У чому полягає проблема буття людини? Чим буття людини відрізняється від її життя та існування?

Є декілька важливих аспектів людського буття, зокрема, такі, як людську неспеціалізованість, унаслідок якої буття людини людиною не можна звести до життя її організму, зв’язок людини із процесами культуротворення та суспільної історії. Всі ці аспекти певним чином концентруються в такому феномені, як проблематичність людського буття. З одного боку, ця проблематичність проявляє собі у тому, що можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів; наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це означати, що людські якості не з’являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся. З іншого боку, проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина може мінятися, причому інколи – досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це означати, що її буття постає відкритим та незавершеним. Через це досить доладно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які можна було б прикладати до людини з метою встановлення “Мірі людяності” певної конкретної людини.

Але, попри все, мі дивного розуміємо, що сьогодні не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій чи-то вад. А тому мати людський організм – це для буття людини умова необхідна, проте недостатня. Це означати, що мі повинні до неї додати ще щось таке, що буде на ній грунтуватися, але її перевищувати. Вісь чому буття людини постає перед нами доладною системою ієрархічно вибудованих сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх, проте такою, що надає їм вищого значення.

Розглянувши складну ієрархічно вибудовану систему елементів людського способу буття, мі можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому мі зустрічаємося із судженням про тих, що треба (або краще) жити, ніж існувати. Буття людини, як мі з’ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі, тобто як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні собі відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність за зміни зовнішніх чинників. Звічайно, це не означати, що мі тепер повинні всіляко принижувати біологічну природу людського організму, зовсім ні, тому що, врешті, від народження людина отримує унікальний організм із такими можливостями, яких мі не знаходимо більше ніде. Наші суто органічні можливості нам відомі ще далеко не повною мірою, проте мі знаємо, що людський організм – це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей. За судженнями Г.Ськовороді, людина у відношенні до космосу являє собою щось подібне насінню, у якому в потенції знаходиться велика рослина. Проте у прикладенні до людини слово життя можна розуміти і дещо інакше, не у суто біологічному плані. Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність подій, що відбулися і могли відбутися у тій проміжку годині, який позначається на цвинтарі двома датами із рисочкою між ними: вісь скільки випало на долю людини, а тоді виникає питання, чим був наповнений даний часовий інтервал. При цьому вважається, що чим більше подій відбулося за термін життя із людиною, чим ці події булі різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке життя. При цьому як в народній мудрості, так і у аналітичному погляді на людину досить часто виділяються ті події, які повинні булі б відбутися обов’язково задля того, щоби життя не постало порожнім. Напріклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілім також постає і прагнення тихий молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати собі у певних справах, відчути та пережити ті, поза чим життя собі не виправдовує. Отже, у прикладенні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому – як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і у широкому – як змістовне наповнення певними вчинками та діями того годині, який нам дарувань за біологічними властивостями нашого організму. Щодо поняття існування, то воно позначає здатність чогось проявляти собі у характеристиках реального сущого, тобто через зв’язки із іншими сущими, явищами та процесами. У плані існування мі можемо вести розмови, наприклад, про тих, чим зумовлені форми нашого тіла, чому нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати – це означати просто бути у наявності та у певних зв’язках із оточенням, явищами та процесами світу. Звічайно, що людину такий спосіб буття не влаштовує і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для собі вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

52. Розкрійте співвідношення зрозуміти "людина - індивід - персона -особистість -"індивідуальність".

Переглядання найважливіших характеристик, сутнісних сил і проявів людини ніби підсумовується співвідношенням зрозуміти “людина – індивід – персона – особистість – індивідуальність”, що характеризують її якісні прояви. Порядок слідування цих зрозуміти невипадковий: з одного боку, він відбиває рух думання від загального до конкретного (поняття "людини" в цьому ряду є найзагальніше, поняття "індивідуальність" — найконкретніше); з іншого боку, цей порядок вказує на спрямованість, кінцеві орієнтири людського самовдосконалення. Поняття людини, як звичайно, уживають у трьох основних значеннях: 1) вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів (Homo sapiens); 2) людині – це особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; 3) Характеристика того, наскільки людина є людиною; у даному випадку поняття “людини” позначає ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини (у такі випадках мі кажемо: “оце справжня людина”, або просто: “оце людина!”).

Поняттям “індивід” позначають одиничного передставника роду і стоїть у ряді таких зрозуміти: рід - вигляд - індивід. Індивід постає перед нами у своєрідній діалектиці одиничного та загального: як передставник роду індивід є носієм якихось важливих рис, притаманних родові загалом, але ці риси представлені в індивіді неповторним і унікальним чином, далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в шкірному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Те мі не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: “типовий індивід”, “дуже своєрідний індивід” і т.ін.

Поняття “особини” характеризує насамперед певні реальні властивості людського індивіда. Тому поза індивідом особини немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисом особини; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на персону переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особини включають три найважливіші моменти. У першому значенні персона – це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто тій, від кого продукуються соціальні дії та до кого сморід спрямовані; за цією характеристикою персона постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівним, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає передставником певних соціальних верств (персона лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн існують досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною персоною, наприклад, за ознакою повноліття, можливості виконання всіх основних соціальних повноважень та ін. По-друге, персона характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями ідеалами, ерудицією, цінностями. У даному випадку можна вести розмову про “сіреньку” персону, видатну персону, непересічну персону, моральну, принципову персону, персону інтелектуально заглиблену, примітивну та ін. Нарешті, по-третє, персона постає перед нами як людська “самість”, вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність у особини такої “самості” (дечого такого, що робить персону самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну персону.

Оськільки персона постає як певна якість людського індивіда, то на неї поширюється окреслена раніше діалектика одиничного та загального, тобто кожна персона постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також передставником людської особини взагалі, особини як такої, особини як родової характеристики людини. Якщо людська персона усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої ваді та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Колі ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особини існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особини немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення собі з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосережденості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність індивідуальність усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике значення мають ціннісні орієнтири. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості мов самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини. Цінність — це значущість чогось для людини. Звідси випливає, що поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знать, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на тих, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані “критичні ситуації”) досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

• насамперед найвищу цінність — саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, але не засіб);

• із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині;

• якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

53. Розкрійте зміст поняття цінностей та окресліть вихідні цінності людського буття.

Цінність — це значущість чогось для людини. Звідси випливає, що поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знать, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на тих, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані “критичні ситуації”) досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

• насамперед найвищу цінність — саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, але не засіб);

• із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині;

• якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань. Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення. У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність між, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше подолання між, розширенням між, а не їх відсутністю.

Отже, можемо зробити висновок: свобода — це передусім не ті, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі “Можлівості свободи” внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а ті, що людина здобуває своєю думанням, волею та дією.

До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.

Дата добавления: 2015-05-22