Кросскулькультурний процес

Необхідною передумовою життя і діяльності людини є комунікація як «смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії» [1; 28]. У процесі комунікації відбувається обмін повідомленнями, тобто передача інформації від одного учасника комунікативного акту до іншого. Оскільки специфіка менталітету, національні особливості та відмінності будь-якого народу відображені у мові, то важливого значення набуває міжкультурна комунікація, адже в сучасному світі виникає потреба спілкування не тільки в межах своєї нації, а й з представниками інших народів.

Поняття «міжкультурної комунікації» ввійшло у науковий дискурс у другій половині ХХ ст. У 1954 р. була опублікована книга Е. Холла і Д. Трагера «Культура як комунікація: модель і аналіз», в якій міжкультурна комунікація розглядається як особливий аспект спілкування людей [2; 18].

Міжкультурна комунікація – це «спілкування носіїв різних культур, які послуговуються різними мовами» [1; 252].

Коли людина опиняється в іншому культурно-мовному середовищі, вона відчуває так званий «культурний шок» через недостатнє знання національних цінностей і законів спілкування носіїв інших культур і мов.

Національно-культурні чинники вагомо впливають на процес комунікації. Елементи та категорії мовного коду певної мови формують неповторні мовні картини світу, тому учасникам міжкультурної комунікації задля уникнення мовленнєвих девіацій, а також нерозуміння та конфронтації співрозмовників варто звернути увагу на такі, на нашу думку, найважливіші аспекти міжкультурної комунікації:

- чинники, пов’язані з культурною традицією (дозволи і заборони у мовно-культурній спільності, типи та різновиди спілкування; стереотипні ситуації спілкування, типи комунікативних актів; формули етикету універсальних ситуацій спілкування (привітання, звертання, вибачення, прохання, прощання); рольові та соціально-символічні особливості спілкування);

- чинники, пов’язані з соціальними факторами і соціальними функціями спілкування (функціонально-стильові «підмови», етикетні форми);

- чинники, пов’язані з етнопсихологією (психолінгвістична організація мовної діяльності, функції та особливості засобів невербальної комунікації) [1; 253].

Отже, усвідомлення важливості культурно-історичних факторів у процесах комунікації, знання і адекватне відтворення норм вербальної та невербальної поведінки сприяє успіху міжкультурної комунікації, адже процес спілкування передбачає взаєморозуміння і взаємоадаптацію співрозмовників.

Б)

Комунікація - це соціально обумовлений процес обміну інформацією різного характеру і змісту, що передається цілеспрямовано за допомогою різних засобів і має своєю метою досягнення взаєморозуміння між партнерами і здійснюваний у відповідності з певними правилами і нормами.

Спілкування людей безмежно і різноманітно. Різноманітність знаходить своє відображення в різних формах, типах і видах комунікації. У сучасній коммунікатівістікі виділяються наступні форми комунікації: міжособистісна, ділова, соціальна, міжетнічна, внутригрупповая, масова і міжкультурна. У сучасній коммунікатівістікі виділення тих чи інших видів комунікації здійснюється по декількох підставах, тому кількість видів комунікації в різних джерелах досить істотно розрізняється [2].

1. Поняття «Міжкультурна комунікація».

«Міжкультурна комунікація» являє собою особливу форму комунікації двох або більше представників різних культур, в ході якої відбувається обмін інформацією та культурними цінностями взаємодіючих культур. Процес міжкультурної комунікації є специфічна форма діяльності, яка не обмежується тільки знаннями іноземних мов, а вимагає також знання матеріальної і духовної культури іншого народу, релігії, цінностей, моральних установок, світоглядних уявлень і т. д. в сукупності визначають модель поведінки партнерів по комунікації. Вивчення іноземних мов та їх використання як засобу міжнародного спілкування сьогодні неможливо без глибокого і різнобічного знання культури носіїв цих мов, їхнього менталітету, національного характеру, способу життя, бачення світу, звичаїв, традицій і т. д. Тільки поєднання цих двох видів знання - мови і культури - забезпечує ефективне та плідне спілкування»[3; 95].

Міжкультурна комунікація може здійснюватися або на груповому рівні, або на індивідуальному. Але на обох рівнях основним суб'єктом міжкультурної комунікації виступає людина. При цьому поведінка кожної людини визначається цінностями і нормами тієї культури, до якої він включений. У зв'язку з цим кожен учасник міжкультурної комунікації розпорядженні своєю власною системою правил, обумовлених його соціокультурної приналежністю. Тому при безпосередньому спілкуванні представники різних культур стоять перед необхідністю подолання не тільки мовних відмінностей, але й відмінностей соціокультурного та етнічного характеру.

В даний час вивченням міжкультурної комунікації займається ціла група гуманітарних наук: культурологія, коммуникативистика, соціологія культури, лінгвокультурологія, етнопсихологія та ін

Щоб підтримувати різноманітні і багаторівневі контакти і форми спілкування, необхідно не лише знання відповідної мови, але й знання норм і правил іншомовної культури. Кожен учасник міжнародних контактів швидко усвідомлює, що одного володіння іноземною мовою недостатньо для повноцінного міжкультурного взаєморозуміння, що потрібно знання самого процесу спілкування, щоб прогнозувати можливості неправильного розуміння партнерів і уникнути його. Людське взаєморозуміння стає однією з найважливіших сторін розвитку сучасного суспільства. Для сучасної людини характерна зростаюча потреба в повноцінному спілкуванні, прагнення «бути найкращим чином зрозумілим і оціненим оточуючими». Основним засобом досягнення взаєморозуміння людей є їх спілкування, в процесі якого люди проявляють себе, розкривають всі свої якості.

У спілкуванні людина засвоює загальнолюдський досвід, історично сформовані суспільні норми, цінності, знання, способи діяльності, формуючись, таким чином, як особистість, як носій культури.

Хоча людина пізнає світ через себе, проектуючи власний досвід світосприйняття на іншу людину, потрібно пам'ятати, що «інший» це, насамперед, означає «що відрізняється від мене». Несхожість людей один на одного створює сприятливі умови для набуття людиною нових навичок і здібностей, удосконалення вже наявних, але, з іншого боку, чим більше відмінностей в характерах, вихованні, освіті та рівні культури у взаємодіючих партнерів, тим більше можливостей для виникнення між ними протиріч і конфліктів. Тому люди повинні володіти різноманітним арсеналом форм і засобів культурного спілкування, основами психологічних знань про поведінку партнерів по спілкуванню.

Рішення зазначених питань є предметом нового наукового напрямку, що одержав назву «міжкультурна комунікація».

1. Теорії міжкультурної комунікації.

Об'єктивною підставою для міжкультурної комунікації є відмінності між культурами, що складаються в процесі формування кожної етнічної культури. Як було зазначено вище, життєдіяльність і стосунки людей визначаються існуючими в тій чи іншій культурі нормами, які регулюють практично всі області людського мислення і поведінки і впливають на характер сприйняття, оцінки і міжособистісні відносини. Освіта, виховання, історична пам'ять, традиції, звичаї і мову виробляють систему орієнтацій, що допомагає людям успішно справлятися з життєвими ситуаціями і різними проблемами.

Усвідомлення особливостей власної культури відбувається при контакті з людьми, які в своїй поведінці керуються іншими культурними нормами. При цьому такого роду взаємодія найчастіше пов'язане з дискомфортом або породжує конфліктні ситуації і вимагає грунтовного дослідження. Прагнення зрозуміти чужі культури і поведінку їх представників існує стільки ж часу, скільки існує культурне та етнічне розмаїття людства. Настільки ж стародавнім, як і бажання осягнути інші культури, є прагнення не брати до уваги інші культури або розглядати їх як недостойні, оцінюючи носіїв цих культур як людей другого сорту, вважаючи їх варварами, у яких немає ні культури, ні особистісних якостей і взагалі яких -або людських достоїнств.

Такого роду полярне ставлення до інших культур існувало на всьому протязі людської історії. У трансформованому вигляді ця дилема зберігається і в сучасних умови, що знаходить вираз у суперечках і дискусіях фахівців про зміст, об'єкт, предмет і цілі міжкультурної комунікації. В результаті склалося декілька теорій міжкультурної комунікації, в яких розглядаються різні проблеми взаємодії культур. До найбільш відомих теорій МК відносяться теорія високо-і нізкоконтекстуальних культур Е. Холла, теорія культурних вимірів Г. Хофштеде, теорія культурної грамотності Е. Хірша.

1. Структура міжкультурної комунікації.

^ 4.1. Детермінанти міжкультурної комунікації.
У розгляді питання про структуру міжкультурної комунікації більшість зарубіжних і вітчизняних фахівців в цій області дотримуються точки зору, згідно з якою говорити про міжкультурної комунікації (інтеракції) можна лише в тому випадку, якщо її учасники представляють різні культури і усвідомлюють всі культурні явища, які не належать до їх культурі як чужі. На думку прихильників такого підходу, відносини є міжкультурні, якщо учасники процесу комунікації не тільки вдаються до власним традиціям, звичаям, уявленням і способам поведінки, але й одночасно знайомляться з чужими правилами і нормами повсякденного спілкування.

На нашій планеті існують соціокультурні системи, структурно і органічно об'єднані єдиними культурними традиціями, цінностями і особливостями (наприклад американська, латиноамериканська, африканська, європейська культури). Найчастіше ці культурні системи виділяються по континентальному ознакою і в силу своєї масштабності вони отримали назву макрокультурой. Усередині макрокультурой виявляються як субкультурні відмінності, так і подібні риси, що дозволяють говорити про наявність такого роду макрокультурой. Кожна окрема макрокультурой не є гомогенною структурою, всередині її існують окремі етнічні культури та різні суспільні групи, що володіють своїми культурними особливостями. Такі соціокультурні групи називають мікрокультур (субкультурами). Макрокультурой може відрізнятися від мікрокультури етнічної, релігійної приналежністю, географічним розташуванням, економічним станом, статевовіковими характеристиками і т. д.

Залежно від поєднання і значення того чи іншого фактора в кожній соціокультурної групі формуються свої ціннісні орієнтації, що виражаються у специфічному ставленні до природи, часу, простору, характеру спілкування, характеру аргументації вході спілкування, особистої свободи індивіда, природі самої людини.

Ставлення до природи.

Тут можливі три варіанти:

• 
  Природа сприймається як контрольована людиною
• 
  Природа сприймається як що знаходиться в гармонії з ним;
• 
  Природа сприймається як обмежуюча його.

Дата добавления: 2015-05-22