Основні рівні буття

Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.

Онтологія (від гр. опіов — суще) — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта. Зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості.

Серед форм буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі: І. Буття людини. У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми: 1. предметно-практична діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб, і виступає як мисляча річ серед інших речей; 2. практика соціального творення. Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо; 3. самотворення, самодіяльність людини. Людина формує свій духовний світ пошуком ідеалів, прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає, постійно конструює проекти перетворення світу, прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити. II. Буття речей, процесів. Це буття ділиться на: а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною. III. Буття соціальне Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства.

30.Філософський зміст категорії «матерія».

У філософії була сформована категорія "субстанція", що означає внутрішню єдність різноманітних конкретних речей, явищ, процесів та подій, через які і в яких вона існує.Вчення, що пояснюють єдність світу, виходячи з однієї субстанції, відносяться до філософії монізму: матеріалістичного та ідеалістичного. На відміну від монізму дуалізм стверджує, що в основі світу лежать дві субстанції – матеріальна та ідеальна.До пошуку субстанції привела гостра практична й світоглядна потреба: з'ясувати місце людини в світі, її велич, відшукати земні основи такої величі, реальні передумови і шляхи її досягнення. Від розуміння субстанції, її характеру залежить самосвідомість людини, усвідомлення нею свого призначення в світі, і, відповідно, формування життєвої позиції. Представники різноманітних напрямків матеріалістичного монізму ототожнювали субстанцію з категорією "матерія". Спочатку філософські уявлення про матерію як першооснову і сутність всіх речей здійснювався з позицій принципу елементарності: першоосновою, тобто матерією всіх речей вважалися вода, повітря, вогонь, Анаксімандр (610–540 pp. до н. е.) основу світу зводив до апейрону (безкінечну, невизначену, незнищувану та всеохоплюючу матеріальну частку, що вічно рухається та творить), а Демокріт, один із засновників атомізму, стверджував, що матерія складається з атомів (неподільних часток). На думку Арістотеля, субстанцією може бути одиничне буття. Світ є сукупністю множин таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми та матерії. Одиничне буття – поєднання форми і матерії. Це і є субстанція. При цьому форма первинна й активна. Матерія – пасивний "матеріал", – сама по собі не здатна розвиватися, в "чистому вигляді" може тільки мислитися, існує лише у зв'язку з формою, будучи "оформленою". Все існуюче в світі є матерією і формою, але матерія "сама по собі" – це чиста можливість, форма реалізує, перетворює можливість в дійсність, тобто у конкретну річ. Філософи, і природознавці XVIII–XIX ст. визначили матерію як сукупність неподільних сполук (атомів), з яких побудований світ. Але у 1896 р. було виявлено радіоактивність, відкрито електрон, з'ясувалось, що атом розпадається. Звідси висновок: матерія руйнується, пропадає, щезає. Таке твердження отримало назву "криза в фізиці". Матеріалісти на основі цього зробили методологічний висновок: необхідно діалектично підходити до розуміння субстанції, усвідомлювати, що субстанції, тобто матерії, притаманна різноманітність, невичерпність, рухливість, змінюваність, Найбільш повно цим вимогам відповідає таке визначення: матерія – це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях, відображається відчуттями людини й існує незалежно від них.

Дата добавления: 2015-05-22