Етапи розвитку суспільної географії 1 страница

Щоб пізнати себе, кожна наука повинна вивчати й аналізувати історію свого формування, починаючи від витоків і закінчуючи сучасним періодом. Цей процес полягає у пошуках джерел формування науки, з’ясуванні причин її виникнення, проведенні періодизації, встановленні найважливіших тенденцій і закономірностей розвитку. Усе це дає можливість пояснити сучасний стан і структуру науки, її фундаментальні положення, здійснити прогноз подальшого розвитку.

Наука виникає і розвивається внаслідок потреб суспільства у достовірній інформації. Отже, суспільні потреби є головним рушієм розвитку наукового знання в цілому і суспільної географії (СГ) зокрема.

Серед усього розмаїття суспільних потреб відзначимо потреби різних народів і країн в обміні своїх товарів на товари інших народів і країн. Проблеми товарообміну породили торгівлю і подорожі. Під час цих подорожей, а також військових походів велися спостереження, робилися записи, в яких подавалися відомості про природу, народи, їх культуру, традиції та заняття.

Отже, на підставі аналізу змін потреб суспільства з плином часу та відповідних змін у методології самої географії можна виділити такі етапи її розвитку:

1. Антично-середньовічний (до середини ХVІІ століття).

2. Класичний (середина ХVІІ – остання чверть ХІХ століття).

3. Новий (70-ті роки ХІХ – 70-ті роки ХХ століття).

4. Новітній (від 70-х років ХХ століття).

Антично-середньовічний етап започаткований у стародавній Греції. Тоді були закладені засади нашої науки та написані фундаментальні праці з географії тогочасного світу. Але все-таки слід мати на увазі, що задовго до Греції наукові географічні відомості нагромаджувалися у багатьох інших осередках світової і регіональної цивілізації: у Вавилоні і Шумерії, Єгипті і Фінікії, а також Китаї. Заслуга греків полягає у систематизації та поширенні цієї інформації. На жаль, географічні документи давніх цивілізацій ацтеків, майя, інків не були відомі грекам і римлянам, як і середньовічній європейській науці. Вони майже не збереглися і практично не дійшли до сьогодення. Так у Європі виник грекоцентризм, а у світі – європоцентризм.

+Оскільки антично-середньовічний етап був досить тривалим у часі і різноманітним за джерелами інформації, то цілком логічно виділити в ньому певні періоди:

а) давньогрецько-римський (VІ ст. до Р.Х. – VІ ст. після Р.Х.);

б) арабський (VІІ – ХІV ст. після Р.Х.);

в) Великих географічних відкриттів (ХV – середина ХVІІ ст.).

Їм відповідають головні осередки розвитку географії: першому – давня Греція, а пізніше – Рим, другому – Близький і Середній Схід, третьому – Західна Європа. Головна потреба людства у цей час – пізнавати Землю і різні народи, що її населяють, країни і весь світ, розуміти своє місце у цьому світі. Головна методологічна настанова тогочасної географії – землеопис (за власною назвою науки: «гео» – земля, «графо» – пишу).

Давньогрецько-римський період характеризується розвитком СГ всередині унітарної (тобто – неподільної, недиференційованої, цілісної) географії та й наукового знання в цілому.

Питання про «батька географії» досить непросте і остаточно не розв’язане до цього часу. Дехто навіть пропонує вважати «батьком географії» Гомера, який ще у ХІІ столітті до Р.Х. написав «Одіссею», що є художнім географічним описом мандрівок відомим на той час світом. Серед видатних вчених давньої Греції і Риму, внесок яких у становлення географії є незаперечним, виділяються постаті Геродота, Аристотеля, Ератосфена, Страбона, Птолемея.

Геродот (485-425 рр. до Р.Х.) багатьма вважається «батьком географії» все ж таки помилково, насправді він був «батьком історії». Найвідоміша Геродотова праця – це «Історія», у четвертому томі якої, до речі, міститься країнознавчий розділ, присвячений Північному Причорномор’ю (це найдавніша документальна згадка про територію України-Скіфії).

Аристотель (384-322 рр. до Р.Х.) вперше вжив термін «географія». Від нього географія тривалий час розумілася як наука про креслення, виготовлення карт, тобто як картографія.

Взагалі Аристотель як видатний філософ та дослідник природи опинився у центрі важливого «перехрестя», від якого почалися численні галузі сучасного природознавства. Аристотеля певним чином можна вважати родоначальником гідрології, океанології, метеорології. Декілька книг він присвятив зоологічним питанням. Аристотель, як і більшість інших філософів античної доби, був у центрі політичних подій, про що свідчить його книга «Політика». До того ж він цікавився можливостями математичного аналізу. Разом з тим, Аристотель не був схильним до переоцінки математичних методів. Деякі дослідники того часу вважали, що наука – це виключно математика, мовляв, треба лише оволодіти математикою, щоби зрозуміти абсолютно все. Аристотель висловлював незадоволення з приводу існування такої точки зору.

Ератосфен (275-195 рр. до Р.Х.) з Олександрії має, напевно, найбільше підстав вважатися справжнім науковим «батьком географії», його головна праця так і називається: «Географічні записки». В ній містяться цікаві ідеї стосовно «сфагід» (районів у сучасному розумінні). Ератосфен зробив географічний опис «ойкумени» (заселених земель), виділив три частини світу – Європу, Азію та Лівію (тобто – Африку), встановив 5 теплових поясів Землі, склав першу карту світу. А ще Ератосфен прославився надзвичайно точними вимірами розмірів Землі, які значно випередили свій час.

Якщо Ератосфена визнають батьком неструктурованої географії в цілому, то Страбон (64 р. до Р.Х.-24 р. після Р.Х.) може вважатися батьком суспільної географії. Він написав видатну сімнадцятитомну працю «Географія», в якій обґрунтував віднесення всієї географії до суспільних наук, а також розвинув ідею територіальних відмінностей (районів) [1]. Завдяки «Географії» Страбона існує систематизований огляд робіт практично всіх стародавніх географів.

Страбон підкреслював філософське і практичне значення географії, стверджуючи, що для занять нею необхідна різнобічна інформація. Він наводив наступне порівняння: навіть муляр, який збирається будувати дім, або архітектор, що створює місто, повинні передбачувати взаємні відстані, кліматичні відмінності та інші властивості довкілля, тим більше це необхідно людині, яка намагається охопити розумом всю Землю. На відміну від своїх попередників, Страбон вважав необхідним вивчати не тільки заселені території, але й знати всю поверхню планети, визначити незаселені її частини, з’ясувати чинники такого становища. По суті, Страбон відокремив таку важливу проблематику суспільної географії, як вивчення процесу освоєння території.

Саме Страбон вперше назвав Землю «домом людства», закладаючи велику екологічну ідею в географічні дослідження (таким чином він передбачив появу геоекології в сучасному розумінні цього терміну).

Нарешті, Птолемей (90-168 рр. після Р.Х.) – відомий астроном, математик, картограф і комплексний географ. Він не тільки обґрунтував геоцентричну систему Всесвіту, але і зробив першу спробу класифікації географічних наук. Птолемей у своїй фундаментальній праці «Керівництво з географії» розділив географічне знання на власне географію (загальну географію – науку про кількісні характеристики Землі) і хорографію (описову науку про якісні характеристики окремих територій).

До важливих досягнень давньогрецько-римського періоду слід віднести:

а) висунення цілої низки теоретичних положень, що отримали підтвердження і розвиток у пізніші часи (поділ географії на загальну і описову (регіональну), ідеї кулястості Землі, наявності теплових поясів, географічних районів тощо);

б) започаткування міцних традицій застосування історико-генетичного і порівняльно-географічного методів дослідження;

в) опис відомих земель, або ойкумени (сьогодні тогочасну ойкумену ми часто називаємо Старим Світом).

Безпосередньою спадкоємицею старогрецької стає арабська географія. До речі, саме від арабів географічні ідеї давньої Греції і Риму «повернулися» потім у Європу, яка втратила їх на початку середніх віків.

Арабський період антично-середньовічного етапу пов’язаний з арабо-ісламською експансією на величезних просторах – від Індії до Іспанії з північною Африкою включно.

Інформацію про світ араби черпали з двох джерел: вони переклали арабською мовою більшість греко-римських праць і самі багато подорожували. Араби були добрими картознавцями, будуючи свої картографічні праці на основі проекцій Птолемея (конічних і стереографічних). Загалом арабські дослідники вміло поєднали знання з математики й астрономії з географічними знаннями. Цим вони розвинули ідеї Птолемея, що пізніше сприяло розвитку хорологічного напрямку в економічній географії та формуванню математичної географії.

Видатний арабський географ Ібн Гордадбег у Х столітті написав «Книгу шляхів і країн», в якій подано в тому числі і стислий опис території сучасної України. Аль-Біруні в ХІ столітті першим серед тогочасних вчених висловив думку про рух Землі навколо Сонця.

Ідрісі у ХІІ столітті написав «Нову географію» та «Розважний і корисний посібник для бажаючих здійснити навколосвітню подорож», де були описані всі відомі на той час країни Європи, Азії та Африки (цю працю, напевно, слід вважати першим науково-популярним географічним твором).

Загалом арабські дослідники виправили багато географічних помилок давніх греків: довели, що Індійський океан не замкнений басейн; уточнили географічні координати, визначені ще Птолемеєм. Для методології суспільної географії дуже важливою була думка Ібн Гальдуна (межа ХІV – ХV століть) про те, що спосіб життя і заняття людей більше залежать від розвитку їх культури, ніж від особливостей природного середовища.

Відзначимо, що певні тогочасні географічні відомості країнознавчого характеру містяться також у працях перських та китайських вчених.

Епоха Великих географічних відкриттів починається у ХV столітті. Центр географічної думки переноситься в Європу, де в надрах феодального суспільства починають розвиватися капіталістичні відносини. Найвизначнішими географічними подіями цього періоду стають відкриття Христофором Колумбом Америки (1492), відкриття шляху в Індію навколо Африки Васко да Гамою (1497-1498), перша навколосвітня подорож Фернандо Магеллана (1519-1522) тощо. В цей час польський астроном Микола Коперник (1473-1543) обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту, яку пізніше підтвердив італієць Галілео Галілей (1564-1642).

Великі географічні відкриття і зародження капіталізму ведуть до поглиб­лення географічного поділу праці. Це посилює потребу в економіко-географіч­них знаннях. Першою суто економіко-географічною працею можна вважати «Опис Нідерландів» італійського дослідника Лодовіко Гвіччардіні (1483-1540).

Але в епоху Великих географічних відкриттів розвиток географії відбувався не тільки вшир. Кількісний приріст знання за рахунок нововідкритих країн і народів сприяв розвитку країнознавства та певним теоретичним узагальненням.

Першою теоретичною працею на терені географії, яка власне і підбиває підсумки всього антично-середньовічного етапу, стала «Всезагальна географія» голландського вченого Бернгардта Вареніуса (1622-1650). Його концепція полягала в поділі географії на генеральну (або загальну), спеціальну (або особливу) і математичну (картографію). Загальна географія вивчає закономірності розвитку і поширення географічних явищ, а спеціальна здійснює опис (характеристику) окремих частин земної поверхні, незалежно, природні вони чи суспільні. Вареніус показав тісні зв’язки між цими трьома складовими географії: одна не може існувати без іншої.

Цікаво, що в структурі спеціальної географії Бернгардт Вареніус виділяв «людський» розділ. Хоча це ще не зовсім та суспільна географія, до якої ми звикли сьогодні, але вже передбачалося детальне дослідження складу населення, особливостей його життя, мови, релігії, торгівлі, населених пунктів (зокрема – міст), політичного устрою країн та інших суспільних аспектів. Це був перший, але дуже важливий крок на шляху майбутнього виокремлення економічної (соціально-економічної, суспільної) географії.

«Всезагальна географія» Вареніуса стала першим підручником з географії у багатьох країнах, зокрема і в Російській імперії (переклад було здійснено на початку ХVІІІ століття).

Важливими подіями, що завершували антично-середньовічний етап формування і розвитку географії, стали також виготовлення першого глобуса Мартіном Бехаймом у 1490 році; створення Герардом Меркатором повноцінних карт світу у 1538 і 1569 роках, відомих своїми оригінальними проекціями (серцевидна і прямокутна); та видання першого атласу Абрагама Ортелія у 1570 р.

Класичний, новий і новітній етапи займають порівняно невеликий відрізок часу по відношенню до антично-середньовічного. Їх досить важко розділити, бо, наприклад, всі основні тенденції, закладені на новому етапі, були закріплені і розвинуті у наступному новітньому. До того ж, багато яскравих персоналій географії за роками життя і активної наукової діяльності відносяться одночасно до двох етапів (Е.Реклю, Ф. Ратцель, А. Геттнер). В зв’язку з цим професор Шаблій О.І. пропонує ділити всю історію географії на класичний (антично-середньовічний разом з класичним) і некласичний етапи, а новий та новітній етапи вважати лише періодами в межах некласичного етапу. А деякі дослідники-новатори заговорили вже і про постнекласичний (тобто – сучасний, який почався після некласичного) етап розвитку географії. Ці погляди не є загальновизнаними, тому надамо перевагу звичному варіанту періодизації.

Класичний етап починається після епохи Великих географічних відкриттів, яка підготувала корінні зміни у географічній науці. Хоча слід відзначити, що великі відкриття відбувалися й у ХVІІІ (відкриття Австралії у 70-х роках), й у ХІХ (відкриття Антарктиди у 20-х роках) століттях, проте це вже не вносило істотних змін у загальну географію (просто відбувався певний розвиток географії вшир). Класичний етап стає етапом початкової диференціації географії та поступового виокремлення економічної географії.

Досліджуваний етап триває з середини ХVІІ століття до останньої чверті ХІХ століття та називається класичним відповідно до появи в цей час наукових робіт, які започаткували якісний перехід від суто описової географії до теоретичної (такі праці зазвичай і називають класичними).

Нагромадження географічних знань закономірно веде до їх диференціації. У ХVІІІ столітті формується камеральна статистика. Її створюють фахові географи разом з діловими людьми, які займалися промисловим виробництвом, торгівлею, фінансами. Цей напрям обґрунтовується у працях німецьких географів Г. Ахенваля (1749 р.) та А.-Ф. Бюшінга (1754 р.). Дисципліна починає викладатися у багатьох європейських університетах. У підручниках із камеральної статистики описувалися території держав, їх адміністративний устрій, галузі господарства, бюджет, фінансова система і навіть збройні сили. Все це супроводжувалося всілякими відомостями, цифровими довідками. Власне, це були ще не відокремлені та не структуровані економічна, політична і військова географія, зібрані під одним «дахом». Антон Фрідріх Бюшінг видає у 1792 р. шеститомний «Новий землеопис» («Neue Erdbeschreibung»), в якому подано комплексну характеристику країн Європи. Ця праця тривалий час слугує своєрідним зразком, еталоном робіт з камеральної статистики.

Основним методом камеральної статистики була робота з цифровим матеріалом. Нагромаджений нею досвід та винайдені методи обробки цифрової інформації згодом стали надбанням нової науки – статистики, яка відійшла до економічних наук.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про сировинні ресурси, стан внутрішнього ринку країн світу. Зрозуміло, що підприємцям хотілося більше знати про номенклатуру і собівартість вироблених товарів, можливості організації виробництва нових видів продукції, ймовірні ціни на неї та інше. Це зумовило формування комерційної географії. Її батьківщиною стала Франція, де у 1723 році вийшла «Комерційна енциклопедія» Жан-Жака Саварі, а з 1740 року курс комерційної географії почав викладатися у Лілльському університеті.

Перша кафедра географії створюється в Німеччині (Берлін, 1820), її очолив Карл Ріттер (1779-1859), автор дев’ятнадцятитомного видання «Землезнавство у його відношенні до природи та історії людини або Загальна порівняльна географія». Карл Ріттер вважав, що географи вже накопичили такий запас емпіричних знань, який дає їм змогу перейти від землеопису до землезнавства, до розробки законів і теорій географічної науки.

Ріттер був апологетом комплексного підходу в географічній науці, надаючи перевагу регіональним, а не галузевим дослідженням. Він трактував Землю як «спільний дім людства», розкриваючи географічні особливості взаємозв’язку людини і природи. Згідно його концепції історія народів залежить від розвитку природного середовища, а історія природи накреслена «вищою істотою». Вслід за Іммануїлом Кантом, Карл Ріттер вважав географію просторовою наукою, тому до деякої міри протиставляв географічні методи історичним.

Не дивлячись на певні помилки, К. Ріттер займає почесне місце в історії географії за видатний внесок у розробку порівняльно-географічного методу. Можна стверджувати, що він разом з відомим німецьким мандрівником-натура­лістом Олександром Гумбольдтом «відшліфували до блиску» цей провідний і сьогодні географічний метод дослідження.

Олександр Гумбольдт (1769-1859) – один із фундаторів наукового країнознавства, видатний вчений, що розкрив широтну зональність і висотну поясність у розподілі тепла і вологи на Землі, розробив методику обчислень ізотерм та ізобар. Його подорожі в Анди, Сибір, Казахстан, на Урал досі слугують зразком польових географічних досліджень.

Новий напрям в економічній географії започаткував німецький політеконом Йоганн фон Тюнен (1783-1850). У 1826 р. він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки». Дослідивши вплив таких факторів, як виробничі і транспортні витрати, родючість ґрунтів і властивості сільськогосподарських культур, Йоганн Тюнен створив модель просторового розміщення систем сільського господарства навколо центру споживання (ринку) сільськогосподарських продуктів. Сутність її полягає в тому, що в залежності від відстані до ринку (центру абстрактної ізольованої держави) змінюється спосіб використання землі і система ведення сільського господарства.

Як економіко-географ, Й. Тюнен набагато випередив свій час, по суті створивши універсальну просторову модель розміщення сільського господарства (див. рис. 2.1.). Саме за допомогою такої агрогеографічної моделі Й.Тюнена по сьогоднішній день вивчаються кільцеві приміські зони.

Умовні позначення: 1 – місто; 2 – товарне городництво і садівництво; 3 – інтенсивне лісове господарство; 4 – молочне тваринництво; 5 – зернове господарство; 6 – екстенсивне м’ясне скотарство; 7 – землі, що мало використовуються.

Рис. 2.1. Агрогеографічна модель Й. Тюнена

Пізніше ідеї моделі Й. Тюнена були перенесені й на інші види людської діяльності – промисловість, сферу послуг (А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер). Так були започатковані основи теорії розміщення виробничих сил або, іншими словами, географічного поширення процесів створення і споживання матеріальних благ.

Розміщення виявилося поняттям далеко не таким простим й чітким, як це здається з першого погляду, а витікає ця властивість з його багатоаспектності. Тривалий час «розміщення населення і господарства» залишалося центральним поняттям економічної географії і в такому вигляді навіть ввійшло до багатьох державних документів.

До завершення класичного етапу латинська мова практично втратила свою панівну роль, яку вона відігравала у науковому житті середньовіччя. На арену вийшли національні мови. Почали формуватися національні географічні школи. Ще однією важливою подією стало виникнення громадських об’єднань професійних географів і тих, хто цікавиться географією – Географічних товариств.

Перше Географічне товариство створено 1821 року у Парижі. У 1828 році з’являється Географічне товариство в Берліні, 1830 р. – у Лондоні, 1838 р. – у Ріо-де-Жанейро, 1839 р. – у Мехіко, 1845 р. – у Санкт-Петербурзі.

Серед національних географічних шкіл, сформованих ще на класичному етапі, слід відзначити велику роль німецької, яка домінувала у світі до Першої світової війни, а також французької («географії людини»). Англійська і американська географічні школи оформилися значно пізніше, але вже на новому етапі перехопили лідерство.

Становлення і розвиток російської школи економічної географії пов’язані найперше з країно- та краєзнавством. Це обумовлювалося величезними євразійськими просторами, що їх займала Російська імперія. Значного розвитку набули теорія і практика економіко-географічного районування держави. Отже, економіко-географічне забезпечення регіонального управління здобуло в Росії пріоритет. Яскравими представниками цього напрямку були І.К. Кирилов (1689-1737), В.М. Татищев (1686-1750), М.В. Ломоносов [2] (1711-1765).

Новий етап розвитку географічної науки охоплює століття між 1870-1970-ми роками, його можна розділити на три умовні часові відрізки-періоди:

а) до Першої світової війни;

б) міжвоєнний;

в) від Другої світової війни до початку 1970-х років (повоєнний).

Час до Першої світової війни характеризується остаточним поділом географії на фізичну та економічну з подальшою їх диференціацією. Географія в університетах зрівнюється з іншими дисциплінами викладання (спочатку в Німеччині у 70-х роках ХІХ століття). Масово виникають кафедри географії, очолювані фаховими географами.

В Російській імперії перша така кафедра (щоправда, під назвою етнографії та географії) створюється в Московському університеті у 1884 році, її очолив Дмитро Миколайович Анучін (1843-1923), який також ініціював видання наукового журналу «Землезнавство».

Перша на території України кафедра географії з’являється у 1882 році у Львівському університеті. Її перший очільник – професор Антоній Реман (випускник Ягеллонського університету). Першим українцем – доктором географії став Григорій Величко (1889 р.). У Київському університеті Святого Володимира (зараз – ім. Т.Г. Шевченка) кафедра географії створена у 1891 році. А вже на початку ХХ століття відомі учні В.В. Докучаєва – А.М. Краснов (1862-1914) та Г.І. Танфільєв (1857-1928) організували кафедри географії у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах відповідно.

До Першої світової війни остаточно оформлюються і зміцнюються національні географічні школи яв в Старому, так і Новому Світі.

До засновників німецької національної школи поруч з К. Ріттером належить Фрідріх Ратцель (1844-1904). Він є фундатором антропогеографії (до числа його видатних праць входить двохтомник «Антропогеографія», де узагальнені дані про розселення людства, характер поселень, господарської діяльності і побуту населення у зв’язку з відмінностями навколишнього географічного середовища) та засновником політичної географії (перша в світі монографія «Політична географія» (1897), в якій Ф. Ратцель географічними умовами пояснює особливості політичної історії різних держав, їх протиріччя і конфлікти). Ф. Ратцель залишається визнаним науковим батьком сучасної політичної географії, незважаючи на методологічні помилки у створенні «органістичної» теорії держави.

Засновниками французької суспільно-географічної школи виступили Елізе Реклю (1830-1905) та Поль Відаль де ла Блаш (1845-1918).

Елізе Реклю до того ж можна вважати засновником сучасного країнознавства. Він був редактором і одним з авторів дев’ятнадцятитомної праці «Нова Всесвітня географія. Земля і люди» (1876-1894 роки). Це була перша в історії географії праця, де вміщено опис усіх країн планети на базі достовірних наукових даних. В ній зокрема є розділи, присвячені Україні, їх до сьомого тому видання готував Михайло Драгоманов.

Знаменитим став вислів Е. Реклю щодо зв’язків географії з історією: «Географія стосовно людини є нічим іншим, як історія у просторі, так точно, як історія є географією у часі». В цій образній формі вчений висловив геніальну думку про історичний метод у географії, зокрема в країнознавстві, й про географічний метод в історії відповідно.

Елізе Реклю та його близький товариш і співробітник Лев Ілліч Мечников (емігрант з Російської імперії, брат якого – відомий фізіолог та медик Ілля Мечников залишився працювати в Одесі) вводять до наукового обігу поняття «географічне середовище». Заслуговує на увагу книга Л.І. Мечникова «Цивілізація та великі історичні річки», написана з позицій географічного детермінізму.

Поль Відаль де ла Блаш головну увагу звертав на характерні особливості пристосування життя людей до своєрідних умов географічного середовища, реалізацію місцевих природних можливостей господарства у процесі історичного розвитку окремих територій. Його робота «Географія людини як частина географії життя» (1903) започаткувала формування школи географії людини у Франції. Головна ж праця «Принципи географії людини» побачила світ вже після смерті автора у 1922 році. Географії людини не властивий жорсткий, майже фаталістичний детермінізм Елізе Реклю, Л.І. Мечникова та німецьких антропогеографів. Для школи Відаля де ла Блаша більш властиво вивчення тих сторін життя людей, які знаходили своє відображення у ландшафті.

В англійській географії на цьому етапі формується глобалістична геополітична школа Хелфорда Маккіндера (1861-1947) після появи, без перебільшення, видатної його монографії «Географічний стрижень історії» (1904).

У США найбільшу увагу географів привертає проблема впливу природи на людство: Уїльям Моріс Девіс (1890-1934) у 1909 році публікує «Географічні нариси», в яких викладає ідею геоморфологічних циклів.

Починає формуватися і самостійна українська національна географія (Сте­пан Рудницький, Павло Тутковський). Російська економічна географія розвивається у статистичному напрямі (П.П. Семенов-Тян-Шанський, В.Е. Ден), в цей час складається детальний п’ятитомний «Географо-статистичний словник».

Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський (1827-1914) був дуже різнобічною людиною, яка прославилася і блискуче проведеними піонерними польовими дослідженнями Тянь-Шаню, і як чудовий організатор науки (з 1873 по 1914 р. головував у Російському географічному товаристві), і як видатний державний діяч (протягом 33 років очолював Центральний статистичний комітет Російської імперії, перебуваючи на цій посаді склав програму проведення першого Всеросійського перепису населення 1897 року) тощо.

Володимир Едуардович Ден (1867-1933) першим в Російській імперії почав читати курс економічної географії під її сучасною назвою, а не під ім’ям «статистики» або «комерційної географії». Сталося це у 1902 році у Петербурзькому Політехнічному інституті. В.Е. Ден визначив економічну географію як науку, метою якої є «вивчення сучасного стану окремих галузей господарського життя в їх географічному поширенні», відносячи її як складову частину політекономії до економічних наук.

Галузево-статистична школа В.Е. Дена відрізнялася сильною економізацією досліджень, всебічним використанням статистичних джерел, поширенням порівняльного та історичного методів досліджень. Значення і місце галузево-статистичної школи у системі наук – питання досі дискусійне. Її вважають «своєю» економіко-географи, регіональні економісти і представники статистичної науки.

В кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття галузево-статистична школа була піддана гострій критиці і фактично розгромлена, в результаті чого вітчизняна наука втратила на тривалий час важливий підхід в дослідженнях народного господарства. Це суттєво затримало формування в СРСР такої наукової дисципліни як регіональна економіка.

У міжвоєнний час відбувається певна трансформація і збагачення старих національних шкіл.

Зокрема, німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958), розвиваючи ідеї Й. Тюнена при аналізі просторових закономірностей в географії промисловості, дійшов висновку про дію в ній «теорії штандортів» (німецьке Standort – місце розташування), сутність якої полягає в тому, що промислові підприємства розміщуються з врахуванням мінімізації затрат на транспорт, оплату праці та іншого – що веде до їх агломерування (зосередження у певних пунктах з метою використання переваг наявної виробничої та соціальної інфраструктури). Заслуга А. Вебера полягає в тому, що він пов’язав штандорт промисловості з власне економічною географією, до того ж ввівши до неї метод точних математичних розрахунків.

Дата добавления: 2015-05-22