Тема 11 структура спілкування 2 страница

В обох випадках враховується поведінка іншої людини, але результат спільних дій буде різним: одна справа — зрозуміти партнера по спілкуван­ню, ставши на його позицію, діючи відповідно до неї; інша — зрозуміти його, враховувати його точку зору, навіть співчувати йому, але діяти по-своєму.

Для характеристики процесу спілкування обидва явища вимагають розв'язання ще однієї проблеми: наскільки повно та адекватно буде парт­нер по спілкуванню розуміти іншого та самого себе. Від цього значною мірою залежатиме ефективність взаємодії між ними. До процесу розу­міння воїнами один одного включається механізм рефлексії.

Рефлексія — це усвідомлення індивідом, що діє, того, як він спри­ймається партнером по спілкуванню. Це вже не просте знання або розу­міння іншого, а знання того, як інший розуміє свого партнера, своєрід­ний подвоєний процес дзеркального відображення один одного, глибо­ке, послідовне взаємовідображення, змістом якого є відтворення вну­трішнього світу партнера по взаємЬдії, причому в цьому внутрішньому світі, у свою чергу, відображається внутрішній світ першого.

У повсякденному житті люди не завжди знають справжні причини поведінки іншої людини або знають їх недостатньо. Тому за умов дефі­циту інформації вони починають приписувати одне одному як причини поведінки, так і самі зразки поведінки або якісь загальніші характерис­тики. Це здійснюється або на підставі подібності поведінки суб'єкта до певного зразка, який мав місце у попередньому досвіді суб'єкта спри­ймання, або на підставі аналізу власних мотивів, які могли б мати місце в аналогічній ситуації. Цей феномен у соціальній психології має назву каузальна атрибуція.

Одним із перших до ідеї приписування звернувся Ф. Гайдер, який вва­жав, що людям взагалі властиво міркувати таким чином: «погана людина

має погані риси, добра людина мас добрі риси». Тому й приписування при­чин поведінки і рис характеру здійснюється за такою схемою: «поганим» людям завжди приписуються «погані» вчинки, а «добрим» — «добрі».

Таким чином, каузальна атрибуція — це своєрідна інтерпретація та оцін­ка людиною причин і мотивів поведінки інших на грунті буденного, житей­ського досвіду. Вона може стосуватися сприймання не тільки окремих лю­дей, а й соціальних груп і самої себе.

Велику роль у сприйманні людини людиною відіграє настанова, особ­ливо при формуванні першого враження про незнайому людину. Добре ві­домі експерименти О.О. Бодальова, в яких досліджувалась роль настано­ви у сприйманні людини. В одному з експериментів двом групам студентів показали фотографію однієї й тієї самої людини. Але попередньо першій групі було повідомлено, що ця людина є злочинцем, а другій — видатним вченим. Після цього кожній групі запропонували скласти словесний порт­рет людини. У першому випадку були одержані такі характеристики: гли­боко посаджені очі свідчили про злобу, вигґячене підборіддя — про рішу­чість іти до кінця в злочині. Відповідно, за оцінками учасників другої гру­пи, ті ж глибоко посаджені очі свідчили про глибину думки, а підборіддя — про силу волі у подоланні труднощів на шляху пізнання.

Усі ці факти можна розглядати як вияви особливого процесу, який су­проводжує сприймання людини людиною, а саме — явища стереотип і зації.

Стереотип — це стійкий і спрощений образ певного явища або лю­дини, яким користуються як відомим «скороченням» при взаємодії з цим явищем або людиною. На ґрунті стереотипів формуються ефекти міжособистісного сприймання, які відображають певну тенденцію, а саме: сприймати соціальні об'єкти максимально однорідними і несупе-речливими. Найвідомішими є ефекти ореолу, первинності та новизни.

Суть ефекту ореолу виявляється в тому, що загальне сприятливе вра­ження веде до позитивної оцінки всіх інших якостей людини. І навпаки, загальне несприятливе враження сприяє формуванню негативних оцінок. Образ, що існував раніше, відіграє роль ореолу, який заважає бачити справжні риси і вияви об'єкта сприймання. Ефект ореолу найяскравіше виявляється тоді, коли людина мас обмежену інформацію про об'єкт сприймання, а та­кож коли судження стосуються моральних якостей. Тенденція перебільшу­вати одні характеристики і недооцінювати інші свідчить про певну оцінну (позитивну або негативну) упередженість людини у міжособистісному сприйманні.

Тісно пов'язані з попереднім і ефекти новизни та первинності. Обидва вони стосуються значущості порядку подання інформації про людину для формування уявлення про неї. Ефект первинності виявляється в тих ви­падках, коли сприймається незнайома людина і під час її оцінювання роль настанови відіграє інформація, подана раніше. У ситуації сприймання зна­йомої людини діє ефект новизни, який полягає в тому, що остання, новіша інформація про людину стає найзначушішою.

Отже, стереотипи і ефекти міжособистісного спілкування відобража­ють схематизм, емоційну забарвленість, спрощеність людського сприй­мания. Вони виникають за умов дефіциту інформації, обмеженого індиві­дуального досвіду, упереджених уявлень, які є в суспільстві чи соціаль­ній групі.

Стереотипи та ефекти відіграють у людському спілкуванні подвійну роль. З одного боку, вони скорочують час ознайомлення з іншими людь­ми, дають змогу вступати в контакти з людьми різного віку, статі, різної професійної і соціальної належності. З іншого — стереотипи стандар­тизують процес людського спілкування, можуть сприяти формуванню хибних уявлень про людей, що негативно впливає на весь процес спіл­кування. У зв'язку з цим точність і адекватність сприймання людини людиною є необхідною умовою ефективності спільної діяльності.

Точність міжособистісноїперцепції. При спостереженні за фізичними об'єктами ми можемо легко перевірити точність сприймання, зіставивши його результати з об'єктивною фіксацією, вимірюванням деяких якостей і властивостей. У разі пізнання іншої людини зробити це значно важче, адже враження, отримане про неї суб'єктом сприймання, ні з чим зіставити, оскіль­ки відсутні методики безпосередньої реєстрації якостей особистості іншої людини.

Останнім часом багато дослідників намагаються розв'язати зазначе­ну проблему, виходячи в аналізі феноменів міжособистісного сприй­мання з принципу діяльності. Річ у тім, що формування ціннісно-смис­лових позицій учасників перцептивного процесу — це не тільки (і не стільки) відображення особливостей партнерів як особистостей, скіль­ки їхня здатність визначити, як ці особливості (характер, здібності, вмін­ня тощо) виявляються у конкретній ситуації спільної діяльності. Наші знання про партнера по спілкуванню не завжди відповідають справж­ньому, адекватному розумінню його як особистості. Це зумовлено й тим, що наявні знання використовуються не в тій формі і не в тому обсязі, в яких вони зберігаються, а у перетвореному вигляді. Характер же пере­творень знань визначається в першу чергу цілями та завданнями діяль­ності.

Як і під час обміну інформацією, сприймання і розуміння іншої лю­дини може відбуватися як на рівні значення, так і на рівні смислу. Інак­ше кажучи, ми можемо сприймати людину, фіксуючи тільки її зовнішні ознаки, її поведінку, дії, а можемо йти глибше — шукати за зовнішніми ознаками внутрішні, особистісні характеристики — мотиви, мету ді­яльності. Московський психолог А.У. Хараш дуже влучно називає це об'єктним і суб'єктним сприйманням.

Об'єктне сприймання іншої людини— це сприймання безпосереднє, але за умов не реальної спільної діяльності, а простої присутності іншої людини. У цій ситуації у суб'єктів немає спільного предмета діяльності, тому їхнє міжособистісне сприймання відбувається на рівні значень зовніш­ніх ознак. На відміну від цього, опосередковане спільною діяльністю, коли предмет діяльності для кожного з партнерів мас особи-стісний смисл.

Найповніше суб'єктний рівень міжособистісного сприймання виявляєть­ся в дії механізмів емпатії та рефлексі^. Саме вони дають можливість побачити предмет діяльності іншої людини не очима стороннього спостерігача, а зсе­редини, з боку партнера по спілкуванню, а значить прогнозувати його пода­льші дії.

Проблема підвищення точності міжособистісного сприймання виник­ла передусім як практична проблема. її розроблення було пов'язане з необхідністю підвищення вимог до людей, які професійно зайняті в сис­темі міжособистісних стосунків: менеджерів, керівників, вихователів, викладачів, командирів. Неможливість розв'язати цю проблему тради­ційними психологічними методами привела практичних психологів до розроблення способів активного «психологічного втручання» у сферу перцептивних процесів. Головною метою такого впливу стало форму­вання та розвиток соціально-психологічної компетентності особистості, її здатності ефективно взаємодіяти з іншими людьми у сфері міжособис­тісних взаємин. Йдеться про формування вмінь орієнтуватися в соціаль­них ситуаціях, адекватно визначати індивідуальні особливості та емоцій­ні стани інших людей, використовувати найефективніші способи взаємо­дії з ними. Адже виникає проблема оптимізації спілкування, у тому числі і у військовому середовищі, яке має свої особливості.

11.5. Оптимізація спілкування у військовому середовищі

Одним з найважливіших шляхів підвищення ефективності спілку­вання у військовому середовищі є його оптимізація. її необхідність ви­никає тоді, коли мають місце міжособистісні і внутрішньоособистісні конфлікти, спостерігається самозаспокоєність особового складу, коли необхідний пошук додаткових внутрішніх резервів активізації особо­вого складу для формування здорового морально-психологічного клі­мату у підрозділі. У ряді випадків виникає також необхідність подолан­ня бар'єрів спілкування.

Якщо звернутися до досвіду добре відпрацьованих, ефективнодій-них груп в умовах високозначущої діяльності військових колективів, у найбільш узагальненому вигляді завдання оптимізації спілкування в підрозділі містять:

—попередження (або зняття) надмірно агресивної поведінки лідерів та сублідерів щодо низькостатусних воїнів;

—цілеспрямоване створення ситуації термінового «щадного» охоронного режиму спілкування для найбільш нестійких і легковразливих членів колективу;

—активізацію спілкування ведених із високостатусними (і най­більш підготовленими) воїнами та зменшення ймовірності конфліктів між ними;

—затвердження гуманних і демократичних принципів спіл­кування між різними категоріями особового складу.

Для оптимізації спілкування у військовому середовищі можуть бути застосовані три основні підходи:

1) реорганізація структури групи (зміна складу, перегрупуван­ня та перестановки військовослужбовців у різних сполучен­нях);

2) цілеспрямована реконструкція завдань;

3) безпосередня регламентація характеру взаємодії військово­службовців з метою їх термінової взаємної адаптації.

У загальному вигляді оптимізація спілкування військовослужбовців через організацію їх спільної діяльності здійснюється через:

—виділення ситуацій, які сприяють, стимулюють або, навпа­ки, блокують, погіршують, навіть виключають ті чи інші форми взаємних впливів;

—виключення небажаних (невизначених, конфліктогснних) форм предметно-практичної взаємодії військовослужбовців;

—практикування нових форм взаємодії з орієнтуванням на реальні ресурси військовослужбовців або утворення умов для найповнішого вияву набутих умінь або компенсації від­сутніх.

У процесі спілкування можуть бути застосовані такі способи впливу на групу: зараження, навіювання, переконання, інформування, насліду­вання тощо.

Зараження — це спосіб впливу, що інтегрує навіть великі маси воїнів. Зараження визначається як несвідоме, мимовільне охоплення індивіда певним психічним станом.

Навіювання — це цілеспрямований, неаргументований вплив одного воїна на іншого або на групу. Воїн, що сприймає інформацію, не здатний критично її оцінити. На відміну від зараження, навіювання не передбачає переживання ідентич­них емоцій великою групою осіб. Цей процес має однобіч­ний характер. Навіювання виробляється мовним впливом і прагне до сприйняття індивідом інформації на необгрунто­ваному висновку. Навіювання належать до смоційно-вольо-вої сфери. Ступінь навіювання залежить від віку (діти є податливішими за дорослих), стану здоров'я (втомлені та послаблені легше піддаються навіюванню) та інших соці­ально-психологічних факторів.

Переконання — специфічний компонент у структурі особис­тості й спосіб свідомо організованого соціально-психоло­гічного впливу на психіку ззовні. Як спосіб впливу переко­нання базується на системі логічних доказів та передбачає усвідомлені взаємини того, хто сприймає, залежить від його зацікавленості в одержаній інформації та усвідомленні про­блеми.

Інформування також с способом впливу в процесі спілкуван­ня. Порівняно з переконанням цей спосіб слабший. Живу­чи у суспільстві, людина постійно потребує інформації про події, що відбуваються. Якщо ця потреба задовольняється не повністю або не задовольняється зовсім, люди самі на­магаються пояснити емоційно забарвлені ситуації. Таким чином, виникають чутки, під якими розуміють повідомлен­ня. Чутки виходять від однієї або кількох осіб, стосуються деяких подій та нічим не підтверджуються. Чутки виника­ють, як правило, у погано організованому військовому ко­лективі (групі) і готують його членів до санкціонування пев­них дій. При цьому розрізнюють чутку-«лякало», яка по­роджує страх; агресивну, яка викликає у воїнів вороже став­лення до кого-небудь або чого-небудь; чутку-бажання, яка видає бажане за дійсне. З чутками борються за допомогою своєчасного інформування членів військового колективу (групи) про всі важливі події, як внутрішні, так і зовнішні.

Наслідування — спосіб впливу, який виявляється як на інди­відуальному, так і груповому рівні й полягає у відтворенні поведінки, яка демонструється. Особливу роль відіграє на­слідування в розвитку дитини, де воно слугує способом опанування світу. Певною мірою ця функція зберігається і в дорослої людини. За відсутності інших способів опану­вання будь-якою дією наслідування може з успіхом викори­стовуватися для засвоєння професійних прийомів або ін­ших навичок. Наслідування може стосуватися поведінки окремого воїна та норм поведінки, які вироблені групою.

11.5.1. Розвиток павичок спілкування в діяльності військового керівника

Дослідження праці керівників засвідчили, що 40 % від усіх вирішуваних ними проблем належать до керування колективом, а ефективність
їхньої праці на три чверті залежить від вміння взаємодіяти з людьми.
Виділяють вісім груп якостей фахівця, які становлять майстерність керування:

1) спілкуватися на формальній і неформальній основах та ефек­тивно взаємодіяти з колегами, рівними по посаді;

2) застосувати якості лідера, які необхідні при вирішенні пи­тань з підлеглими;

3) орієнтуватись у конфліктних ситуаціях та правильно їх ви­рішувати;

4) здобувати та обробляти необхідну інформацію, оцінювати, порівнювати й засвоювати її;

5) швидко ухвалювати рішення у екстремальних ситуаціях;

6) розпоряджатися своїм часом, розподіляти роботу серед під­леглих, надавати їм необхідні повноваження, оперативно ухвалювати організаційні рішення;

7) виявляти якості підприємця, ставити перспективну мету, використовувати сприятливі можливості, своєчасно зміню­вати структуру колективу;

8) критично оцінювати ймовірні наслідки своїх рішень, вчи­тися на своїх та чужих помилках.

Формування цих вмінь можливе за умови оволодіння навичками та прийомами правильного міжособистісного та внутрішньогрупового спілкування. Особливо це важливо для офіцера — керівника військово­го колективу, якому у вирішенні професійних проблем та завдань управ­ління недостатньо спиратись тільки на здоровий глузд, традиції та до­свід.

Командирові необхідно прагнути своєю поведінкою, манерою і так­том спілкування з підлеглими створювати в оточення добрий настрій, не вносити напруженості, не провокувати негативних емоцій, не фор­мувати пригніченості з боку підлеглих авторитарним стилем спілкування та управління.

Ефективність спілкування багата в чому залежить від уміння зняти соціальні, політичні, релігійні, професійні та психічні бар'єри. Це мож­ливо за наявності глибоких знань психіки людини, її ціннісних орієнта­цій, які виражаються в інтересах, потребах, ідеалах тощо. Краще пере­конує аудиторію той командир, який володіє риторикою (поставленим голосом, темпом мови, дотриманням пауз, голосовими акцентами тощо), комунікативним зовнішнім виглядом (охайністю, доброзичливістю тощо), здатен викликати спільні емоції, накреслити спільні інтереси та мету, аргументовано впливати на оточення. Авторитетний керівник може впливати на підлеглих, навіть маючи недостатньо аргументів.

Необхідно знати підлеглих, які критично ставляться до повідомлень, схильні до навіювання — некритичного сприйняття дійсності, та від­повідно обирати спосіб аргументованого або навіюваного впливу, прогнозувати результат та коригувати свої дії. Досвідченіші воїни вима­гають переконливих впливів більшою мірою, ніж молоді воїни. Частіше зазнає поразки той керівник, який намагається відкрито впливати, не приховуючи намірів переконати окремих підлеглих або цілий колектив (групу), не робить це побічно в процесі появи якої-небудь інформації, подій.

Керівникові не слід оприлюднювати неперевірених фактів, прагну­ти змінити думку або запевнити підлеглих, виходячи з особистих при­пущень або здогадів. Тільки об'єктивна інформація здатна задовольни­ти потреби підлеглих та попередити виникнення чуток. Індивідуальне спілкування з підлеглими вдається здебільшого, коли командир виявляє повагу, враховує обставини місця та часу, вміє визначити настанови співрозмовника, володіє невербальними засобами комунікації, намага­ється співпереживати, поставити себе на місце підлеглого та перейня­тися його ситуацією.

Психологічну готовність до спілкування визначають такі риси ко­мандира:

—майстерне володіння лексико-фразеологічним складом мови;

—наявність розвинутої професійної мови;

—вміння контролювати свій ситуативний образ в очах під­леглих та підтримувати спілкування як фактор мобілізації волі, активізації інтелекту, бажання спілкуватися тощо.

Ефективність спілкування керівника підвищують такі засоби та при­йоми:

—оптимальний зоровий контакт;

—правильне розташування учасників розмови та надання їм можливості вільно висловлювати свою думку, розрахунок на повагу до своєї позиції, пояснення ситуації для забезпе­чення єдності цілей;

—викладення не тільки своєї думки, а й протилежної з пока­зом сильних та слабких її боків;

—виділення важливої інформації та ін.

11.5.2. Методи формування культури спілкування

Для формування культури спілкування керівника та формування його власного стилю можна запропонувати такі методи: соціально-психоло­гічний тренінг (СПТ), групову дискусію, рольові ігри, тренінг соціаль­ної перцепції тощо.

Найпоширенішою формою такої підготовки є СПТ—специфічна пси­хологічна технологія, зорієнтована на використання активних методів групової роботи для розвитку і підвищення компетентності особистості у спілкуванні та коригування взаємин у групі.

Залежно від конкретних завдань можна говорити про різновиди СПТ: перцентивний, рольовий, тренінг ділового спілкування, поведінковий тощо. Під час тренінгових занять провідним є один з учасників групової взаємодії, яка будується на використанні групової дискусії та рольової гри. Усі форми СПТ обов'язково розраховані на формування і розвиток емпатії та рефлек­сії, що дає змогу учасникам тренінгових груп (Т-груп) усвідомити н оцінити деякі звичні стереотипи сприймання самого себе та інших людей. Цс, у свою чергу, допомагає прогнозувати можливі вчинки людей у ситуаціях міжосо­бистісного спілкування.

Поки що в нашій країні СПТ більше базується на емпіричній практиці, ніж на теоретично обгрунтованих концепціях. Для оцінки його ефективності найчастіше використовуються різного роду шкали суб'єктивних оцінок. Але, як наголошують дослідники та розробники цієї практичної галузі психоло­гії, саме вони дають ефект, який і є мстою СПТ.

Оволодіння кожним воїном знаннями, навичками та вміннями у сфе­рі спілкування зменшує напруженість у екіпажах, військових колекти­вах, підвищує їхню сумісність, попереджує конфліктні ситуації та їхні негативні наслідки — порушення статутних правил стосунків, сприяє вза­єморозумінню, зміцнює дружбу та морально-психологічний клімат у ці­лому.

Методи СПТ поділяються на дві великі групи: дискусійні методи (гру­пові дискусії, розбір помилок з практики спілкування, аналіз ситуації мо­рального вибору) та ігрові (рольові ігри, тренінг соціальної перцепції, по­ведінковий тренінг, невербальна психогімнастика, контргра тощо). Усі ме­тоди базуються на використанні навчального ефекту групової взаємодії, ре­алізують принцип активності того, хто навчається, та передбачають своє­рідний варіант навчання на воїнах.

Метод групової дискусії— складова майже всіх інших методів, що дає змогу вважати його базовим. Як самостійний він використовується у формі аналізу конкретних ситуацій та формі групового самоаналізу. Під час групової дискусії від психолога-ведучого вимагається велика майстерність, а також додержання таких вимог:

—розпочинаючи дискусію, ведучому потрібно не тільки назвати тему, а й пояснити її — зацікавити військовослужбовців;

—необхідно стежити за ходом дискусії, не допускати багатослів'я та відхилення від теми, повторення вже сказаного;

—у ході обговорення слід підбивати часткові підсумки, а при фор­мулюванні кінцевого висновку обов'язково порівняти його з по­ставленою метою;

—щодо кожного учасника ведучий мас виділити головну думку у висловлюваннях, уважно вислуховувати, передчасно нікого не перепиняти;

—ведучий має звертати увагу учасників на необхідність аргументу­вати свої висловлювання, стежити, щоб бездоказові тези не бра­лися до уваги;

—ведучому необхідно активізувати пасивних учасників, втручаю­чись у дискусію, коли виникають непорозуміння між ними, аби допомогти їх подолати;

—щодо групи в цілому ведучий мас створювати ділову обстановку, скеровуючи дискусію в конструктивне річище, залучаючи до об­говорення всіх учасників;

—під час обговорення завдання ведучого виділяти, запам'ятовува­ти та використовувати для розв'язання проблеми всі пропозиції, докази, зауваження воїнів;

—виявляючи погляди учасників, ведучий мас розмовляти мало та по суті справи, зупиняти суперечки, в яких від теми розмови пе­реходять на особистості.

Серед ігрових методів найбільшого поширення набули рольові ігри. Вони та групові дискусії частіше використовуються для тренінгу кому­нікативної та інтерактивної сторін спілкування, частково для набуття навичок конструктивної бесіди в конфліктній ситуації.

Існує кілька способів організації тренінгу. Один із них передбачає такі етапи: мета тренінгу формулюється на основі збігу вимог до осо­бистості з її психологічними характеристиками, завчасно визначається, яка характеристика (наприклад, замкнутість, гарячковість, нетерплячість до незбігу думок, невміння аргументувати свою позицію тощо) та на основі якого регулятивного механізму ця характеристика має поліпшу­ватися по закінченні курсу тренінгу. Необхідно пам'ятати, що позиція ведучого багато в чому визначає успіх тренінгу. Завданням військового психолога в будь-яких ситуаціях є організація вільного демократично­го обговорення проблеми, зупинення ситуацій, образливих для кого-небудь з учасників, які викликали б стрес.

11.5.3. Тренінг соціальної перцепції

При організації СПТ, орієнтованого на перцептивне спілкування, необхідно додержуватися принципу «суб'єкт-суб'єктної» парадигми, з якої випливає діалогічність форми спілкування та необхідність ухва­лювати рішення про корекцію у сфері спілкування самим суб'єктом. Тренінг має бути організований таким чином, щоб кожний учасник міг самостійно діагностувати свої можливості та труднощі в конкретних комунікативних ситуаціях. Інколи, отримавши нові для себе відомості, людина самостійно працює над оптимізацією спілкування.

Процедура СПТ в групі не має суворого алгоритму та багато в чому залежить від майстерності ведучого. Як правило, робота в групі роз­гортається за кількома напрямами:

Тести та завдання для самоконтролю

11-1. Автоконтрольний блок.

Тезаурус — єдина______ значень, прийнята всіма

cucmeма членами процесу 11-2. Який із нижческазаних елементів не належить до структурних компонентів спілкування? а) предмет спілкування; б) потреба у спілкуванні; в) комунікативні мотиви; г) дія спілкування; д) завдання спілкування; е) засоби спілкування; є) продукт спілкування; ж) результат спілкування.

___ групи, учасниками конкретного комунікативного

11-4. Яка з нижчеперелічених груп методів не належить до актив­них методів СПТ?

а) лекції, семінари, бесіди соціально-психологічної тематики
тощо;

б) групові дискусії, розбір помилок з практики спілкування, аналіз ситуації морального вибору тощо;

в) рольові ігри, тренінг соціальної перцепції, поведінковий тренінг, невербальна психогімнастика, контргра тощо;

г) групові дискусії, розбір помилок з практики спілкування, аналіз ситуації морального вибору, рольові ігри, тренінг соціальної перцепції, поведінковий тренінг, невербальна психогімнастика, контргра тощо;

д) правильної відповіді немає.

11-5. Схарактеризуйте застосування фасціації у процесі здійснення СПТ.

11-6. Схарактеризуйте основні вимоги та правила воїнського етикету.

—залучення до розв'язання конфліктів авторитетних воїнів;

—уникання упередженості під час вивчення конфліктів;

—всебічне вивчення передумов, причин та умов виникнення конфлікту;

—об'єктивний аналіз поведінки учасників конфлікту, враху­вання їхніх психічних станів;

—спрямування опонентів на конструктивний пошук виходу з конфлікту;

—врахування індивідуально-психічних особливостей конфліктарів, і насамперед тих, які можуть посилити конфлікт;

—старанний аналіз інформації, яка стосується динаміки роз­витку та розгортання конфлікту;

—конфіденційність інформації щодо конкретного конфлікту;

—вміле використання впливу військового колективу на розв’язання конфлікту;

—індивідуальна психологічна допомога воїнам, які вийшли з конфлікту, корекція їхніх дій. контроль та допомога.

Таким чином, командирові слід усвідомити, що не існує готового рецепту розв'язання міжособистісних конфліктів. Життєва мудрість тут полягає в тому, щоб адекватно використовувати вищенаведені стилі та методики розв'язання конфліктів із врахуванням конкретних обставин. Найоптимальніший підхід визначається конкретною ситуацією.

Дата добавления: 2015-05-22