Католицизм, його догматика

Католицизм є одним з трьох головних напрямів у християнстві. Як окрема конфесія католицизм має низку особливостей у віровченні та структурі релігійних організацій, що пов’язано з особливостями розвитку західноєвропейських культури. Загалом першоджерелами своєї віри католики вважають Святе Письмо, а також Святий Переказ, до якого додаються також енцикліки й послання Пап. Першою догматичною особливістю католицизму, яка відрізняє його від православ’я, є догмат про філіокве, який визначає походження Святого Духу не тільки від Бога-Отця, але й від Бога-Сина. Власне трактування цього догмату стало основною причиною непорозуміння між католицизмом і православ’ям.. Другою догматичною особливістю католицизму є наявність догмату про Чистилище. Згідно з католицьким віровченням, душі померлих грішників, які не мали прощення гріхів за життя, перед тим, як потрапити в пекло або в рай, отримають очищення у вогні. Душі певний час перебувають у чистилищі й подальша їх доля може бути поліпшена «добрими справами» близьких і рідних в пам’ять про померлого. Під «добрими справами» католики розуміють молитви, праведне життя, активну участь у богослужіннях, матеріальну підтримку церкви. Концепція про «надлишкові заслуги» орієнтує віруючих на діяльність у повсякденному житті, спрямовану на виконання християнських обов’язків перед іншими людьми й церквою. Вважається, що всі «добрі справи» збираються й містично поповнюють скарбницю католицької віри. З огляду на те що католицька церква вважала себе уособленням містичного тіла Ісуса Христа, вона самостійно могла розпоряджатися цією скарбницею, тобто розподіляти її серед нужденних віруючих. Цього вчення також немає в православній вірі. Особливістю католицького віровчення була теорія та практика індульгенцій. Католицька церква виходила з того, що вона мала великий «запас добрих справ», які можна не тільки продати бідним людям, але й частково продати за гроші з благородною метою подолання людської гріховності. У ХVІст. католицька церква заборонила продаж індульгенцій. Католицьке віровчення характеризується особливо пристрасним поколінням Богородиці, матері Ісуса Христа – Діві Марії, вона сприймалася «пречистою» й «вічно незайманою», а на Вселенському соборі її було офіційно визнано Богородицею. На відміну від православ’я, католицизм проголошує догмати про непорочне зачаття самої Марії її матір’ю Анною, а в 1950р. було затверджено догмат про тілесне вознесіння Богородиці на небо.. Таким чином культ Марії Богородиці став на один рівень з поклонінням самому Богу. Особливо значущим для католицизму став догмат про непомильність і верховенство Папи Римського над усім християнським світом. Цей догмат було прийнято на Першому ватиканському Соборі. Згідно з рішенням цього собору Папа Римський виступає в питаннях віри з «амвону», тобто як пастир усіх християн, що визначає його здатність бути непомильним на всі часи. Католики розвивали своє віровчення, керуючись так званим «принципом догматичного розвитку». Вони вважали за можливе інтерпретувати біблійні істини згідно з вимогами практики культової діяльності для кожного нового етапу історичного розвитку католицизму. Тому після Сьомого Вселенського Собору католики продовжували самостійно скликати Вселенські Собори, на яких аналізувалися й розвивалися засади католицької догматики. Католицизм відрізнявся від інших християнських напрямів і процесом богослужіння. У католицькій церкві люди сидять під час богослужіння тощо. При оформленні інтер’єру католицького костелу використовують скульптурні зображення, а в православ’ї домінуючою окрасою храму є ікони. Проте домінуючою особливістю сучасного католицизму є його організаційна будова, яка у своїй основі має єдину організацію на чолі з Папою Римським. Він став абсолютним авторитетом і керуючим справами католицької єпархії. Римські ієрархи створили окрему оригінальну державу, яку очолює Папа Римський – Ватикан. Сьогодні Ватикан всю свою діяльність спрямовує на розвиток і зміцнення католицької віри у світі, виступає гарантом порятунку й отримання Царства Небесного послідовниками католицизму. Поряд з цим католицька церква виступає на захист прав людини, за забезпечення умов збереження родинних цінностей, подальшу євангелізацію населення. Велику увагу Ватикан приділяє проблемам війни та миру, особливого значення набуває програма Ватикану в подоланні духовної кризи цивілізації шляхом популяризації й розвитку цінностей християнської культури, утвердження морального пріоритету католицької церкви в житті суспільства, гуманзіції людських відносин й активної протидії бездуховності та моральному занепаду сучасної цивілізації. Сьогодні католицизм став однією з наймасовіших релігійних конфесій чисельністю понад 1 млрд. послідовників. Він домінує щонайменше в п’ятдесяти країнах світу. Географічно католицизм найбільш поширений в Америці та країнах Західної Європи, значна кількість його громад є на Африканському та Азійському континентах.

20. Реформація та виникнення протестантизму.

Виникнення третього напряму в християнстві – протестантизму – зумовлено розколом, який стався всередині католицької церкви під впливом Реформації. Відомо, що Реформація була наслідком глибокої кризи католицизму й показником того, що попереднє феодальне суспільство не могло досягти соціальної мети – подолати надмірну гріховність і підготувати їх до приходу Царства небесного. Кризу католицизму зумовили такі явища, як надмірне обожнення Папи Римського, численні зловживання духовенством своїм становищем, компрометаційна діяльність інквізиції, претензійність католицького духовенства відпускати будь-які гріхи, продаж індульгенцій, складна культова діяльність церкви, деморалізація серед віруючих, підтримання ідеї»благочестивої омани». Безпосередньо Реформація розпочалася в Німеччині та Швейцарії, а головним її натхненником та організатором став М.Лютер – автор відомих «95 тез», адресованих керівництву католицької церкви. У результаті «критичної перевірки» догматів тогочасного католицизму протестанти визнали істинним лише два таїнства із семи(хрещення та покарання), було відмінено пости й більшість церковних свят. Але найголовнішим було те, що протестантизм зосередив увагу на індивідуальній відповідальності за власний порятунок перед Богом. Так почалася викристалізовуватись одна з головних ідей протестантизму – так зване «узагальнене священство». Протестанти вважали, що існує загальна Благодать Божа, яку людина отримує одразу після хрещення, тому миряни й духовенство є рівними в своєму ставленні до Бога і Бога до людини. Церква стає союзом братів і сестер, а не ієрархічною структурою керуючих і підлеглих, кожна віруюча людина може сама мати власне спілкування з Богом ці має право на проповідь Божих істин. Ще одним важливим принципом протестантизму стала ідея «мирського аскетизму, яка також кардинально вплинула на культ і повсякденне життя віруючих. Протестанти вважали, що католицька церква створила неправомірну модель можливого порятунку через хибно трактовані поняття «терпіння та «добрі справи». Інакше кажучи, католицизм пропонував порятунок не через віру, а через зовнішню поведінку. Теоретики реформації такій лицемірній позиції протиставили модель релігійної поведінки, що орієнтувала не на механічне накопичення «добрих справ», а на такій спосіб життя, що веде до «щиросердного спокутування гріхів власною вірою» Принципи мирського аскетизму орієнтував протестантів на необхідність жити таким життям, яке у повсякденних формах було б логічним продовженням служіння Богу й сприяло порятунку душі. Засадничою ідеєю протестантизму стала також ідея «дешевої церкви». Теоретики протестантизму говорили про те, що життя людини є наслідком визначеності насамперед з боку Бога, а ставлення кожної людини до Бога є приватною справою. Віруюча людина має особисті гріхи й несе за це власну відповідальність. Тому для її порятунку не потрібно жодного посередника, на роль якого претендує католицька церква. Таке критичне ставлення до церкви привело до того, що протестантизм ліквідував покоління іконам в християнському культі, відмовився від інших обрядів і церемоній. У протестантських молитовних будинках залишилися голі стіни й кафедра для проповідника. Богослужіння було зведено до молитви, проповіді, спільного співу псалмів і читання Біблії. Водночас було відкинуто культ ченців, поклоніння мощам, реліквіям. Теоретичною засадою критики протестантизмом атрибутів католицького культу була концепція переосмислення взаємодії матеріальних предметів зі Святим Духом. Католицька церква визнавала, що в деяких предметах культ існує Божий Дух. На противагу цьому протестанти створили концепцію згідно з якою всі культові предмети поділялися на священні й не священні. Священний предмет не можна продати або купити або ж забрати. Протестанти вважали, що предмет набуває священного і сакрального значення лише під час його взаємодії з віруючою людиною, саме ця мить індивідуальної віри у святість предмета робить його священним. А це означає, що коли віра відсутня, то предмет втрачає святість. Епоха Реформації й поява протестантизму – це період загострення міжрелігійних конфліктів, формування в європейській правовій культурі принципів свободи совісті, віротерпимості, інших політичних подій. Протестантизм у політичному сенсі дав змогу по-новому переосмислити принципи взаємодії держави та церковних організацій, відкинути реакційний теократизм, звільнитися від консервативної релігії та церкви. Церква ставала лише інститутом держави. Не зважаючи на те що згодом протестантизм розколовся на безліч громад і сект, можна умовно говорити про два етапи його історичного розвитку: ранній протестантизм Хвіст., коли було сформовано його основні напрями, – лютеранство, кальвінізм, англіканство: і другий – пізній, або після реформаційний напрям, до якого належать методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники.

21. Християнська церква в Київській Русі.

У X ст. за князювання Володимира Великого (980—1015) завершилося об’єднання східнослов’янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов’янську релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського палацу. Володимир хотів, аби новий пантеон богів дав змогу язичникам усвідомити себе підданими єдиної великої держави, а не лише членами маленьких родоплемінних громад. Очолити цей пантеон мав Перун — ідол зі срібною головою й золотими вусами. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних і культових зв’язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження християнства на Русі було історичним і логічним, але використання насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.

Офіційний акт проголошенні християнства державною релігією Київської Русі відбувся згідно з літописними свідченнями 14 серпня 988 р. За наказом князя Володимира киян хрестили в м. Києві у річці Почайні. Напередодні князь наказав знищити пантеон язичницьких богів (який, до речі, він сам і запровадив).

Після хрещення Київської Русі Церква стала підпорядковуватися Константинопольському патріарху. ВІН призначав митрополита, який зазвичай був греком і представляв інтереси Візантії.

Офіційне хрещення Київської Русі призвело до двовір’я. Неприродність різкої зміни релігійного життя викликала серед пересічних людей певний супротив християнству. Тому вони водночас сповідували і християнство, і язичництво. Християнство охоплювало особисті виміри життя (давало відповідь на питання про сенс життя тощо), а язичництво віддзеркалювало потреби повсякденної господарської діяльності. Двовір’я було не тільки періодом гострої 5оротьби двох релігійних систем, але й часом взаємних конструктивних впливів. Відомо, що християнські храми будувалися на місцях язичницьких капищ, Різдво Христове пов’язувалося з язичницьким святом Коляди (звідси різдвяні колядки), свято Івана Хрестителя – з язичницьким святом Купала тощо.

22.Уніатська (греко-католицька) церква

На території України перші громади греко-католиків з’явилися наприкінці XVI – у першій половині XVII після Брестської(1596) та Ужгородської (1649) церковних уній. Об’єктивною передумовою до церковної унії стала Люблінська політична унія (1569). Після реального запровадження Брестської та Ужгородської уній виникло нове поле міжрелігійних суперечностей, головною причиною яких стало використання насильства як методу залучення пересічних віруючих до греко-католицизму.

Та, незважаючи на це, греко-католицизм поширювався в Західній Білорусі, Західному Поділлі, Галичині, Волині, Київщині. Унія та її громади діяли на Закарпатті, у Сх. Словаччині, землях Угорщини та Румунії, де жили українці.

Варто зауважити, що греко-католицизм не був самостійною релігійною течією, а лише певною формою релігійної організації, створеною римською курією, православними ієрархами, політичними діячами держав-учасниць.

Особливого значення греко-католицизм набув у Зх. Україні. На цих територіях греко-католицька церква сприяла збереженню національної свідомості українців, розвитку мови, книгодрукування, захищала національну культуру, розвивала освіту. На східних територіях вплив греко-католицизму був короткочасний і менш позитивний.

Після входження України до складу Російської імперії на територіях, які відійшли від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє існування. Після другого і третього поділу Польщі та приєднання до складу Росії Правобережної України, Зх. Волині та Білорусії вплив уніатства значно знизився. Уніатська церква залишилась лише в Галичині.

Піднесення УГКЦ в Галичині сприяло зростанню національної свідомості галицьких українців наприкінці XIX — на початку XX ст., але водночас і регіоналізації греко-католицизму, який як історично всеукраїнське об’єднання нині видається як суто галицька (західноукраїнська) конфесія.

Після Другої світової війни та приєднання Галичини та Закарпаття до СРСР радянська влада ліквідувала тут уніатство, значна частина греко-католицького духовенства зазнала репресій.

Ідею офіційної ліквідації уніатства обстоювала й провокувала державна влада. Вона грубо втручалась у церковне життя греко-католиків.

УГКЦ продовжувала існувати за межами СРСР та інших соціалістичних країн, а також у місцях заслання прихильників уніатства — в Сибіру та Казахстані.

З 1989 р. у зв’язку з лібералізацією політичного життя в СРСР почалося бурхливе відродження УГКЦ в Україні.

Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається статусом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (1991 р.). УГКЦ очолює єпископ-кардинал, який стоїть також на чолі Синоду церкви, на засідання якого викликають усіх єпископів. Греко-католицька церква перебуває під юрисдикцією римської курії та керується Ватиканською Конгрегацією східних церков. Синод УГКЦ створив важливу для її діяльності патріаршу курію.

23.Іслам, його догматика та особливості сучасного етапу розвитку.

Іслам є однією з наймолодших світових релігій. Іслам (від араб. – „покірність”, „віддання себе Богу”) має також іншу назву – мусульманство. Цей релігійний напрям зародився серед арабських племен Західної Аравії в період відходу в минуле давніх цивілізацій та зростання торговельних культурних центрів. Віровчення в ісламі викладене в головній та „священній книзі” мусульман – Корані й Суні. Щоб зрозуміти цю релігію, виокремимо основні догмати ісламу:

Нині іслам за кількістю послідовників є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, кількість мусульман у світі становить від 800 млн до 1 млрд чоловік. Вони проживають більш як у 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко.

Піднесення економічного й політичного розвитку арабських країн у 70-х роках XX ст. дає підстави говорити про феномен ісламського «відродження». Його характерними рисами є подальший симбіотичний союз ісламу й політики, ісламу й націоналізму, ісламу й культури. Узагальнюючими лозунгами сьогодні є лозунги захисту ісламської культури від західної цивілізації, протиставлення західній культурі ісламської справедливості, ісламської винятковості.

Останнім часом посилилася діяльність ісламських фундаменталістів, їх крайні прояви вийшли за межі Іраку, Ірану, Лівану, Єгипту, Афганістану, Алжиру, Франції тощо. Сьогодні вони вже кваліфікуються як тероризм, від якого потерпають майже всі великі держави західної цивілізації (від США до Європи).

У сучасному світі з’явилися міжнародні ісламські організації, наприклад, Всесвітній ісламський конгрес (ВІК), який має статус консультативної організації в ООН, філії ВІК працюють сьогодні в 60 країнах світу.

У 60-х роках в Мецці було засновано Всесвітню ісламську лігу. Очолює цю ортодоксальну організацію установча рада на чолі з генеральним секретарем. Ліга має також консультативний статус в ООН. Знаною є діяльність Ісламської конференції, до складу якої входить 46 держав.

Дата добавления: 2015-05-22