Про початки політичних суспільств

ПРО ПОЛІТИЧНЕ ЧИ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО. ПРО ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВ.

Локк, Джон

Нікколо Мак’явеллі Державець // Державець. Флорентійські хроніки. – К.: Основи. – 1998. – С. 396 – 442.

ЯК УНИКАТИ ЛЮДСЬКОЇ ЗНЕВАГИ Й НЕНАВИСТІ

Я вже сказав, які прикмети найважливіші для владаря. Говорячи про всі інші прикмети, я хочу об'єднати їх, керуючись таким спільним правилом: владар, повторюючи ще раз, повинен намагатися уникати всього, що викликало б до нього загальну ненависть і зневагу. Виконуючи це правило, владар завжди буде на висоті і йому тоді нестрашні ніякі інші докори. Найбільше владаря починають ненавидіти тоді, коли він зазіхає на майно і жінок своїх підданців. Це треба пам’ятати. Доки в народу не віднімають ні майна, ні честі, доти він спокійний. Доводиться тільки боротися з небагатьма честолюбцями, яких можна легко приборкати тим чи іншим способом. Владаря зневажають тоді, коли він має славу непостійної, легковажної, зніженої, слабодухої, нерішучої людини. Цих вад владар повинен остерігатися, як підводного каміння, намагатись показати в своїх діях велич і мужність, розважливість і твердість. У сосунках зі своїми підданцями бажано, щоб його присуд завжди був непохитний і щоб усі знали, що він видатний муж і великий авторитет для людей.

Владар, що викликає таку думку про себе, завжди буде в великій пошані, а проти того, хто в пошані, важко учиняти змову і важко його розбити, якщо знають, що він видатний муж і великий авторитет для людей.

(1632 – 1704)

Англійській філософ. Свій головний твір “Дослід стосовно людського розуму” Локк писав протягом 20 років. В центрі уваги Локка – проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обгрунтування: немає “вроджених ідей”, а людський розум першопочатково – це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Локк – один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент – на вихованні характеру й інтелекту.

...Як було вже доведено, людина народжується з правом на повну свободу й на безконтрольне користування всіма правами та привілеями закону природи нарівні з будь-якою іншою людиною чи багатьма людьми у світі, і за природою вона має право не лише оберігати свою власність, тобто своє життя, свободу та майно, від ушкоджень та зазіхань з боку інших людей, але й робити судження щодо порушень іншими цього закону та карати за це – тою мірою, як цього заслуговує скоєний злочин, навіть карати смертю, – у тих випадках, коли, на її думку, цього вимагає мерзотність вчинку Але через те, що жодне політичне суспільство не може ні створитись, ні підтримувати своє існування без наявності в собі влади оберігати власність і з цією метою карати злочини всіх членів суспільства, то політичне суспільство існує там, і тільки там, де кожен з його членів відмовився від цієї природної влади, передавши її до рук суспільства в усіх випадках, що не перешкоджають йому звертатися по захист до встановленого цим суспільством закону. Таким чином, виключається будь-який приватний суд кожного окремого члена, а суспільство стає третейським суддею і судить за встановленими постійними правилами, які є неупередженими й однаковими для всіх сторін; за допомогою людей, яким надаються повноваження для виконання цих правил, суспільство ухвалює рішення щодо всіх суперечок, які можуть статися між його членами стосовно будь-якого правового питання, а також карає за злочини, які скоїв будь-який член суспільства проти всього суспільства, використовуючи при цьому види покарання, встановлені законом. Тому неважко вирізнити, хто належить, а хто не належить до політичного суспільства. Ті, що об’єдналися в одне ціле й мають спільно встановлений закон і судову владу, до якої можна звертатися і яка має повноваження ухвалювати рішення щодо суперечок, які виникають між ними, і карати злочинців, ті перебувають у політичному суспільстві; а ті, що не мають такого спільного місця, до якого можна звертатися, я маю на увазі – в реальному світі, ті все ще перебувають у стані природи, і кожен з них, коли немає нікого іншого, є суддею і катом для захисту самого себе; і це, як я показав раніше, є цілковитий стан природи.

Отже, спільнотворення виникає тоді, коли з’являється влада, яка встановлює міру покарання за різні порушення, вчинені членами цього суспільства, а також визначає, які по рушення на це заслуговують (це влада створювати закони); спільнотворення також має владу карати за будь-яке ушкодження, завдане будь-кому з його членів будь-яким не-членом (це влада війни та миру); за мету ставиться збереження власності всіх членів цього суспільства, наскільки це можливо. Та хоча кожна людина, що ввійшла до громадянського суспільства і стала членом якогось спільнотворення, таким чи­ном відмовилась від своєї влади карати за злочини, скоєні проти закону природи, і здійснювати свій власний, приватний вирок, все ж разом із правом виносити вирок щодо злочинів, яке вона віддала законодавчій владі в усіх випадках, коли вона може звертатися до суду, вона віддала спільнотворенню своє право застосовувати її силу для виконання вироків завжди, коли її до цього прикличуть; бо вироки спільнотворення є насправді її власними вироками, які вона робить сама або за допомогою свого представника. І тут ми маємо витоки законодавчої та виконавчої влади громадянського суспільства, призначенням якого є, згідно зі сталими законами, обирати міру покарання за злочини, скоєні у межах спільнотворення, а також визначати за допомогою вироків, які приймаються в кожному окремому випадку на підставі фактів даної справи, якою мірою слід відшкодовувати ушкодження, завдані ззовні, і в обох цих випадках – завжди, коли це буде потрібно, – застосовувати силу всіх членів спільнотворення.

Отже, там, де будь-яка кількість людей об’єднується в одне суспільство таким чином, що кожен зрікається своєї виконавчої влади, яка йому належить за законом природи, і передає її суспільству, там і тільки там існує політичне, чи громадянське, суспільство. І це відбувається всюди, де будь-яка кількість людей, що перебувають у стані природи, вступає у спільноту, щоб утворити один народ, одне політичне тіло під владою одного верховного уряду, або ж коли хто-небудь приєднується до них і стає частиною якоїсь уже створеної систе­ми врядування. І таким чином він уповноважує суспільство або, що те ж саме, законодавчу владу цього суспільства створювати для нього такі закони, які вимагатиме суспільне благо цього суспільства; причому він бере на себе зобов’язання сприяти виконанню цих законів (як своїх власних постанов). І це, тобто встановлення на землі судді, наділеного повноваженнями приймати рішення стосовно всіх суперечок і відшкодовувати всі ушкодження, що можуть трапитись із будь-яким членом спільнотворення, виводить людей із стану природи у стан спільнотворення; цим суддею є законодавча влада або призначена нею посадова особа. А коли існує певна кількість людей, які, можливо, й пов’язані чимось між собою, але не мають такої вирішальної влади, до якої можна звернутися, то ці люди все ще перебувають у стані природи.

Звідси зрозуміло, що абсолютна монархія, яку деякі люди вважають єдиною формою врядування у світі, насправді несумісна з громадянським суспільством і, отже, взагалі не може бути формою громадянського врядування. Бо мета громадянською суспільства – уникати й виправляти ті незручності стану природи, які неминуче випливають з того, що кожна людина є суддею у своїй власній справі. Це досягається створенням відомого органу влади, до якого кожен у цьому суспільстві може звернутися з приводу завданої шкоди чи суперечки, що може виникнути, і якому кожен у цьому, суспільстві мусить коритися... І коли є такі особи, що не мають органу влади, до якого вони могли б звернутися по рішення щодо якої-небудь суперечки, що виникла між ними, то ці особи все ще перебувають у стані природи. І в такому стані перебуває кожен абсолютний державець по відношенню до тих, над ким вій панує.

Адже передбачається, що він один володіє всією, як законодавчою, так і виконавчою владою, і неможливо знайти іншого судді, й немає до кого звернутися, хто б міг справедливо й неупереджено, та ще маючи необхідні повноваження, і приймати рішення й від чийого рішення можна було б очікувати допомоги та відшкодування будь-якої шкоди чи утиску, заподіяних самим державцем або його наказом. Отже, така, людина, як би вона не називалася – цар, чи можновладний сеньйор, чи ще якось, – так само перебуває у стані природи по відношенню до всіх, хто їй підвладний, як і по відношенню до решти людства. Бо де б не знайшлося будь-яких двоє людей, що не мають ні чинного закону, ні спільного судді, до якого вони могли б звернутися щодо вирішення їхніх суперечок з приводу того, на чиєму боці правда, вони продовжують перебувати у стані природи й зазнають усіх його незручностей,... з однією лише сумною різницею для підданого, чи, скоріше, раба абсолютного державця: у звичайному стані природи він має свободу сам судити про своє право та захищати його, наскільки це в його силах; тепер же, коли його власністю розпоряджається воля та наказ монарха, він не тільки не має можливості звернутися [по допомогу] – можливості, яку повинен мати той, хто живе в суспільстві, – але й позбавлений свободи судити про своє право чи захищати його, неначе він опинився на ступінь нижче звичайного для розумних істот стану, а відтак став беззахисним проти всіх лих та утисків, незручностей, яких із жахом може очікувати людина від того, хто, перебуваючи в нічим не обмеженому стані природи, до того ж є розбещений лестощами та озброєний владою.

А тому, хто вважає, що абсолютна влада очищає кров людську й виправляє ницість людської натури, щоб переконатися у протилежному, варто було б прочитати історію нашої чи будь-якої іншої епохи. Той, хто був би зухвалим і несправедливим у лісах Америки, не став би набагато кращим і на троні, де, можливо, застосують ученість та релігію, щоб виправдати всі Його вчинки по відношенню до своїх підданих, а меч миттєво примусить замовчати тих, хто насмілиться в цьому сумніватися. Бо до чого призводить захист абсолютної монархії, яких отців своїх країн робить вона з державців і до якого рівня щастя й безпеки вона доводить громадянське суспільство, в якому досяг досконалості цей тип урядування, легко побачить той, хто ознайомиться з недавніми подіями на Цейлоні.

Справді, в абсолютних монархіях, так само як і в інших наявних у світі формах врядування, підданці мають право звертатися до закону, а судді – приймати рішення щодо будь-яких суперечок і стримувати будь-яке насильство, яке може виникнути серед самих підданих. Такий стан речей кожен вважає необхідним і вірить, що той, хто готовий скасувати його, заслуговує, щоб його оголосили ворогом суспільства та людства. Але чи іде це від справжньої любові до людства та суспільства й від того милосердя, яке ми маємо проявляти одне до одного, – в цьому є причини сумніватися. Бо це не що інше, як те, щоб кожна людина, яка любить власну могутність, вигоду чи велич, може й, природно, повинна робити, – і не давати калічити чіт знищувати одне одного тим тваринам, які трудяться й надриваються заради її задоволення та вигоди; й тому про них дбають не через любов господаря до них, І але через його любов до себе й заради вигоди, яку вони йому; дають. Бо якби спитали, який захист, яка безпека існує у такому стані проти насильства та гніту з боку цього абсолютного правителя? Навіть саме це запитання навряд чи може постати. Вони скажуть вам, що вже саме прохання про безпеку заслуговує на смерть. З нами погодяться, що між підданим і підданим повинні існувати засоби, закони та судді, що гарантуватимуть взаємний мир і безпеку, що ж до правителя, то він має бути абсолютним і стояти над такими речами; а оскільки він має владу завдавати більше шкоди і зла, то це робить з повним правом. Якщо ви запитаєте про можливість бути захищеним від кривди з того боку, звідки завдає її найсильніша десниця, то це назвуть голосом непокори та бунту. Таке враження, ніби люди, покинувши стан природи і вступивши до суспільства, погодились на те, що всі вони, окрім одного, мусять підлягати дії законів, а в того одного має й надалі залишатися вся свобода стану природи, тільки ще збільшена завдяки владі та перетворена на розбещеність через безкарність. Це все одно що думати, ніби люди настільки дурні, що дбають про уникнення шкоди, якої можуть заподіяти їм тхори чи лисиці, але згодні, ба навіть вважають це за безпечне, коли їх пожирають леви.

Але що б там не говорили лестуни з метою позбавити людей розуміння, це не заважає людям відчувати; і коли вони відчувають, що якась людина, незалежно від свого стану, вийшла поза межі громадянського суспільства, в якому вони живуть, і що в них немає ні до кого в світі звернутися по захист від усілякої кривди, якої ця людина може їм завдати, то вони ладні думати, що й самі перебувають у стані природи по відношенню до того, хто, як вони вважають, також перебуває у такому стані, й намагаються якомога швидше подбати про безпеку та захист у громадянському суспільстві, заради яких воно й було створене й заради яких вони до нього увійшли. Ось чому, хоча, можливо, спочатку (як буде показано детальніше у подальшій частині цієї розвідки) якійсь одній чудовій людині, що вирізнялась поміж інших, через повагу до її позитивних якостей і чеснот як до певного природного авторитету, за мовчазної згоди було дано в руки кермо влади й право ухвалювати рішення щодо їхніх спорів без будь-яких інших заходів перестороги, крім упевненості в справедливості та мудрості цієї людини, все ж, коли час, що надає авторитету і (як намагаються переконати нас деякі люди) святості звичаям, які започаткувалися завдяки недбалості та наївній непередбачливості перших віків, породив нащадків іншого складу, то народ побачив, що його власність не перебуває у безпеці при такій системі врядування (тоді як урядування не має іншої мети, ніж збереження власності) і що він не може бути ні в безпеці, ні у спокої, ні вважати, що живе у громадянському суспільстві, доки законодавча влада не буде передана колективному органові, який можна назвати сенатом, парламентом чи як завгодно. Внаслідок цього кожна окрема особа стала, нарівні з іншими, найнезначнішими людьми, підданцем тих законів, які вона, як частина законодавчої влади, сама встановила; так само ніхто не міг ні завдяки своїй власній владі уникнути сили закону, після того як він був створений, ні, претендуючи на вищість, просити про виняток для власних порушень чи для порушень когось із своїх близьких. Ні для кого у громадянському суспільстві не може бути зроблено виняток із законів цього суспільства... Бо якщо будь-кому дозволено робити все, що він забажає, й ніде на землі не знайдеться до кого звернутися по відшкодування за завдану цією людиною шкоду чи захист від неї, то питається, чи не перебуватиме така людина все ще повністю у стані природи й, отже, поза можливістю бути частиною чи членом громадянського суспільства? Хіба що тільки хто-небудь скаже, що стан природи і громадянське суспільство – не одне й те саме. Але я не знайшов ще жодного настільки ревного захисника анархії, котрий став би на цьому наполягати.

Оскільки люди, як було сказано, за природою всі вільні, рівні й незалежні, то нікого не можна вивести із цього стану й підкорити політичній владі іншого без його на те згоди. Єдиний спосіб відмовитися від своєї природної свободи й накласти на себе узи громадянського суспільства – це домовленість з іншими людьми про об’єднання у спільноту задля зручного, спокійного й мирного співжиття, надійного користування своєю власністю, а також більшої, ніж у тих, хто не живе в суспільстві, безпеки. Таке може здійснити будь-яка кількість людей, бо це не зашкоджує свободі інших, котрі, як і раніше, залишаються цільними у стані природи. Коли певна кількість людей погодилась таким чином утворити єдину спільноту чи систему урядування, то вони вже через це стають об’єднаними й утворюють єдиний політичний організм, у якому більшість має право діяти й вирішувати за решту.

Бо коли якась кількість людей утворила, за згодою кожної окремої особи, спільноту, вона таким чином зробила цю спільноту єдиним організмом, який наділений владою діяти як єдиний організм лише завдяки волі та рішенню більшості. Бо до дії будь-яку спільноту спонукає лише згода окремих осіб, які цю спільноту складають, а оскільки необхідно, аби те, що є єдиним цілим, рухалося в одному напрямі, то необхідно, щоб цей організм рухався в тому напрямі, куди його тягне більша сила, якою є згода більшості; в іншому разі він не буде спроможний діяти як єдиний організм чи залишатися єдиним організмом, єдиною спільнотою, якою, як з тим погодились усі об’єднані в нього окремі особи, він має залишатись; і, таким чином, завдяки цій згоді рішення, прийняті більшістю, є обов’язковим для кожного. Ось чому ми бачимо що в діях зібрань, уповноважених чинними законами, у тих випадках, коли закон, який надав їм повноважень, не вказуй кількості, дія більшості вважається дією цілого і звичайно визначає владу цілого, якою за законом природи та розуму вона наділена.

Таким чином, кожна людина, внаслідок своєї згоди з іншими щодо створення єдиного політичного організму, підвладного єдиному урядові, бере на себе зобов’язання перся кожним членом цього суспільства підкорятися рішенню більшості та вважати його остаточним; інакше, якщо ця людина залишиться вільною й не підлягатиме ніяким іншим узам, крім тих, якими вина була пов’язана у стані природи, цей первісний договір, яким вона разом з іншими робить себе членом єдиного суспільства, не буде означати нічого й не вважатиметься договором. Бо як має тоді виглядати будь-який договір? Яке ж це нове зобов’язання, якщо людина обмежується тими чи тими постановами суспільства лише настільки, наскільки вона сама вважає за доречне й дала на це свою згоду? Адже то буде така сама велика свобода, як і та, що була в неї до укладення договору, тобто свобода, яку будь-хто інший має у стані природи, коли він може підкоритися й погодитися з будь-якими діями, котрі він вважає доречними.

Бо якщо згода більшості не буде розумно сприйматися як дія цілого й не буде визначальною для кожного індивіда, то ніщо, крім згоди нього індивіда, не зробить той чи той захід дією цілого; але така згода навряд чи можлива з огляду на те, що слабкість здоров’я та заглиблення у справи необхідно утримуватимуть від участі у діяльності спільного зібрання значну кількість людей, хоча й набагато меншу, ніж загальна кількість членів спільнотворення. Якщо ми до цього додамо розмаїття думок та протиріччя інтересів, які неминуче виникають скрізь, де збираються люди, то входження в суспільство за таких умов можна було б уподібнити відвіданню театру Катоном, який увійшов тули лише за тим, щоб одразу ж піти геть. Подібний устрій зробив би життя могутнього Левіафана коротшим за існування найслабкіших істот і не дозволив би йому пережити навіть день свого народження, але ж ми не можемо припустити, що розумні істоти забажають створювати суспільства лише для того, щоб вони розпадались. Бо там, і де більшість не може вирішувати за всіх, спільнота не може діяти як єдине ціле, а отже, відразу розпадеться.

Отож усі, хто, виходячи зі стану природи, вступає до якої-небудь спільноти, повинні, зрозуміло, віддавати більшості цієї спільноти всю свою владу, необхідну для тих цілей, заради яких люди об’єднуються у суспільство, хіба що тільки вони чітко домовляться про створення певної кількості, яка перевищує цю більшість. І це робиться шляхом простої домовленості: об’єднатися в одне політичне суспільство, –що й складає весь той договір, який існує чи мусить існувати між індивідами, які входять до спільнотворення чи створюють його. І, таким чином, те, що започатковує чи дійсно складає будь-яке політичне суспільство, є не що інше, як домовленість певної кількості вільних людей, здатних на основі своєї більшості об'єднатися і створити таке суспільство. Це, й тільки це є тим, що дало чи могло дати початок будь-якому законному врятуванню у світі.

Щодо цього к зустрічаю два заперечення.

Перше: “Не існує прикладів того, щоб яка-небудь група незалежних та рівних одне одному людей, зібравшись разом, започаткувала і встановила уряд”.

Друге: “Неможливо з точки зору права, щоб люди вчинили подібне, оскільки всі, будучи народжені під владою якогось уряду, повинні йому коритися, і їм не вільно запроваджувати новий”.

На перше я маю відповісти ось що: немає нічого дивного, що історія дуже мало повідомляє нам про людей, якіжили разом у стані природи. Незручності такого становища, а також любов до суспільства і бажання мати його призводили до того, що, як тільки зустрічалась певна кількість людей, які мали намір надалі бути разом, вони одразу об’єднувалисьі створювали спільноту. А якщо ми не припускаємо, що люди колись перебували у стані природи, –на тій підставі, що ми небагато про це чули, – ми не можемо так само припустити, що солдати армій Салманасара чи Ксеркса колись були дітьми, бо ми мало що про них чули, поки вони не стали дорослими чоловіками й не вступили до війська. Врядування скрізь передує літописам, і писемність рідко з’являється у народу, перш ніж тривале існування громадянського суспільства забезпечить йому, за допомогою інших, більш необхідних мистецтв, безпеку, спокій і достаток. І люди починають лише тоді турбуватися щодо історії своїх засновників і розшукувати свої витоки, коли вони вже давно пережили саму пам’ять про це. Адже спільнотворення подібні в цьому до окремих осіб: вони зазвичай не мають і гадки про своє народження та дитинство. А якщо вони й знають що-небудь про своє походження, то лише завдяки випадковим записам, які зробили інші. А щодо наявних записів про початок того чи того державного ладу у світі – за винятком державного ладу євреїв, де втрутився безпосередньо сам Бог, й окрім того, вони свідчать зовсім не на користь батькової влади, – то вони є або виразними прикладами такого початку, про який я згадував, або принаймні в них залишаються його явні сліди.

Той, хто не припускає, що заснування Рима та Венеції, відбулося шляхом об’єднання декількох вільних і не залежних одне від одного людей, серед яких не було ні природної вищості, ні підлеглості, той мусить проявляти дивну схильність до заперечення очевидних фактів, коли вони не збігаються з його гіпотезою. І якщо можна прийняти на віру слова Джозсфуса Акости,... то він нам каже, що у багатьох частинах Америки взагалі не було жодного врядування. “Існують великі та очевидні підстави для припущення, – розповідає він про перуанців, – що ці люди протягом довгого часу не мали ні королів, ні снільнотворень, а жили групами, як ще й досі живуть у Флориді черикани, індіанці Бразилії та багато інших народів, які не мають постійних королів, крім тих випадків, коли в час миру і в час війни вони обирають собі вождів за власним бажанням” (кн. І,1, розд.25). Якщо це справді так, тоді кожна людина там народжується підданцем свого батька чи глави родини. Те, що підкорення дитини своєму батькові не відібрало в неї свободи об'єднуватись у політичному суспільстві, яке вона вважає найкращим для себе, було вже доведено. Але, хоч би як там було, ці люди, очевидно, були справді вільними; і яку б вищість деякі політики зараз не приписували комусь із них, самі вони на неї не претендували, але за згодою були рівними, поки за тією самою згодою не поставили над собою правителів. Отже, їхні політичні суспільства всі почались із добровільної спільноти і взаємної домовленості людей, що діяли вільно при виборі своїх правителів і форм урядування.

І я сподіваюся, що тим, хто покинув Спарту разом з Фалантом, про що згадується в Юстина (кн. 3, розд. 4), було дозволено стати вільними людьми, не залежними одне від одного, і встановити в себе врядування за власною згодою. Таким чином, я навів декілька прикладів з історії про вільних людей, які, перебуваючи в стані природи, зібрались разом, об’єдналися і започаткували спільнотворення. І якщо відсутність таких прикладів використовується як аргумент на користь того, що врядування не мало й не могло мати такого початку, то я вважаю, що захисникам батькової імперії краще облишити цей доказ і не висувати його проти природної свободи. Бо якщо вони можуть навести з історії так багато прикладів про системи врядування, започатковані на основі батькового права, то я вважаю (хоча, в кращому випадку, аргумент, на підставі якого з того, що було, само собою доводиться те, що мало б бути, не заслуговує на велику увагу), що тут без особливої небезпеки їм можна було б зробити поступку. Але якби мені було дозволено надати їм пораду, я б запропонував їм не надто заглиблюватись у пошуки витоків походження державного правління, як то вони вже почали робити de factо, –бо там здебільшого можна знайти дуже мало такого, що підтримало б їхній намір і ту владу, яку вони захищають.

Зробімо висновок: розум, який безперечно на нашому боці, підказує, що люди за природою вільні, а приклади з історії свідчать, що початки усіх урядів світу, які виникли мирним шляхом, неминуче пов’язані зі згодою людей. Залишається мало місця для сумніву в тому, чиїм було право чи якою була думка або людські звичаї при створенні перших державних урядів.

“Оскільки всі люди народжуються при тому чи іншому уряді, то неможливо, щоб хто-небудь із них був коли-небудь вільним і мав свободу об’єднатися з іншими й започаткувати новий уряд чи був спроможний встановити законне врядування”.

Якщо цей аргумент є справедливим, то дозвольте спитати, яким чином у світі з’явилося стільки законних монархій? Бо якщо хто-небудь, виходячи з цього припущення, зможе показати мені в цьому світі, за будь-якої доби, одну людину, яка вільна започаткувати законну монархію, то мені доведеться показати їй десять інших вільних людей, які в той самий час були вільні об’єднатися й розпочати нове врядування у формі монархії чи в якійсь іншій. Це доводить, що коли хто-небудь, народжений під владою іншого, може бути настілки вільним, аби мати право повелівати іншими в новій самостійній державі, то кожен народжений під владою іншого може бути вільним так само і може стати правителем чи підданим в окремій самостійній державі. І таким чином, згідно з їхнім власним принципом, або всі люди, незалежно від свого народження, є вільними, або ж у світі існує лише один законний державець, один законний уряд. І тоді їм нічого не залишиться, як тільки показати нам, який саме. І коли вони це зроблять, то я не сумніваюсь, що все людстволегко погодиться йому коритися.

І хоча ця відповідь достатньо показує, що їхнє заперечення ставить їх у таке саме складне становище, як і тих, проти кого вони його використовують, все ж я спробую глибше розкрити слабкість їхньої аргументації.

“Всі люди, – кажуть вони, – народжуються під владою якогось уряду, і тому їм не вільно започаткувати новий. Кожен народжується підданим свого батька або свого державця, а відтак стає зв’язаним вічними узами покори і вірності”. Зрозуміло, що людству ніколи не була властива ніяка природна покора від народження, яка зобов’язувала б людей до послуху володарям і їхнім спадкоємцям, і вони ніколи па неї не зважали.

Тому історія, як священна, так і світська, рясніє прикладами про людей, які виходили з-під влади, під якою були народжені, й відмовлялись коритися сім’ї чи спільноті, в якій вони виросли, і встановлювали нові держави в інших місцях; звідси й з’явилась уся та сила-силенна дрібних спільнотворень, що існували у первісну епоху, і кількість їх постійно помножувалась, поки було ще достатньо місця, а потім сильніший або вдатніший поглинав слабшого; а великі держави знову розпадалися на шматки й перетворювались на дрібні володіння. Все це надає досить свідчень проти батькового верховенства і яскраво доводить, що не природне право батька, яке перейшло до його спадкоємців, було тим, що створило держави на самому початку, оскільки було неможливо на цій основі створити так багато маленьких царств; якби люди не були вільні відділятися від своїх сімей і від своєї держави, хоч би якою вона була, й створювати окремі спільнотворення та інші системи врядування, що, на їхню думку, їм підходили, то всі вони злилися б в одну світову монархію.

І так воно велося у світі від самого його початку й до наших днів. І зараз свободі людства перешкоджає не дужче те, що люди народжуються під владою усталених і стародавніх державних устроїв, що вони мають встановлені закони та стійкі форми врядування, ніж це було б, якби вони народжувались у лісах серед нічим не стримуваних мешканців, вільних від будь-якої влади. Адже в тих, хто став би нас переконувати, що, “народившись під владою якогось уряду, ми, природно, є його підданими” й не маємо більше ні права, ні підстав для свободи, яка існує у стані природи, немає жодного іншого доводу (облишмо осторонь аргументи про батькову владу, на які ми вже дали відповідь), крім того, що, оскільки вадаотці чи прародителі відмовилися від своєї природної свободи, то вони, таким чином, зобов’язали себе й своїх нащадків на вічний послух тому урядові, якому самі підкорились. Дійсно, хоч би які зобов’язання будь-хто взяв на себе чи які обіцянки дав від свого імені, він зобов’язаний їх виконувати, але він не може жодним договором зобов’язати до цього своїх дітей чи своє потомство. Бо його син, коли стає дорослим, є так само вільним, як і батько, і ніяка дія батька не може обмежити свободу його сина більше, ніж свободу когось іншого. Батько справді може обумовити право на володіння землею, якою він користувався як підданий певного спільнотворення, такими зобов’язаннями, які примусять його сина бути підданим цієї спільноти, якщо він хоче мати ті самі володіння, що належали його батькові; оскільки цей маєток є власністю його батька, то може розпоряджатися ним чи впорядковувати його як забажає.

І це зазвичай давало привід для помилки у цьому питанні; оскільки спільнотворення не дозволяють, щоб яка-не-будь частина їхніх земель втратила користувача або щоб нею користувався хтось, хто не є членом цієї спільноти, то син за звичайних обставин не може користуватися маєтностями батька на інших умовах, ніж це робив його батько, – тобто він мусить стати членом цього суспільства. Роблячи це, він одразу підпорядковує себе встановленому там уряду – так само, як і будь-який Інший підданий цього спільнотворення. І, таким чином, лише згода вільних людей, народжених під владою уряді, робить їх членами цього спільнотворення, і цю згоду кожен дає окремо, коли досягає повноліття, а не всі разом; зазвичай люди цього не помічають і гадають, що такого взагалі немає або ж що це не є необхідним, і роблять висновок, що вони є підданими за природою, так само як вони є людьми.

Але ж ясно, що самі уряди розуміють це по-іншому; вони не претендують па владу над сином тільки через те, що малиїї над батьком; вони і на дітей не дивляться, як на своїх підданих, хоча їхні батьки й були такими. Якщо який-небудь англійський підданий має у Франції дитину, народжену англійською жінкою, то чиїм підданим є ця дитина? Не короля Англії, бо вона ще мусить бути допущеною до пов’язаних із цим привілеїв. І не короля Франції, бо яке право мав би тоді її батько забрати її звідти й виховувати так, як сам забажає? І хіба вважали коли-небудь за зрадника та дезертира того, хто залишав країну, в якій він тільки народився від батьків-іноземців,або ж того, хто воював проти неї? Отже, зрозуміло, що з практики самих держав, так само як і з закону здорового глузду, виходить, що дитина не народжується підданою жодної країни чи уряду. Вона перебуває під опікою та владою свого батька, доки не досягне повноліття, і тоді вона є вільною людиною, яка має свободу обирати, якому урядові їй підкоритись, у якій спільноті жити. Бо якщо син англійця, народжений у Франції, є вільним і може так вчинити, то очевидно, що його ніяк не зв’язує те, що його батько є підданим певного королівства, так само як його не зв’язує жодний договір, укладений його предками. Чому тоді його синові, в силу тих самих причин, не мати такої ж свободи, хоча б він і народився в якому-небудь іншому місці? Адже влада, яку батько природно має над своїми дітьми, – це одна й та сама влада, незалежно від того, де вони народились, і узи природних зобов’язань не залежать від визначених кордонів королівств і спільнотворень.

Кожна людина, як було показано, є вільноювід природи, і ніщо, крім її власної згоди, не в змозі підкорити її якій-небудь земній владі; тому треба розглянути, що ж слід розуміти як достатню декларацію згоди людини на те, щоб стати підданцем законів того чи того уряду. Звичайно розрізняють виражену й мовчазну згоду, що ми зараз і розглянемо. Ніхто не сумнівається, що лише виражена згода будь-якої людини, яка входить до певної спільноти, робить її справжнім членом цієї спільноти, підданим її уряду. Складність полягає у визначенні того, що треба вважати мовчазною згодою і наскільки вона є зобов’язальною, тобто наскільки можна бути впевненим, що людина погодилась і, отже, підкорилася тому чи тому урядові, якщо вона ніяк не висловилася з цього приводу. На це я скажу, що кожна людина, яка володіє чи користується хоч якоюсь маєтністю на території держави, тим самим уже дає свою мовчазну згоду і відтак зобов’язана підкорятися законам її уряду – протягом того часу, що вона користується цією маєтністю, – як і будь-хто інший, хто перебуває під владою цього уряду, незалежно від того, що становить його маєтність: землю, навічно закріплену за ним і його спадкоємцями, чи житло, винайняте лише на тиждень; або ж це може бути просто право безкоштовного проїзду дорогами; і, зрештою, сюди можна віднести навіть саме перебування людини на території даної держави.

Для того щоб зрозуміти це краще, слід зважити на те, що кожна людина, вступаючи вперше до будь-якого спільнотворення, приєднується до спільноти і також приєднує та підкоряє їй ті маєтності, які вона має чи набуде і які вже не належать жодній іншій спільноті. Адже було б явним протиріччям, коли б хтось, вступаючи в суспільство з іншими заради захисту й регулювання власності, при цьому вважав, що його земля, земля людини, чия власність має регулюватися законамицього суспільства, може бути вилучена з-під юрисдикції уряду, Підданим якого є він сам, власник цієї землі. Отже, тим самим актом, яким будь-хто приєднує свою особу, котра до того була вільною, до якогось спільнотворення, цим же актом він приєднує до нього і свої володіння, які раніше були вільними; і тоді особа та її володіння підлягають урядові і владі цього спільнотворення доти, доки воно існує. Звідси випливає, що кожен, хто за правом спадкоємства, купівлі, дозволу чи за якимось іншим правом користується певною частиною землі, що таким чином приєднана і перебуває під владою цього спільнотворення, мусить приймати цю землю разом із тими умовами, з якими пов’язане володіння нею, а саме – підкоряючись урядові спільнотворення, під юрисдикцією якого перебуває ця земля, так само, як і кожен з підданих.

Але, оскільки уряд має безпосередню юрисдикцію лише над землею, і ця юрисдикція поширюється на власника цієї землі (перш ніж він фактично приєднався до суспільства), лише поки він живе на ній і користується нею, то й зобов'язання підкорятися урядові, яке лежить на кожному в силу такого користування, починається п закінчується разом із цим користуванням; тож коли власник, який не давав нічого урядові, крім своєї мовчазної згоди, відмовиться, шляхом дару, продажу або якось інакше, від обумовленої маєтності, він має право піти та вступити до будь-якої іншої спільноти або ж домовитися з іншими започаткувати нову, іп υacuis locis,... у будь-якій частині світу, яку вони виявлять вільною й такою, що нікому не належить. Тим часом той, хто одного разу, шляхом фактичної домовленості і якоїсь вираженої декларації, дав свою згоду бути членом певної держави, зобов’язаний вічно й незмінно залишатися її підданим і ніколи не може вільно повернутися до стану природи, хіба що тільки через якесь лихо уряд, якому він підкоряється, розпадеться або якщо якимось публічним актом його позбавлять права залишатися членом цієї держави.

Але якщо людина підкоряється законам якої-небудь країни, веде спокійний спосіб життя й користується привілеями і захистом цих законів, це ще не робить її членом цього суспільства; це лише місцевий захист і послух, які є обов’язковими та очікуються від усіх тих, хто, не будучи в стані війни, перебуває на території, що належить певній державі, на всі частини якої поширюється дія її законів. Це робить людину членом цього суспільства, вічним підданим цього спільнотворення не більшою мірою, ніж би людина стала підданим того, у чиїй сім’ї вона вважала б за зручне пожити деякий час; хоча, продовжуючи там жити, вона була б зобов’язана дотримуватися законів і коритися тому врядуванню, яке там знайшла. І справді, ми бачимо, що іноземці, які все життя живуть під владою іншого уряду й користуються його привілеями та захистом, хоча й зобов’язані, навіть по совісті, підкорятися його адміністрації так само, як і місцеві жителі, все ж не стають в силу цього підданими чи членами даного спільнотворення. Ніщо не може зробити людину такою, тільки її фактичне входження у спільнотворення через конкретне зобов’язання й відкрито виражену обіцянку та договір. Саме це, на мою думку, стосується початків політичних суспільств, і саме така згода робить будь-яку людину членом того чи того спільнотворення.

Дата добавления: 2015-05-22