Хрuстuянська мораль i господарська дiяльнiсть. 2 страница. Класифікація по числу вступаючих в причинний зв’язок явищ: простої, складові, однофакторні, многофакторні

Класифікація по числу вступаючих в причинний зв’язок явищ: простої, складові, однофакторні, многофакторні, системні, несистемні і інші.

90. Проблема сутності людини у філософії, людина як цілісність.

У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.

Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.

Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності, а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності

Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю – ось у чому полягає вищий смисл життя людського.

91. Поняття практики у філософії.

Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як сусп-на, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за допомогою і в межах відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізненно не вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл. в поняття “практика”.

Під прктикою рзуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі історичного розвитку. Практична діяльність має сусп. хар-ер і виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєня та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями як “діяльність”, “праця”, “вир-во”.

92. Проблема пізнання в філософії.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

93. Наука як гносеологічний та соціальний феномен.

Наукове пізнання пов’язане з функціонуван-ням особливого соціального інституту – науки. Наука – це не тільки система знань, а й діяльність, підкорена виробництву знань. Наука є система понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспіль-ства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її питома вага постійно зростає.

Наука виконує такі основні функції:

Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів пов-сікденного досвіду. Для опису цих об’єктів н. виробила спеціальну мову, а для безпосереднього впливу – створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо).

Наука формує специфічні способи обгрунтування істинності знань: експерименталь-ний контроль за одержанням знань, виведення одних знань в інших, правильність яких вже доведена.

За предметом дослідження науки поділяються на:

Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, в природних науках одним із головних способів дослідження є експеримент, а в суспільних – статистика.

В науці розрізняють емпірічний та теоретичний рівень.

У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Тобто, чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності.

94. Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання. Сенсуалізм та раціоналізм.

Існує два основних типи пізнання:

- почуттєве пізнання з використанням органів почуттів, при якому у людини виникає відчуття сприйняття матеріальних об’єктів;

Специфіка: факт об’єктивного перетворюється в факт свідомості

Характер: соціально-історичний;

Форми:

- відчуття (єдине джерело наших знань);

- факт свідомості (пізнання суб’єктивного образу);

- образ (ідеальна форма відображення предмета);

- сприйняття (цілісний образ матеріального предмета);

- уявлення;

- емоції;

- раціональне особлива, універсальна, необхідна, логічна система, сукупність особливих правил, визначальна здатність осягати мир.

Основна форма: поняття

Специфіка: при раціональному пізнанні ми спираємося на вивчення реальних, конкретних предметів як матеріальних об’єктів, але одночасно йде пізнавальний процес.

У реальному пізнанні почуттєве і раціональне знаходиться в єдності і взаємодії, виділяючись в двох типах діяльності:

- практична;

- теоретична, як особливий вигляд труда;

Сенсуалізм вчення в гносеологии, визнаючим відчуття єдиним джерелом пізнання.

Сенсуалізм приводить до матеріалізму (відчуття виступає як відображення об’єктивної реальності), або до суб’єктивного ідеалізму (відчуття виступає як відображення суб’єктивного).

Раціоналізм відносна, стійка сукупність правил, норм, стандартів, еталонів духовної і матеріальної діяльності, загальноприйнятих членами даного суспільства.

95. Проблема соціального пізнання, його специфіка.

Пізнання – це такого роду функціону-вання свідомості, врезультаті якого виникають нові знання.

У соціальному пізнанні людина має справу з результатом власної діяльності, а значить і з самим собою. Будучи суб’єктом пізнання, людина виявляється разом з тим і його об’єктом. У цьому значенні соціального пізнання є суспільна самосвідомість людини, в ході якого вона відкриває для себе і досліджує свою власну історично пізнавальну, суспільну суть. У соціальному пізнанні все обертається в сфері людського: об’єкт – самі люди, результати їх діяльності, суб’єкти пізнання також люди.

96. Загальнологічні методи пізнання.

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп. практикою людства. Це ідеальна духовна форма вивчення навколишнього світу.

Методи:

- теоретичний – виявлення системи узагальненого достовірного знання про той або інший фрагмент дійсності. Складає духовне, уявне відображення і відтворення навколишнього світу;

- практичний – специфічно свідома, почуттєво-предметна діяльність.

Практика – основа пізнання. Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосердньою діяльною моделлю об’єкта.

Як логіко-дискурсивний, так і інтуітивний спосіб пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось “прихованого” від безпосерднього погляду, але розкриття здійснюються по-різному. Логічне передбачення – є “аналітичним передбаченням”. Аналітичне передбачення – високоефективний спосіб наукового пізнання. Логіка та інтуіція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуіції прирікає мислення на беззмістовність. Інтуіція ж без логіки перетворює мислення на “відображення безпосередньо даного. Інтуіція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а як взаємопрони-каючі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежувати досвідне пізнання як сферу панування інтуіції: теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуіції чи логіки у вказаних сферах.

97. Поняття суспільно-економічної формації, його місце в історії філософії.

У сучасн. філ. співіснують два підходи до типології сус-ва, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного – формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи є проблема логіки, певного порядку і спрямованості істор. процесу. Формаційна теорія ґрунтується на розумінні сус-ва як соц.-ек. цілісності, тобто вирішальна роль відводиться ек. фактору. Розробка поняття другої сусп.-ек. формація належить Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Сусп-ек. формації – це конкретно-істор. типи сус-ва, послідовні “сходинки” істор. еволюції, що обумовлені певним способом вир-ва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед – формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб вир-ва детермінує усю різноманітність сусп. відносин і зв’язків. Основними елементами сусп.-ек. формації є базис та надбудова.

Суспільно-економ. формація розгля-дається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первісно-общинне, рабовласницьке, феодальне, кап.-комуністичне сус-во, такі ступені розвитку соціуму. Світовий істор. процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до другої. Формаційних підхід, на який спирався Маркс в аналізі сус-ва, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму до кап. саме на даному етапі істор. об’єктивні соц.-ек., технологічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток сус-ва. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення істор. розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджу-вати, що на любому етапі істор. соц-ек. відносини детермінують сусп. життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправ-ді, бо, історія є проявом творчої діяльн. людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачати. По-третє, реальна історія народів, сус-в, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого сус-ва. Отже, теорія формаційного розвитку сус-ва є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (18-19 ст.) і відображає об’єктивні тенденції саме цього періоду.

98. Суспільство як феномен, проблеми його осмислення у філософії.

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функ-ціонування розвитку – це головне завдання соціальної філософії.

Головною детермінантою сусільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Поняття “ сфера суспільного життя” відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори (матеріальні і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні).

Доцільно виділити такі сфери соціального життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання і ін.;

б) соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові;

в) духовна – широкий комплкс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр виробництва свідомості;

г) культурно-побутова – охоплює вироб-ництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта, виховання.

Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від свідомсоті та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами соціально-історичного процесу.

Вирішальний чинник виникнення суспільства – це труд, це людська діяльність в різних її видах, що створює і що об’єднує суспільство (матеріально-виробнича діяльність). У процесі труда виникають суспільні відносини. Їх відображення суспільна свідомість. Існування суспільства зумовлює наявність прогресивної спрямованості. Матеріально-рушійна сила суспільства має первинний і визначальний характер. Рух суспільства класова боротьба.

Основні тенденції розвитку суспільства:

Основний закон суспільства створення матеріальних благ на основі поліпшення зроблених відносин і засобів виробництва, а основний закон природи виживання найсильнішого.

99. Роль потреб, інтересів та ціннос-тей в житті людини та сустпільства.

Потреби – це фундаментальна риса, неповнорна суттєва характеристика. За багатством потреб, за їхнім характером, способами їх формування та реалізації можна значною мірою судити про рівень розвитку особистості. Високо розвинута особистість – це насамперед особистість з багатством розумних потреб, з високою культурою споживання. Потерби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби, власне, і здійснюється людська діяльність. Потреби становлять джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, діючи на процес формування та задоволення потреб особистості, одержує можливість спрямувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік. Людські потреби історично обумовлені, визначаються даним історичним типом суспільних відносин, соціальним середови-щем, у якому живе особистість, системою виховання даного сустпільства, а також самовихованням цієї особистості. У процесі розвитку суспільства відбуваються як якісні, так і кількісні зміни у системі потреб. Задоволення потреб у певних умовах породжує нові потреби. Останні додають нових, додаткових імпульсів розвитку мат. і дух. виробництва, поклика-ного створювати цінності, необхідні для задоволення як старих, так і нових потреб.

Потреби людини є основою її інтересів. Інтереси є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Вони, говорив Гегель, рухають народами. Справжні інтереси не завжди правдиво зображаються їх носіями. Часто буває, що про інтерси одних говорять інші. У суспільстві має місце складна взаємодія найрізноманіт-ніших, часто суперечливих інтересів. Неодміною умовою успішності політики держави є врахування цієї взаємодії, прогнозування її наслідків. Інтереси можна класифікувати: а) за суб’єктами; б) за сферами суспільного життя; в) за значен-ням; г) за тривалістю; д) за наявністю суперечностей і т.д.

На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її уявлення про цінності. Категорія ціннос-ті вдображає соціальне і культурне значен-ня мат. чи дух явищ, предметів для задово-лення потреб людини. Цінність того чи іншого об’єкта конкертно-історична. Об’єкт може бути цінним для однієї людини, нецінним для іншої. Цінності є фундаментом формування і регулятивної функції ціннісних орієнтацій особистості – складових частин її структури. Серед них – орієнтація на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяль-ності суб’єктів. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формуван-ня цінностей є культура. Суспільні ціннос-ті формуються поступово, через відбір пеіних видів поведінки і досвіду людей. Підсумком і метою тривалого прищеплю-вання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

100. Проблема соціального прогреса та його критерії.

Суть соціального прогреса в його суперечності. З одного боку – прогрес техніки, еволюція людини, вдосконалення форм експлуатації людини. З іншого боку – прогрес техніки приводить до руйнування природи, затвердження ідеалів гуманізму, пом’якшення вдач з розвитком цивілізації привело до страшних воєн, злочинності, наркоманії.

Головний критерій – об’єктивність соціального прогресу (розвиток продуктивних сил і самої людини). Свобода є продукт історичного розвитку. Свобода особистості – можливість всебічного розвитку людини і вияви його здібностей, суттєвих сил і людські якості

• ософія (ч. 3)

101. Проблема життя та смерті в філософії, життя як цінність.

Проблема життя - не досягаючи цілей в житті (родових, історичних), залишаючись незадоволеним ситуацією чоловік в цьому значенні істота, що постійно нереалізовується. Незадоволення породжує спонукальні причини творчою діяльністю. Але не всяка людина реалізовується як особистість. Саме тому задача кожної людини всебічно розвивати всі свої здібності.

Проблема смерті - біологічні можливості людини обмежені. Тому людина, продумано і осмислено приймаючи матеріалістичний світогляд робить важкий крок в прийнятті цього факту, що вимагає особистої мужності і сили духа, що в філософії називається стоїцизмом.

102. Поняття випадковості та необхідності, можливості та необхідності.

Необхідність і випадковість – філософські категорії, що виражають відношення до основи (сутності) процеса його окремих форм (виявів).

Необхідність – є те, що обов’язково повинно статися в даних умовах, однак в такій формі, яка залежить не тільки від сутності, що відбувається, але і від чого склалися умови його вияву. Форма необхідності може бути різною; по відношенню до основи процеса вона виступає як випадковість. З одного боку всі явища виникають під дією якоїсь причини, отже вони не могли не виникнути. З іншого боку, їх поява залежить від нескінченного числа різноманітних умов, при яких дана причина діє, їх поєднання, що непередбачається робить таке положення не обов’язково випадковим.

Можливість і дійсність категорії, за допомогою яких відображається розвиток матеріального світу. Категорія можливості фіксує об’єктивну тенденцію розвитку існуючих явищ, наявність умов їх виникнення або, як мінімум, відсутність обставин, перешкоджаючих цьому виникненню. Категорія дійсність являє собою будь-який об’єкт, який вже існує як реалізація деякої можливості. Перехід можливості в дійсність заснований на причинному зв’язку явищ об’єктивного світу.

103. Філософія неотомізму – історія та проблема.

Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Н. отримав офіційне визнання Ватікана.

104. Неотомізм

Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління.

Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини – неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одне. Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

105. Ділектика, як метод філософії.

Філософія не обмежується постулатом єдності світу. Переконання в тому, що світ у своїй основі є єдиним, – лише передумова послідовного теоретичного світогляду.

Об’єктивна реальність виявляє себе в різноманітності зв’язків і відношень, знаходиться у стані безперевної зміни й розвитку. Філософія і має своїм завданням відобразити багатомірний склад буття у системі чітких і гнучких понять і цим піднести відокремленні уявлення до рівня раціонального, логічно доведеного знання. Це завдання вирішує діалектика. Як учення про всебічні зв’язки, рух і розвиток вона уособлює культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямова-ність, можливості та перспективи.

Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду, обмін думками, зіткнення зустрічних суджень, діалог. Однак діалектику не слід зводити до мистецтва віртуозного оперування поняттями. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання. Діалектика може бути визначена як сукупність суб’єктивно усвідомлених, об’єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності людини.

Діалектика як сукупність прийомів і засобів пізнання, зрозуміло, не володіє монополією на істину. Так само вона не дає наставницьких директив та розпоряд-жень щодо розкриття таємниць світу і людини. Істина для неї – не готовий результат, а завдання для суб’єкта пізнання. Вона толерантна до будь-якого неупередженого погляду на реальність і є зразком високоорганізованого, логічного, культурно розвиненого і розкріпаченого мислення. У своїй цілісності вона є структурним утворенням – органічною різноманітністю взаємопов’язаних понять, які у своїй цілекупності дають відображен-ня сутністної побудови об’єктивної реальності. Як і буль-яка система, вона має внутрішню субординацію, власну ієрархію: приватні й переферійні поняття в ній підпорядковані спільним і загальним основам. Діалектика поділяється на структурні складові елементи різних гносеологічних і світоглядних функцій, значень, рівнів і рангів, тобто на принципи, закони і категорії.

106.Філософія Стародавньої Греції.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500 – 2000 рр. до н.є.)

Основні особливості староіндійської філософії:

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться смисл ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себе Сутри – священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов’язків (в них укладена суть їхніх вчень). Характерна особливість стародавньоіндійського світу є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного до філософського. “ Даршан” в перекладі “філософія”. Школи філософії, які визнають авторитет Вед – санкх’я, н’яя, йога, міманса; які не приймають авторитету Вед – чарвака-локаята.

Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.

Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція це основа всіх якостей, що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.

Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.

Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування – щастя.

107. Філософське вчення Платона.

/427-347рр.до н.е./ Виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму,яка одержала назву-лініі Платона. Він перший визначив філософію як науку,що будується на абстрактних поняттях. Навчався у Кратіла та Сократа.Заснував свою школу в Афінах-Академію.Збереглася значна частина творчої спадщини Платона,яка складає-ться з 31 діалогів “Апогія Сократа”і 13 листів.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грун­тується на ідеалістичному розв”язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують; і взаємоді­ють. Результатом цієї взазмодії є і речі “навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось “чисто” матеріальним, бо “чиста” матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженос­ті, очищені від матерії, увічнені і досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш дос­коналого і становлять копію якогось оригіналу,його “тінь”. Цим оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнанняявляє собою процес пригадування/по гр. “амнезис”/ душі.Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Роз­глядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: “Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе жит­тя лише тіні, не бачачиреальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні – це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності – світу ідей мож­ливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді наних. Математика /особливо геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невиз­наченості у світ ідеального сущого.

Дата добавления: 2015-05-22