Лекція 3. Україна у складі Литви і Польщі 3 страница

Українці в особі козаків повернулись на міжнарод­ну політичну арену як захисники християнського світу від мусульманської загрози. Вони стали важливим полі­тичним чинником на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

Отже, у XIV—XVII ст. українські землі розвивалися в європейському контексті. Абсолютна влада монарха (князя, короля) поступово обмежувалася постійно діючи­ми органами магнатської та шляхетської демократії. Литовсь­кі статути та Магдебурзьке право зафіксували політичні гарантії частини суспільства. Статути були не тільки зводом норм карного, цивільного права, але й конститу­цією держави.

Після Люблінської унії більша частина українських земель об'єдналася політичне в межах Речі Посполитої. Це сприяло інтегруванню України в політичний, еконо­мічний та культурний простір Європи. Водночас конфе­сійні відмінності між православними українцями і католиками-поляками суттєво вплинули на розвиток політич­ної ситуації в Україні. Українська шляхетська і церков­на еліта розкололась на реформаторів — прихильників подальшої інтеграції в європейський світ і консерваторів, які намагались зберегти недоторканими старі норми та звичаї.

Паралельно з державними інституціями зародились і набули самостійного значення козацтво, братський рух, які стали осередками формування політичної культури українців, важливим елементом якої було прагнення до національного визволення. Козацтво як носій української державності синтезувало традиційні політичні цінно­сті з новими, які активно утверджувалися у ранньоновітній Європі.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила держав­ної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорізька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсив­ний розвиток військової сфери — могутнє військо та озбро­єння і примітивний економічний сектор (відсутність влас­ної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфра­структури).

Отже, Запорізька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

3. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту на­родних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) три­валішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (на­гадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експан­сія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізо­вані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної вла­ди Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший ве­ликий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозь­ким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхти­чеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592—1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та за­гін німецьких найманців у серпні 1593 р. завдав пораз­ки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків зму­шений був відійти на Запорожжя. На чолі цієї воєнної експедиції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Посполита мог­ла виставити ЗО—40 тис. польських вояків. І хоча багато хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який казав: «Не хочу я з Грицями воюва­ти, нехай ідуть до ріллі або свині пасти», — все ж польсь­кий уряд був змушений звернутися до козаків по допомо­гу. Козаки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню в поході, а також поступки в релігійному питанні, погод­жуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирі­шальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польсь­ким військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдачного.

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відігравши вирішальну роль у Хотин­ській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх «союзники» — поляки — за умовами підписаного до­говору брали на себе зобов'язання заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до турецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI — почат­ку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, ста­ють спроможними вирішувати державні проблеми і тому інколи навіть виступають самостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського господаря Івоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого і роз­почав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але на­довго втримати міста не змогли. Під тиском турків Під­кова змушений був відступати на Запорожжя, але в доро­зі був по-зрадницьки схоплений поляками і страчений на вимогу турецького султана у Львові.

Проте ця невдача не відбила бажання в козаків побо­ротися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р. двох­тисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претен­дентами на господарський престол — Олександром і Пет­ром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604— 1605 рр. запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця — Лжедмитрія II (1607—1610). У 1618 р. П. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визво­лення з Тушинської облоги королевича Владислава. Під­тримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти ви­гідне для неї Деулінське перемир'я з Московською дер­жавою (польськими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж знову були ошукані: реєстр скоро­тився більш як утричі, козацьку старшину мав призна­чати король, до того ж у черговий раз почала діяти забо­рона виходити козакам у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, вірту­озна військова майстерність сприяли зростанню його авто­ритету та популярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву за­порожців. Високо цінував козаків персидський шах: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі».

Отже, на зламі XVI—XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарсь­кої загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від по­зиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економіч­ної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостій­ний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми

Проблемно-пізнавальні питання:

Роль реєстрового козацтва в державотворчих процесах в Україні.

В чому полягала національно-культурницька діяльність українського козацтва?

Назвіть особливості козацької форми державності.

теми повідомлень:

Козацька символіка.

Перший козацький гетьман Дмитро Вишневецький.

Реферати:

петро-Конашевич Сагайдачний – козацькийгетьман і політичний діяч.

Запорізька Січ – державно- політичне утворення українського народу.

Понятійний апарат:

Запорізька січ – часто ця назва вживалась як синонім “Запоріжжя”.

Магдебурзьке право – феодальне міське право, що склалося в ХІІІ ст. у німецькому місті Магдебурзі. Воно передбачало міське самоврядування, наданням містам податкового і судового імунітету, права власності на землю, привілеїв у сфері ремесла і торгівлі, а також звільнення мешканців міст від більшості повинностей.

Унія (від лат. “unio” - об’єднання, союзу держав.

література:

Бойко о.д. історія україни. – к.: академія., 2001.

Історія України. – Донецьк: ЦПА., 1999.

Історія України. Навч. посібник під ред. В.А.Смолія. – К., 1997.

Косик В. Україна і Німеччина у ІІ світовій війні. – Л., 1993.

Лановик Б. Історія України. – К., 2001.

лекція 5. Визвольна війна українського народу середини XVII ст.

План:

Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу проти Польщі.

Основні етапи визвольної війни.

Переяславська рада. Березневі статті і їх наукова оцінка.

1. Причини визвольної війни. На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності.

Торкнемося найголовніших із них, які й призвели до спалаху в 1648 р. Визвольної боротьби. Українська нація, як засвідчила історія її перебування в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на витворення навіть автономного державного утворення, не кажучи про прво на незалежність. Їхня політика зумовила денаціоналізацію більшості української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї. Переобрання козацтвом на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій у Південному регіоні, розвиток національної свідомості засвідчували визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність. Інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Послідовно провадився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоврядуванні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого головні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків. Відверто цинічною була політика Речі Посполитої щодо православної церкви, оскільки докладалися значні зусилля до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Для цього відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будівництво католицьких храмів, всіляке сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (не зрідка насильницьке) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні.

Причини подій визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. На відміну від Нідерландів і Німеччини, де в XVI-XVIIст. відбулися революції, в Україні подих нової цивілізації виявився не в розвитку промисловості (хоча також спостерігався розклад цехового ремесла й відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва у багатьох промислах), а сільськогосподарському виробництві півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства за своєю суттю фермерського. Саме суперечності між ним і наступаючим на південь і південний схід України фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на підневільній праці закріпаченого селянина, зумовили небачену гостроту соціальної боротьби у 1648р. Цьому сприяли також швидке зростання панщини, закріпачення підданих, зловживання орендаторів (переважно євреїв) тощо.

Крім того, козацтво виробило такі принципи соціальної організації стану, які докорінно відрізнялися від чинних середньовічних суспільних відносин. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати могутнього збройного спротиву з його боку. А виступ козаків, своєю чергою відіграв роль суспільного детонатора, що призвів до вибуху. Таким чином, мало місця переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин подій 1648р.

Також треба звернути увагу на те, що визрівання української національно-визвольної боротьби та її перебіг становили невідривну складову визрівання й розвитку соціально-політичної та національно-визвольної боротьби на європейському континенті (наприклад: у 1640р. вибухнула революція в Англії; того ж року в Каталонії спалахнуло Сагадорське повстання проти іспанського абсолютизму за збереження політичної автономії і т.п.). Середньовічна Європа вступала в новий період розвитку, який характеризувався створенням національних держав і утвердженням буржуазних відносин. Це “пробудження” Європи охопило й Україну, що показала взірець відчайдушної боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини.

Рушійні сили. З-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби. Саме воно становило кістяк армії, основу формування нової еліти, вело вперед у процесах державотворення, чинило найорганізованіший опір феодалізації соціально-економічних відносин, оскільки виступало станом повноправних землевласників. Невипадково термін “козацький” стає в другій половині XVII-на початку XVIII ст. загальним прикметником для визначення національних і політичних явищ.

Дуже активну участь у революційних подіях, особливо протягом 1648-1652, 1658-1659, 1664-1668рр. узяло селянство (в етнічних межах проживання українців фактично не було куточка, де селяни не виявили б активності). Поголовно “покозачившись” у 1648р., воно і в наступні роки відчайдушно боролося за збереження “козацьких прав і вольностей”, проти відновлення дореволюційних порядків. Після придушення виступів у Західному регіоні, обезкровлені й позбавлені підтримки козацтва селяни, починаючи з літа 1651р., відходять від активної участі в революції. Трагізм їхнього становища полягав у тому, що, залишившись за межами Української держави, вони перетворилися, особливо з середини 60-х рр., в об’єкт грабежів та джерело ясиру для татар Кримського ханства.

Варто відзначити й важливу роль міщан, участь яких у подіях 1648р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загонам повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирський і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби. На їхні плечі (нарівні з розташованими в містах залогами) падав страхітливий тягар боротьби із зовнішніми ворогами (поляками, росіянами, татарами). Щодо міщан Західного регіону, то їх спіткала така ж трагічна доля, як і селян.

Як з’ясував видатний історик Вячеслав Липинський, частина шляхти також не стояла осторонь революції протягом 1648-1657рр., зокрема помітно сприяла розбудові державних структур, формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священиків і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подеколи титули сотників і полковників.

Характер боротьби. У радянські часи в історичній науці склався стійкий стереотип недооцінки національних і релігійних аспектів боротьби, що спалахнула в 1648р., національної свідомості українців. Аналіз джерел переконливо свідчить, що українці прагнули знищити національно-релігійне гноблення, жити в незалежній національній державі й сповідувати православну віру.

Невідривною складовою боротьби була соціальна боротьба, що тісно перепліталася з національно-релігійною і влітку 1648р. переросла, за словами А. Кисіля, в “жахливу Селянську війну”. Вперше в українській історії вона охопила терени всієї України й супроводжувалося масовими вигнаннями і винищенням панів, урядників та орендаторів незалежно від їхньої національності й конфесійної приналежності. Панували насильницькі форми боротьби; відбувалися погроми панських садиб і замків, канцелярій судових установ, привласнювалося майно шляхти, магнатів, урядників те орендаторів, захоплювалися орні землі й сільськогосподарські угіддя тощо. Попри виразно окреслені грабіжницький і розбійницький аспекти боротьби, жорстокість, яка досягала крайніх меж, все ж її глибинний зміст полягав у ліквідації панівної моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільної (фермерського типу) власності на землю й сільськогосподарські угіддя.

Здобувши влітку 1652р. фактичного визнання з боку уряду найголовніших соціально-економічних завоювань (ліквідація фільварково-панщинної системи господарства, великого та середнього (за винятком монастирського) феодального землеволодіння, кріпацтва та різних форм феодальної залежності; особиста свобода; права власності на землю й сільськогосподарські угіддя; права вступу до козацького стану), в наступні роки селянство принципово відстоювало їх (частково зі зброєю в руках) від зазіхань панів, старшин, уряду й чинило рішучий спротив феодалізації українського суспільства.

Отже, боротьба, що розпочалася в 1648р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в тому, щоб досягти ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії, розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили дрібна приватна власність на землю (фермерського тину) й праця вільної людини.

Багато сучасних істориків вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттями “повстання” чи “війна”. У зв’язку з цим вважають, що вона становила “революцію”, “національну революцію”. Такі дослідники, як В.А.Смолій, В.С.Степанков та ін. звертають увагу, що поняття “Визвольна війна” не відображає всю повноту змісту бо: по-перше не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднувалася й перепліталася соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; по-друге, ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин.

Відкритою проблемою і далі залишається з’ясування хронологічних меж боротьби. В радянській історіографії 50-х-80х рр. Вони визначалися 1648-1654рр., а в 90-х рр. в українській історичній нації набуло поширення їх датування 1648-1657рр. Аналіз виявлених в зарубіжних архівосховищах джерел дозволив дійти висновку вченим (Ю.Мицик, В.Брехуненко, Т.Чухліб, В.Смолій, В.Степанков), що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу й тривали до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко восени 1676р. В зв’язку з цим в розвитку подій виділяються кілька періодів: перший (лютий 1648-червень 1652 рр.) характеризується найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної та соціальної боротьби. Відбувався бурхливий процес становлення державних інституцій, формування політичної еліти та національної державної ідеї. Основними завоюваннями періоду були виборення в червні 1652 р. де-факто державної незалежності козацької України (терени Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств) й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень 1652-серпень 1657 рр.) відзначався погіршенням економічного й геополітичного становища новоутвореної держави та активними пошуками її уряду союзників на міжнародній арені для розгрому Речі Посполитої й возз’єднання у межах єдиної держави всіх етноукраїнських земель. В політичному розвитку утверджується монархічна форма правління у вигляді спадкового гетьманату.

Третій (вересень 1657-червень1663 рр.) охоплює час різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й призвела до розколу козацької України на два гетьманства (Правобережне й Лівобережне) та виділення Запоріжжя в окрему політичну силу.

Четвертий (липень 1663 - червень 1668 рр.) ознаменувався прагненням польського та російського урядів поділити Українську державу, що сталося за Андрусівським договором 1667р., та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за возз’єднання козацької України.

П’ятий (липень 1668р. - вересень1676 р.) припадає на нове загострення політичної боротьби (1668 - 1669, 1674 рр.), посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі та його жахливе спустошення, кримськими, турецькими й російськими військами. Боротьба зазнала поразки.

2. У цій атмосфері двоїстості світу, тісного й суперечливого переплетіння традиціоналізму й нових тенденцій, представником і носієм яких виступало козацтво, його боротьби за станові та національні інтереси й проходило формування особистості майбутнього гетьмана і творця Української держави Богдана Хмельницького. Він народився у сім’ї галицького шляхтича, чигиринського підстарости Михайла Хмельницького 6 січня, найвірогідніше, 1596р. в Суботові й отримав подвійне ім’я Теодор (у народній формі - Богдан) і Зиновій. До речі, другим ім’ям Хмельницький ніколи не користувався; його ним величали в урочистій обстановці переважно представники духівництва.

Стисла й виразна формула “шляхтич із походження, козак по духу” якнайповніше відповідає соціальній характеристиці цієї справді титанічної постаті. Відомо, що родина М.Хмельницького мала традицію життя серед галицької шляхти, що, безперечно, наклало відповідний карб і на виховання сина. З другого боку, в жодному випадку не можна ігнорувати впливу на нього матері-козачки, атмосфери козацького духу Чигиринщини, де проходили його дитячі роки. З молоком матері увібрав він любов і шану батьків до рідної землі.

Зростаючи в козацькому середовищі, Богдан чудово опанував розмовну українську мову, вивчив чимало пісень, прислів’їв, легенд (невипадково навіть офіційні його виступи, вітання, листи містять багатий фольклорний матеріал). Цьому сприяла також отримана освіта (спочатку - в домашніх умовах, а згодом - в одній із київських шкіл). Поглиблював її майбутній гетьман у Львівському єзуїтському колегіумі, де пройшов класи риторики, поетики, граматики, опанував польську й латинську мови. Прикметно, що єзуїтам не вдалося полонити душу юнака й схилити до прийняття католицизму. Поза сумнівом, поєднання традиційної української освіти із західноєвропейською сприяло розширенню світогляду Богдана, дозволило йому познайомитися з кращими зразками духовних надбань континенту.

Повернувшись після навчання до домівки, він із часом вступає до складу чигиринських реєстрових козаків, серед яких опановує нелегке воєнне мистецтво. Там уперше на власному досвіді Хмельницький зіткнувся з постійною загрозою нападів ногайських і кримських татар, став відчувати результати політики польських властей на південних і східних “кресах” (кордонах), наяву спостеріг суперечності, які існували між різними групами козацтва тощо. Проте саме ці екстремальні умови життя Дикого Поля, охопленого полум’ям українсько-татарської боротьби, сприяли утвердженню принципової лінії поведінки, становленню політичних поглядів.

У 1620 р. разом із батьком Богдан узяв участь у поході польського війська в Молдавію, який завершився Цецорською катастрофою. Михайло Хмельницький загинув, а син потрапив до турецької неволі. Доля закинула його до Константинополя, де, за власним визнанням, він зазнав “два роки суворого ув’язнення”. Важкі випробування не лише загартували тіло і волю молодого козака, навчили володіти собою, мужньо зносити удари долі, а й дозволили познайомитися з побутом турків, опанувати їхню мову. В який спосіб йому вдалося вирватися на волю, сказати важко. Як він сам писав 15 серпня 1649 р. польському королю Яну Казимиру, “мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив”.

Повернувшись додому, Богдан відновлює службу в складі реєстрових козаків. У другій половині 20-х рр. одружується з Ганною Сомківною, дочкою заможного переяславського міщанина. На середину 40-х рр. у родині Хмельницьких було вже 10 дітей (троє хлопців, решта - дівчата).

У розвитку політичної свідомості Богдана важливу роль відіграли народні повстання 30-х рр., які, на відміну від попередніх виступів козацтва, відзначилися значно вищими організаційними засадами, ідеологічним вмотивуванням дій і радикальністю вимог повстанців, з-поміж яких на чільне місце виходять національно-релігійні. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський констатує його участь у повстанні 1630 р. Не залишився він осторонь і боротьби 1637-1638 рр., в якій представляв патріотично настроєну старшину. У перебігу повстання роль Богдана Хмельницького зростає, і вже наприкінці 1637 р. він обіймає посаду військового писаря.

Взяв участь він і в боротьбі 1638 р., коли польській владі вдалося обіцянками залучити старшину на свій бік, що внесло розкол у лави повстанців і в підсумку призвело до поразки.

Імовірно, що в середині 40-х рр. Б.Хмельницький був причетним до організації набору частини козаків на французьку службу. Так, восени 1644 р. він зустрічався у Варшаві з французьким послом графом де Брежи й провів з ним відповідні переговори.

На 1648 р. Б.Хмельницький зумів акумулювати (і, звичайно, пристосувати до конкретних тогочасних обставин) весь попередній досвід визвольної боротьби козацтва. На його думку, для досягнення поставленої мети однаково важливими є як воєнні, так і політичні методи боротьби. У мисленні й способі дій Хмельницького тісно перепліталися прагматизм, тактична гнучкість, схильність до компромісів та переговорів П.Сагайдачного, непримиренність і постійне апелювання до воєнної сили Я.Бородавки чи Тараса Федоровича. Говорити про перевагу якогось одного із названих компонентів не доводиться.

Далеко не випадковим були його контакти із зовнішніми політичними силами. Вочевидь, саме в 30-х рр. у нього зароджується ідея використання в разі збройного конфлікту з Польщею кримсько-татарської воєнної потуги.

Геніальний політик, дипломат і адміністратор, талановитий полководець, Б.Хмельницький володів сталевою волею й напрочуд добре розвиненою інтуїцією.

У повсякденному житті та побуті Б.Хмельницький виявляв скромність і невибагливість. Ставши володарем держави й розбагатівши (не внаслідок привласнення маєтків, а з інших джерел доходів), він і далі жив у родинних садибах Суботова й Чигирина. Зазвичай носив простий козацький одяг і лише в урочистих випадках одягав коштовне вбрання.

Підготовка і початок повстання почалися з середини 40-х рр., коли становище реєстрових козаків внаслідок зловживань з боку державців, панів, орендарів-євреїв та полковників різко погіршилося. З літа 1646 р. Б.Хмельницький розпочав згуртовувати навколо себе старшин і досвідчених козаків.

Тим часом ускладнюється становище Б.Хмельницького. Чигиринський підстароста Даніель Чаплинський, підтримуваний коронним хорунжим Александром Конецпольським, прагнув будь-що відняти Суботів та земельні угіддя, на які в липні 1646 р. чигиринський сотник одержав королівський привілей. Десь у кінці року було вчинено невдалий замах на життя Б.Хмельницького, а в березні-квітні 1647 р. - напад на Суботів, під час якого жорстоко побили малого Юрка й вигнали з домівки сім’ю, що знайшла притулок у когось із чигиринських друзів. Поки сотник добивався в короля й коронного гетьмана справедливості – повернення “убогої батьківщини”, - дружина померла й догляд за дітьми взяла на себе, очевидно, його кума – вдовиця Мотрона.

Дата добавления: 2015-05-22