Сукупність діалектико-матеріалістичного розуміння суспільства. 1 страница

На початку XX ст. діалектико-мате-ріалістичне тлумачення розвитку стало адекватним, методологічною та світоглядною основою розуміння процесів, що відбуваються в природі, суспільстві, пізнавальній діяльності людини. Але в 30-70-х роках догматизація та канонізація самої ідеї діалектики, що мала місце в офіційному діалектичному матеріалізмі, завдала шкоди діалектиці як загальній теорії розвитку. Згортання філософських дискусій, ігнорування фактів та тенденцій, що не повністю відповідали абсолютизованим та догматизованим законам діалектики, поступово вели до їх схематизації. Закони діалектики перетворювались в щось «безумовно вірне» і тому банальне і практично безпорадне (непотрібне). Діалектика перетворювалась, по суті, в систему вірувань.

Раціональний підхід до матеріалістичної діалектики мав виходити з того, що її значення не слід ні надмірно перебільшувати, ні надмірно применшувати. Адекватна оцінка її реального значення в філософській культурі передбачає, насамперед, відмову від будь-яких ідеологічних упередженостей, з одного боку, та усвідомлення того, що в сучасних умовах матеріалістична діалектика не може претендувати на роль універсальної онтологічної концепції - з другого. І це обумовлено, насамперед, тим, що в межах класичної концепції діалектики - і ідеалістичної, і матеріалістичної - розвиток тлумачиться як поступальний та безальтернативний. Вважається, що пройдене є лише історичний інтерес. Якщо і є повернення до минулого, то діалектичне зняття попереднього стану і є нова основа. Якщо і є альтернативи, то лише випадкові відхилення від магістральної течії, підпорядковуються їй, що визначається об'єктивними законами універсуму. Всі альтернативи кінець-кін-цем знаходяться, зливаються, поглинаються основною течією подій. Розвиток розуміється як процес, що здійснюється за законами залізної необхідності, проходячи певні стадії та здійснюючись поза людиною.
В другій половині XX ст. наука вносить суттєві корективи в розуміння процесу розвитку, і це з необхідністю передбачає розробку сучасної філософської концепції розвитку. Та, звичайно, нема сенсу повністю відкидати діалектичну традицію в філософії: діалектика має досить тривалу і цікаву історію та здобутки. Багато дечого в змісті класичної діалектичної теорії розвитку не втратило конструктивного значення й в сучасності. Не можна заперечувати плідності деяких ідей, що розвиваються в руслі діалектичної традиції, наприклад, ідею взаємозв'язку кількісних та якісних змін, еволюції та революції, недоцільно відкидати конструктивну ідею розгляду об'єктивних суперечностей як стимулів розвитку в власне діалектичному сенсі. Всі ці, безумов-новажливі ідеї конструктивно розглядаються в межах сучасної філософської концепції розвитку.

55.Культурологічна концепція

Під культурологічними концепціями розуміють певну систему поглядів, а також спосіб розгляду і пояснення культури як специфічного феномену або будь-якого культурного явища чи процесу. В основі культурологічної концепції знаходиться певна керівна ідея, конструктивний принцип вивчення артефактів культури та організації дослідницької діяльності. До найбільш відомих з них належать концепції М. Я, Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна, Ю. Лотмана та інших.

В системі культурологічного знання виокремлюють:

· еволюціоністські; · цивілізаційні; · функціоналістські; · соціологічні; · психоаналітичні; · теологічні; · ігрові; · структуралістські; ·семіотичні та інші концепції культури.

· 1. Еволюціоністські концепції культури почали набувати широкого розповсюдження наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. і були представлені в працях соціологів Герберта Спенсора (1820 – 1903 рр.), Огюста Конта (1798 – 1857 рр.), етнографа Едуарда Тайлора (1832 – 1917 рр.), англійського дослідника історії релігії Джеймса Фрейзера (1854 – 1941 рр.), американського етнолога та історика первісного суспільства Льюіса Моргана (1818 – 1881 рр.).

· 2. Цивілізаційні концепції культури інколи ототожнюють з концепціями циклічності у розвитку культури. В них здійснюється осмислення культурно-історичного процесу в контексті плюралістичної історичної моделі, основаної на аналогії з органічним життям.

· 3 Функціоналістські концепції культури основані на одному з поширених у культурології та соціальній антропології уявлень, згідно з яким розгляд суспільства і культури потрібно починати з виявлення їх функцій, оскільки вони дозволяють виявити специфічні особливості кожного елемента тієї чи іншої системи (суспільства як системи, культури як системи, соціальних інститутів як системи і таке інше) та їх роль в інтеграції елементів в рамках цілого.

· 4 Чильне місце в культурології займають соціологічні концепції культури. Особливістю соціологічних концепцій є те, що культура в них розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система і соціальний феномен. Специфічний культурний вимір властивий людській діяльності в будь-якій із сфер – економічній, політичній, правовій, сфері дозвілля і побуту тощо. Ще більшою мірою це стосується тих сфер суспільного життя, де людська взаємодія регулюється не утилітарно спрямованими цінностями (релігія, мораль, мистецтво, освіта).

· 5 Марксистська концепція культури ґрунтується на наступних принципах і концептуальних схемах пояснення історико-культурної еволюції:

· діяльністний підхід до пояснення генезис та сутності культури;

· поділ культури на матеріальну і духовну та обґрунтування їх взаємозалежності;

матеріалістичне тлумачення культури та її динаміки;

· поділ соціокультурної еволюції на культурно-історичні аспекти у відповідності до пануючого способу виробництва;

· обґрунтування принципів розбудови культури та культурної політики, зокрема принципу комуністичної партійності (класового підходу), народності мистецтва, пролетарського інтернаціоналізму, патріотизму та соціалістичного гуманізму.

· 6 Психоаналітичні концепції культури сформувалися шляхом інтеграції ідей та принципів прикладної та соціальної психології в різних школах психоаналізу, які прагнули обґрунтувати обумовленість культурної творчості психологічними факторамп. Психоаналіз – вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості.

· 7 Концепції ігрової культури в тій чи іншій мірі розроблялися такими філософами і культурологами як Й. Гейзінга (1872 – 1945 рр.), Х. Ортега-і-Гассет (1883 – 1955 рр.), Ж. П. Сартр (1905 – 1980 рр.). Нідерландський філософ і історик Йоган Гейзінга (1872 – 1945 рр.) в роботі „Homo Ludens” („Людина, що грається”, 1938 р.) наголошує, що джерелом культури є спроможність людини до ігрової діяльності (в цьому смислі вона є передумовою культури). Разом з тим, дослідник не вважає, що культура походить з гри, у сфері культури ми застаємо гру як уже дану величину, що існувала ще до появи самої культури. Гра розглядається як особливий вид діяльності, як „значуща форма” та як соціальна функція. За такого підходу гра постає як форма вільного самовиявлення людини й розгортається у імпровізації, змаганні, виставі, репрезентації ситуацій, стану речей.Ігровий складник є не лише в мистецтві, спорті, але й в правосудді, військовій справі, філософії.

· 8 Існують також і теологічні концепції культури, які розглядають релігію як основу розвитку культури. Основи теологічного розуміння культури ґрунтуються на ідеї Бога, а людська діяльність стає культуротворчою в тій мірі, в якій вона наближає людину до Бога.

· 9 В структуралістичних концепціях культури основна увага зосереджена на дослідженні інваріантних відношень (структур) в динаміці різних культурних систем. В структуралістичних концепціях застосовуються методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики.

56. Технократичні підходи пізнання суспільства

Технократизм зародився у надрах античності. Найважливіша особливість технічних досягнень у цей час полягала в тому, що вони відбувалися у майже повному відриві... від теоретичної науки того часу. Цей відрив був обумовлений не якимось зовнішніми причинами, а принциповою настановою греків в порівнянні до завдань і характеру наукової діяльності.

Техніка розвивалася на основі спостережливості, кмітливості, майстерності, що накопичувались у ході навчання професії. Передусім, грецька наука розвивалася у відриві від техніки: вона розглядалася як безкорисливе заняття, обумовлене не міркуваннями практичної користі, а лише прагненням до істини, і як інтелектуальне задоволення. Про ніякий помітний рух щодо формування технократизму, не торкаючись його впливу на освіту, мова поки що не йде.

Філософія впливала на грецький світогляд загалом. Саме в рамках філософії був обґрунтований і закріплений вищий статус знання, що виникає із чистої допитливості (за Платоном і Аристотелем, “від подиву”), і саме філософією “техне” було поставлено на незрівнянно низький щабель. Цей факт не можна оцінити однозначно – ні як тільки позитивний, ні як винятково негативний.

В технократичному егрегорі ми маємо момент синтезування фізичного й духовного, або феноменального й ноуменального світів, у специфічний матеріал, з якого виникає соціальний світ.

Технічне знання в широкому сенсі – це знання про способи, прийоми й методи можливого перетворення людиною об’єктів навколишньої дійсності відповідно до поставлених цілей. У своїх найпростіших формах воно виявляється на самих ранніх етапах становлення людини, як розумного біологічного виду (Homo sapiens), що здійснює трудову (технічну) діяльність.

57. Суспільство як філософсько-соціологічна категорія

Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості і волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу. Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку – це головне завдання соціальної філософії. На думку Платона, суспільство є об'єднання людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Аристотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість а не навпаки – це головний висновок марксиської соціальної філософії. Вона визначає суспільство як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена у філософії Платона та Гегеля. Поняття «сфера суспільного життя» відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Доцільно виділити такі сфери суспільного життя:

матеріальну – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання.

соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільсті(національні, групові, міждержавні тощо) В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації

Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень

культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює усі сфери життєдіяльності, єднає

58.Поняття суспільно-економічної формації К.Маркса.

Суспільно-економічна формація, історично визначений тип суспільства, що представляє собою особливу ступінь у його розвитку; "... суспільство, що знаходиться на визначеній ступіні історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмітним характером". Дослідження суспільно-економічні формації дає можливість помітити повторюваність у суспільних порядках різних країн, що знаходяться на одній і тій же ступіні суспільного розвитку. А це дозволило перейти від опису суспільних явищ до строго наукового аналізу, що досліджує те, що властиво, наприклад, усім капіталістичним країнам, і те, що відрізняє одну капіталістичну країну від іншої. Специфічні закони розвитку кожної суспільно-економічні формації є в той же час загальними для всіх країн, у яких вона існує чи затверджується. Немає, наприклад, особливих законів для кожної окремої капіталістичної країни (США, Англії, Франції й ін.), однак маються розходження у формах прояву цих законів, що випливають з конкретно-історичних умов, національних особливостей.

На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні.основні суспільно-економічні формації, що утворять ступіні історичного прогресу:

первісно-общинний лад,

рабовласницький,

феодальний,

капіталістичний,

комуністичний.

Послідовна зміна суспільно-економічні формацій визначається насамперед антагоністичними протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на визначеній ступіні перетворюються з форм розвитку в окови продуктивних сил. При цьому діє загальна закономірність, відкрита Марксом, відповідно до якої жодна суспільно-економічна формація не гине раніш, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, а нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у лоні старого суспільства дозріють матеріальні умови їхнього існування (див. там же). Перехід від однієї суспільно-економічні формації до іншої відбувається через соціальну революцію, що дозволяє вирішити антагоністичні протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою.

Матеріалізм дозволив знайти загальні, повторювані риси в соціально-економічному розвитку країни і дав підставу відносити їх до визначеного суспільного типу, названій суспільно-економічною формацією. Підставою, по якому можливо зробити таку типологізацію, є спосіб виробництва як матеріально-економічна основа суспільства, що визначає всю його внутрішню структуру. Поняття суспільно-економічної формації відбиває підпорядкованість усіх суспільних явищ матеріальним відносинам виробництва.

Матеріалістична філософія переборола цей суб'єктивізм тим, що з усієї сукупності суспільних відносин виділив виробничі відносини як головні і визначальні, як об'єктивний критерій для розрізнення визначених ступіней розвитку в суспільному житті.

59.Філософське осмислення сутності цивілізації

Поняття "цивілізація" (від латинського civilis — громадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для позначення сукупності якісно визначених (специфічних), локалізованих в історичному просторі й часі матеріальних та духовних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, наприклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична цивілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні. Поняттям "цивілізація" активно користувались французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство», яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедливості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейських народів.К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілізація" техніко-технологічні та організаційні завоювання суспільства для позначення вищої після дикості і варварства* історичної епохи, пов'язуючи її формування з поглиблення», суспільного поділу праці, появою класів та держави.Наприкінці XIX — у XX ст. поняття цивілізації з ініціативи німецького філософа Освальда Шпенглера вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відокремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "душу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: самозародження, зростання, старіння та смерті.

Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі “Зіткнення цивілізації”. Він обґрунтував концепцію коловороту локальних цивілізацій, які проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація має неповторну систему цінностей, норм, правил суспільного та індустріального життя.

60.Основні концепції розвитку цивілізації (культури)

Засновником сучасної філософії історії вважається німецький філософ Освальд Шпенглер (1880 – 1936). Історичне мислення – важ­лива складова філософського освоєння світу. Перші ідеї філософсь­ко -історичного пізнання ми бачимо у Платона і Арістотеля (проек­ти ідеальної держави). У середньовіччі – Августин Блаженний, Фома Аквинський розробили цілісний погляд на призначення історії, але з теологічної точки зору. Так як Бог є причиною історичних проце­сів, то таємниця історичного пізнання і діяльності розпізнається через його діяння. В 17 столітті М. Кондерсе, И. Гердер розгляда­ли закономірності розвитку всесвітньої історії.

З розвитком цивілізації, все більше виникає необхідністьзро­зуміння сучасного за допомогою минулого. А. Тойнбі (англ. філо­соф) видвинув концепцію локальних цивілізацій. За його словами, вся історія це виникнення і взаємодія між собою цивілізацій. Кри­терієм цивілізації – виступає релігія, яка панує, синтезує і на­дає духовного імпульсу до життя. Життєздатність визначається жит­тєздатністю релігії.

В 20 столітті діє концепція – технічного детермінізму, який має два напрямки:

1) технократична концепція – позитивне відношення до техніки і розвиток суспільства (Д. Белли, З. Бзежинський, А. Тофлер,

У. Ростоу). Вихідна теза – техніка розкриває перед людством нові горизонти і в майбутньому подолає негативні свої наслідки, що привиде до небувалих звершень в історії людства;

2) технофобія – негативне ставлення до розвитку техніки (Хайдеггер, його ідеї використовує рух “зелених”). Вихідна теза – техніка привиде людство до загибелі, виникнуть проблеми, які людство не зможе вирішити.

У. Ростоу в праці “Стадії економічного росту” (некомуністич­ний маніфест) розглянув п’ять стадій розвитку суспільства:

1) традиційне суспільство (період від зародження до епохи Відродження);

2) підготовка зрушення (епоха Відродження);

3) зрушення (охоплює період від 17 до 19 століть);

4) індустріальна (сер. 19 – сер. 20 ст.);

5) постіндустріальна (деякі країни з другої половини 20 ст.)(суспільство масового споживання). Кожна людина, яка прикла­дає зусилля до праці, може мати все.

А. Тофлер в історії людства виділив три революції:

1) аграрна;

2) технічна (науково-технічна, машина) – період 19-20 ст.;

3) технологічна (третя хвиля). Вона пов’язана з революційни­ми зрушеннями, пов’язаним, не руйнуючи природній баланс, дозволяють отримувати все.

61. Цінності як філософська категорія

У світі нічого не існує незалежно від людини, але виявляє себе, “спрацьовує” а лише за присутності людини, та й то не завжди, а за умови певної побудови людського буття, певного ступеня залученості людини до світу. В такому значенні йде мова про смисли. Смисли це ті точки поєднання людини зі світом, які є певним запитуванням, спрямованим від світу до людини, а разом з тим і ґрунтом можливої відповіді. Кожний смисл сам по собі є унікальним, бо за ним стоїть неповторність кожної людини й унікальність кожної життєвої ситуації. Але разом з тим є потреба віднайти й такі смисли, які були б відповідні до якихось типових, повторюваних ситуацій а зрештою й таких, які відповідали б загальній ситуації присутності людини у світі. Такі узагальнені смисли (незалежно від ступеня їх узагальненості) й є ніщо інше, як цінності.

Термін “цінність” вживається як для визначення станів духу, на основі яких робиться оцінка, так і найзначущих явищ, що вибираються як результат оцінки. Наприклад, можна сказати, що провідними цінностями певної людини є істина і добро (або престижність і комфорт), можна сказати, що у даному будинку зосереджені великі матеріальні та духовні цінності.

Цінності виступають як форми утримання й закріплення споріднених смислів. Звідси їхня скеровуюча й упорядковуюча роль у людському бутті. “бути людиною, - наголошує Віктор Франкл, - означає бути зверненою до смислу що вимагає здійснення, й до цінностей, що вимагають реалізації”. Й бути здатним відгукнутися на ці вимоги, що є життєво важливо для людини. Тільки у такий спосіб забезпечує вона своєму буттю достатність. Є для кожного з нас якась певна міра реалізації цінностей у наших вчинках, діях, переживаннях. Недотримання цієї міри ставить нас на межу людського світу, робить життя нестерпним. З цього приводу Еріх Фромм зазначає: “Відсутність пов’язаності з якими-небудь цінностями, символами, підвалинами переживається як моральна самотність; і вона так само нестерпна, як і фізична самотність”. Згадайте в якому становищі опинився колись порушник(дійсний чи уявний) правил честі – дворянської, дівочої, професійної. Таку людину просто таки виштовхували із звичайного середовищ, перестали зважати на неї як на людину.

Отже, цінності діють у людському бутті як поля взаємності. Концентруючи у собі потрібні смисли. Вони виступають ґрунтом для інтеграції індивідуальних інтересів і прагнень, для сполучення індивідуальних людських світів. У такий спосіб на ґрунті якоїсь однієї цінності або кола цінностей вибудовується певний життєвий світ і відповідний до нього духовний світ. Так, засадовими цінностями для українського козацтва були православна віра, батьківщина, воля, вірність товариству. Саме вони здебільшого визначали спосіб життя й культуру низового козацтва, що відчутно вплинуло на становлення національного характеру й культури українців.Проте цінності не тільки поєднують людей, складають ґрунт для вибудови спільного життєвого світу, але й прокладають певну межу між ними. Це й зрозуміло. Адже кожен світ – це деяка виокремлена цілісна реальність, а цілісність має бути певною мірою самозавершеною. Звідси можливість “конкуренції” між цінностями, пов’язаними з різними життєвими світами. Справа може доходити навіть до відкритої боротьби, й тоді люди проголошують, що відстоюють свої цінності, хоча насправді часто густо захищають або нав’язують іншим якраз свої життєві світи.Тут ми маємо справу з переведенням ситуаційних цінностей на рівень універсальних цінностей. Адже свобода належить до кола найзагальніших людських цінностей.Як бачимо цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціонування в людському бутті. Зокрема є ситуаційні і універсальні цінності. До останніх належать цінності, які є ґрунтом і загальною умовою розгортання такого світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає “крізь себе” конкретні смисли й визначає загальний вимір людського буття.

62.Типологія цінностей

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до матеріальних чи духовних цінностей. Правильніше було б, напевне, вести мову про цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби. Однак і це розмежування не вичерпує проблеми, адже, куди віднести такі цінності, як душевний комфорт, мир? Тому крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності, які задовольняють відповідні потреби. Так, переживання радості, щастя, душевного комфорту, до яких людина прагне і які цінує, не належать ні до духовної, ні до матеріальної сфер. Вони є душевними, а не духовними, цінностями. Соціальні потреби також задовольняються певними цінностями — такими, як соціальна захищеність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церква, профспілка, партія тощо. Їх також не можна однозначно кваліфікувати як матеріальні чи духовні цінності. Однак на побутовому рівні цілком достатнім є поділ цінностей на матеріальні і духовні. При цьому матеріальними цінностями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров'я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними — релігійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), правові (справедливість), філософські (істина), політичні (благо суспільства) цінності, які роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти.

У суспільстві існує певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють провідні і залежні від них. Ця ієрархія мінлива і залежить від історичної епохи або типу культури. Так, у середньовіччі панували релігійні цінності, відчутно впливаючи на мистецтво, філософію, політику. В Новий час у класичному буржуазному суспільстві провідними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У сучасному світі, крім економічних, значну роль відіграють науково-технічні, вітальні цінності. Протиставлення матеріальних і духовних цінностей позбавлене сенсу, оскільки без усіх них людина не може існувати. Однак нерідко окремі люди, навіть цілі спільноти виявляють свою зорієнтованість переважно на матеріальні чи духовні цінності. Щодо цього простежується така закономірність: чим вища моральна, правова і політична свідомість людей, тим вищий у них і рівень матеріальних благ. Безперечним є факт, що бути моральним економічно вигідно, а той, хто жертвує мораллю заради нагальної вигоди, програє не лише морально, а й економічно. Крім того, матеріалісти в онтології не завжди надають перевагу матеріальним цінностям, а ідеалісти — духовним. Наприклад, комуністи, будучи матеріалістами, цінності комуністичної ідеології ставили вище матеріальних благ, а утилітаристи, будучи ідеалістами в онтології, надавали перевагу матеріальним цінностям. Тому термін «матеріаліст» означає визнання матерії вихідною субстанцією, а не надання переваги матеріальним цінностям. З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі. Їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Такими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своєму житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самоствердження, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, кохання), а кар'єра — як засіб здобуття слави, багатства.

Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілювати ницими засобами, а якщо для її утвердження потрібні саме такі засоби, то вона не є благородною.До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлення до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуванню людини.

63.Ціннісні аспекти наукового знання

Ціннісні аспекти сучасної науки привертають увагу все ширшого кола дослідників. Представлені у філософській літературі дослідження направлені на пошук витоків категорії цінності в історії філософії, розгляд взаємозв’язку наукової істини і цінності, осмислення ціннісних аспектів в межах постнекласичного типу наукової раціональності.Основним питанням аксіології науки є проблема співвідношення наукового пізнання і ціннісного мислення. Філософська рефлексія має два підходи щодо розуміння співвідношення науки і цінностей.Перший ґрунтується на тому, що наука й цінності повинні розділятися. Ця точка зору є позицією ціннісно нейтральної науки. Суть її в тому, що наукова діяльність не має ніякого відношення до цінностей, а тому ціннісні судження про науку стосуються не її самої, а різноманітних зовнішніх факторів. Теза про ціннісну нейтральність науки поширюється від принципу Д. Юма, згідно з яким твердження про те, що існує, і про те, що має бути, – логічно різнопланові. Якби ця теза могла себе сповна реалізувати, то ми б отримали повну автономію науки й позбавили науковців обговорень питань цілей, змісту їх дій.Другий твердить про те, що цінності так чи інакше проникають у процес наукового пізнання. І тут можна привести ряд аргументів.

1) Становлення науки Нового часу було тісно пов’язано із моральними принципами.

2) Саме наукове пізнання містить ціннісні установки, адже когнітивні регулятиви також можна вважати параметрами ціннісного мислення. Так, наукова раціональність регулюється такими нормами як експериментальна перевірка, простота, прикладна значимість та ін.

3) Вчений, дослідник є людиною, частиною суспільства, а не абстрактним суб’єктом чистого пізнання. Йому притаманні загальнолюдські обов’язки громадянського й морального характеру.

4) Неможливо ізолювати інструментальне мислення від цілей та цінностей. У ході наукового пізнання відбувається взаємопроникнення різних рівнів суджень, у т. ч. і ціннісного.

Дата добавления: 2015-05-22