Тема 11 структура спілкування 1 страница

Терміни «спілкування», «комунікація», «обмін інформацією» часто вживаються як тотожні. Це зумовлено не тільки їхньою спільною се­мантичною основою, багатозначністю використання як у науковому, так і в буденному розумінні, а й тими функціями, які вони виконують у жит­тєдіяльності особистості, соціальної групи, суспільства.

11.1. Комунікативний бік спілкування та його характеристика

Що таке комунікація! Існує близько ста різних визначень комуніка­ції. Проте насьогодні визначення, яке задовольнило б усіх, немає.

Л. Баркер визначає комунікацію як процес взаємозв'язаних елементів, що працюють разом, щоб досяітн необхідного результату або мети.

На думку К. Мортенсен, комунікація маг місце, коли люди надають значення поведінці, пов'язаній з повідомленнями.

Дж. Маєрс і М. Маєрс визначають комунікацію як загальний перед­бачуваний, постійний і завжди наявний процес розподілу значень і допомо­ги символічній взаємодії.

Дж. Олвуд розглядає комунікативну ситуацію як випадок поведінки, яка має стосунок до набору комунікативних інтенцій.

На думку українського вченого Г.Г. ГТочепцова, комунікація — це процес прискорення обміну інформацією.

Для характеристики комунікації між людьми слід мати на увазі її особливості, порядок організації комунікативного процесу, засоби роз­повсюдження інформації. Процес обміну інформацією під час спілку­вання між людьми має свою специфіку, тобто комунікація між людьми має свої відмінності.

По-перше, спілкування не можна розглядати тільки як відправлення інформації якоюсь системою передання інформації або як її прийом ін­шою системою, оскільки на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями тут йдеться про взаємини двох суб'єктів: взаємне інформування передбачає налагоджування спільної діяльності.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного.

По-третє, комунікативний впл'ив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка спрямовує інформацію (комуні-катор), і людина, яка її приймає (реципієнт), володіють єдиною або по­дібною системою кодування і декодування знаків. Ця ситуація у соці­альній психології визначається терміном тезаурус. Ним позначається єдина система значень, прийнята всіма членами групи, учасниками кон­кретного комунікативного процесу. Але річ у тім, що, навіть знаючи значення тих самих слів, люди іноді по-різному їх розуміють. Причи­ною цьому можуть бути соціальні, політичні, вікові та інші особливості.

По-четверте, існує можливість виникнення комунікативних бар'є­рів, про що йшлося у темі 10.

11.2. Характер впливу інформації

У військовій діяльності необхідно вміти розрізняти характер інфор­мації і те, який вона може мати вплив на особовий склад — безпосеред­ній чи опосередкований. Відомо, що в сучасній війні особлива увага звертається на організацію інформаційно-психологічного впливу на супротивника. Така діяльність союзників під час організації і здійснен­ня операції «Буря в пустелі» зі звільнення Кувейту від ірацьких за­гарбників та антиталібської операції в Афганістані підтвердили високу ефективність комунікативного впливу як на війська супротивника, так і на все населення Землі. Аналіз цих дій буде здійснено у наступних те­мах.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатувальною.

Спонукальна інформація висловлюється в наказі, проханні, інструк­ції, пораді. Вона розрахована на fe, щоб стимулювати певні дії, і вико­нує такі функції:

а) активізації поведінки, тобто спонукання до дії в заданому
напрямі;

б) інтердикції, тобто заборони певних дій або небажаних різ-
новидів діяльності;

в) дестабілізації, або порушення деяких автономних форм по-
ведінки та діяльності.

Конст ату вальна інформація виступає у формі повідомлення і пе­редбачає зміну поведінки не прямо, а опосередковано і поступово. Сам характер повідомлення буває різним: міра об'єктивності може варіюва­тися від байдужого тону викладу до включення в сам текст повідомлен­ня елементів переконання. Варіант повідомлення визначається комуніка-тором.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну комунікації.

Аксіально комунікація спрямовує свої сигнали до якогось окремого отримувача інформації (індивідуального або групового).

Ретиальна комунікація має своїм адресатом багатьох реципієнтів, великі розосереджені у просторі соціальні групи, які у більшості ви­падків є анонімними для комунікатора.

Моделі аксіальної комунікації використовуються здебільшого в си­туаціях безпосереднього міжособистісного спілкування. Масове спіл­кування, яке здійснюється за допомогою засобів масової комунікації, використовує моделі ретиальної комунікації.

Для вивчення ефекту впливу виокремлюють одиниці (елементи) ко­мунікативного процесу. Американський соціальний психолог Г. Ласуел у структурі комунікативного процесу виокремлює п'ять елементів:

—Хто передає інформацію (комунікатор, передавач інформа­ції).

—Що передається (повідомлення, або конкретніше —текст).

—Як (за допомогою якого каналу).

— Кому (аудиторія, реципієнт).

—Яким результатом (ефект впливу) (рис. 11-1).

Рис. 11-1. Структура комунікативного процесу

Засоби комунікації. Передання будь-якої інформації можливе лише за допомогою знакових систем. Існує кілька систем, які використовуються в комунікативному процесі й відповідно до яких можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову — найуніверсальніший засіб людського спілкування, який забезпечує змі­стовний аспект взаємодії і взаєморозуміння у процесі спільної діяль­ності.

Невербальна комунікація включає різні знакові системи: оптико-кі-нетичну, пара- та екстралінгвістичну, просторово-часову, контакт «очі в очі», кожна з яких має свої особливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жести, міміку, пан­томіму.

Цю систему можна уявити як сприймання властивостей загальної мото­рики різних частин тіла (рук — жестикуляція, обличчя — міміка, пози — пантоміма). Ця загальна моторика відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комуні­кації надає спілкуванню певних нюансів, що неоднозначно сприймаються за умов використання тих самих жестів у різних національних культурах.

Вирішальне значення у невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираа обличчя найбільше підкреслюють кути губ, нахмурювання або піднімання брів і зморщування чола. Ці елементи міміки дають змогу передати всю гаму емоцій і почуттів — від приємного здивування до розча­рування.

Погляд — ключовий елемент нсвербальної комунікації. Як правило, саме ним партнер висловлює інтерес до розмови. Блукальний погляд найчастіше свідчить про нудьгу або про бажання самому взяти слово (якщо тільки воно не виражає страх або почуття провини). Пильний погляд, спрямований пря­мо в очі співбесіднику, часто сприймається як ознака певної агресивності.

Жести також видають достатньо інформації про партнера по спілку­ванню. Палець, що вказує на іншу людину, сприймається як агресивніший жест, ніж розкриті й повернені до неї долоні. Похитування головою, нахил її до плеча або в бік партнера завжди вважаються ознаками інтересу.

Свої почуття та стани людина може висловлювати також за допомогою пантоміміки. Наприклад, людина виявляє ло партнера відкритість, якщо стоїть до нього обличчям, а не боком. Неприязнь у людини, що сидить, ви­являється у напруженості тіла, і, навпаки, розкутість тіла, нахил вперед є виразом симпатії.

Паралінгвістична система — це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і вира­жає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напруження, збуджує інтерес, а роздратований — сприймається як озна­ка агресивності.

Екстралінгвістична знакова cucme.ua — це включення в мову пауз, інших нелінґвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мов­лення.

Простір і час організації комунікативного процесу виступають теж особливою знаковою системою. Вони мають певне смислове наванта­ження як компоненти комунікативних ситуацій. Так, розміщення парт­нерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символі­зує увагу до того, хто говорить, натомість окрик у спину може мати негативне значення. Наука, яка вивчає норми просторової і часової ор­ганізації спілкування, називається «просторовою психологією».

Дослідження в цій галузі пов'язані з вивченням специфічних наборів просторових та часових констант комунікативної ситуації. Останні назива­ються.хронотопсеми. У літературі описано, зокрема, хронотоп «вагонного супутника». Суть його полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування інколи створює несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна пояснити відвертість до першого зустрічного, яким є «вагонний супутник».

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт «очі в очі», який мас місце у візуальному спілкуванні.

У дослідженнях контакту «очі в очі» інтерес був зосереджений перш за все на вивченні інтимного спілкування. У розмові люди то дивляться одне на одного, то відводять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Най­частіше дивляться в очі не більше 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Ві­зуальний контакт відбувається здебільшого, коли обговорюється приємна тема. При обговоренні неприємної теми часто від такого контакту утриму­ються. Охочіше дивляться на тих. ким захоплюються або з ким перебува­ють в близьких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки.

Контакт очей обов'язково доповнює вербальну комунікацію. За відсут­ності такого контакту можна говорити про те, що проблема, яка обговорю­ється, співрозмовників не цікавить. Навпаки, коли один із партнерів постій­но намагається підтримати зоровий контроль зі співрозмовником, цс є озна­кою того, що він. по-перше, намагається будь-яким чином подобатися цьо­му партнерові, по-друге, його практично не цікавить зміст інформації, яка обговорюється.

У представників деяких культур засобом невербально!' комунікації є дотик. Це невід'ємний елемент комунікації в Африці, на Середньому Сході, в більшості країн Латинської Америки. Один спостерігач підра­хував, що пара, яка сидить за столиком ресторану в Парижі, за одну годину здійснює в середньому 110 взаємних дотиків, у Лондоні — жод­ного, у Джексонвілі (США) — близько восьми.

Отже, вербальна і невербальна комунікації тісно пов'язані між со-
бою, тому їх творче застосування є суттєвою передумовою ефективно-
сті спілкування партнерів, налагодження оптимального контакту між
ними. _t

11.3. Взаємодія як інтерактивний бік спілкування 11.3.1. Поняття взаємодії

Вивчення спілкування як складного соціально-психологічного явища передбачає виокремлення в його структурі універсальної властивості, що зумовлює всі форми його вияву. Такою властивістю для спілкуван­ня є взаємодія.

У філософії категорія взаємодія використовується для визначення загальної форми зв'язку речей або явищ у їхній взаємній зміні, впливо­ві одних на інші. Соціальна взаємодія є складовою та формою вияву загальної, універсальної взаємодії. Інакше кажучи, суспільство— це система реальних зв'язків і взаємодій людини з іншими людьми, соці­альними групами, сукупність усіх соціальних стосунків — опосередко­ваних і безпосередніх, свідомих і цеусвідомлених.

У процесі діяльності воїни обмінюються не тільки інформацією, а й різними діями. Ці дії забезпечують планування спільної військово-про­фесійної діяльності, її координацію та розподіл функцій. За їхньою до­помогою здійснюються взаємне стимулювання, взаємний контроль та взаємодопомога у процесі розв'язання спільного завдання. Це передба­чає, що кожний з учасників — партнерів по взаємодії — зробить свій внесок у її розв'язання, що забезпечить більшу ефективність порівняно із сумою індивідуальних дій.

Таким чином, взаємодія (інтеракція) — це аспект спілкування, що виявляється в організації військовослужбовцями взаємних дій, спрямо­ваних на реалізацію спільної військово-професійної діяльності, досяг­нення конкретної спільної мети.

Воїн, взаємодіючи з іншими військовослужбовцями, одночасно всту­пає у певні конкретні взаємини з ними, з різними соціальними групами, суспільством загалом. Тому в структурі інтерактивного спілкування (взаємодії) можна виокремити два боки — внутрішній (змістовний) і зовнішній (формальний).

Внутрішнім боком взаємодії є сукупність стосунків особистості вої­на з соціальним середовищем, які можна розглядати у двох аспектах: широкому (соціальному) і вузькому (міжособистісному).

У широкому розумінні особистість є суб'єктом численних і різноманіт­них стосунків: виробничих, політичних, моральних, військових тощо. Такі стосунки найчастіше називають суспільними, або соціальними. їхньою ха­рактерною ознакою є тс, шо вони позбавлені індивідуальності, особистіс-ного виразу і відображають зв'язки, взаємодію не між конкретними особи­стостями, а між представниками різних соціальних груп,.між різними соці­альними типами. Ці стосунки мають об'єктивний характер: особистість всту­пає в них незалежно від своїх бажань і прагнень, симпатій чи антипатій.

У соціальних стосунках відображаються найсуттєвіші зв'язки між різ­ними сферами життєдіяльності воїнів, які виконують у суспільстві конкретні соціальні функції (ролі). Система цих функцій визначає поведінку та діяль­ність воїнів статутними нормами, що відображають найтнповіші, суспіль­но необхідні різновиди військової діяльності та способи їх виконання.

Але для кожної конкретної особистості такі суспільні стосунки дуже рідко виступають у «чистому» вигляді. Відбиваючись у її внутрішньому світі, вони набувають суб'єктивного, особистісного забарвлення, індивіду­ального відображення і форми вияву, стають фактом свідомості воїна як міжособистісні стосунки, як конкретний результат його взаємодії з соціаль­ним середовищем.

Соціальио-психологічний і особистіснин аспекти суспільних стосун­ків виявляються уповедінці воїна, його мотивах, почуттях, настроях.

оцінках. Тому на емпіричному рівні як безпосередня реальність постає міжособистісний соціспьно-психологічний аспект суспільних стосун­ків не тільки для учасників, а й для дослідників.

Основними компонентами взаємодії є змістовний і процесуальний.

Змістом взаємодії між воїнами є певна і специфічна для військової сфери сукупність правових, політичних, військових та інших стосун­ків. Реалізація цього змісту у військовій діяльності вимагає певних за­собів і форм виразу. Вони можуть мати як раціональний, так і емоцій­ний характер, виявлятися в конкретних способах соціально-психоло­гічного, міжособистісного спілкування. У військовому середовищі вони нормативно відображені у Загальновійськових статутах Збройних сил України та ненормативно — у воїнському етикеті.

Особливості взаємин у військовому середовищі знаходять своє ви­раження у специфічних формах спілкування.

Міжособистісні стосунки у військовому середовищі формуються під впливом безпосередніх умов життєдіяльності особового складу. їх­німи специфічними рисами є сувора статутна регламентація і емоційна забарвленість. Почуття, які визначають ці стосунки, можна поділити на дві групи:

—кон 'юнктивні (почуття, які зближують воїнів, об'єднують їх у колектив, виражають готовність співробітничати, спіль­но діяти);

—диз 'юнктивні (почуття роз'єднують воїнів, роблять взаєми­ни напруженими, конфліктними).

Реалізація стосунків у конкретній діяльності відбувається у формі взаємного обміну діями, який визначає зовнішній (формальний) бік вза­ємодії. Саме такий обмін (навичками, вміннями) є підґрунтям взаємодії матеріального, практичного аспекту спілкування на відміну від інфор­маційного як обміну думками, почуттями, цінностями.

Процесуальний компонент виражається}' стилі взаємодії, який вка­зує на те, як воїн взаємодіє з оточенням. На основі цього виділяють продуктивний і непродуктивний стилі.

На базі наступних п'яти критеріїв виділяють такі стилі взаємодії:

1) щодо характеру активності в позиції партнерів (у продук­тивному стилі — поруч з партнером; у непродуктивному — над партнером);

2) щодо характеру цілей, що висуваються (у продуктивному стилі партнери спільно розробляють як близькі, так і відда­ленні цілі; у непродуктивному— партнер, який домінує, висуває тільки близькі цілі, не обговорюючи їх з партне­ром);

3) щодо характеру відповідальності (у продуктивному стилі за результати відповідальні всі, у непродуктивному — вся відповідальність лягає тільки на того партнера, який домі­нує);

4) щодо характеру взаємин, які виникають між партнерами (у продуктивному стилі —доброзичливість, у непродуктив­ному — агресія, образа, роздратування);

5) щодо характеру функціонування механізму ідентифікації — відособлення між партнерами.

У структуру взаємодії входять: суб'єкти взаємодії; взаємний зв'я­зок; взаємний вплив одного на іншого; взаємні зміни суб'єктів спілку­вання.

Взаємодія — це контакт, який складається із:

— фізичного контакту;

— спільного пересування у просторі;

— спільної групової або масової дії;

— духовного вербального контакту;

— невербального інформаційного контакту. Взаємодію як процес характеризують:

— сукупна кооперативна діяльність;

— інформаційний зв'язок;

— взаємовплив;

— взаєморозуміння.

11.3.2. Різновиди взаємодії

Взаємодія, будучи стороною спілкування, завжди має інтерсуб'ск-тивний характер, тобто реалізується як система стосунків воїна з нав­колишнім світом.

Види взаємодії:

— міжособистісні;

— особистісно-групові;

— особистісно-масові;

— міжтрупсірі;

— масово-групові;

— планетарні, або глобально-масові.

Коротко проаналізуємо деякі з цих типів, наприклад, міжособистіс-ний, який має такі ознаки: наявність мети, ситуативність, експлікова-ність (доступність) і багатозначну рефлексію.

Головними ознаками міжособистісної взаємодії військовослужбов­ ців є:

1) предметність, тобто наявність спільної конкретної мети, що зумовлює спільність дій військовослужбовців у ході її дося­гнення;

2) ситуативність, або її регламентованість конкретними об­ставинами: тривалістю, інтенсивністю, нормами та прави­лами взаємодії. Інакше кажучи, взаємодія змінюється залеж­но від умов, складу учасників, структури групи;

3) рефлексивність (рефлексивна багатозначність) — можли­вість для взаємодії бути виявом як суб'єктивних намірів, так і наслідком спільної участі в колективній діяльності;

4) експлікованість, тобто можливість спостереження, реєстра­ції конкретних дій індивідів, суб'єктів взаємодії.

Рівні міжгрупової взаємодії: низький, середній і вищий. Традиційно в соціальній психології усі різновиди взаємодії поділя­ють на такі типи за:

— напрямленістю на результат:

• кооперація (сприяють організації спільної діяльності, забезпечу­ють її інтеграцію, узгодженість, ефективність, основними різно­видами якої с згода, пристосування, співробітництво тощо);

• конкуренція (конфлікт, опозиція — тобто дії, що призводять до неузгодженості спільної діяльності, зниження її ефективності);

— намірами та діями учасників:

• додаткові (партнери адекватно сприймають позиції один одного);

• що перетинаються (така взаємодія, у процесі якої партнер, з одно­го боку, демонструє неадекватність розуміння позиції і дій іншого учасника взаємодії, а з іншого — яскраво виявляє власні наміри і дії);

• приховані (така взаємодія включає водночас два рівні: явний, що виражається мовно, і прихований, передбачається).

В експериментальних дослідженнях такий дихотомічний поділ вза­ємних дій для аналізу групової діяльності є недостатнім. Тому багато дослідників намагаються виокремити дрібніші одиниці взаємодії, які можна емпірично спостерігати, контролювати, реєструвати. Зокрема Р. Бейлз запропонував своєрідну схему для вивчення послідовних фаз групової спільної діяльності.

Усі різновиди взаємодій, або можливих форм поведінки, були поділені вченим на дванадцять груп, які, у свою чергу, об'єднувалися у дві головні категорії: зона постановки і розв'язання проблеми (це власне дії) і зона емо­цій (позитивних і негативних), тобто характеристика ставлення індивіда до самої діяльності. Діяльність групи під час розв'язання певного спільного завдання є послідовним переходом від однієї фази до іншої: 1) орієнтуван­ня членів груп щодо спільного завдання; 2) оцінка ходу розв'язання завдан­ня членами групи: 3) контроль; 4) ухвалення рішення. Супроводжують цей процес і відповідні дії членів групи позитивні та негативні емоції.

Схема Р. Бсйлза досить часто використовується в експериментальних дослідженнях, особливо в умовах лабораторного експерименту. У загаль­ному плані схема Р. Бейлза має такий вигляд (табл. 11-І).

Табл. 11-1. Види соціальних взаємин (за Р.Ф. Бсйлзом)

Взаємини	Форми взаємин
Зона постановки проблеми	прохання про інформацію прохання висловити думку прохання про вказівки
Зона розв'язання проблеми	пропозиція думка орієнтація інших
Зона позитивних емоцій	солідарність зняття агресивності згода
Зона негативних емоцій	незгода створення напруження демонстрація антагонізму

Разом із тим висловлюється чимало критичних зауважень, головним з яких є те, що ця схема не враховує змісту спільної групової діяльнос­ті, а бере до уваги тільки форми взаємодії.

11.4. Соціальна перцепція

Важливою складовою спілкування є процес сприймання людини людиною, який позначають терміном соціальна перцепція. Цей термін запропонував Дж. Брунер. Згодом цей термін набув значення сприй­мання так званих соціальних об'єктів, до яких належать люди, особис­тості, групи та інші ширші соціальні спільноти. Дослідження соціаль­ної перцепції зосереджено на вивченні двох блоків проблем: аналізові особливостей суб'єкта й об'єкга міжособистісного сприймання й ана­лізові механізмів міжособистісного сприймання.

Російський психолог О.О. Бодальов слушно зазначає те. що від того, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, оці­нюють можливості одне одного, багато в чому залежить характер їхніх взаємодій і резулі?гати, яких вони досягають у спільній діяльності. Цс означає, що соціальна перцепція виступає в ролі регулятора спілкуван­ня насамперед тому, що вона є носієм своєрідної перцептивно-діагнос-тичної функції.

У зміст сприйняття включають приймання не тільки фізичних якостей соціального суб'єкта, а і його внутрішніх характеристик: намірів, думок, здібностей, емоцій, настанов, формування уявлення про ті відносини, які пов'язують суб'єкта з об'єктом сприймання. Отже, на цій підставі він включає й інтерпретацію та оцінку вчинків іншої людини, тобто розумін­ня її як особистості.

Оскільки спілкування завжди є процесом взаємодії двох або більше суб'єктів, то правомірно говорити про взаєморозуміння та взаємопіз-нання воїнів у процесі спілкування.

Взаєморозуміння є внутрішньою підвалиною і метою спілкування, ефективність якого залежить від тієї інформації, яку люди одержують один про одного. Спілкування починається з контакту, тобто взаємного спостереження і сприймання тих якостей і рис. які викликають інтерес людей один до одного. Зацікавленість іншою людиною — це міра її ін­формативності для тих, хто її оточує (здатність бути для них джерелом якоїсь інформації).

Ставлення одного воїна до іншого залежить від того, які почуття він викликає у інших, яка думка про нього формується. Відомо, що перше враження про іншу людину грунтується на сприйманні її зовнішнього вигляду, зовнішніх ознак і зумовлює весь характер наступних взаємин. Проте, формуючись на підставі зовнішніх характеристик (обличчя, зріст, манера говорити, поводитися тощо), сприймання цим не обмежується. Як показує досвід, перше враження може частково або й повністю не збігатися з подальшими уявленнями. Бо, наприклад, певне враження, яке викликає конкретний воїн у різних товаришів по службі, залежить від багатьох чинників: досвіду спілкування, досвіду військової служби, військового звання, належності до різних соціальних груп, внутрішніх станів тощо.

Крім того, повнота і адекватність оцінки головних характеристик зовнішнього вигляду — фіксація відтінків, елементів, нюансів — зале­жить від рівня сформованості самої особистості, її етичних та естетич­них уявлень.

Так, літературознавці нарахували у творах Л.М. Толстого 85 відтінків виразу обличчя і 97 — посмішки, натомість пересічна людина навряд чи здатна розрізнити і охопити таку кількість виразів людського обличчя.

Процес розуміння іншого воїна — складне явище, у якому виокрем­люють два рівні. На першому рівні відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов цього воїна. Другий рівень характеризується здатніс­тю прийняти його цілі, мотиви, настанови як свої власні. Цей рівень, як правило, відсутній у дітей і є результатом пізнішого онтогенетичного розвитку, хоча не всі дорослі здатні розуміти іншу людину саме на цьо­му рівні.

Спричиняє це механізм егоцентризму, під яким розуміється зосередже­ність індивіда тільки на власних інтересах та переживаннях і, як наслідок, нездатність розуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від нього. Найповніше егоцентризм виявляється у дитячому і старечому віці. У конкретних дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пі­знавальний — виявляється у процесах сприймання і мислення; моральний — характеризує нездатність до розуміння причин вчинків інших людей; кому­нікативний — свідчить про неповагу до смислових понять партнерів по спілкуванню.

Отже, другий рівень взаєморозуміння передбачає, що кожен із парт­нерів по взаємодії враховує не тільки свої власні потреби, мотиви, цін­ності, а й відповідні запити іншого. Це відбувається за допомогою та­ких механізмів взаєморозуміння, як ідентифікація та рефлексія.

Поняття ідентифікації виражає той факт, що одним із найпрості­ших способів розуміння іншого воїна є уподібнення себе до нього. У реальних ситуаціях взаємодії воїни користуються цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується на підставі спроби поставити себе на його місце. Тоді ідентифікація виступає одним із механізмів пізнання і розуміння навколишніх.

Феномен ідентифікації, описаний 3. Фройдом, належить до найзначні-ших і найяскравіших процесів людського спілкування. У сучасній літерату­рі це поняття має неоднозначне тлумачення. Так, А. Бандура вважає, шо ідентифікація належить до процесу копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю.

На думку Д. Гервіца, ідентифікація — це набуття або засвоєння цінно­стей, ідеалів, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків.

Згідно з визначенням Р. Адамека і Б. Дайгера, коли один суб'єкт іден­тифікується з іншим (моделлю), він розглядає модель як значущого іншого, відчуває до моделі почуття симпатії, засвоює її норми і цінності, позитивно сприймає прямий контроль моделі над собою.

Термін «ідентифікація» Борис Паригін вживає у значенні взаємного уподібнення людей одне до одного.

Більшість визначень цього поняття свідчить про те, шо під ним зазви­чай розуміють механізм міжособистісної регуляції поведінки індивідів у процесі спілкування. Уподібнення до іншого, ототожнення себе з ним, за­позичення його важливих характеристик, згода на контроль з його боку — все це не що інше, як способи взаєморозуміння партнерів по спілкуванню, спрямовані на кращу організацію спільної діяльності. Ідентифікація тісно пов'язана з іншим близьким за змістом явищем — емпатією.

Емпатія — це особливий спосіб розуміння іншої людини, коли до­мінує не раціональне, а радше емоційне сприйняття її внутрішнього світу. Емоційна природа емпатії саме і виявляється в тому, що ситуація іншої людини, партнера по спілкуванню, не стільки «продумується», скільки «відчувається».

Емпатнчні реакції можуть бути адекватними і неадекватними пережи­ваннями об'єкта емпатії. Так, чиєсь горе викликає в однієї людини страж­дання, в іншої — радість. Одні люди радіють чужому щастю, інші — за­здрять. Це пояснюється тим. що емпатичні реакції виникають у відповідь як на позитивні^так і на негативні переживання. Проте у психології скла­лась традиція вивчення емпатії в контекхті негараздів, оскільки це дає мож­ливість повніше виявити мотиваційні настанови одного індивіда щодо ін­шого.

Найтиповішимп формами емпатії с співпереживання і співчуття. Співпе­реживання передб&час переживання індивідом тих самих почуттів, які відчу­ває інший, але це переживання звернене на себе. Індивід переживає або тс, що може статися з ним у майбутньому, або те, що він пережив у минулому. Співчуття— це переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Механізм емпатії в певних рисах подібний до механізму ідентифікації: вміння поставити себе на місце іншого, поглянути на речі його очима. Про­те «поглянути на речі чиїмись очима» не обов'язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо людина ототожнює себе з кимось, цс означає, що вона будує свою поведінку так, як будує її цей інший. Коли ж людина виявляє до нього емпатію, вона просто бере до уваги лінію його поведінки (наприклад, ставиться до нього зі співчуттям), але свою власну поведінку може будувати зовсім інакше.

Дата добавления: 2015-05-22