про це згадував Самовидець. Одним із найвідоміших прикладів переходу католиків у православ’я є історія гетьманового кума, полковника Чигиринського полку Станислава Кричевського. Перейшовши в праволслав’я, він навіть змінив своє ім’я на Михайло. Полковник Михайло Кричевський помер під Лоєвим 1649 р. від ран, завданих йому в битві з військами литовського гетьмана Януша Радзивілла.

Незважаючи на важливість релігійного фактора в ході повстання, роль, яка відводилась йому в офіційних документах гетьманської адміністрації, була більш ніж другорядною. Ця стриманість проливає світло на ставлення провідної верстви всього руху – козацької старшини до тодішніх православних інституцій. Протягом першого року повстання не було порозуміння між Хмельницьким і наступником Могили митрополитом Сильвестром (Косовим). Відзначається недоброзичливе, щоб не сказати більше, ставлення козацьких провідників до православної ієрархії.

Зближення козацької верхівки з православ’ям прийшло тільки з кінцем 1648 – початком 1649 р. Цей процес був певною мірою зорганізований самим Хмельницьким. Поворот у ставленні гетьмана до офіційного київського православ’я відбувся також під впливом змін у керівництві повстання, завдяки потужній за своїм впливом групі православної шляхти на чолі з Іваном Виговським. Вони привнесли у визвольний рух традицію тісного союзу з православною ієрархією. Хмельницького при в’їзді до Києва зустрічали патріарх Паїсій та митрополит Сильвестр (Косів). Якщо раніше Хмельницький воював тільки за свою кривду, то відтепер воюватиме за православну віру.

Текст договору про перемир’я та лист до короля Яна Казимира “Пункти прохання й. к. м. Війська Запорізького” містив, крім усього іншого, розгорнуту програму вимог гетьманської адміністрації в сфері релігії. В першу чергу, досить гостро було поставлене питання про скасування унії; другою вимогою, було усунення з посади Київського воєводи католика Я.Тишкевича та призначення на воєводство людей з “руського народу” та “грецького закону”; по-третє, гетьман вимагав надання сенаторських місць київському воєводі, каштелянові та православному митрополитові; по-четверте – заборонити перебування у Києві єзуїтів.

Результати воєнної компанії 1649 р. дали змогу повсталим ще раз висунути свої релігійні вимоги. 7 серпня 1649 р. гетьман передав королеві “Пункти”. Цей документ містив такі вимоги: ліквідація унії на території Речі Посполитої; повернення православним майна, яким заволоділи уніати; зрівняння православного духовенства в правах із католицьким; гарантії існування православних церков у Кракові, Варшаві та Любліні; заборона католицьким ченцям перебувати на території Війська Запорізького; призначення на цю територію королівських урядовців тільки православного віросповідання.

Зборівський договір передбачав надання адміністративних посад у трьох козацьких воєводствах – Київському, Чернігівському та Брацлавському – тільки шляхтичам “грецької віри”. Йшлося також про те, що єзуїти не матимуть права на свої школи в Києві та інших містах козацького краю. Король обіцяв надати місце в сенаті Київському митрополитові, але без сеймового затвердження цей пункт мало чого був вартий.

Наступний сейм, що розпочався в листопаді 1649 р., став ареною складної політичної гри козацької дипломатії, кінцевою метою якої була ратифікація Зборівського договору. Активну участь у сеймових дискусіях брав митрополит Сильвестр (Косів). Пункт Зборівської угоди про надання Київському митрополитові сенаторського крісла трактувався так, що не ясно було, про якого саме митрополита – православного чи уніатського – йшла мова.

Поведінка Косова на сеймі була суперечливою і не може оцінюватися однозначно. Сильвестр Косів демонстрував певну “поміркованість”, виходячи з інтересів гетьмана та його адміністрації. Королівський привілей гарантував звільнення православного кліру від повинностей; визнав права православних на Вітебсько-Мстиславську єпархію у Білорусі; Луцьку, Холмську та Перемиську (на останню вже після смерті правлячого уніатського єпископа) – в Україні. Православному митрополитові передавалися Жидичивська архімандрію та Лещинський монастир. Нічим скінчилися спроби козацьких послів на сеймі 1650 р. домогтися скасування унії.

1651 р. був роком невдачі під Берестечком та укладання Білоцерківського миру. Наслідки воєнної компанії 1651 р., звичайно, не могли не вплинути на ставлення вищої православної ієрархії до гетьманської влади. Здача Києва засвідчила, що орієнтація митрополита на козаччину може бути небезпечною для Церкви, тим більше, що навіть за умов Зборівського миру Хмельницький міг контролювати лише частину Київської митрополії.

За умовами Білоцерківського договору Хмельницький таки утримав Київ за собою. Що ж до території, чисельності війська, то Білоцерківський мир був значним відступом української державності назад порівняно зі Зборівськими домовленостями. В галузі релігійній практично скасовувалися всі поступки, зроблені православним на сеймі 1649 – 1650 рр.

Геополітична ситуація на початку 50-х років XVII ст. складалася незручною для національно-релігійного руху Б.Хмельницького. Після кількох поразок від поляків, зради татар, неможливості укласти вигідний союз з Молдовою, це становище штовхало українців у обійми Москви. Вже з 20-х років простежується поширення впливу Москви на українців. В середовищі козацтва та духовенства чітко виділяється москвофільська група. Промосковські позиції посідав митрополит Іов (Борецький). Перемиський єпископ Ісайя (Копистенський) 1622 р. зорганізовує делегацію ченців до Москви. Митрополиче посольство 1624 р. очолює Луцький єпископ Ісаак (Борискович).

У 40-х роках XVII ст. рушієм таких зв’язків стає ніжинський протопоп Максим Филимонович, оскільки ієрархія могилянської доби з недовірою ставилася до Москви. Так само повів себе й митрополит Сильвестр (Косів). Але козаки проявляли промосковські настрої більш широко. Сам Богдан Хмельницький у 1648 р. писав до Московського царя Олексія Михайловича про перемоги над поляками і бажання православної влади.

В середовищі козаків поширювалася ідея підпорядкуванню православному царю, яким частіше бачили саме московського. Нестача військової міці спонукала до тісніших контактів з Москвою, яка мала спільну релігію. Звернення козаків було розглянуто на Земському соборі 1653 р. Московіти нерішуче погодилися на союз з Гетьманщиною, побоюючись чергової військової поразки від поляків. Але політично вигідні дивіденди схилили їх до прийняття Війська Запорізького (України) “під свою государеву руку”.

У січні 1654 р. в Переяславі Богдан Хмельницький склав присягу Москві. Козацтво все ж виторгувало собі певні привілеї від Москви. Проте позиція УПЦ не набула рішучого спротиву втручанню Москви у внутрішні справи. Відомо, що однією з умов царя про угоду було підпорядкування Київського митрополита Московському патріарху. Ідея була підхоплена москвофілами. Опір чинив митрополит Сильвестр, підтриманий значною частиною духовенства. Проте козаки були більш податливими у цьому питанні й тому тиснули на духовенство. Цар не став відразу вимагати приєднання. Однак одним своїм кроком поставив у невизначене становище Українську Церкву, надаючи жалувані грамоти на маєтності. Оскільки патріарх у Москві був другою особою в державі і “тінню” царя, то всі, хто отримував привілеї і визнавав владу царя, мали б підпадати і під владу патріарха. Це був початок. Проте у “березневих статтях” не було сказано про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату.

Переяславська угода 1654 р. якщо не загострила, то, принаймні, висвітила з новою силою ті суперечності, які продовжували існувати в Гетьманщині між духовною та світською владами. Союз України з Московською православною державою ніс потенційне обмеження прав Київського митрополита, що (в сукупності з іншими причинами) не могло не викликати негативної реакції з боку Сильвестра (Косова).

Поява московських воєвод у Києві вже в перші місяці 1654 р., взятий ними тон у розмовах із митрополитом явно свідчили про загрозу митрополичій владі й у царині чисто церковній. У вищому ешелоні гетьманської адміністрації після 1648 р. митрополит міг розраховувати на взаєморозуміння зі старшиною шляхетського походження, незаперечним лідером якої був генеральний писар Іван Виговський. Орієнтована на звичні її, гарантовані Річчю Посполитою, привілеї, ця частина гетьманської адміністрації досить швидко розчарувалася в порядках, що їх почали заводити на Гетьманщині московські воєводи. Не викликає сумніву, що митрополитові були досить близькі ці ідеали й ця орієнтація, спочатку досить обережна, а згодом цілком ворожа до Москви.

Перше “непорозуміння” між Косовим і представниками Москви виникло зразу ж після переяславської ради, коли боярин Бутурлін 16 січня 1654 р. прибув до Києва, митрополит Сильвестр (Косів) привселюдно закликав не присягати царю. Він сам відмовився присягати і захищав своїх людей. Новий конфлікт спалахнув у лютому 1654 р. Московські воєводи збиралися будувати фортецю на митрополичій землі, але наштовхнулися на опір Косова.

Косів, безперечно, дотримувався пропольської орієнтації в політиці і був прибічником українсько-польського компромісу. Існує ряд свідчень про спроби налагодити діалог з поляками проти підпорядкування Москві. Про це знали і в Москві. Тоді ж митрополит надсилає посольство на чолі з ігуменом Інокентієм (Гізелем) до царя зі “статтями”, які б мали підтвердити майнові права та привілеї Церкви. Головною метою було домогтися визнання підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріархові. До того ж, цар мав обіцяти дотримуватися недоторканості привілеїв УПЦ. Цар Олексій Михайлович підтвердив майнові привілеї, але інші питання відклав на час по закінченні московсько-польської війни, тим самим ігноруючи пояснення своєї позиції щодо статусу Київської митрополії.

Якщо по відношенню до українських (“малоросійських”) єпархій Київської митрополії в Москві були досить обережними, то білоруські єпархії, що входили до Великого князівства Литовського, включалися під юрисдикцію Московського патріархату навіть без будь-яких спроб полагодити це питання з Києвом чи Константинополем. Саме такою невирішеною залишалася ситуація щодо взаємин Московської патріархії і Київської митрополії до кончини митрополита Сильвестра (Косова) 13 квітня 1657 р.

Дата добавления: 2015-05-22