Сукупність діалектико-матеріалістичного розуміння суспільства. 2 страница

Процес аксіологізації очевидно ще більше поширюється в сучасній науці, яка зазнає постійних кардинальних змін. Проявляються ці зміни в новітніх технологіях, нових формах життя, способах світобачення і світорозуміння, глобальних небезпеках.

Сьогодні завдяки сучасним технологіям, зокрема, глобальній інформаційній мережі Internet ми маємо доступ до надзвичайно швидкого отримання нової інформації. «Новизна» інформації є цінністю. Крім того, варто відзначити величезний інформаційний потік знань, у масиві якого розібратися не під силу жодній освіченій людині. Диференціація знань набула колосальних розмірів, і кожен із сучасних науковців є фахівцем у достатньо вузькій галузі наукового знання. Це призвело до того, що науковці різних галузей, а то й однієї не розуміють один одного.

Виходом із цієї ситуації має стати намагання до інтеграції, об’єднання, проведення трансдисциплінарних досліджень. Сучасну науку характеризує «холістична тенденція, в рамках якої посилюється інтеграція наукових досліджень на полях полідисциплінарного дослідження і культивується особлива цінність – здібність нелінійно і цілісно мислити».Ідея цілісності не є новою. Вона відома в історії філософської думки і є близькою Платону, Аристотелю, Г. Лейбніцу, Г. Гегелю, В. Вернадському та ін.Людство розпочинало свій шлях пізнання світу ніби керуючись концепцією цілісності. Перші кроки розвитку знань якраз характеризувались злитістю суб’єкта й об’єкта. На початковому етапі накопичення знань людина і світ, суб’єкт і об’єкт були єдиним неподільним комплексом, де не виникало необхідності в демаркації наукових галузей. Його називають сьогодні додисциплінарним. Другий етап характеризувався наростанням дихотомії людини і світу, жорстким розмежуванням суб’єкта і об’єкта. На цьому етапі координація відносин у суб’єкт-об’єктній системі спочатку здійснювалася у формі моделі розвитку науки, де об’єкт виступав «об’єктивною реальністю, даною нам у наших відчуттях», впливав на суб’єкт і багато в чому визначав його (класична модель), а згодом реалізовується в іншій моделі, у якій суб’єкт «бере верх» над об’єктом (некласична). Наука в цих умовах зазнає поділу на різноманітні, нерідко малоузгоджені між собою дисципліни. Цей етап, що отримав назву дисциплінарного, вчені переживали як тимчасовий і «компромісний». Підтвердженням цього було те, що тут завжди існувала ідея «возз’єднання», основні успіхи якої пов’язані були, найперше, зі спробами фізикалізму. Але в наслідок того, що його інтегративні можливості вичерпались, започатковується новий синтез суб’єкт-об’єктної парадигми, у якій суб’єкт і об’єкт постають такими, що вже впливають один на одного і взаємно потенціюють один одного. На цьому (постдисциплінарному) етапі розвиток знань ніби повертається до власних сакральних джерел, але вже на якісно новій основі. «Відродження світорозуміння на новій основі компліментарності, взаємної доповнювальності раціональної та ірраціональної складових процесу пізнання світу, постає в якості одного із елементів діалектичної тріади, як ціле, де усе пов’язано з усім. Будується цей процес на «збагаченій» науковій парадигмі з відповідною постнекласичною методологією наукового пошуку. Стрижневою ідеєю цього складного процесу стає концепція цілісності як важливий методологічний принцип синтезу знань, який започатковує перспективу формування «єдиної» науки».На постдисциплінарному етапі розвитку знань відоме протистояння «класичне – некласичне», «природничонаукове – гуманітарне» втрачає свою непримиренність і рухається в спільному напрямку до постнекласики, сутнісною ідеєю якої є приборкання невтримного розсіювання знань, розщеплення людини і повернення до засад універсальності освіти та розвитку холістичного мислення.Такі зміни в науковому пізнанні відповідно спричиняють зміни в освіті. Для реалізації програми «виховання» такої постнекласичної цілісно мислячої людини в освіті мають пріоритетами виступити принципи розуміння та співробітництва.

64.Роль цінностей в житті людини і суспільства

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини.

Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осеред­ком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спря­мовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплю­ють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних іде­алів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок на­ціональної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духов­но-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й орга­нізованості його членів.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у погрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні пережи­вання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інте­ресами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це — функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.

І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чи­ном спрямовуючи й організуючи весь діяльний процес. Як така спону­кальна сила, ціль є складним інтегральним об'єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утво­ренням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдя­ки цьому духовної піднесеності.

Важливе значення проблема формування цінностей має для розвитку України в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному житті нації; віднайти чіткі методологічні підстави до формування нової духовності народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.

65.Філософське розуміння культури

Перший метод філософського осмислення культури — рефлексія — це прагнення до остаточної усвідомленості своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їхнього зв'язку між собою. У широкому розумінні смисл є мірою долучення людини до певних явищ, подій, ситуацій. У спеціальному (вузькому) розумінні, смисл - це та повна інформація, яка потрібна для виділення предмета дослідження з Універсуму.

Другий — герменевтика — метод філософування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Предметом найчастіше є текст, його розуміння, витлумачення, інтерпретація. Головне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштоване те буття, сутність якого полягає в розумінні. Головна теза: існувати — означає бути зрозумілим, де розуміння є засобом буття людини у світі.

Третій метод — компаративістика — порівняльно-історичний метод філософського осмислення культури. Із всіх здобутків культури, створених людьми, потрібно виділити лише те, у чому глибинні якості та можливості людини виявились із максимальним ступенем повноти, досконалості і виразності. Тут вже йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення людської діяльності і самої людини на певну за даних обставин граничну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і матеріально-діяльного плану.

Четвертий метод — структуралізм та лінгвістичний аналіз — це напрями у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язані з виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, які зберігають свою стійкість при всіх перетвореннях та змінах. За такого підходу досліджуване явище чи процес розглядають як цілісну систему, яка складається з різних підсистем, що, зберігаючи свою індивідуальність, не втрачають свого зв'язку з цілим.

Унаслідок використання цих методів філософського осмислення культури ми отримуємо цілісний образ культури в системі світових реалій. Людина, яка мислить по-філософському, уявляє світ як ціле, що дає можливість визначити основні тенденції його розвитку, а також співвіднести своє життя з цими тенденціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.

66. Проблема розвитку культури

У процесах розвитку суспільства особливе місце належіть культурі. Саме вона є першопочатком і вершиною людських діянь. Одже, про культуру можна сказати, що вона рівнозначна соціальнос­ті, бо людина, як соціальна істота існує лише в умовах культурн­ого середовища.

Термін “культура” використовується людством віддавна. Спо­чатку він розглядався в значенні вирощування сільскогосподарьских рослин, пізніше – в переносному розумінні як вирощування розуму, тобто виховання людини.

Культура є одним з об’єктів вивчення філософії. На зміст ці- єї категорії суттєво впливає рівень суспільно-історичної практики. Ступінь пізнання культури залежіть від розвитку її соціальних функцій, повноти їх прояви в суспільному житті. Забезпечуючи сус­пільство, розвиваючи себе, людина забезпечує функціювання культу­ри, її вдосконалення. Таким чином культура визначається, як ство­рене й накопичене людством богатство (матеріальне і духовне).

Культура – явище цілісне. В будь-якому прояві міститься ма­теріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріаль­них витрат дял їхнього створення й існують у матеріальній формі – у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень. В той час в кожному матеріальному предметі реалізовані ідея, знання.

Культурний розвиток держави неможливий без охорони її історичної спадщини. Архітектурні пам’ятки минулих епох, що збереглися до нашого часу – є національною гордістю кожної нації.

67.Співвідношення культури і цивілізації

У соціології під культурою в широкому змісті розуміють специфічну, генетично не наслідувану сукупність засобів, форм, зразків і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування, які вони виробляють у спільному житті для підтримки певних структур діяльності й спілкування.

У вузькому значенні культура трактується як система колективно поділюваних цінностей, переконань, зразків і норм поведінки, властивих певній групі людей.

Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу й виражається в соціальних відносинах, спрямованих на створення, засвоєння, збереження й поширення предметів, ідей, ціннісних поглядів, що забезпечують взаєморозуміння людей у різних соціальних ситуаціях.

Поняття «культура» тісно стикається з поняттям «цивілізація», часом їх навіть ототожнюють.

Цивілізація розуміється вченими удвох значеннях. У першому випадку — як історична епоха, яка прийшла на зміну «варварству», що знаменує вищий етап розвитку людства.

У другому випадку цивілізацію пов’язують з географічним місцем, маючи на увазі локальні, регіональні й глобальні цивілізації, наприклад, Східну й Західну. Вони відрізняються не тільки економічним укладом і культурою (сукупністю норм, звичаїв, традицій, символів), але й розумінням сенсу життя, справедливості, долі, ролі праці й дозвілля тощо.

Без суспільства як єдиного цілого культура не могла б розвиватися, тому що з його допомогою закріплюються однакові культурні зразки і їхнє відділення від домінуючого впливу інших культурних систем.

Але межі культури й суспільства не ідентичні.

68.Роль культури у формуванні духовної особистості

Культура відіграє в житті людини дуже суперечливу роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найбільш цінних та корисних зразків поведінки і передачі їх наступним поколінням, а також іншим групам. Культура підносить людину над світом тварин, створюючи духовний світ, вона сприяє людському спілкуванню. З іншого боку, культура здатна за допомогою моральних норм закріпити несправедливість і марновірства, нелюдське поводження.

Особистість є одним з тих феноменів, що рідко витлумачуються однаково двома різними авторами. Усі визначення особистості так чи інакше обумовлюються двома протилежними поглядами на її розвиток. Методи соціалізації особистості в кожній культурі відрізняються. Звернувшись до історії культури, ми побачимо, що в кожному суспільстві була своя ідея виховання. Сократ вважав, що виховати людину - значить допомогти йому «стати гідним громадянином», тоді як у Спарті метою виховання вважалося виховання сильного хороброго воїна.

Кожне суспільство розвиває один або кілька базисних особистісних типів, які відповідають культурі цього суспільства. Такі особистісні зразки засвоюються, як правило, з дитинства.

Однак у складних суспільствах дуже важко знайти загальноприйнятий тип особистості через наявність у них великої кількості субкультур.

69.Предмет філософської антропології

Наукові теорії, які намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на 2 напрями:

- біологічні теорії;

- теорії соціологічні.

Перші виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові.

Другий вид теорій теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства.(теорія Маркса)

Обидва види теорій мають спільну рису – вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось – природи чи суспільства.(вперше – в античності).Началами людини є тіло і душа. Тіло – чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа – те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення і страждати. Життя людини відбувається в 2 площинах – матеріальній і духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно з законами матеріального світу.

Дух є осередком мислення та дії людини.

Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філо­софська антропологія розглядається як течія західної філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального "антропологічного перевороту", що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії.

Ідейними джерелами філософської антропології були філософія німецького романтизму та "філософія життя". Для методологічного об­грунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів людської сутності представники філософської антропології широко застосовують деякі принципи трансценденталізму Канта та неокантіанства, трансцен­дентальної феноменології Гуссерля та трансцендентальної аналітики людського буття Хайдеггера.

Згідно з біологічною концепцією людина є "біологічно недостатньою" істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона "не завершена" і "не закріплена" у тваринно-біологічній організації, а тому і не має можли­вості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про істо­ричний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людсь­кої природи.

Інший представник філософської антропології — Плеснер вважає, що для пояснення людини не може бути використане таке поняття, як "біологічно недостатня істота". Тим самим він констатує обмеженість біологічної концепції і пропонує своє бачення сутності людини. При­роду людини Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру. Застосовуючи методо­логічні принципи Плеснера, філософська антропологія в цілому вису­ває вимогу побудови концепцій, вільних від засилля і емпіричних, чисто апріорних підходів, від необгрунтованих метафізичних тлумачень людської природи. Значною мірою це знайшло відображення в культу­рологічній концепції сучасної філософської антропології.

70. Проблема людини у філософії

У стародавньокитайській філософії підкреслюється включеність людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда досягнуто значно пізніше. Розвинуте вчення про людину коріннями сягає в античну філософію, де виявляються початки практично всіх напрямків філолофсько-антропологічної думки. Відбувається антропологічний поворот, поєднаний з творчістю софістів.

Стародавньогрецький філософ Протагор відзначав: «Людина — міра всіх речей: існуючих і неіснуючих». Всі істини відносні і мають сенс лише для людини, яка є джерелом морально-правових норм, що чесності можна навчитися, розуміючи під чесністю не тільки моральні якості, але й всю сукупність людських здібностей. Якщо раніше слово людина вживалося у визначенні одноплемінника, то софісти стверджували, що всі люди родичі і співгромадяни одного царства не за звичаями і вдачами, а за природою.

У людині, на думку Платона, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею і тілом, внутрішнім і зовнішнім, але й у самій душі, що складається з пристрасті, мужності і духу.

Дух — божественна частка душі і тільки панування духу забезпечує нормальне існування людини. Спільно з орфіками Платон розцінює введення душі в сумний полон земного, тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднятися від земного існування до справжнього безтілесного.

Дуалізм душі і тіла прагне перебороти вже Аристотель, з'єднуючи космологічно-натуралістичний і релігійно-етичний підходи й обґрунтовуючи неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної і тваринної частин душі є ще і вищий її елемент — Розум, що не є органічна функція тіла, а привноситься ззовні і не підлягає руйнуванню разом з тілом; Розум — це так само і Бог, вища форма, до якої як до мети прагне все суще. Людина — соціальна тварина і виявляє свою якість лише в державі в суспільному житті.

Християнська антропологія вводить ідею воскресіння відродження в плоті, не властиву античності. Змінюються й етичні погляди. Центр ваги зі знання переноситься на віру, отже, визначальним в моральній дії стає не Розум, а воля. Подвійність середньовічної антропології проявилася у тому, що, з одного боку, людина проголошувалася складовою частиною світопорядку, що йде від Бога, тому особа залишалася певною величиною, її цінність вимірялася тим, наскільки в ній виявляється божественний початок (томізм).

Багато ідей марксизму: конкретно-історичний підхід до дослідження людини та її буття; відчуження, розуміння людини як істоти природного й одночасно конфронтуючою їй як самостійна сила природи; фундаментальна значимість соціальних факторів у розвитку людини — стали загально значущими в багатьох напрямках сучасної філософії. Ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза полем зору марксизму, що зовсім природно. Будь-яка теорія історично і логічно обмежена.?

71.Проблема антропосоціогенезу. Сутність людини

Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homosapiens. Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів. 19 столітті після створення Чарльзом Дарвіном еволюційної теорії, набула поширення трудова теорія походження людини. Прихильники цієї теорії, що саме праця створює людину. У ході трудової діяльності рука стає вельми більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, досягається повне згуртування людей, виникає потреба щось сказати один одному. Але чому наші предки почали працювати? У популярній літературі можна зустріти відповідь: щоб підтримати своє існування, люди повинні їсти, захищатися і т.д. Проте в природі тварини не виробляють, не відчувають такої потреби, але здатні підтримувати своє існування. Навіть якщо тварини здійснюють гарматні діяльність - це не сприяє подоланню ними тварин кордонів світу. Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування.

Головна причина виникнення людини, вважає В. Вільчек, початкове відчуження, розрив комунікації з природою, ослаблення або втрата інстинктів, появу безлічі "хворих тварин". Подібні ущербні істоти або гинуть, або починають наслідувати, копіювати поведінку "нормальних" тварин. Тварини для людини стають комунікаторами, посередниками, вчителями. Людина починає наслідувати або повноцінним мавпам, або копитним, або хижакам, з якими він вступає в своєрідну угоду. Людина починає жити за планом свого Тотема - тварини-покровителя. У цьому причина, наприклад, появи в архаїчних суспільствах безлічі заборон.

72.Смисл життя людини як центральна світоглядна проблема

Усвідомлення сенсу життя передбачає вільний вибір індивіда. Необхідною його умовою є свобода як людська форма самодетермінації (самообумовленості) буття. Доцільність сенсу життя виявляється в його генеральному особистісному функціонуванні, яке ґрунтується на всезагальному суспільному визнанні, всезагальній об'єктивній істинності та соціальній значущості. Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, індивідуалізмом, з відстороненням від себе обов'язків стосовно світу, інших людей. Якщо людина виявилася потрібною тільки самій собі і весь її інтерес зводиться до власної персони.

Проблема сенсу життя пов'язується з проблемою особистості. Наприклад, І. Кант вбачав головним завданням своєї філософії формування людини, оскільки для себе вона є кінцевою й остаточною метою, і вважав, що істотна відмінність людини полягає у всьому тому, що утворює особистість.

У проблемі сенсу життя питання про цінності посідає центральне місце, тому що життя - це єдина умова та критерій для цінностей. Інший його бік - ставлення до людини, оскільки залежно від розуміння цінності життя формуються як відносини між людьми, так і ставлення суспільства до людини. Людина і людство, а отже, і їх життя є найвищими цінностями, бо вони - вершина космічної еволюції. Через смерть розкривається значення існування в його справжній цінності.

Уявлення про цінності життя має конкретно-історичний характер, воно може розумітись як певний культурно-історичний феномен. Несвідоме, інтуїтивне уявлення про цінності життя в рефлексії людини визначається тільки в тих понятійних формах, в яких мислить і усвідомлює себе певна епоха.

Пригнічення індивідуальності веде до зниження (якщо не до повної втрати) творчої активності особистості. Людина позбувається почуття власної гідності, віри в себе, духовно-моральних основ. Суспільство, яке пригнічує індивідуальність, руйнує себе зсередини, втрачає свою стабільність. Таке суспільство стає легким здобутком для всіляких авантюристів. Абсолютизація індивідуальності за рахунок соціальності веде до аналогічних наслідків.

Ціннісне значення людини полягає в тому, що їй належить особливе місце у світі. Це підкреслював у свій час Протагор своїм афоризмом «Людина — міра всіх речей».

Дата добавления: 2015-05-22