Натуралізм

Людина вбачає себе природно визначеною. Вона охоплює і його тіло, і зовнішній світ. Стан тіла, тваринні інстинкти, що володіють ним визначають для людини її відчуття життя. Погляд на життя, у силу якого життєвий шлях повинний проходити, задовольняючи тварині інстинкти і підкоряючись силам природи, старий, як саме людство. Відчуваючи голод, статевий потяг, старіючи й помираючи, людина відчуває себе у владі духів, що населяють природу. …

Відповідне життєрозуміння знаходить вираження в значній частині літератури всіх народів. Часом воно виступає як первісна сила тваринності, але частіше в боротьбі з релігійним світоглядом. На прапорі його написано − звільнення плоті. Історичне ствердження цього бунту, що вічно відроджується та вічно схвалює природне життя, полягає в протиставленні його необхідному, але тим не менш жорсткому дисциплінуванню людства з боку релігії. З цього життєрозуміння, коли воно постає в якості філософії, виникає натуралізм, який стверджує теоретично те, що попередньо стверджувалося в житті: життя природи − єдина й справжня дійсність; окрім неї нічого немає; життя духу лише формально своїми особливостями відрізняється від фізичних процесів…

…

Дві основні властивості фізичного світу створюють філософське виправдання натуралізму. Наскільки переважає в дійсності, даної нам у досвіді, довжина й сила фізичних тіл! Вони охоплюють як безперервне й нескінченно протяжне ціле нечисленних проявів духу, які здаються поодинокими вставками у великій тканині фізичної світобудови. …

Почну з теорії пізнання натуралізму. Його гносеологічна основа − сенсуалізм. Під сенсуалізмом я розумію вчення, яке виводить все пізнання з чуттєвого досвіду й кладе в основу оцінювання чуттєве задоволення і незадоволення. Сенсуалізм є безпосереднім філософським вираженням натуралістичного світовідчуття. Звідси ясно, чому натуралізм, вирішуючи поставлену ним психогенетичну проблему єдності духовного життя, розглядає його як unitas compositionis (єдність побудови) одиничних вражень. Сенсуаліст не заперечує ні внутрішнього досвіду, ні мисленевої обробки данного, але він убачає у фізичному порядку підстави пізнання закономірних зв’язків дійсності, і властивості мислення безпосередньо або за допомогою теорії перетворюються ним на частину чуттєвого досвіду. …

…

Натуралістична метафізика отримала після Протагора механістичне обґрунтування. Механістичне пояснення саме по собі є позитивно-науковим методом, хоча уживається з різними світоглядами: механістична метафізика виникає лише тоді, коли дійсність підлегла винятково принципу механіцизму, коли поняття, які повинні бути тільки знаряддям, засобом наукового пізнання, розглядаються як першопричини буття. Причина руху вбачається в окремих матеріальних елементах світобудови, і із цих же елементів яким-небудь методом виводяться явища духовного життя. У природи відбирається та внутрішня духовність, яку вклали в неї релігія, міф, поезія; вона стає бездушною; ніде цілісна єдність не заперечує механістичному тлумаченню. Ця точка зору дає натуралізму можливість постати в строго науковій формі. Перед ним стоїть завдання встановити закони, згідно яких з механічного порядку матеріальних елементів виникає світ духу.

Незліченна кількість праць була присвячена вирішенню цього завдання. Найважливіше значенням мають: епікурейська система в блискучому викладі Лукреція; потужне похмуре вчення Гоббса, який з найбільшою послідовністю розглядав увесь духовний світ з погляду життєвого інстинкту, що породжує боротьбу індивідуумів, станів, держав за владу й панування...

…

Подвійність натуралізму у відношенні до природи неминуче повинна була викликати подвійність його життєвого ідеалу. Пристрасті роблять людину рабом природи − рабом лукавим та недбайливим, і все-таки силою мислення вона піднімається над нею.

Уже антична думка розвинула обидві сторони натуралістичного ідеалу. Сенсуалізм Протагора містив у собі передумови для гедонізму Аристиппа. Від зіткнення чуттєвої організації із зовнішнім світом виникають як чуттєві сприйняття, так і почуття й бажання, які не виражають об’єктивних цінностей дійсності, але вказують лише на відношення до них суб’єкта з його чуттєвими переживаннями. Із цього Аристипп зробив висновок, що задоволення, як найбільш довершене в нашій почуттєвій організації, постає винятковим мірилом й ціллю людських вчинків. … Але прагненню до наочності розуміння й до естетичної насолоди, що настільки притаманне духу грецької культури, відкривався інший ідеал, який також був тісно пов’язаний з натуралістичною метафізикою, з вченням Демокріта, Эпікура, Лукреція. До цього ідеалу спонукав життєвий досвід. Світ панує в душі того, хто відкриває свій розум пізнанню незмінних і непорушних законів світобудови. Цей настрій відобразився в поемі Лукреція. Він відчув вивільняючу владу величних космічних, астрономічних і географічних вчень, створених грецькою наукою. Безмежний Всесвіт, його вічні закони, походження Сонячної системи, історія Землі, що покривається рослинністю, тваринами і утворюючою, нарешті, людину, — всі ці величні образи ставили його високо над політичними інтригами й жалюгідною вмираючою вірою народу. Перед величчю цього космічного почуття здавалося незначним навіть саме існування, з його погонею за насолодою й владою, з боротьбою людей, ареною якій слугувала велика Римська держава − “Fromm ist, wer gefassten Geistes auf das Weltall blickt” (благий той, хто споглядає Всесвіт зі спокійною душею).

…

Дата добавления: 2015-05-22