ІІІ. Робота з цитатами

Завдання 1. Як ви розумієте тезу апостола Павла: «Мудре цього світу є безумство перед Богом», бо «Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудре».

Завданя 2. Чому присвячений діалог мислителя з Філософією у творі Боеція «Розрада від філософії»? Чи близькі Вам такі думки?

…Він же, замість того, щоб добрих наділити приємним, злих –прикрим, часто навпаки – добрих вражає нещастям, якого вони не ждали, злих втішає щастям, якого вони жадали. Якщо тут не дошукатися причини, то хіба не назвеш усе те сліпою випадковістю? …Походження всього сущого, розвиток усього, що підлегле змінам, що в той чи інший спосіб рухається, виводить свої причини, свій порядок і свої форми від незмінного божественного розуму. Із вершини своєї простоти, мов із якогось замку, він визначає розмаїття всього сущого. І те розмаїття, коли на нього дивитись у самій чистоті божественного розуму, називається провидінням. А коли те провидіння розглядати у його стосунку до всього того, чим божественний розум рухає, що він упорядковує, то воно, те провидіння, ще звичаєм стародавніх, названо долею. Проникнувши думкою в саму суть тих двох понять, неважко спостерегти різницю між ними. Провидіння – це сам божественний розум, найвище начало, чільний розпорядник усього сущого: доля ж – це властивий мінливим речам розпорядок; за його допомогою провиджіння пов’язує все суще належним порядком. Провидіння рівною мірою охоплює назагал усе – хай воно різноманітне, хай безконечне. Доля ж розпоряджається поодиноким – розподіленим щодо місця, форми й часу; об’єднане прозорливістю божественного розуму розгортання часового порядку – називається провидінням, а це ж таки розсіяне й розгорнуте у часі об’єднання – долею. Звідси висновуємо: усе, що підлегле долі, підлегле й провидінню, а йому – сама доля; проте дещо, підпорядковане провидінню, все ж перевищує ту сув’язь, що її сплітає доля. Справді, є щось таке, що перебуваючи несхитно стійким побіч найвищої божественності, не залежить од мінливого порядку долі. Адже, скажімо, й серед коліс, які обертаються навколо однієї й тієї ж осі, те, що безпосередньо близьке до осьової непорушності, для всіх інших, що поза ним, саме стає мовби віссю довкола якої обертаються ті колеса; крайнє ж, найгінкіше у своєму обертанні, наскільки віддаленіше від серединної неподільності, осьової точки, настільки розлогішим біжить шляхом; а якщо котресь із коліс, наблизившись, поєднається із тією серединною точкою, то воно неминуче набуде ознак простоти – перестане ширитись, розбігатись; так і те, що перебуває на більшій віддалі від першоначала, божественного розуму, потрапляє в обширніше плетиво долі, тому настільки може бути од неї вільним, наскільки наблизитися до серцевини всього сущого; прилучене до стійкості найвищого розуму, позбавлене руху – воно вже за межею, куди не сягає необхідність, що її нав’язує доля.

…Коли хтось припустить, - мовила, - що випадок – вислід безглуздого поруху, який не має жодного причинного зв’язку, то я стверджую: випадок – це взагалі ніщо й окрім самої назви є лишень пустим звуком. Яке ж бо при тому порядку, що ним утримує Бог усе суще, яке місце залишається для випадковості? Правдивою ж є думка, що ніщо не виникає з нічого й того не заперечував ніхто із стародавніх, хоча вони це пов’язували не із творчим началом, а з його матеріальною підставою – клали в основу усіх роздумів про природу; якби, скажіом, щось виникало без жодних причин, то виглядало б виниклим із нічого. А що це неможливо, то й випадок у такому розумінні, в якому тільки-но йшла мова про нього, існувати не може.

То що ж це, - продовжував я дивуватись, - хіба дійсно немає чогось такого, що по праву можна було б назвати чи то випадком, чи несподіванкою? А чи таки є щось, невловне для розуміння люду, щось таке. до чого пасують ті назви? – Мій Арістотель, - відповіла вона, - дав у своїй “Фізиці” і стисле, й дуже близьке до правди окреслення, що це таке – випадок. – І що ж це? – Коли щось робимо з визначеною метою, а з якихось причин отримуємо щось інше, - оте й називаємо випадком; хтось, наприклад, перекопує землю, щоб обробити поле, а викопує – золото. От і вірять, що трапилось це волею випадку, і все-таки – не з нічого. Бо ж і ця знахідка має свої, власні причини; їхній непередбачуваний, негаданий збіг якраз і створює враження, що діє тут випадок. Адже, якби рільник не копав землю, а власник скарбу не зарив його саме у тому місці, то золото так і не було б однайдене. Ось причини випадкового збагачення, що стало можливим із збігу суперечливих причин, а не за наміром діючих осіб. Адже ні той, хто зарив у землю золото, ані той, хто обробляв поле, не припускали, що скарб колись буде знайдено. Але, як я вже сказала, так підійшло, так воно збіглося, що саме там, де той заривав скарб, цей – копав поле. Тож можемо зробити таке визначення, що випадок – це несподіваний, від збігу причин при якихось діях, непередбачуваний вислід. А до збігу, до зустрічі тих причин призводить уже згадуваний, що з невідхильної сув’язі проступає, несхитний порядок - випливаючи із джерела провидіння, усе суще він розкладає у належному часі й просторі.

Мушу зауважити, - мовив я, - що саме так усе є, як ти кажеш, я згідний з тобою. Але ж чи у тісній сув’язі причин найдеться якесь місце для свободи нашої волі, а чи навіть душевні порухи людини сковані ланцюгом долі? – Звісно, знайдеться, - запевнила вона, - і не буває такої розумної істоти, що була б позбавлена свободи волі. Адже, що природно може послуговуватися розумом, те має також своє судження, аби щось одне відрізняти від іншого, отже, воно само по собі здатне розпізнавати, чого йому прагнути, чого ж – уникати. Тому-то кожна жива істота поривається до того, що вважає бажаним для себе, що ж оцінює як таке, чого слід уникати, - того сахається. Звідси й судимо, що кожен, хто наділений розумом, має й волю – хотіти чи не хотіти – та не в однаковій мірі. Бо ж у розпорядженні високих, божественних субстанцій – і проникливе судження, і бездоганна воля, і дійова снага в осягненні жадань. А щодо людських душ, то вони, певна річ, свобідніші тоді, коли перебувають у спогляданні божественного розуму, менше свобідні, коли зануряюються у тіло, а ще менше – коли земні члени мов ув”язнюють їх у собі. Але найганебніший вид рабства - коли, віддавшись порокам, душа втрачає владу над власною розсудливістю. Бо коли, відвівши погляд від світла найвищої істини, людина потупить його у щось низьке, млисте, то тут же, мов у хмару, поринає у темінь незнання, її скаламучують згубні пристрасті; уступаючи й потураючи їм, вона тим самим допомагає рабствові оволодіти нею, стає у якомусь розумінні полонянкою з власної волі. Але той, хто зором провидіння озирає все із верховин вічності, розпоряджається заздалегідь призначеними нагородами згідно заслуг кожної людини зокрема. Подібно слід міркувати щодо передбачення, а також того, що має відбутись у майбутньому. Бо ж якщо навіть те, що має відбутись у майбутньому, є причиною передбачення, а не навпаки – щось стається тому, що було передбачене, то все одно, хай Бог передбачає прийдешнє, хай прийдешнє неминуче має прийти, - цього достатньо, щоб не залишити місця для свобідної волі. Але яке ж це безглуздя – вважати, що поява перехідних у часі речей може бути причиною предвічного знання! І чому б це мали бути різні речі: вважати, що Бог передбачає прийдешнє з тим, аби воно прийшло, і – припускати, начебто те, що колись трапилось, є причиною найвищого провидіння? До того ж, якщо я знаю, що щось існує, то необхідно, щоб воно таки існувало; так само, коли знаю прийдешнє, то необхідно, щоб воно прийшло; звідси й висновуємо, що неможливо уникнути появи того, про що знаємо наперед. І насамкінець, якщо хтось оцінює якусь річ як таку, якою вона не є насправді, то це не тільки не є знанням, а й вельми далеким від істинного знання про неї, хибним уявленням. Тому-то, коли щось має статись у такий спосіб, що його поява не є ні певною, ані необхідною, то хто б міг знати наперед про те, що воно має статися? Отож, як справжнє знання може мати в собі домішки неправди, так і те, що від нього виникає, не може бути іншим, аніж те, що дає йому початок. А що знання несумісне з неправдою, то причина тут ось яка: кожна річ мусить бути саме такою, якою її схоплює знання про неї.

Тож у який спосіб Бог може знати наперед те непевне прийдешнє? Бо якщо вважатиме, що неминуче станеться те, до чого, можливо, й не дійде, то він помиляється, а таке не лише припустити, а й просто вимовити негоже. Якщо ж він визначатиме прийдешнє як таке, що тут може статися щось, а може й не статися, то що ж це в такому разі за провідущість, якщо вона не містить у собі нічого певного, стійкого? І чим воно відрізняється від того, гідного хіба що сміху, віщування Тіресія: “Що пророкую, те або збудеться, або не збудеться?” Та й чим краще було б божественне провидіння від думки загалу, коли б, як люди того не відають, так і Бог не знав, якою буде розв”язка передбачуваного? Якщо ж у тому найпевнішому джерельному ключі всього сущого не може бути й крихти непевності, то певним є вислід того, що він твердо передбачив для прийдешнього.

Завдання 2. Тертуліан – войовничий прибічник віри, що ставить віру вище розуму. Будь-яке роздумування, філософствування, на його думку, саме є єрессю. «Філософи та єретики розмірковують про одні і ті самі речі, заплутуючи себе одними і тими самими питаннями. Звідки зло і для кого воно. Звідки взялась людина і як вона виникла? Нещодавно Валентин (гностик) запропонував ще питання: Яким є начало Бога? Якщо його послухати, то виходить, що це якийсь фантом…». Всі вчення філософів та єретиків, на думку Тертуліана, з’явились після істини. «Істина існувала споконвічно, а заблуда – потім. Вчення наше (християнство) є давнішим за будь-яке, тому воно й істинне». «Що є спільного між християнами та єретиками?», – задає він відоме тертуліанове запитання, та стверджує: «Ми не потребуємо ані допитливості після Ісуса Христа, ані досліджень після Євангелія. Пізнання, магія, астрологія, філософія, загалом наука були терпимі тільки до появи Євангелія… Так з появою Євангелія всілякі софісти, астрологи, маги, волхви, філософи неминуче мають бути покараними». Як ці висловлювання характеризують співвідношення релігії та філософії в епоху середньовіччя? Яка Ваша особиста думка з цього приводу.

Завдання 3. Прочитайте уривок твору Святого Августіна «Сповідь». Що таке час? Що є мірою часу? Де знаходяться минувшина та майбутнє? Як Августін розуміє поняття «вічність». Які гіпотези наводить Августин щодо природи часу?

Дата добавления: 2015-05-22