Етапи розвитку суспільної географії 2 страница

Теорія промислового штандорту отримала подальший розвиток у працях іншого німецького економіста – Августа Льоша, який, на відміну від попередників, виходив з того, що головним мотивом при виборі місця розміщення підприємства є бажання отримати максимальний прибуток.

Серед інших яскравих теорій СГ можна відзначити теорію центральних місць німецького дослідника Вальтера Кристаллера. У 1933 році він публікує результати своїх досліджень центральних місць Південної Германії. Під центральними місцями В. Кристаллер розумів населені пункти різного рангу, що забезпечують товарами і послугами прилеглі до них райони. З’ясувалося, що з точки зору доступності таких центрів та визначення зон їх впливу, найбільш ефективною виявляється шестикутна (ортогональна) структура поділу території (див. рис. 2.2.).

Умовні позначення: 1 – малі сільські поселення; 2 – місцеві центри найнижчого рангу; 3 – центри регіонального значення.

Рис. 2.2. Модель формування центральних місць Вальтера Кристаллера

За висловом самого Кристаллера, він створив абстрактну економічну модель, яку ніде не можна зустріти в чистому вигляді. Але раціональне ядро цієї абстрактно-геометричної побудови у вигляді бджолиних стільників полягає в тому, що воно вводить в географічну науку поняття про симетрію, як організуюче начало геосистем.

Теорія центральних місць в західній СГ знайшла широке застосування у характеристиках існуючих мереж географічних об’єктів та при їх моделюванні. У вітчизняній СГ, незважаючи на досить давній переклад робіт В. Кристаллера з передмовами М.М. Баранського, ця теорія використовувалася мало. Вважалося, що суспільству з плановою економікою потрібна власна теорія розміщення виробництва.

Інший представник німецької національної школи – генерал Карл Хаусхофер (1869-1946) був засновником першого в світі спеціалізованого «Журналу геополітики» («Zeitschrift für Geopolitik»). Ним були дещо трансформовані помилкові положення «органістичної» теорії держави Ф. Ратцеля, розвинуті його ідеї «життєвого простору» (Lebensraum) та створена теорія «континентального блоку». Учнем і послідовником К. Хаусхофера став Рудольф Гесс – головний ідеолог нацистської партії.

Видатний німецький географ Альфред Геттнер (1859-1941) у праці «Географія: її сутність, історія та методи» (1930) намагався розкрити зміст тогочасної географічної науки. Він вважав, що географія має вивчати лише просторові групування предметів і явищ на певних територіях; загальну економічну, як і загальну фізичну географію відносив до систематичних, а не географічних наук. Географічним Геттнер вважав лише країнознавство.

Заслуговує на увагу його поділ наук на систематичні, хорологічні і хронологічні (але через відрив простору від часу цей підхід не є ідеальним). Геттнер, як засновник хорологічного напряму в географії, стверджував, що географія має досліджувати лише просторові відносини. Природні і суспільні закономірності (зокрема поширення якихось конкретних явищ) за Альфредом Геттнером – однакові (але це є великою методологічною помилкою!). В цілому ж географії, на думку Геттнера, слід бути ані природною, ані суспільною, а тією й тією водночас (ось чому в умовах «розтаскування» географії на окремі частини хорологічна школа відіграла надзвичайно позитивну, а по суті – рятівну роль).

А. Геттнер заснував фаховий журнал «Geographische Zeitschrift» («Географічний часопис») ще у 1895 р. і був його редактором до 1935 р. Загинув у нацистському концтаборі (за національністю був євреєм). Після смерті А. Геттнера німецька географічна школа поступово занепала.

Загалом у міжвоєнний час центр світової географічної думки починає зміщуватися в англомовний світ, особливо у США. Один із найбільш відомих американських вчених Ісая Боумен (1878-1950) розглядав географію як соціальну і політичну науку. Його роботи «Новий світ: проблеми політичної географії» (1921), «Піонерна межа» (1931), «Географія у відношенні до соціальних наук» (1934) набули світового визнання.

Інший представник американської географічної школи Карл Зауер (1889-1975) визначив предметну область географії як взаємодію людини і природи та вивів її на рівень сучасної геоекології. За його поглядами географія повинна досліджувати процес перетворення природного ландшафту на культурний (1925). Вже у наступному (повоєнному) періоді була надрукована його найважливіша робота «Походження й поширення агрикультури» (1952), де були вперше детально вивчені і висвітлені процеси господарського освоєння території.

У 1930-1940-х роках формуються нові географічні школи: польська (Євгеніуш Ромер), чеська (Іржі Краль), югославська (Йован Цвіїч). Зміцнюється у міжвоєнний час і українська географія (Володимир Кубійович). Значний внесок у регіональну політичну географію зробив С.Л. Рудницький своєю працею «Українська справа зі становища політичної географії» (1923).

Цікавим і дуже цінним надбанням світової географії стає «районна школа» М.М. Баранського в СРСР. Після її появи Л.С. Берг написав: «Я вважаю економічну географію вінцем географічної науки». Пояснюється така думка дуже просто: соціально-економічна географія за своїм синтезуючим значенням, за одночасним охопленням природи, населення і господарства, за можливостями переходу до планування та управління розвитком територій просто зобов’язана тримати в руках «диригентську паличку» географічних досліджень.

Микола Миколайович Баранський (1891-1963) першим розпочав справжню наукову підготовку економіко-географів, виступивши організатором кафедр економічної географії у низці вищих навчальних закладів. Разом з відомим фізико-географом і краєзнавцем Олександром Олександровичем Борзовим (1874-1939) він був ініціатором створення у Московському університеті географічного факультету, на якому вперше проблеми економічної географії вирішувалися у комплексі з фізичною географією.

Такий крок вимагав від М.М. Баранського та О.О. Борзова великої наукової сміливості, тому що необхідність спільного розгляду природи, населення і господарства, абсолютно очевидна в наш час, тоді ще не визнавалася.

Основними об’єктами вивчення в географії Баранський вважав країни і райони в усій їх своєрідності – природній, господарській, культурній, політичній. Райони повинні розглядатися не як «статистична однорідність», а як «виробничий комплекс з певною спеціалізацією». Характеристика країн і районів – головний зміст географічних робіт. Суспільно-географічну характеристику країни або району за Баранським слід давати так, щоби вона «...ногами упиралася в «землю» – з геологією, геоморфологією, кліматологією, ґрунтознавством тощо, тілом проходила через історію, а головою упиралася в політику та ідеологію».

З метою пропаганди цілісної географії та підсилення її зв’язків з господарською практикою М.М. Баранський заснував дві географічні серії – «Питання географії» та «Географія і господарство». Був він і першим редактором журналу «Географія в школі» (з 1934 по 1948 р.). Мабуть, немає такої галузі СГ, в яку Микола Миколайович не вніс би оригінальної ідеї, що визначила її науковий розвиток на тривалий час. Багатство цих ідей настільки велике, що вони і донині живлять географічну науку. Особливе ж значення мають його ідеї про економічне (суспільно-географічне) районування як синтетичне вчення у СГ.

Якісні зміни у розвитку світової СГ відбуваються у повоєнний час.

По-перше, СГ надзвичайно диференціюється, активно з’являються нові наукові дисципліни (наприклад, географія поведінки).

По-друге, в географії спостерігаються інтегративні тенденції (виникають географія природокористування, геоекологія та інші напрямки досліджень).

По-третє, в географії застосовуються нові парадигми (пануючі концепції досліджень) – особливо модельна і системна. На цій основі набувають нового звучання навіть давно сформовані теорії і концепції (наприклад, теорія територіального комплексування), а також методи дослідження (наприклад, картографічний).

По-четверте, надзвичайно збагачується методичний апарат СГ. Швидко впроваджуються математичні методи дослідження.

У повоєнній суспільній географії спостерігалося значне зростання інтересу до регіональних досліджень, тобто комплексного вивчення окремих регіонів як усередині країн, так і на міждержавному рівні. Розвиток вітчизняної (радянської, а потім і пострадянської) СГ відбувався переважно у межах районного підходу, який пов’язують з іменами не тільки М.М. Баранського, але й М.М. Колосовського, І.А. Вітвера, Ю.Г. Саушкіна та багатьох їх учнів і послідовників.

Працями названих вчених в основному розроблена теорія СГ. Провідне місце в ній зайняли поняття і концепції географічного поділу праці (ГПП), економіко-географічного положення (ЕГП), територіально-ви­робничого комплексу (ТВК), енерговиробничого циклу (ЕВЦ), економічного району. Кожне з них виконує свою функцію у понятійно-кон­цептуальній системі СГ: ГПП як політекономічна категорія – функцію «економізації», ЕГП як суто географічна категорія – функцію «географізації», ЕВЦ – функцію «технологізації». Поняття і концепція ТВК розвивається на стику географії та економіки (не випадково це поняття ввійшло в якості провідного до теоретичного багажу регіональної економіки). Особливе місце зайняли поняття «економічний (суспільно-географічний) район» і теорія економічного (суспільно-географічного) районування. Саме вони стали «ядром» районного підходу в СГ. Районний підхід практикою радянської індустріалізації довів свою значущість [3]. Система понять, що склалася в ньому, є цілісною та логічною, і в цьому відношенні виступає гарним зразком зрілої географічної школи.

У 1960 році побачила світ монографія Всеволода Олександровича Анучіна (1913-1984) «Теоретичні проблеми географії», яку пізніше він захищає як докторську дисертацію. Вона одразу була перекладена англійською та чеською мовами. Жодна інша вітчизняна географічна публікація не викликала такої гострої полеміки під час обговорення. В цій роботі обґрунтовано доведена діалектична єдність понять природи, географічного середовища і діяльності людського суспільства, їх взаємних стосунків як двох сторін єдиного процесу взаємодії природи і суспільства. В бібліографії цього видатного вченого знаходяться такі яскраві праці як «Теоретичні основи географії» (1972), «Основи природокористування» (1978), «Географічний фактор в розвитку людства» (1982), що відносяться вже до новітнього етапу розвитку географічних наук.

Концепція географічного середовища є провідною в наукових положеннях В.О. Анучіна. Він виходить з того, що комплексний характер дії людини на природу Землі вимагає комплексних знань про неї. Але наука ще значною мірою розділена на суспільні і природничі галузі, тому не в змозі повністю передбачити можливі наслідки суспільного впливу на природу. Ось чому вже в 70-х роках ХХ століття В.О. Анучін став попереджати про можливу екологічну кризу. Він довів, що історичний розвиток людства пов’язаний із регіональними відмінностями територій і, навпаки, по мірі ускладнення соціально-економічної структури суспільства географічний фактор його розвитку збільшує свій вплив (зростає залежність економіки від природних ресурсів через збільшення обсягів їх використання). Дію закону географічної різноманітності В.О. Анучін вважав найважливішою умовою суспільного розвитку. Ідеї цього вченого істотно вплинули на розвиток світової СГ.

Спроба територіальної прив’язки різних галузей господарства знайшла своє відбиття в ідеї функціонального зонування території. Певним чином це є подальшим розвитком теорії розміщення виробничих сил, започаткованої працями німецьких вчених Й. Тюнена, А. Вебера, А. Льоша та В. Кристаллера. Саме під цим кутом зору можна розглядати концепцію поляризованого ландшафту, висунуту радянським вченим Борисом Борисовичем Родоманом на початку 70-х років ХХ століття (див. рис. 2.3.).

Умовні позначення: 1 – міські історико-архітектурні заповідники; 2 – ділові центри міст та швидкісні магістралі; 3 – житлові райони з постійним населенням та екологічно нешкідливою обробною промисловістю; 4 – сільське господарство високої та середньої інтенсивності; 5 – заміські природні парки для відпочинку й туризму, екстенсивне сільське господарство, лісове господарство, зони регламентованого полювання і рибальства; 6 – природні заповідники; 7 – рекреаційні поселення (турбази, будинки відпочинку, плавучі готелі у тому числі) та маршрути, що їх з’єднують.

Рис. 2.3. Лінійно-вузловий поляризований культурний ландшафт

Ця концепція була «навіяна» у першу чергу збільшенням темпів урбанізації. Її провідна ідея полягає в тому, щоби зростання міст не шкодило природним ландшафтам. Для цього потрібно якомога чіткіше розділити ці два «полюси», розмістивши між ними всі інші землі таким чином, щоб вони слугували буфером, зменшували «силу тертя» між цивілізацією і природою. Звідси й походить конструкція абсолютного (ідеального) поляризованого ландшафту, в якому можуть співіснувати три відокремлених простори або три своєрідних «світи»:

1) повсякденно-утилітарний;

2) дика незаймана природа;

3) простір для рекреації.

Згідно концепції поляризованого ландшафту, перший із названих «світів» представлений старим історичним ядром міста та сучасним міським центром, де концентруються торгівля, побутові послуги, видовища, розваги; учбові, медичні і спортивні заклади тощо. Центр зазвичай оточується сельбищною зоною.

Перехід від цього урбанізованого простору до незайманої природи здійснюється через функціональні зони землеробства і тваринництва високої та середньої інтенсивності, заміські парки для відпочинку й туризму, які поєднуються з лісорозробками, природними пасовищами й сіножатями, нарешті зону природних заповідників, доступних лише вченим і студентам, а іншим категоріям населення – лише для короткочасних екскурсій.

Доведено, що поблизу урбанізованих ареалів треба зберігати у незайманому стані приблизно таку ж площу, яка припадає на найбільш освоєні території, де фонові природні комплекси повністю трансформовані суспільством. До того ж, мозаїчність природокористування, безумовно, сприяє збереженню стійкості природного середовища.

Функціональне зонування такого роду знайшло застосування у проектуванні міст та промислових вузлів, у розробці територіальних комплексних схем охорони природи тощо. Універсальні принципи такого зонування пізніше (вже на новітньому етапі розвитку суспільної географії) були сформульовані українським географом О.Г. Топчієвим:

1) максимальне розмежування ділянок з полярними господарськими функціями;

2) організація двох автономних систем техногенних та природних комунікацій і забезпечення їх граничної непересіченості;

3) забезпечення поступового переходу від ареалів максимального господарського навантаження до біосферних «вікон».

Яскравою подією у світовій науці стала «теорія пасіонарності» відомого радянського історика і географа Лева Миколайовича Гумільова. На його думку, провідну роль у формуванні етносів (племен, народностей, націй) відіграють біологічні та психологічні фактори, які виникають внаслідок впливу географічного середовища. «Географічний ландшафт, – писав Л.М. Гумільов, – діє на організм примусово, змушуючи всіх індивідів варіювати у певному напрямку... Тундра, ліс, степ, гори, водне середовище, життя на островах – все це накладає особливий відбиток на організм».

Єдиним надійним критерієм для характеристики етносу Л.М. Гумільов вважав стереотип поведінки. Відповідно, етногенез він розглядав не як соціальний, а як біологічний, природний процес. А головною рушійною силою етногенезу він вважав «пасіонарність» (від латинського passio – пристрасть, страждання) – нездоланну внутрішню спрямованість до діяльності, направлену на здійснення якоїсь мети та властиву як окремим особам (Олександр Македонський, Жанна д’Арк, Ян Гус, Наполеон), так і колективам або навіть цілим народам, якщо вони потрапляють в зону дії так званого «пасіонарного поштовху». Основою пасіонарності є нерівномірність розподілу біохімічної енергії живої речовини біосфери у часі й просторі, викликана космічними факторами.

Бурхлива дискусія по цим проблемам, що відбулася у 70-х роках минулого століття, показала можливість і плодотворність комплексного біосоціологічного підходу до вирішення окремих питань етногенезу. Було визнано вплив біологічних факторів на етнічні процеси. Тим не менше, більшість учасників дискусій прийшли до висновку про вирішальний вплив на етногенез соціально-економіч­них факторів.

Домінуюче місце в світі залишається все ж таки за англо-американською географією. Визначними її постатями стали Вільям Бунге, Ричард Чорлі, Пітер Хаггет, Девід Харвей та інші (більшість з них продовжило активну наукову діяльність в умовах новітнього етапу розвитку географії).

На межі регіональної економіки і економічної (суспільної) географії працює Уолтер Ізард (Айзард). Він організував у Пенсільванському університеті (Філадельфія, США) «Асоціацію регіональної науки», яка об’єднала економістів, політологів, соціологів, екологів, економіко-географів та представників інших наук, що мають просторові аспекти і спираються у дослідженнях на математичні методи. З часом це привело до появи регіоналістики, як міждисциплінарного комплексу наук. Регіональна наука У. Ізарда у філософському відношенні є типовим втіленням американського прагматизму.

Новітній етап розвитку географічної науки пов’язаний з входженням світового соціуму у постіндустріальну стадію розвитку, з формуванням інформаційної цивілізації, з розробкою нової наукової картини світу. Характерними рисами новітнього етапу, який веде свій відлік з 70-х років ХХ століття, є посилена інтеграція географічних знань і формування нових наукових напрямків, що синтезують величезний фактологічний доробок галузевих дисциплін. Внаслідок цього виникають якісно нові наукові дисципліни та набувають поширення нові концепції і теорії, адаптовані до стрімких трансформацій науки і самого суспільства.

Наприклад, англійські географи Ричард Чорлі та Пітер Хаггет суттєво «просунули» на географічні терени метод моделювання. Сферу дії моделей вони визначили досить широко: спрощення, впорядкування, конкретизація, експериментування, полегшення практичної діяльності тощо. Але при цьому у своїй найвідомішій праці «Моделі в географії» вони попереджають географів про небезпеку надмірного спрощення при моделюванні, про неправомірність некритичного використання готових моделей з інших наук, про можливу шкоду від надмірного захоплення символами і формалізацією.

Схожі думки висловлює і Девід Харвей у монографії «Наукове пояснення в географії». Дійсно, математичне моделювання може бути застосованим не до всіх об’єктів, систем чи процесів. Багато з них є настільки складними, що спрощення і схематизація, якими супроводжується моделювання, віддаляють модель від реального світу настільки, що вона виявляється нездатною пояснити його (або ще гірше – починає спотворювати дійсність). Але найкращі розділи названої книги Д. Харвея присвячені системному підходу в географії.

Безумовно, що поява «Наукового пояснення в географії» сприяла зміцненню теоретичного фундаменту географії в цілому, суспільної в тому числі. Вона дозволила подолати певний консерватизм географів старшого покоління у відношенні до теорії систем, глибокого використання математичного апарату досліджень, використання теорії інформації, досягнень кібернетики та інших «нових» наук другої половини ХХ століття.

Американець Вільям Бунге та англієць Девід Харвей з 1979 р. видають досить скандальний часопис «Антипод: радикальний журнал географії». На думку цих вчених, географія є наукою соціальною (тобто – суспільною або гуманітарною), вона лише обслуговує інші соціальні науки з більш точним об’єктом. Користуючись марксовою теорією суспільства, географія тільки ставить питання соціально-економічного змісту, особливо про тіньові сторони життя людини (проблеми бідності, голоду, злочинності, наркоманії, проституції тощо). Але розв’язувати ґрунтовно ці проблеми мають інші соціальні науки.

В. Бунге стояв біля витоків теоретичної географії, маючи за мету виявлення найбільш універсальних законів побудови просторово-часових систем з використанням нової термінології (географічний простір, географічне поле [4]). Виникнення теоретичної географії стало наслідком розвитку всієї системи географічних наук, включно з переходом до абстрактних моделей географічних об’єктів. Особливу роль у становленні теоретичної географії, на думку Бунге, відіграло впровадження математичних методів.

Помітним явищем на фоні світової географії стала шведська національна школа. Професор Лундського університету Торст Хеггерстранд розробив концепцію поширення (дифузії) нововведень як просторового процесу.

Українська СГ до початку 90-х років ХХ століття розвивається у фарватері російської [5] (радянської). Ситуація інколи складалася настільки парадоксально, що навіть на географію світу український читач (школяр, студент) мав дивитися очима авторів російських видань. Саме тому в Україні у 90-х роках чимало уваги приділялося виданню власних навчальних посібників (підручники для вищих навчальних закладів В.М. Юрківського та колективу львівських авторів за редакцією С.П. Кузика; шкільний підручник за редакцією Б.П. Яценка).

Поява фундаментальних видань з широким описом досліджуваних об’єктів (країн, регіонів, світового господарства), в яких виклад матеріалу відійшов би від усталених схем, – все ще справа майбутнього. Потенціал для цього є – в Україні працює близько 120 докторів та 1000 кандидатів географічних наук.

Відзначимо значне зростання інтересу в останні роки на пострадянських теренах до теорії центральних місць. В цьому немає нічого дивного, адже в основі цієї теорії лежать критерії оптимізації ринкових структур.

В Україні, як і у всьому світі, швидко розвивається географія ризику. Під ризиком розуміють несприятливі й небезпечні явища та їх небажані наслідки у вигляді різного роду катастроф. Це можуть бути як природні, так і техногенні чи соціальні небезпечні явища і катастрофи. Останнім часом у географії ризику все частіше використовується такий термін як синергетичні [6] катастрофи. Під ними розуміють багатоступеневі катастрофи, коли одне природне явище породжує інше, така ланцюгова реакція веде до трагічних наслідків у багатьох сферах людської діяльності – як економічній, так і соціальній або політичній.

Але головною ознакою новітньої географії стало масове застосування геоінформаційних технологій, зростання ролі супутникових спостережень та космічної географічної інформації.

Комп’ютеризація процесу збирання, впорядкування, обробки і зберігання геопросторової та геочасової інформації призвела до створення потужних баз даних на географічній основі – геоінформаційних систем (ГІС) [7], англійською мовою – Geoinformation Systems (GIS).

Перші ГІС в цивільному секторі були створені у 50-60-х роках ХХ століття, а у 70-х роках вже розвинулася потужна ГІС-індустрія з явним лідерством географів і програмістів США і Канади. Хоча слід відзначити, що європейці першими почали видавати фаховий журнал «GIS Europe». В Україні науковий журнал «Геоінформатика» [8] видається з 2002 року.

Поєднання таких популярних сьогодні інформаційних технологій як ГІС та Інтернет надає географу неоглядні можливості як в плані отримання географічних даних і знань, так і в плані їх поширення.

Висновки:

1. У становленні та розвитку географії більшість дослідників виділяють 4 етапи: 1) від зародження географії у стародавні часи до Великих географічних відкриттів ХVІІ століття включно – антично-середньовічний етап; 2) з середини ХVІІ до останньої чверті ХІХ століття – класичний етап; 3) протягом 1870-х – 1970-х років – новий етап (або етап нової географії); 4) від 1970-х років – новітній етап (або етап сучасної географії).

2. Провідними чинниками здійснення такої періодизації є: 1) динамічність потреб суспільства у географічних знаннях; 2) зміни цільових настанов географічної науки у різні часи її розвитку; 3) визначні географічні відкриття та фундаментальні розробки, що змінили методологічні орієнтири; 4) співвідношення аналітичних і синтетичних підходів, диференціації та інтеграції географічних наук; 5) врахування етапних (глобальних) проблем людства.

3. Антично-середньовічний етап пов’язаний із зародженням і становленням географічного землеопису. До ХVІІ століття географи інвентаризували і закартографували весь відомий світ. Найбільш помітними періодами розвитку географії в цей час були антична географія Греції і Риму, арабська географія та середньовічна європейська географічна наука.

4. Першим термін «географія» вжив Аристотель, але розумів його як «картографія». Справжнім «батьком географії» вважають Ератосфена, батьком суспільної географії – Страбона.

5. Арабський період у розвитку географії починається з VІІ століття і сягає розквіту у ХІІ – ХІV століттях. Більша частина давньогрецьких наукових робіт доходить до Європи завдяки арабам.

6. Доба Великих географічних відкриттів започаткована знаменитими плаваннями Х. Колумба, Б. Діаша, Васко да Гами та першою навколосвітньою подорожжю Ф. Магеллана.

7. Теоретичним узагальненням накопиченого протягом антично-середньо­вічного етапу географічного матеріалу стала фундаментальна праця Бернгардта Вареніуса «Всезагальна географія» (1650).

8. Основний зміст класичного етапу полягає у розробці теоретичних засад географії як науки, у її якісній трансформації від традиційного землеопису до наукового землезнавства і країнознавства.

9. У класичний період беззастережними лідерами в географічній науці були німецька та французька національні школи, які пізніше поступилися лідерством англо-американській географії. Одним із засновників російської географічної школи став М.В. Ломоносов, який є автором терміну «економічна географія».

10. Головний результат нового етапу розвитку полягає у прискореній диференціації географії на галузеві дисципліни та у масовому поширенні географічних кафедр в університетах.

11. Новітній етап характеризується посиленням тенденцій соціологізації та гуманізації географії, але головною ознакою новітньої географії стало масове застосування геоінформаційних технологій.

12. Становлення суспільної географії відбулося згідно наступної схеми:

Ø антично-середньовічний етап характеризується унітарною (іншими словами – недиференційованою) географією;

Ø початкова диференціація географії з виділенням економічної географії відбулася на класичному етапі її розвитку;

Ø цілковите виокремлення економічної географії та її трансформація спочатку в соціально-економічну відбулися на новому етапі розвитку, а поступове перетворення у суспільну географію – на новітньому.

[1] Для досягнення цілісності географічних описів Страбон пропонував метод поділу материків (країн) на певні частини, пізніше цей метод дослідження отримав назву «районування».

[2] У 1758 році він очолив Географічний департамент Російської Академії наук. Михайло Васильович першим в історії світової науки запропонував термін «економічна географія». За 2 роки до смерті Ломоносов склав проект «Економічного лексикону», в якому яскраво простежується інтерес до територіального поділу праці.

[3] Треба згадати хрущовський експеримент з ліквідацією галузевих міністерств та створенням раднаргоспів, в управлінні якими абсолютно переважав територіальний (районний, регіональний) принцип.

[4] Географічний простір – це сукупність географічних об’єктів у тривимірному відображенні, розташованих на певній конкретній території, що постійно розвиваються у часі та пов’язані між собою щільними зв’язками. Географічний простір «пронизує» всі сфери географічної оболонки (літосферу, гідросферу, атмосферу, біосферу, антропосферу тощо).

Географічне поле – це сукупність географічних місць точок, що піддані впливу з боку визначених об’єктів.

[5] Наприклад, коли засновник Київської історичної школи – В.Б. Антонович (1835-1908) створив перший науковий курс географії України, то він був змушений читати його студентам Київського університету нелегально.

[6] Синергетика – це теорія самоорганізації матерії у складних відкритих системах різноманітного походження («порядок виникає з хаосу»). В таких системах з’являються властивості, якими не володіє жодна із складових («ціле більше, ніж проста сума його частин»).

[7] Геоінформаційна система (ГІС) – це апаратно-програмний людино-машинний комплекс, який забезпечує збирання, зберігання, обробку, відображення і поширення просторово-координованих даних, інтеграцію знань про територію для їх ефективного використання при вирішенні наукових і прикладних задач, пов’язаних з інвентаризацією, аналізом, моделюванням та управлінням довкіллям і територіальною організацією суспільства.

[8] Геоінформатика – гілка інформатики, що вивчає інформаційні процеси, які протікають у природі, суспільстві і свідомості людини. Вперше термін був вжитий А.Є. Кулінковичем у 1975 р.

Дата добавления: 2015-05-22