Якими є найперші характерні особливості філософського мислення?

Окресліть Характерні риси міфологічного світогляду та поясніть заподій підвищеного

Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - “злиття всього із усім”; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думанням чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, якові у деяких видах мистецтвознавства називають “зникненням ефекту рамки” (або “екрану”): коли мі в захопленні від картини чи від кіно, мі можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у тієї зміст, якій сморід нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати. Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо – міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавалися незмінними та недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають “машиною для знищення годині”, оскільки і справді година над ним ніби не владний.

По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, а оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.

По-друге, філософія доводити свої основні твердження гранично можливого рівня узагальнення. Ця рису зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими. Але тут постає важливе питання щодо того, якові саме ступінь узагальнення можна вважати граничною. Якщо мі звернемося із таким питанням до фізики чи математики, то отримуємо відповідь, що подібних орієнтирів не існує і існувати не може, оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале – зменшувати. Так само і фізик скаже нам, що не існує граничних масштабів сущого. Проте у філософії це не є надумане поняття: коли мі кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття. Це може значити, що мі намагаємося відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим.

По-третє із попередньої особливості філософського мислення випливає і наступна: філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про тих, що є, а й про тих, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли мі маємо їх у свідомості, мі отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі сморід постають у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх. Напріклад, у техніці існує коефіцієнт корисної дій машини, але за точку відліку тут приймається коефіцієнт у сто відсотків, який передбачає, що уся теплота перейшла у механічну дію; таке насправді є неможливим, але саме тому цей ідеальний, означати незмінний стан, дозволяє оцінити реальні процеси перетворення енергії.

По-четверте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думанням про думання, ніж мисленням та думанням про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думання і постає для філософії найпершою реальністю.

Філософське мислення, це, за висловом одного філософа є “мисленням у собі на підвісі”. За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думання у напрузі та неперервності.

По-п’яте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а означати – аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність.

По-шосте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на собі саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тією мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти собі і своє становище у світі, тією мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тією мірою вона філософствує або постає філософом.

6. Які ідеї античної натурфілософії мали особливо важливе значення для розвитку європейської науки та пізнання? Назвіть найбільш відомі школи античної натурфілософії(Розвіток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції)

Класичній характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія — це філософське осмислення природи (“натури” — лат.). Грецькою мовою слово природа звучить як “фізис”, тому таку філософію у Стародавній Греції називали “фізичною”, а філософів цього періоду — “фізиками”. Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думання, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думання природа поставала як “все”. Із чого ж може розпочати свої дії думання, яка хоче охопити “все”? Вона й повинна розпочати з деякого “качану”, тобто з того, з чого може це “все” постати або початися: з “архе” — найпершого, або давнього.

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихідного качану буття (“архе”).

Деремо філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624—526 рр. до н.е.).

Від нього до нас дійшло дві тези: “Вусі з води” та “Вусі має душу”. Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думання про першопочаток (“архе”) світу, а насамперед тому, що він почавши це обгрунтовувати, доводити, посилаючись на тих, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі і шукав такі заподій у внутрішній природі мов.

Якщо поміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:

• сморід зводили багатоманітність реального світу до одного качану (води) і тому “все” поставало єдиним, взаємопов'язаним;

• йдучи подумки за цим єдиним крок за кроком, мі можемо не просто сприймати дійсність, а й розуміти її, пояснювати інтелектуально моделювати.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань—наприклад, Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток — розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думання від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думання від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з мовами є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як “космос”, “гармонія”, “філософія”. Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвавши собі не мудримо, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Вісокий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544—483 рр. до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оськільки до Геракліта вже булі створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання " Що?" (Що є світ? Що є качаном світу?) на питання " Як?" (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).

Пітання " Що?" і "Як?" від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у т.ч. й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.

На думання Геракліта, світ слід розуміти як потік, що вся година тече: “Вусі тече, вусі змінюється”. Розгортаючи свої думання, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече7 У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. У реальному світі логос проявляє собі у вигляді блискавки — особливої дії особливого вогню (згадаймо, що зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії вусі, у т. ч.—душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботові інтелекту (просвітлення, “спалахи” при усвідомленні й т.ін.).

Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань “ Що?” і “ Як?”.

Особліву увагу в період подальшого розвитку античної натруфілософії слід звернути на чотири школи. Елейська школа (за назвою міста Єлею). Найвідоміші передставники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення мі змушені будемо визнати: “Ліше буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б мі не мислили, думання буде непорожня. Навіть мислячи небуття, мі його, що вводиться, в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Подивися на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецього філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яку за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється ні у чого”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування — запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — вусі, що існує. А. Ейнштейн назвавши ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Школа еволюціонізму. Розробів її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробів її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думання котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Те мі й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На качану XX ст. Володімір Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до доладного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Дата добавления: 2015-05-22