Структурні перетворення суспільної відкритости – три ревізії. Зміна теоретичних меж

Габермас, Юрген

Джон Локк. Про політичне чи громадянське суспільство. Про початки політичних суспільств. // Два трактати про врядування. – К., Видавництво Соломії Павличко “ОСНОВИ”. – 2001. - С. 170 – 194.

(нар. 1929 р.)

Німецький філософ. В річищі герменевтично – прагматично – лінгвістичного повороту Габермас реконструює неомарксистську критичну теорію суспільства на основі теорії комунікативної дії. Формування громадського контролю за владою розглядає як суттєвий чинник становлення модерного суспільства та легітимації його інституцій.

Структурні перетворення відкритості закладені в трансформації держави та економіки. Тоді я виклав їхню концепцію у теоретичних межах, які були означені в Геґелевій філософії права, та від часів Лоренца фон Штайна подобу в традиції німецького державного права.

Державна правова побудова відношення суспільної влади, що забезпечте свободи, до організованого на засадах приватної власностіекономічного суспільства завдячує, з одного боку, ліберальній теорії основних прав доберезневої (1848) доби, яка – з прозорими політичними намірами – наполягала на чіткому розділенні громадського і приватного права, а з іншого боку – наслідкам поразки “німецької подвійної революції 1848/49 років” (Велер), тобто розвиткові правової держави без демократії. На цій характерній для Німеччини затримці в ступінчастому становленні державно-громадянської рівности зосередив свою увагу Е.В.Бекенферде: “Із виникненням самопротиставлення “держва” і “суспільство” постала проблема частки суспільства у державницькій законодавчій владі та в її здійсненні... Держава надає громадянську свободу індивідам та суспільству, підтримує п, створюючи і гарантуючи новий загальний правопорядок, проте одиниці і суспільство не здобули жодної політичної свободи, тобто жодної участи в зосередженій у руках держави політичній законодавчій владі та жодної інституційної можливости активного впливу на неї. Держава як панівна організація частково замикалася сама на собі, тобто з погляду соціології здійснювалася монархією, чиновництвом і армією, частково також дворянством, і як така була організаційно та установчо “відмежована від суспільства, репрезентованого громадянством”... Таке історичне тло створює також контекст для особливого зацікавлення у відкритості, яка тільки тією мірою набуває спроможности функціонувати політично, якою вона громадянам, зайнятим в економіці, надає прав громадян держави, урівнює, відповідно узагальнює їхні інтереси і справді дає в руки важелі для перетворення державної влади на засіб самоорганізації суспільства. Саме це мав на увазі молодий Маркс в ідеї навернути державу на політизоване само собою суспільство. Ідея самоорганізації, що скеровується через річище громадської комунікативности вільно об’єднаних членів суспільства вимагає (у первісному розумінні) подолати те ескізно запропоноване Бекенферде “відокремлення” держави і суспільства.

З таким відокремленням, що здійснюється за державним правом, пов’язується ще інше, загальніше явище, власне те виділення із доновітніх ладів політичного врядування керованої ринком економіки, яка від світанку новітньої доби супроводжувала поступове утвердження капіталістичного способу виробництва та виникнення сучасної державної бюрократії. Початок такого розвитку із ретроспективи лібералізму знаходимо в автономії “громадянської спільноти” в розумінні Геґеля і Маркса, тобто в економічному самоврядуванні організованої на засадах приватного права і Гарантованої державним правом підприємницької спільноти. Ця модель все зростаючого розмежування держави і суспільства, яка віддзеркалює вже не тільки специфічні явища в німецьких державах XIX ст., а радше зчитана з прототипу розвитку в Англії, якраз мала своїм наслідком ту кальку, за якою я проаналізував поворот тенденцій, зароджений наприкінці XIX ст. Ця взаємозалежність держави й економіки власне вибиває грунт з-під соціальної моделі громадянського приватного права та ліберального розуміння основного права... Фактичне усунення тенденцій розділення держави і суспільства я позначив на підставі їхнього юридичного віддзеркалення, з одного боку, як неокорпоратистське “усуспільнення держави” з позицій новонароджених корпорацій, а з іншого – як “одержавлення суспільства”, що стається внаслідок політики втручання з боку щоразу активнішої держави.

Тут варто б лише згадати про теоретичну перспективу, яка окреслюється, коли перевіряють нормативний зміст самоорганізації суспільства, який радикальними демократичними засобами усуває розділення держави та підприємницького загалу на підставі фактично посталого функціонального взаємопроникнення обох систем. Сам я дотримувався погляду, що політичній відкритості внутрішньо притаманний потенціал до суспільної самоорганізації, а також цікавився зворотним зв’язком, через який той складний розвиток подій впливав на соціальну державу та на усталений капіталізм у суспільствах західного типу, а саме:

– вплив на приватну сферу, як на суспільне підґрунтя приватної автономії (2);

– вплив на структуру громадянської відкритости а також на склад і ставлення публіки (3),

– вплив на процес легітимації масової демократії (4).

Якраз із цих трьох аспектів, у моєму викладі в розділах від V до VII є слабкі місця.

У новітніх концепціях природного права, а також у вченнях про суспільство шотландських філософів-моралістів, громадянське суспільство (civil society) постійно протиставляється державній владі або урядові (government) як приватна сфера у цілому... Згідно з самоусвідомленням стратифікованого за фаховими верствами ранньоновітнього громадянського суспільства, сферу товарообігу і суспільної праці, як також і звільнені від виробничих функцій дім та родину, можна в “громадянському суспільстві” без огляду на відмінності долучати до сфери приватного. І те й інше структуроване в однаковому сенсі; становище і поле свободи дій приватного власника у виробничому процесі створювали підґрунтя для особистої автономії, яка в інтимній сфері малої сім’ї мала свій начебто психологічний зворотний бік. Для економічно залежних класів цього вузькоструктурованого контексту ніколи не існувало. Одначе вже з самого зародження соціальної еманси­пації нижніх верств та масової політизації класових протистоянь у XIX ст. у життєвому світі громадянських (бюргерських) соціальних верств так само дійшло до усвідомлення зворотного структурування обох просторів: родинної інтимної сфери та системи зайнятості. Те, що згодом було сприйняте як потяг до “організаційного суспільства”, як усамостійнення організаційної площини на противагу мережі простих взаємодій, я описав у

§ 17 як “поляризацію соціальної та інтимної сфер”. Приватний життєвий простір, визначений родиною, сусідськими контактами, товариськістю, взагалі неформальними стосунками, не лише видиференційовується; одночасно він змінюється відповідно до специфіки соціальних верств у процесі довготривалих тенденцій, таких як урбанізація, бюрократизація, концентрація виробництва, і, зрештою, переналаштовується на масове споживання при збільшенні вільного від роботи часу. Але мене тут цікавили не далекі від повноти емпіричні аспекти цієї реструктуризації світів досвіду, а теоретична точка зору, з якої я свого часу показував зміну статусу приватної сфери.

Після універсалізації прав рівності громадян держави приватницька автономія мас, на відміну від тих приватних осіб, котрі в асоціаціях громадянської (бюргерської) відкритости згуртувалися в публіку громадян держави, не могла знайти свого суспільного базису в володінні приватним майном. Мобілізовані політично та в аспекті культури маси мали б у відкритости, що ширилась, ефективно претендувати на свої права на комунікативність Та співучасть, якщо б доступ до цього був відкритий у презумпційно закладеному потенціалі суспільної самоорганізації. Але навіть за ідеально сприятливих умов для комунікативности від економічно несамостійних мас слід було сподіватися внеску в спонтанне формування думки та волі тією мірою, якою вони здобули еквівалент суспільної незалежности приватних власників. Безмаєтні маси вже не могли отримати в руки соціальні умови свого приватного буття через участь в організованому на засадах приватного права обігу товарів та капіталу. Забезпечення їхньої при­ватної автономії було полишене на статусні гарантії з боку соціальної держави. Ця дериватна (похідна) приватна автономія могла б утворити свій еквівалент у заснованій на володінні приватною власністю первинній приватній автономії тільки тією мірою, якою громадяни як клієнти держави загального добробуту допускалися б до користування благами статусних гарантій, які вони самі надали б собі як демократичні громадяни. А це, знов-таки на ті часи, видавалося мені можливим лише тією мірою, якою демократичний контроль поширювався б на процес господарювання загалом.

Таке міркування вкладалося у контекст тривалих державно-правових контроверсій 50–х років, головними дійовими особами яких виступали Ернст Форстгофф та Вольфґанґ Абендрот. У дусі правового догматизму в тодішніх суперечках йшлося про впровадження принципу соціальної держави в успадковану архітектоніку правової держави... Тоді як школа Карла Шмідта... вважала, що структура правової держави може втілитися в реальність тільки за безумовної переваги вимог забезпечити класичні правові свободи над домаганнями гарантій з боку соціальної держави, Абендрот розумів принцип соціальної держави водночас як першочергові основоположні максими для інтерпретації конституції і як формувальні максими для політика-законодавця. Міркування про соціальну державу мали б послужити важелем для радикально-демократичного реформізму, що принаймні залишає відкритою перспективу для переходу до демократичного соціалізму. Основний закон Федеративної Республіки Німеччини мав би бути, як на Абендрота, спрямований на те, щоб “поширюватися на матеріальні державно-правові помисли демократії, тобто передусім на засади рівности і зв’язок цих засад із сподіваннями співучасників, з думками про самовизначення економічного та соціального ладу”. За такої перспективи, звичайно, політична відкритість зводиться лише до переддвер’я теоретично та конституційно запрограмованого законодавця, який наперед знає, як демократична держава має виконувати власне призначення щодо “формування соціального ладу за змістом”, власне шляхом “втручання держави в ту власність..., що робить владу можливою, у приватне право володіти великими виробничими потужностями, чим уможливлює панування над економічними або соціальними владними позиціями, яке неможливо легітимізувати демократично...

Наскільки мало тверда лінія на ліберальну догматику правової держави виправдала себе в змінюваних соціальних взаєминах, настільки вагомо Абендротова програмність (все ж таки приваблива) виказувала вразливі місця у геґельянсько-марксистському мисленні категоріями тотальности. Якщо з часом моє дистанціювання від цього твору зросло, то ця обставина аж ніяк не применшує висловлену в посвяті інтелектуальну й особисту повагу до Вольфґанґа Абендрота. Мушу тільки зазначити, що функціонально диференційоване суспільство за голлістською суспільною концепцією своє відживає. Банкрутство державного соціалізму, яке ми спостерігаємо нині, ще раз підтвердило, що керована ринком сучасна система господарювання не може бути довільно переполяризована грошима на адміністративну владу та на демократичне формування волі без того, щоб не поставити під загрозу її ефективність. До того ж досвід соціальної держави, що натикається на власні кордони, зробив нас чутливими до феноменів бюрократизації та надуживання правом. Ці патологічні ефекти виявляють себе як наслідки державного втручання в царину господарювання, яка структурована так, що замикається в собі, чинячи опір адміністративно-правовому режимові регулювання...

Інфраструктура відкритости змінюється разом із формами організації, доступности та споживання розширеного, вишколеного... фахово та налаштованого на нові читацькі верстви книгодрукування, а також зміненої за змістом газетної та часописної преси; вона ще раз зазнає змін із стрімким поступом електронних засобів масової інформації, з оновлюваною актуальністю агітації, із тіснішим злиттям розваг та інформативности, з потужнішою централізацією в усіх галузях, з розпадом ліберальної практики об’єднань, з прогнозованою комунальною відкритістю тощо. Ці тенденції, навіть якщо за цей час з’явилися детальніші дослідження, охоплені доволі вдало... З комерціалізацією та ущільненням мережі комунікативности, зі зростанням капітальних витрат та організаційного рівня засобів оприлюднення, комунікативні шляхи стають вужче каналізовані, а шанси доступу до громадської комунікативности потраплятимуть під щоразу потужніший селективний тиск. Так створилася нова категорія впливу, власне влада засобів масової інформації, котра, набуваючи маніпулятивного характеру, позбавляє принцип публіцистичної інформативності його цнотливости. Водночас попередньо структурована засобами масової інформації та опанована ними відкритість перетворилася на арену маніпуляцій, де за допомогою рубрики і статей йде боротьба не лише за вплив, а й за якомога прихованіше в стратегічних намірах керування ефективними за впливом потоками комунікативности.

У реалістичному описі та аналізі підтасованої відкритости, звісно, не місце нестримному вияву оцінювальних поглядів, але й не слід сліпо сприймати на віру прагматичні згладжування важливих відмінностей. Тому я відрізняв критичні функції самокерованих, тих, які виконували слабкі інституції, до того ж горизонтально розгалужені, осяжних і більш чи менш дискурсивних за формою комунікативних процесів, з одного боку, від тих функцій та впливів, з іншого боку, на вибір споживачів, виборців та клієнтів, до яких вдаються організації, котрі втручаються у відкритість через засоби масової інформації щоб відмобілізувати купівельну спроможність, лояльність чи сприятливе ставлення. Таке визискувальне втручання у відкритість, котру розглядають тільки як додаток до, в кожному випадку, власної самодостатньої системи, влучають у громадську комунікативність, яка спон­танно регенерується животворністю життєвого світу... Саме це малося на увазі під тезою, що громадянську відкритість, “яка функціонує за умов соціальної держави, слід [би] розуміти як процес самовідтворення; вона має передусім крок за кроком спрямовувати себе на змагання з тією іншою тенденцією, що в надзвичайно розширеній сфері відкритости спрямовує сам принцип відкритости проти самого себе, урізає її критичну ефективність.

...”Масові демократії соціальної держави з уваги на своє нормативне самоусвідомлення можуть вірити в непохитність своїх засад ліберальної правової держави доти, поки вони серйозно ставляться до вимоги, що громадська відкритість має функціонувати політично. Але тоді слід показати, чи можливо в суспільстві нашого типу, щоб медіатизована (охоплена засобами масової інформації) через організації публіка, через ті самі організації урухомила критичний процес відкритої комунікативности”.

Встановлення теоретичних рамок, у яких сьогодні мені вдалося б це питання пере формулювати і принаймні ескізно накидати відповідь вимагало подальших кроків. У кількох тезах я хотів би згадати основні віхи на цьому шляху.

1. Тільки на перший погляд, “Структурні перетворення у сфері відкритості” могли б бути укладені в стилі описової, орієнтованої на Макса Вебера історії суспільства; діалектика громадянської відкритости, яка визначає побудову книжки, одразу ж нагадує про ідеологокритичний підхід. Також дають себе знати ідеали бюргерського гуманізму, котрі позначаються на самоусвідомленні сфери інтимного й громадського й виразно чуються у таких ключових поняттях, як суб’єктивність та самореалізація, формування думки та волі, а ще особисте й політичне; і вони настільки позначилися на інституціях конституційної держави, що сприймаються ще й як утопічний потенціал щодо конституційної дійсности, яка їх водночас і заперечує. Динаміка історичного розвитку мусить розривати себе ще й через цей антагонізм між ідеєю та реальністю.

Така схема осмислення, звичайно, спокушає не тільки до ідеалізації громадянської відкритости, яка занадто далеко заходить за закладене в методичне розуміння ідеалізації ідеально типового творення понять; схема опирається, принаймні неявно, на історично-філософські уявлення про тло, які були спростовані щонайпізніше цивілізованим варварством XX ст. Коли громадянські ідеали вилучаються з обігу, коли свідомість поїдає цинізм, то гріш ціна тим нормам та орієнтації на цінності, які мали б служити для ідеологічної критики засад злагоди, й на які вона хотіла б посилатися... Тому я запропонував нормативні засади критичної теорії суспільства закласти глибше... Теорія комунікативної дії має вивільнити потенціал здорового глузду, вже закладений у самій повсякденній комунікативній практиці. Цим вирівнюється шлях передусім для реконструктивно розроблюваної соціальної науки, яка по всій ширині увиразнює процеси раціоналізації культури та суспільства й виявляє їхні першоджерела також на порозі новітніх суспільств; тоді вже зникає потреба вишукувати нормативні потенціали тільки в формації відкритости, що постала специфічно до епохи... Вимушене стилізування окремих прототипних виявів інституційно впровадженого комунікативного раціоналізму поступається місцем практичному підходові, який усуває антагонізм абстрактного протистояння між нормою та реальністю. Інакше, ніж у класичних припущеннях історичного матеріалізму, над цим проступають структурна непоступливість та внутрішня історія системи культурологічних тлумачень і традицій...

2. Теоретична перспектива демократії, виходячи з якої я досліджував структурні зміни відкритосте, завдячувала Абендротовій концепції переростання демократичної і правової держави в соціалістичну демократію; вона перебувала в полоні концепції цілісносте суспільства та суспільної самоорганізації, яка з плином часу потрапила під сумнів. Самоврядне суспільство, яке за допомогою планового законодавства програмує всі царини життя разом з їхнім економічним відтворенням, повинно інтегруватися через політичну волю суверенного народу. Одначе підтасування, за яким суспільство можна уявити в загальних рисах як якусь асоціацію, що через засоби масової інформації сама над собою здійснює право і політичну владу, втрачає будь-яку правдоподібність, якщо зважити на ступінь складности функціонально диференційованих суспільств. Особливо голлістське уявлення про суспільну цілісність, у якому йдеться про усуспільнених індивідів як членів однієї всеохопної організації, далеко відходить від реалій керованої ринком економічної та керованої владою адміністративної систем. У “Техніці і науці як ідеології ”(1968) я ще намагався в площині теоретичного розгляду розмежувати системи дій держави та економіки саме за вимірами раціональних або орієнтованих на успіх дій з одного боку, та комунікативної дії – з іншого. Така поєднальна паралелізація систем дії та різновидів дії породжувала тільки нісенітниці... Саме це спонукало мене вже у “Проблемах легітимізації пізнього капіталізму” (1973) вдатися до спроби звести докупи виведену в праці “Логіка соціальних наук” (1967) концепцію життєвого світу з концепцією системности у дотриманні розмежувань. Звідси в “Теорії комунікативної дії” (1981) постає двоступенева концепція суспільства як життєвого світу і системи... Зрештою, це мало вирішальні наслідки для концепції демократії.

Відтоді я розглядаю економіку та державний апарат як системно поєднані царини діяльности, які вже неможливо демократично перебудувати зісередини, тобто реорганізувати у режим політичної єдности так, щоб не завдати шкоди їхній системній сутності і цим не порушити їхньої функціональної спроможности. Цю думку підтвердило банкрутство державного соціалізму. Напрямок удару радикальної демократизації тепер ще більше позначений зміщенням зусиль у межах принципово наголошуваного “розподілу влади”. До того ж беруться встановлювати нову рівновагу не між державними владами, а між різними ресурсами суспільної інтеґрації. Метою вже є не безумовна “ліквідація” економічно відокремленої капіталістичної системи, владно відокремленої та бюрократичної системи, а демократичне стримування колонізаційних зловживань системного імперативу на тереігах життєвого світу. Саме цим розпрощалися з прагматично-філософськими уявленнями про об'єктивну правомірність експропріації та привласнення. Радикальна демократична зміна процесу леґітимізації має за мету новий баланс між владами суспільного об’єднання, коли соціально-інтеграційна енергія солідарности – “творча сила комунікативности”... – переважить “насильство” двох інших ресурсів урядування – грошей та адміністративної влади, і цим може здобути право на існування орієнтованих на споживчі цінності вимог життєвого світу.

3. Соціально-інтеграційна енергія комунікативної дії виявляє себе передусім у тих окремих життєвих формах і життєвих світах, котрі пов’язані із щоразу конкретними традиціями та царинами інтересів – за висловом Геґеля – у сфері “звичаєвої побутовости” (Sittlichkeit). Але солідаризуючі енергії цих життєвих контекстів не переносяться в політичну площину демократичного процесу збалансування влади та інтересів без відповідного сприяння. Передусім у посттрадиційному суспільстві це зовсім не той випадок, де передумовою можна виставити гомогенність фонових переконань, а презумпційно спільні класові інтереси поступаються непередбачуваному плюралізмові конкуруючих на рівних правових засадах життєвих форм. Звичайно, в інтерсуб’єктивістській редакції ідеї солідарности обов’язковим є поняття відкритих для критики претензій на значущість і, отже, на можливість сказати “ні” з боку суб’єктів, що виступають індивідуально, і на які слід зважати, тобто вже відпадає звичний підтекст єдности та цілісности. Також у цій абстрактній редакції термін солідарність нікому не має права нав’язувати фальшиву модель формування волі за Руссо, слід створити умови, за яких прагматична воля окремо взятих громадян могла б безпосередньо перетворюватись на розважливі, орієнтовані на загальний добробут волевиявлення моральних громадян держави.

Руссо шукав опори для цього (ще й досі ілюзорного) сподівання чеснот в розподілі ролей між „bourgeois“ та „citoyen“, який перетворював би економічну незалежність і рівність шансів на передумови для статусу автономного громадянина держави. Такий розподіл ролей заперечила соціальна держава: “У сучасних західних демократіях це відношення перетворилось на протилежне: демократична воля обернулась на знаряддя домагань соціальної рівності в сенсі якомога рівномірнішого розподілу соціального продукту між індивідами”... У.Пройсс слушно зазначив, що нині в політичному процесі роль громадянина держави у державі загального добробуту переплітається з приватною роллю клієнта державної бюрократії: “Масова демократія у державах загального добробуту породила парадоксальну категорію “у суспільненої приватної особи”, яку ми позначаємо загальником “клієнт”, і яка так позбувається ролі громадянина держави, де цю категорію суспільно універсалізують” (див. також 48). Демократичний універсалізм згортається у такий собі “узагальнений партикуляризм”.

Я вже критикував “демократію негромадянської (кулуарної чи кабінетної) думки” Руссо, бо він трактує загальну волю, надаючи переваги “консенсусові серця як аргументу”. Натомість мораль, якої Руссо сподівається від громадян держави, і яку він підводить під мотивації та чесноти окремої особи, корениться саме в процесі громадської комунікативности. Саме на цю особ­ливість посилається Б.Манін у міркуванні: “Слід радикально змінити перспективу спільну як для ліберальних теорій, так і для демократичної думки: джерела легітимности не в упередженій волі індивідів, а радше у процесі її формування, себто в самому обговоренні... Легітимне рішення не репрезентує волі всіх, а є результатом обговорення усіма. Це той процес, де формується воля кожного, що в результаті й надає легітимности, а не, як здавалося б, сума вже сформованих волевиявлень. Принцип обговорення поєднує в собі і позицію індивідума, і демократичність... Ризикуючи вступити в суперечність з тривалою традицією, усе ж слід ствердити, що леґітимність прийняття закону є результатом загального обговорення, а не виявом загальної волі”... Це переносить тягар доказу з моралі громадян на такий перебіг демократичного формування думки і волі, який мав би обґрунтувати сподівання на співмірний з глуздом результат.

4. Отже, “політична відкритість” як вищий вияв тих умов комунікативности, за яких може реалізуватися дискурсивне формування думки і волі публіки громадян держави, придатна як головне поняття нормативно укладеної теорії демократії. У такому ж сенсі Дж.Коген визначає поняття „deliberative democracy“ (демократія домовлень) так: “Поняття демократії домовлень корениться в інтуїтивному ідеалі демократичних асоціацій, у яких правовизначення домовленостей та умов єднання відбувається через відкрите обговорення та обмін арґументами між рівноправними громадянами. За такого порядку громадяни відповідають як співучасники за розв’язання проблеми колективного вибору через громадськи відкрите обговорення і свої основні інституції розглядають як легітимні тією мірою, якою вони встановлюють рамки для вільного відкритого обговорення”... Таке дискурсивне поняття демократії покладається на політичну мобілізацію та використання комунікативности, наділеної творчою ефективністю. Одначе тоді слід показати, що конфліктні суспільні матерії назагал можуть бути врегульовані раціонально, тобто в спільних інтересах причетних; а по-друге, слід пояснити, чому засіб громадського відкритого аргументування та обговорень придатний для такого розважливого формування волі. Бо інакше ліберальна модель буде утримувати за собою рацію своїми передумовами, що “урівняння” непримиренно конфліктуючих інтересів можна досягти не інакше як внаслідок боротьби, провадженої за конкретною стратегією.

Отож, за останні два десятиліття Джон Роулз і Рональд Дворкін, Брус Аккерман, Поль Лоренцен і К.О.Апель доводили можливість раціонального вирішення проблем прагматичної політики, які ґрунтуються на моральних засадах. Ці автори детально розтлумачили “моральні засади”, за якими можна з позапартійних позицій подавати судження про речі, що стосуються загальних інтересів. Як вони незмінно формулюють та обґрунтовують засади універсалізації та моральні принципи в цих розширених обговореннях, ми мали б зрозуміти, що узагальнення інтересів і помірне застосування норм, котрі втілюють такі загальні інтереси,... може і цілком надійне підґрунтя. Зважаючи на це, ми разом з К.О. Апелем... опрацювали дискурсивно-етичний підхід,... де аргументація виділяється як прийнятна методика розв’язання морально-прагматичних проблем. Це і є відповідь на друге із двох згаданих питань. Лише дискурсивна етика не зазіхає на те, що через нормативний зміст потрібних прагматичних передумов аргументуваття взагалі можна встановити загальний принцип моральности. Цей принцип більше стосується дискурсивної реалізації нормативних вимог учасників обговорення. У такому прочитанні з’ясування політичних питань, якщо це торкається моральних засад потребує тільки організації громадськи відкритого праксису обговорення.

Попри те, що найголовніші питання політики майже завжди стосуються ще й моральних аспектів, звісно, не всі питання, які за інституційними визначеннями вимагають вирішення через політичні інстанції, позначені високою моральністю. Політичні контроверсії часто стосуються питань прагматики, інтерпретації стану справ, їх з’ясування, прогнозів тощо. Одначе існують проблеми широкого спектра значущости, так звані питання життя і смерти, часто вони взагалі далекі від справедливости, а торкаються (як-от питання добробуту) етично-політичного самоусвідомлення – хай це стосується суспільства загалом чи окремих субкультур. Переважна більшість конфліктів, нарешті, постає із колізій групових інтересів і стосується проблем розподілу, які можуть бути розв’язані тільки через досягнення компромісів. Але таке диференціювання в межах діапазону постановки питань, що вимагають політичного вирішення, не виступає ні проти надання переваги моральним міркуванням, ні проти арґументаційної форми політичної комунікативности взагалі. Прагматичні питання часто неможливо відокремити від оцінювальних і, само собою зрозуміло, вони вимагають арґументаційного опрацювання... Етично-політичне самоусвідомлення того, як ми, хто належить до якогось конкретного загалу, хочемо жити, слід принаймні узгоджувати з моральними нормативами. Обговорення має спиратися на обмін аргументами; а чи ведуть вони до справедливих компромісів, істотно залежить від умов ведення процесу обговорення, і саме їх слід оцінювати з позицій моралі.

Дискурсивно-теоретичний підхід має ту перевагу, що дає змогу специфікувати ті комунікативні передумови, котрі мають бути дотримані в різних формах аргументування та домовлянь, якщо від результатів таких обговорень сподіваються розважливосте. Цим він дає змогу міркувати про практичні соціологічні можливості досягнути порозуміння.

5. Оскільки дискурсивне поняття демократії передусім має бути з’ясоване і правдоподібно викладене в межах якоїсь нормативної теорії, то залишається відкритим питання, як за умов соціально-державних масових демократій можна було б облаштувати дискурсивне формування думки та волі, щоб подолати розбіжності між виявом особистого інтересу та орієнтуванням на загальний добробут, між ролями клієнта і громадянина держави. У передумовах комунікативности кожного праксису аргументування передбачена вимога понадпартійности та сподівання того, що власні преференції учасники щоразу піддають сумніву й переступають через них. Виконання цих обох передумов навіть повинно бути введене в ранг рутини. Сучасне природне право відповіло на цю проблему введенням легітимного правового примусу. А на похідну проблему, як політичну владу, необхідну для правового примусу, може зі свого боку стримувати морально, відповів Кант ідеєю правової держави. Дискурсивно-теоретичне розгортання цієї ідеї виливається, зрештою, в уявлення, що право буде застосоване саме проти себе: воно має ще й забезпечувати дискурсивний режим, за яким вироблення і застосування правових програм має відбуватися за умов аргументованого обговорення. Це означає інституціювання правових процесів, котре забезпечить що-найістотніше виконання вимогливих передумов комунікативности щодо чесних обговорень і непідвладного примусові аргументування. Здійснення комунікативної дії вимагає цілковитого залучення всіх причетних до обговорення рівноправности партій, відсутности примусу у взаєминах, відкритости тем і пропозицій, та можливости перегляду результатів тощо. У цьому контексті правові процедури служать для того, щоб у реальному суспільстві здобули право на існування селективні примуси просторового, часового і речового різновиду, надати їм чинности в межах іде­ально підпорядкованої комунікативної спільноти...

Наприклад, правило більшости можна розуміти як домовленість, що дискурсивне (якщо це можливе) і, зрештою, орієнтоване на істинність формування думки узгоджується з вимушеним, визначеним у часі формуванням волі. За дискурсивно-теоретичним прочитанням рішення більшости має дотримуватись якогось внутрішнього стосунку до праксису аргументування, звідки випливає решта інституційних заходів (як, наприклад, вимога обґрунтовувати, правила розподілу тягаря доказування, повторні читання законопроектів тощо). Рішення має приймати більшість голосів так, що зміст його має право на чинність як раціонально вмотивований, одначе ймовірний помилковий результат, схвалений тимчасово під тиском рішення припинити дискусію про правильний розв'язок проблеми. З такої ж самої позиції правового інституціювання загальних умов комунікативности для формування волі можна розуміти ще й інші інституції, наприклад, регулювання складу та процедури роботи парламентських органів, відповідальности та імунітету обраних представників, а також політичний плюралізм багатопартійної системи, вагомість народних партій, програмне поєднання різних інтересів тощо.

Дискурсивно-теоретичне тлумачення нормативного сенсу інституцій відкриває також перспективу введення і випробування нових інституційних структур, які могли б протистояти перетворенню громадян держави на клієнтів. Вони мають диференціювати дистанцію між обома ролями, розриваючи короткозамкнутий кругообіг між власними, безпосередніми преференціями та узагальненим партикуляризмом організованих інтересів. Сюди належить оригінальна ідея пов’язувати „multiple preference ordering“ (домагання множинних преференцій) з вотумом виборців... Такі ініціативи мали б спиратися на аналіз засобів стримування, які є у побудові, і які кондиціонують громадян держави до готовности підпорядковуватись неполітично, мислити рефлексивно, піднісшись над уявленнями про минущі власні інтереси. Іншими словами, дискурсивно-теоретичне розкодування демократичного змісту державно-правових інституцій має бути доповнене за допомогою критичних досліджень ефективних механізмів відчуження громадян від політичного процесу в соціально-державних масових демократіях...

6. Нормативне наповнення поняття демократії стосовно дискурсивних за формою процесів творення цінностей та норм у відкритій комунікативності, звичайно, не вичерпується належною інституційною побудовою на рівні демократичної правової держави. Воно радше поширюється на формально укладені процеси комунікативности та схвалення рішень. Корпоративно організоване формування думки, що веде до відповідальних рішень, може виправдовувати мету кооперативного пошуку істини настільки, наскільки це допустимо для вільного плавання цінностей, тем, пропозицій та аргументів у політичній комунікативності. Це мав би уможливити основний закон, одначе закріпити все організаційно – неможливо. Дискурсивно-теоретично обґрунтоване сподівання розважливих результатів ґрунтується радше на узгодженості інституційно укладеного формування волі зі спонтанними, не маніпульованими комунікативними потоками, запрограмованими не на формування висновків, а на виявлення та усунення проблем і в цьому сенсі на не заорганізовану відкритість. Якщо ідея народного суверенітету має ще й знайти реальне застосування у висококомплексних суспільствах, то її слід вирішувати за конкретними тлумаченнями з боку корпорації, причетних та наділених повноваженнями членів якогось колективу.

Юрґен Габермас. Структурні перетворення суспільної відкритости – три ревізії. Зміна теоретичних меж // Структурні перетворення у сфері відкритости // - К.: Літопис. – 2000. - С. 18 – 37.

Дата добавления: 2015-05-22