Українська філософія XIX –XXст

До романтичного світогляду зробили значний внесок діячі української культури Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885 рр.), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897 рр.), Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861 рр.) та ін., які склали основу Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого в січні 1846 р. Засновником цього товариства був історик, мислитель М. Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Члени товариства створили програми своєї діяльності, виробили «Статут».

Програма кирило-мефодіївців складалася з двох частин – зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня частина вміщувала думки про перебудову слов’янського світу на основі зближення окремих слов’янських народів. Внутрішня частина прогрпми стосувалася розвитку освіти, містила ідеї національного відродження. Провідними ідеями були: ідея єднання слов’янських народів та федерація на основі непорушної автономності кожного народу, вирахування прав, свобод особи, поширення освіти, літератури тощо. Але 28 лютого 1847 почалися арешти братчиків.

«Книга буття українського народу» стала історичною програмою спасіння людства через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок для його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства. Народ виступає спадкоємцем, що несе божественну спадщину. Сама ж Україна повинна стати вільною, незалежною і посяде почесне місце в Союзі Слов’янськім. «Так соборно, разом з визволенням усіх слов’янських народів, мислилось визволення українського народу. В «Книзі буття» автор висловив думку про українську народну пісню, поезію, які пронизані глибоким духовним сенсом» [14, 216].

У філософській праці «Дві руські народності» через порівняння характерів двох східнослов’янських народів (росіян і українців) він змальовує низку відмінностей, а саме:

1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал;

2) для росіян характерним є «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе». В Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні панував «дух терпимости», неприязнь в українців до інших народів вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі»;

3) росіяни – «народ матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу;

4) росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь «холодність до краси природи», а українці люблять природу, тому «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її...», в ній «усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то надії, то осуду»;

5) так само і любов до жінки – матеріальна у росіян, духовна в українців;

6) в релігії – у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, форму, на «букву»; в українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол через обряд, через букву», їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять;

7) в суспільному житті у росіян панує «стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих ідей під владою загальних, нерушима законність загальної волі і придушення особистої волі, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу «особистій свободі», добровільному об’єднанню тощо [14, 217 – 218].

Український письменник, етнограф, історик та видатний мислитель Пантелеймон Куліш займався питаннями української державності, національної культури тощо. Основним принципом є принцип «подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі». Головну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій найсуттєвішим є «серцем». Завдяки йому людина здатна спілкуватися з Богом. Тому важливо, щоб серце було чистим, храмом Божим. Саме «селянська» філософія є істинною, тому що іде від Євангелія. Тому він закликає втікати від міського життя і йти на село.

Т. Г. Шевченко є не тільки борцем проти соціальної несправедливості, а й палким прихильником національного визволення українського народу. Він виступав за дружні стосунки з братніми народами, проповідуючи принцип рівності та чесності у таких стосунках.

Проблема людини займає у нього центральне місце, людина знаходиться в центрі всього буття. Природа – це віддзеркалення внутрішнього життя людини. У його творчості людина і природа, природні явища і земля прагнуть гармонії, з’єднання частин в єдине ціле, де панує глибока моральність, налаштованність на очищення і всепрощення. Але, Шевченко висловлює протест Всевишньому, оскільки загострилася проблема соціальної несправедливості, на тлі якої страждають покірні і добрі люди.

Негативно поет ставився до пишності та церемоніальності церковних служб, де священики поводили себе непристойно, забуваючи про істинну віру, в якій людина прагне досягти божественного Абсолюту, а, той, в свою чергу, намагається наблизитися до людини.

П. Юркевич (1826 – 1874 рр.) є продовжувачем специфічного філософського напрямку – кордоцентризму, започаткованого Г. Сковородою. Філософський доробок П. Юркевича можна визначити як «філософію серця». «Філософія серця» П. Юркевича є філософсько-антропологічною концепцією в якій людина розглядається як індивідуальність, а людське серце є носієм тілесних сил людини, осередком духовного і морального життя людини.

П. Юркевич вважав, що мислення не вичерпує усієї повноти духовного життя людини, а досконалість її мислення не може визначити усіх особливостей людського духу. Саме серце людини здатне накопичувати почуття, вчинки, уявлення та набувати особистісного спрямування у світлі духовної істини.

Завдяки серцю можна знаходити та висловлювати такі стани, які є недоступними абстрактному знанню людського розуму. Процес кордоцентричного сприйняття формується не в голові людини, не в раціональних підвалинах її мислення, а в її серці.

П. Юркевич сприймав реальність урізноманітненою, плюралістичною, складеною з трьох компонентів: ноуменального світу – «царство» вічної правди, реального світу – царства розумних істот, феноменального світу – «царство» примарного існування тілесності. Важливою виявилася рівновага та гармонія між цими компонентами, які повинне сприйняти та пропустити крізь себе людське серце. Згідно з Юркевичем, у серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону. Серце людини – це найголовніший центр людської тілесної організації, крім того, воно виконує функції духовного керманича і виступає осередком морального життя людини.

На другу пол. ХІХ – першу пол. ХХ століття припадає життя видатного мислителя, засновника вчення про ноосферу В. І. Вернадського. На думку дослідника, людство перетворилося на загально планетну силу, а діяльність суспільно організованих розумних істот призвела до утворення ноосфери – надскладної системи (від гр. «ноос» – розум). Людина, наділена розумом – здатна загострити ситуацію в біосфері, що, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків. Отже, проблема збереження біосферних процесів – це одна з найсуттєвіших проблем людства, оскільки є умовою збереження життя на землі.

Його вчення є узагальненням величезного досвіду про єдність людини і природи. Вченого турбувала проблема відповідальності науковців за використання наукових досягнень, які можуть нашкодити навколишньому середовищу та людству. В. І. Вернадський визнавав необхідність тісної взаємодії філософського мислення та наукової думки. У соціально-політичних поглядах В. І. Вернадський виступав проти насильства, за свободу мислення.

В. Липинський (1882 – 1931 рр.) – феноменальний науковець, який виклав своє бачення історичного процесу. Центральною темою творчості В.Липинського виступали національні питання та процес державотворення. Головним державотворчим чинником повинні бути елітарні аристократичні кола, яким відводилася важлива роль при розв’язанні суспільних проблем. Нація повинна народжуватися від держави, а саме від територіально-політичної єдності.

В. Липинський був переконаний у тому, що державна єдність сприяє формуванню та становленню нації. Оптимальною для України формою державного устрою, на його думку, повинна бути монархія, яка б спиралася на меншість (аристократію).

На думку В. Липинського, кожний народ повинен пережити період монархії, оскільки відсутність абсолютної монархії на дасть можливості створити власну державність.

Крім того, В. Липинський високо оцінив духовний потенціал селянства, яке повинно бути, на його думку, носієм справжньої національної ідеї. Селянство повинно втілити в собі безкомпромісну суспільну силу, яка в майбутньому здатна виконати відновлюючу роль у процесі відродження України.

В.Липинський висловив думку про те, що всі мешканці Української землі мають право бути повноправними громадянами Української держави.

Відчутний вплив справив на вітчизняну філософську думку глибокий аналітик Дмитро Донцов (1883 – 1973 рр.). Дмитро Донцов у своїх працях дотримувався ідеї про цілковиту самостійність української держави. На його думку, українська держава повинна набути статусу самостійної та незалежної країни. Філософські погляди Д. Донцова схилялися до того, що вирішальну роль в розвитку нації повинна відігравати еліта та носили характер волюнтаризму. Нація – це самодостатня цінність, а держава повинна виконувати роль гаранта та захисника національних ідей та інтересів.

Суспільно-гуманітарні погляди Д. Донцова зводилися до розгляду ірраціональної волі як основи окремого індивідууму, суспільства та народу. Мислитель виступав палким прихильником успішної реалізації виваженої національної ідеології.

Після Другої світової війни відбуваються певні зміни і певне відродження філософії, зростання професійного рівня філософів, оновлення проблематики. У 60-х роках XX століття, під час хрущовської «відлиги», філософія набула відповідного статусу і отримала можливість піднімати ті теми, на які раніше накладалося партійне табу.

70-80 роки відзначилися новою генерацією вчених, які активно почали досліджувати світоглядну проблематику, процеси пізнання, глибинні сфери інтелектуальної діяльності. Доречним буде згадати такі прізвища українських філософів як П. Копнін, В. Шинкарук, І. Бичко, А. Бичко, С. Кримський, М. Попович та інші.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Хто такі книжники? Як позначився їх вплив на становлення української філософської думки?

2. В чому полягає ідея «сродної праці» у філософії Г. Сковороди?

3. Який вплив здійснило Кирило-Мефодієвське товариство на розвиток вітчизняної філософії?

4. Визначте співвідношення вчення про серце в філософії Г. С. Сковороди та П. Юркевича?

5. Сформулюйте філософську позицію Т. Шевченка щодо внутрішнього життя людини.

6. Дати оцінку В. Липинському і Д. Донцову як представникам української національної ідеї.

7. У чому полягає сучасне значення ідей В. Вернадського?

8. Що таке ноосфера та яка її роль у житті сучасного суспільства?

Дата добавления: 2015-05-22