Наука як спеціалізована форма пізнання, її вид діяльності

Наука — це особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований на емпіричному підтвердженні або математичному доказі. Окрім діяльності, спрямованої на отримання нового знання, поняттям "наука" означається також результат цієї діяльності. Тобто наука є також системою наявних на даний момент більш чи менш достовірних знань у вигляді суми науково значимих і науково встановлених фактів, наукових законів та принципів, незмінних протягом тривалого часу теорій та наукових гіпотез, які очікують перевірки. У своїй сукупності наукові факти, закони, принципи, теорії та гіпотези утворюють наукову картину світу. Термін "наука" використовується також і для означення окремих галузей наукового знання.

Специфічні риси і властивості науки можуть бути встановлені в межах таких опозицій, як: фрагментарність — універсальність, теоретичність — емпіричність, незавершеність — системність, критичність — кумулятивність.

Фрагментарність науки визначається тим, що вона досліджує не буття в цілому, а різні його фрагменти, відповідно до чого і сама наука поділяється на окремі наукові дисципліни.

Універсальність науки визначається тим, що вона ставить за мету встановлення істинних, об'єктивних закономірностей і їх формулювання універсальною, однозначною науковою мовою. Справді встановлені наукою факти не повинні залежати від умов або місця їх отримання, суб'єктивних інтерпретацій, індивідуальних особливостей вченого.

Емпіричність науки зумовлена насамперед тим, що всі наукові дисципліни так чи інакше мають своїм джерелом практичний досвід і потреби. Власне ж емпіричним знанням є факти, які отримані за допомогою спостережень та експериментів і констатують якісні і кількісні характеристики об'єктів та явищ.

Теоретичність науки уможливлюється тоді, коли в ході її розвитку окремі галузі пізнання відділяються від своєї емпіричної бази й отримують інтенцію до відкриття законів, що дають можливість ідеалізованого, абстрагованого описання і пояснення емпіричних ситуацій. Теоретична наука формує знання за допомогою раціональних процедур та законів логіки і спрямована на розкриття сутності явищ.

Системність науки зумовлена зв'язком між окремими її частинами, що надає науковому пізнанню певної структури і форми.

Незавершеність науки визначається фактичною відсутністю та принциповою проблемністю пізнання людиною абсолютної істини.

Критичність науки зумовлюється тим, що вона здатна ставити під сумнів і переглядати будь-які власні результати, положення та висновки.

Кумулятивність науки визначається і тим, що наукові знання мають здатність нагромаджуватися і на кожному історичному етапі свого розвитку наука сумує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення. Крім того, кожна наукова дисципліна прагне врахувати у своїх висновках факти і результати, отримані іншими галузями наукового пізнання. Збільшення суми нагромадженого позитивного знання періодично приводить до змін у структурі науки та формах і методах пізнання.

Характерно, що на відміну від репродуктивних видів діяльності, в яких результат буває запланованим і відомим заздалегідь (як-от, наприклад, у промисловому виробництві, побутових справах тощо), наукова діяльність спрямована на прирощення нового знання, здобуття раніше невідомої інформації. Тому саме наука виступає як сила, що постійно оновлює, революціонізує репродуктивні види діяльності.

9.. Науки про природу (точні природничі), про дух (гуманітарні, суспільні)

Тільки на початку минулого століття, розуміючи, що без наукового аналізу галузі духовного життя людей неможливо гарантувати обґрунтованість знань про світ природних процесів і явищ, виникає потреба визначення особливостей та меж тієї галузі, що трактується як гуманітарне пізнання, тобто «науки про дух». Оскільки вступити в безпосередній контакт із внутрішнім світом людини дослідник не може, то він має досліджувати усілякі зовнішні прояви духового життя і саме в них виявляти ті сутності, які складають його зміст. Такий опосередкований характер наукового пошуку й є специфічною рисою гуманітарного пізнання. Тому важливими складовими гуманітарної сфери кінця ХІХ – початку ХХ ст. стають мовознавство, психологія, історія та філософія.

Ідея «наук про дух» з самого початку пов’язана з вивченням інтелектуальних і вольових процесів, емоційних переживань, недоступних сприйняттю зовнішнього спостерігача, але відкритих особистісній рефлексії. Отже, побудова гуманітарного знання з необхідністю передбачала створення особливих способів його представлення, за допомогою яких воно має стати інтерсуб’єктивним. Необхідною стала розробка спеціальної мови, прийомів і методів пізнання, що свідчило про те, що гуманітарна галузь відрізняється від природничо-наукової за предметом, методом отримання і способом організації знання. Така специфіка потребувала формування особливої галузі пізнання – гуманітарної.

Ф.Шляйєрмахер, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, В.Дільтей започаткували нову гуманітарну традицію через постановку проблеми визначення специфіки сфери гуманітарного знання і специфіки методології гуманітарного пізнання та обґрунтували необхідність повороту в пізнанні від виявлення загальних законів до пізнання одиничного, індивідуального. Відповідно до цього, як відомо, почали вирізняти і протиставляти «науки про природу» і «науки про культуру» та розрізняти методи природничо-наукової й гуманітарної сфери.

Предметом філософії природи та філософії історії постає вже не тільки й не стільки природа як цілісність чи, відповідно, історія як цілісність, скільки — й сам спосіб осягнення а) природи науками про неї; б) культури (духу) — науками про культуру (дух).

10. -----

11.Філософія як теоретичне і практичне знання.

Практична філософія набуває ваги і значення не за рахунок негативного опортуністичного ставлення до теоретичної філософії і відповідно до вихідних метафізичних основ філософського мислення взагалі. Ми гадаємо, що за посиленням інтересу до практичної філософії приховуються певні тенденції всередині сучасного філософського знання, де відбувається зміщення інтенцій осмислення, зміна тематичних і концептуальних орієнтацій. Як наслідок - міняється саме поняття практичної філософії.

Співвідношення філософії і науки, а також інтерпретація наукового світогляду і філософії як теоретичної форми світогляду залежать від розуміння природи філософських знань і ролі науки в існуванні людини й суспільства.

Багато філософських шкіл і напрямів, особливо сучасних, свідомо уникають розгляду чи то наукових, чи то світоглядних проблем. Через це з'являються такі трактування співвідношення філософії і науки, розуміння специфіки наукового світогляду і філософії як його теоретичної форми:

1. Філософія - це наука про найбільш загальні закони природи, суспільства, пізнання або філософія - це наука про методи і форми пізнання, тобто методологія науки.

2. Філософія - це не наука. Це світогляд (певний тип світогляду, відмінний, наприклад, від релігійного і міфологічного).

Дата добавления: 2015-05-22