Ціни на продукцію: встановлення і регулювання

Сутність і функції ціни. Система цін і їх класифікація.

Зовнішні та внутрішні чинники впливу на формування ціни. Стратегія і тактика ціноутворення.

Законодавче регулювання і контроль за ціноутворенням згідно із законодавством України.

Державна політика ціноутворення та соціальний захист населення.

Ціна — це грошове вираження вартості товару, або сума грошей, за яку покупець згоден купити товар, а виробник продати цей товар. В умовах ринкової економіки ціна є одним з найважливіших показників, що істотно впливає на фінансовий стан підприємства. Від рівня цін залежать розмір прибутку підприємства, конкурентоспроможність підприємства і його продукції, а також фінансова стійкість підприємства.

Як економічна категорія ціна виконує кілька важливих функцій.

Облікова функція ціни відбиває суспільно необхідні витрати праці на випуск і реалізацію продукції. Ціна визначає, скільки витрачено праці, сировини і матеріалів на виготовлення продукції. А в кінцевому підсумку ціна відбиває розмір прибутку підприємства. На обліковій функції ціни базуються засоби обчислення вартісних показників — як кількісних (валовий внутрішній продукт — ВВП, національний дохід, обсяг капіталовкладень, обсяг товарообороту та ін.), так і якісних (рентабельність, продуктивність праці, фондовіддача та ін.). Отже, ціна використовується для визначення ефективності виробництва, є важливим знаряддям планування діяльності підприємства і орієнтиром для обгрунтування його господарських рішень.

Розподільча функція ціни виражається в тому, що держава через ціноутворення перерозподіляє національний дохід між галузями економіки, державним і недержавним секторами, окремими регіонами, соціальними групами населення. Ця функція реалізується через включення в собівартість багатьох податків, які потім стають джерелами накопичення фондів (дорожнього, зайнятості населення та ін.), а також через включення в ціну непрямих податків (ПДВ, акцизів).

Стимулююча функція ціни виявляється в тому, що ціна за певних умов може стимулювати певні бажані процеси на підприємстві: прискорення НТП, поліпшення якості продукції, збільшення обсягів випуску продукції і попиту на неї тощо.

Регулююча функція передбачає врегулювання пропорцій окремих виробництв, забезпечує збалансованість між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією. У цьому разі ціна відіграє роль індикатора диспропорцій у сферах виробництва і обігу, дає змогу досягти відповідності попиту й пропозиції.

Функція ціни як засобу раціонального розміщення виробництва найбільшою мірою виявляється в умовах ринкових відносин. За допомогою механізму цін капітали переміщуються в сектори економіки і виробництва з найвищою нормою прибутку.

Ціни, що діють у ринковій економіці, класифікують за певними ознаками. Розглянемо основні з них.

За сферою обслуговування та особливостями купівлі-продажу ціни поділяють на такі:

1. оптові на продукцію промисловості, за якими підприємства реалізують вироблену продукцію;
2. закупівельні, за якими виробники сільськогосподарської продукції реалізують її промисловим підприємствам з метою подальшої переробки;
3. роздрібні, за якими торговельні організації реалізують продукцію населенню, підприємствам, організаціям;
4. кошторисні ціни та розцінки, за якими визначаються розрахункова вартість нового будівництва, вартість реконструкції, розширення та переоснащення будівель і споруд;
5. тарифи вантажного і пасажирського транспорту;
6. тарифи на платні послуги населенню.

За способом встановлення та ступенем регулювання розрізняють такі ціни:

1. державні, що встановлюються державою і поділяються на фіксовані та регульовані;
2. ввізні, що встановлюються на імпортні підакцизні товари;
3. вільні, які встановлюють виробники продукції та послуг згідно з існуючим попитом і пропозицією; при цьому продавець і покупець не мають жодних взаємних зобов'язань ані до купівлі-прода-жу, ані після цього;
4. договірно-контрактні, що встановлюються за згодою сторін, які домовляються; при цьому продавець і покупець беруть на себе певні зобов'язання.

За охопленням території, на якій діють, виокремлюють такі ціни:

1. єдині, які встановлюють і регулюють центральні органи влади (на газ природний; продукцію ядерно-паливного циклу; електроі теплоенергію; продукцію оборонного виробництва; дорогоцінні метали; перевезення вантажів, вантажно-розвантажувальні роботи на залізничному транспорті; перевезення пасажирів, багажу, пошти на залізничному транспорті тощо);
2. зональні.

Зональні ціни регулюють місцеві органи влади. При цьому враховується відстань переміщення товару територією країни,

За методом включення транспортних витрат у ціну товару розрізняють, наприклад, ціни:

1. франко-склад постачальника;
2. франко-станція відправлення;
3. франко-склад споживача.

Система франкування зазначає, до якого пункту в маршруті просування товару від продавця до покупця продавець сплачує транспортні витрати; саме вони й включаються в ціну товару. Ціна франко-склад постачальника означає, що всі пов'язані з доставкою продукції витрати бере на себе покупець. У ціні франко-станція відправлення продавець бере на себе витрати з транспортування продукції на станцію відправлення. Ціна франко-склад споживача означає, що всі витрати з транспортування продукції бере на себе постачальник.

За часом дії ціни поділяють на такі:

1. тверді (постійні), що не змінюються протягом терміну дії контракту;
2. поточні, які змінюються в межах одного контракту і відображують зміни ситуацій на ринку;
3. сезонні, що діють певний період;
4. ковзні, що встановлюються на вироби з тривалим циклом виготовлення; вони дають змогу враховувати зміни виробничих витрат за час виготовлення виробів.

Основу структури ціни продукції становлять її собівартість і прибуток. Собівартість, як відомо, характеризує витрати підприємства на виготовлення і реалізацію продукції. Кожне підприємство намагається повністю компенсувати втрати, що пов'язані з виробництвом продукції, і отримати якнайбільший прибуток. Прибуток підприємства є джерелом фінансування поточних витрат і подальшого його розвитку.

Важливе місце у структурі ціни належить також податкам. Акцизи, мито і податок на додану вартість (ПДВ) є непрямими податками, які сплачує кінцевий споживач.

Серед податкових надходжень і обов'язкових платежів у бюджет основними є податок на додану вартість (~ 50 % надходжень), податок на прибуток (~ 30 % надходжень) і акцизний збір.

Податок на додану вартість є непрямим податком, який включається у ціну товару, є частиною приросту вартості, що утворюється на всіх стадіях виробництва, надання послуг або після митного оформлення, і вноситься до Державного бюджету.

Податок на прибуток. Об'єктом оподаткування є прибуток, який визначають шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму:

1. валових витрат платника податку;
2. амортизаційних відрахувань.

Прибуток платників податку, включаючи засновані на власності окремої фізичної особи підприємства, оподатковується за ставкою 30 % до об'єкта оподаткування.

Акцизний збір — це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари, що включаються в їх ціну. Акцизний збір обчислюється у відсотках до обороту або у твердих сумах (гривнях або єв-ро) з одиниці реалізованої продукції, або за єдиними на всій території України ставками. До переліку товарів, за які сплачується акцизний збір, входять ювелірні вироби із золота й срібла, діаманти, лікеро-горілчані та тютюнові вироби, коньяк, вино, пиво солодове, легкі, середні та важкі дистилятори, спеціальні бензини, бензини моторні з вмістом не менше 5 % високооктанових кисньовмісних домішок. Ставка акцизного збору у відсотках передбачена тільки для ювелірних виробів і становить приблизно 55 %. Для решти підакцизних товарів визначені тверді суми на одиницю з обороту. Наприклад, для пива одиницею товару є 1 л. Ставка акцизного збору — 0,02 євро за 1 л. Якщо обсяг реалізації становитиме 10000 пляшок по 0,5 л, то 0,5 • 10000 = 5000 л і сума акцизного збору дорівнюватиме 5000 л х х 0,02 євро = 100 євро. Цю суму перемножують на курс євро, встановлений на перший день кварталу місяця, за який подається звіт, і отримують суму акцизного збору, яку потрібно перерахувати в бюджет.

Мито і митні збори. Мито стягується за товари та інші предмети, які перетинають митний кордон України, і входять у ціну товару. Митні збори — це вид митних платежів, які сплачуються при оформленні вантажної митної декларації. Митні збори нараховуються у відсотках до митної вартості або у вигляді ставки збору і сплачуються в національній валюті.

Прямі податки — це такі, що стягуються з доходу або майна юридичної особи. До прямих належать такі податки:

1. податок на прибуток;
2. податок (плата) на землю;
3. рентні платежі;
4. податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин.

Прибутковий податок з громадян. Об'єктом оподаткування у громадян, які постійно проживають в Україні, є сукупний оподатковуваний дохід як у натуральній, так і у грошовій формі за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваний доходів), одержаний за будь-яких умов з різних джерел як на території України, так і за її межами.

Прибутковий податок із сукупного оподатковуваного доходу громадян за місцем основної роботи обчислюють за відповідними ставками (табл. 9).

Таблиця 9

Місячний сукупний оподатковуваний дохід	Ставки та розміри податку
До 17 грн (з доходу в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму — н. м.)	10 % суми доходу, що перевищує розмір одного н. м.
18-85 грн (від 1 до 5 н. м.)	10 % суми доходу, що перевищує розмір одного н. м.
86-170 грн (від 5 до 10 н. м.)	6 грн 80 коп. + 15 % з суми, що перевищує 85 грн
171-1020 грн (від 10 до 60 н. м.)	19 грн 55 коп. + 20 % з суми, що перевищує 170 грн
1021-1700 грн (від 60 до 100 н. м.)	189 грн 55 коп. + 30 % з суми, що перевищує 1020 грн
Понад 1700 грн (понад 100 н. м.)	393 грн 55 коп. + 40 % з суми, що перевищує 1700 грн

Ставка ПДВ на 01.01.03 становила 20 %. Націнки посередницьких і торговельних організацій компенсують витрати, пов'язані з просуванням товару від виробника до споживача, і забезпечують отримання певного прибутку.

Диференціація цін за стадіями ціноутворення відбиває кількісний зв'язок між цінами, які складаються при просуванні товару від виробника до кінцевого споживача. Формування різних видів цін схематично можна подати так:

Витрати виробництва + Прибуток = Оптова ціна

Оптова ціна + Акциз = Відпускна ціна

Відпускна ціна + ПДВ = Відпускна ціна разом з ПДВ

Відпускна ціна + торговельна надбавка разом з ПДВ = Роздрібна (регульована) ціна

До собівартості входять як витрати, що залежать від діяльності підприємства, так і витрати, що не залежать від неї. Такі чинники, як вартість сировини, матеріалів, палива, енергії і транспортні тарифи є зовнішніми стосовно підприємства. їх збільшення зумовлює зростання ціни на власну продукцію підприємства. Постачальники сировини, матеріалів, енергії тощо можуть, звичайно, підвищити ціни, але тоді на ринку зменшиться попит на ці товари, що стимулює виробників до зниження цін. Інша річ, коли йдеться про рівень використання сировини, матеріалів, ступінь завантаження виробничих потужностей, продуктивність праці тощо. Ці чинники залежать від організації праці й виробництва, і підприємство може керувати ними.

Ціноутворення — це процес встановлення ціни на конкретний товар. Ціна на продукцію підприємства значною мірою визначається зовнішніми чинниками, серед яких вплив конкуренції, учасників каналів товаропросування (постачальників, посередників), політики держави. Після врахування зовнішніх чинників підприємство починає формувати вихідну ціну. Вихідну ціну встановлюють у кілька етапів.

Перший етап. Визначення мети ціноутворення.

Підхід до ціноутворення визначається залежно від мети, яку ставить перед собою підприємство:

1. намагання вижити змушує підприємство встановлювати низькі ціни, оскільки для нього важливіше вижити, ніж отримати прибуток; підприємство здійснює комерційну діяльність доти, поки зниження ціни покриває виробничі витрати;
2. максимізація поточного прибутку; в цьому разі поточні результати важливіші, ніж довготермінові;
3. захоплення більшого сегменту ринку; для цього підприємство максимально знижує ціни;
4. завоювання лідерства на ринку за показниками якості; для досягнення цієї мети продукція підприємства має бути вищої якості з усіх товарів, що пропонує ринок, і це потребує встановлення високої ціни.

Д ругий етап. Визначення попиту на товар.

Для більшості товарів зниження ціни сприяє підвищенню попиту. Вихідна ціна орієнтується на попит покупця і підтримується на максимальному рівні.

Третій етап. Оцінка витрат виробництва.

Як відомо, витрати поділяються на постійні й змінні за обсягом виробництва. Орієнтація вихідної ціни на витрати виробництва визначає її мінімальний рівень.

Четвертий етап. Аналіз цін і товарів конкурентів.

Інформацію про ціну конкурента можна отримати шляхом здійснення порівняльного придбання товару, одержання доступу до прейскурантів цін, опитування покупців тощо.

П'ятий етап. Вибір методу ціноутворення.

Існує кілька методів встановлення цін. Після застосування вибраного методу і буде встановлено вихідну ціну. Але в будь-якому разі, визначивши рівень ціни продукції, дістають лише орієнтовну ціну, яка сформована підприємством виходячи з власних умов і мети. Тільки вихід продукції на ринок відкоригує і встановить конкретну ціну на товар.

На практиці залежно від конкретних умов і цілей підприємства використовують різні методи розрахунку ціни на товар, які можна об'єднати у групи:

1. методи, які базуються на витратному підході;
2. методи, які базуються на цільовому ціноутворенні;
3. параметричні методи. Розглянемо ці методи детальніше.

1. Метод "середні витрати + прибуток" найпростіший і найпоширеніший. Суть його можна записати так: Ц =? + П, де Ц — ціна продукції;? — витрати на виготовлення продукції; П — прибуток, який встановлює підприємство або обмежує держава через граничний рівень рентабельності продукції.
2. Розрахунок ціни за цільовим прибутком. Ціну поставлено в жорстку залежність від загального прибутку, який підприємство передбачає одержати від реалізації певної кількості продукції:

де Sзм — змінні витрати на одиницю продукції; Sпост — постійні витрати за певний період; Пзаг — загальний прибуток, який можна одержати від реалізації продукції за певний період; V — обсяг реалізації продукції в натуральному вираженні.

1. Метод ціноутворення "за рівнем поточних цін", або "за рівнем конкуренції". Ціну вважають функцією цін на аналогічну продукцію у конкурентів і встановлюють на рівні поточної ринкової ціни або дещо нижчою.
2. Метод ціноутворення "за рівнем попиту" передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховується умови продажу, кон'юнктуру ринку, супутні послуги. За цим методом ціни на один вид товару можуть бути різними на різних сегментах ринку.
3. Встановлення ціни за результатами закритих торгів. Це різновид методу "за рівнем поточних цін", який застосовують з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).
4. Метод встановлення єдиної ціни разом з витратами на доставку. В ціну входить фіксована сума транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця.
5. Встановлення цін зі знижками. Підприємство-продавець змінює вихідну ціну і встановлює певну знижку з неї з урахуванням дотермінової оплати рахунків, закупівлі великої партії продукції або посезонної закупівлі.
6. Параметричний ціновий метод балів. Використовують експертні оцінки значущості параметрів товару за заданою схемою: "відбір основних параметрів нарахування балів за кожним параметром підсумовування балів за базисним і даним товаром — розрахунок цін на товари за співвідношенням сумарних балів".

Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

1. рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх сфер власності, а також економічної самостійності підприємств;
2. збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
3. протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції;
4. об'єктивних співвідношень цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;
5. розширення сфери застосування вільних цін;
6. підвищення якості продукції;
7. соціальних гарантій для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку з підвищенням цін і тарифів;

• створення необхідних економічних гарантій для товаровиробників;

• орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку. Дії держави в регулюванні цін можуть бути короткота довгостроковими. Державне регулювання цін здійснюється різними методами, серед яких можна виокремити такі:

1. визначення переліку продукції та послуг, що підлягають державному регулюванню, у тому числі монопольної продукції;
2. встановлення граничних рівнів цін і тарифів, а також торговельних надбавок (знижок);
3. нормування рентабельності;
4. замороження цін;
5. встановлення податків на додану вартість і розміру акцизного збору.

Державному регулюванню насамперед підлягають ціни на продукцію та послуги підприємств державної власності. До них належать тарифи на залізничні перевезення, комунально-побутові послуги та квартирну плату, послуги зв'язку тощо. У кризових ситуаціях державні органи можуть встановлювати граничні ціни на товари недержавного сектора (хліб і хлібобулочні вироби, маслосиромолочну продукцію, продукти дитячого харчування тощо).

У більшості країн встановлений перелік підакцизних товарів і розміри акцизного збору, які суттєво впливають на ціни. Мета такого втручання держави у ціноутворення — регулювання споживання товарів, захист вітчизняного виробника, регулювання прибутку товаровиробників у випадку великої різниці між цінами та собівартістю продукції, турбота про наповнення державного бюджету.

Деякі галузі промисловості потребують постійної державної підтримки (наприклад, вугільна промисловість) у вигляді дотаційних доплат виробникам або споживачам.

Державну цінову політику в Україні здійснює Кабінет Міністрів України, який і визначає перелік продукції, товарів та послуг, державні фіксовані й регульовані ціни й тарифи, а також визначає повноваження органів державного управління з метою їх визначення та контролю.

Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні й застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. А при дії вільних цін контролюється правомірність їх додержання щодо вимог антимонопольного законодавства. Функції контролю за дисципліною ціноутворення покладені на такі державні органи, як податкова служба, Комітет цін при Кабінеті Міністрів України, Комітет статистики, Антимонопольний комітет.

Органи державної влади і управління України намагаються послідовно реалізувати заходи підтримки життєвого рівня населення, насамперед його найуразливіших верств, зокрема вводячи компенсацію втрат у зв'язку з підвищенням цін і тарифів, індексуючи доходи певних соціально-економічних груп населення. У разі виникнення заборгованості з виплати заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат держава забороняє місцевим органам влади підвищувати ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги й послуги громадського транспорту. У разі надмірного підвищення цін, які прямо не контролюються Кабінетом Міністрів України, допускається тимчасове повернення до державного їх регулювання.

51. Щоб розв’язати вузол економічних проблем нашої країни, необхідні радикальні заходи для створення механізму ринко-вих відносин, за допомогою якого реалізуються вимоги еко-номічних законів.

Прийняті Верховною Радою України закони значною мірою юридично оформили механізм ринкових відносин і створили умови для підприємництва бізнесу. Термін “бізнес” поширений в усьому світі, у певній мірі його можна ототожню-вати з підприємництвом.

Що ж таке підприємництво? Відповідь на це питання ду-же важлива для економічної науки і господарської практики.

Вчені-економісти минулого виокремлювали три фактори виробництва: 1) землю; 2) працю; 3) капітал. Сучасний досвід господарювання свідчить про те, що процвітання країн з роз-винутою ринковою економікою забезпечує вміла реалізація їх підприємницького потенціалу як четвертого фактора вироб-ництва.

Термін “підприємництво” запозичений з Франції. Він був уведений в економічний лексикон на початку XVIII ст. фран-цузьким економістом Рішаром Кантільйоном, який характери-зував самостійного підприємця (ремісника, фермера, купця) як індивідуального виробника і власника, діяльність котрого обов’язково пов’язана з певним господарським ризиком.

Протягом тривалого періоду (з кінця XIX ст. до нашого часу) підприємець не обов’язково є власником. Виникнення системи кредиту зруйнувало феномен об’єднання в одній особі власника і підприємця. Щоб стати підприємцем, не

обов’язково бути власником майна і мати реальний капітал. Вдаючись до образних висловів, можна сказати: головним капіталом підприємця є не гроші, не знаряддя або предмети праці, а його господарський хист, уявлення про суспільні по-треби, знання психології споживача. Саме вони в кінцевому підсумку зумовлюють очікуваний ним прибуток.

Необхідно і важливо також відрізняти підприємництво від менеджменту, а підприємця від управляючого (керівника). Підприємець — це самостійний агент ринку, котрий діє на свій острах і ризик, під особисту відповідальність за результати бізнесової діяльності. Менеджер — найманий працівник, який організовує реалізацію завдань, поставлених підприємцем. Він, як правило, не несе майнової відповідальності за свої дії.

Підприємець завжди є власником капіталу (хоча б у тій частині, в якій він отриманий прибуток інвестує як власний капітал), а також у тій або іншій мірі менеджером. При цьому важливо зазначити, що підприємництво можна вважати особ-ливою сферою професійної діяльності, сутність якої полягає у постійному перетворенні ресурсів і майна в реальний капітал, тобто в те, що приносить прибуток.

Отже, підприємництво — це багатопланове явище, що мо-же бути описаним з економічного, психологічного і політично-го поглядів. У зв’язку з цим можна дати таке тлумачення терміна “підприємництво”.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна господарсь-ко-фінансова діяльність громадян, яка спрямована на отри-мання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної осо-би — підприємства (організації).

Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не зв’язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Головне, що вирізняє підприємця серед інших агентів суспільно корисної діяльності, — це можливість і обов’язковість отримання певного зиску.

Підприємництво не можна відносити до звичайної трудо-вої сфери діяльності: воно за своєю сутністю характеризує творчу і активну діяльність бізнесменів. Підприємцям прита-манні особлива етика і навіть своєрідний світогляд, що дозво-ляє виокремлювати специфічну філософію підприємництва (бізнесу), яку кваліфікують як практично корисну філософію системи господарювання. В міру розвитку виробництва і суспільства, зміни умов його життєдіяльності й загальної культури філософія бізнесу не залишається незмінною: вона завжди адаптується до сучасних вимог господарювання. Су-часна економічна наука визначає підприємництво як особли-вий вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки:

1) свобода вибору напрямків і методів діяльності, са-

мостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявність фактора ризику;

3) орієнтація на досягнення комерційного успіху (зиску);

4) інноваційний характер діяльності. Підприємництво — не лише особливий вид діяльності, а й

певні стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:

1) ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

2) готовність наражатися на власний ризик;

3) гнучкість і постійне самооновлення;

4) цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяль-ності.

Крім того, підприємництво — це комплекс особливих функцій, виконуваних в економіці (народному господарстві), спрямований на забезпечення розвитку і вдосконалення гос-подарського механізму, постійне оновлення економіки госпо-дарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головні функції сфери підприємницької діяльності:

• ресурсну (формування і продуктивне використання

капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ре-

сурсів);

• організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту, реклами та інших господарських справ);

• творчу (новаторські ідеї, генерування й активне вико-ристання ініціативи, вміння ризикувати).

Із зазначених вище міркувань випливає такий важливий висновок: підприємництво має завжди супроводжуватись на-уково-технічною, організаційною і комерційно-економічною творчістю, новими підходами до вирішення господарських за-вдань; воно зумовлює особливий, антибюрократичний стиль господарської поведінки, підвалинами якого є, з одного боку, постійний пошук нових можливостей і ресурсів, а з іншого — персональна відповідальність за наслідки своєї діяльності.

Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:

• громадяни України та інших держав;

• юридичні особи — підприємства (організації) усіх форм власності.

Законодавство України передбачає певні обмеження щодо підприємництва. Зокрема, не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, посадовим особам органів прокурату-ри, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади й управління, які здійснюють контроль за діяльністю підприємств і організацій.

Об’єктами підприємницької діяльності можуть бути: то-вар; продукт; послуга.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

• без використання найманої праці;

• з використанням найманої праці;

• без утворення юридичної особи;

• з утворенням юридичної особи.

52. Підприємства ресторанного господарства всі витрати на виробництво готової продукції, її реалізацію та обслуговування споживачів відшкодову­ють за рахунок доходів. Загальна сума доходів, що отримується під­приємством у результаті виробничої та комерційної діяльності, називається валовим доходом підприємства.

Валовий доход підприємств ресторанного господарства складається з доходів від виробничо-торговельної діяльності, доходів від позареалізацій­них операцій, інших і доходів, що не плануються (рис. 2.7.).

ВАЛОВИЙ ДОХОД ПІДПРИЄМСТВА РЕСТОРАННОГО ГОСПОДАРСТВА

Доходи від позареалізаційних операцій

Доходи від виробничо-торговельної діяльності

Торговельні надбавки до вільної відпускної ціни

Інші доходи

Націнки відповідно до категорії підприємства

Інші націнки (на фірмові страви, за високу культуру обслуговування)

Доходи, що не плануються

Доходи від додаткових послуг

Рис. 2.7. Структура валового доходу підприємства ресторанного господарства

Ці доходи повинні забезпечити не тільки відшкодування витрат вироб­ництва й обігу, обов'язкових відрахувань, але й отримання необхідного прибутку.

Важливим джерелом валових доходів є доходи від виробничо-торговель­ної (тобто основної) діяльності, що складаються з суми реалізованих тор­говельних надбавок і націнок ресторанного господарства. Для визначення валового доходу проводиться роздільний розрахунок суми торговельних надбавок і суми націнок виходячи з витрат сировини та товарів у вільних відпускних цінах і встановлених розмірів надбавок і націнок (див. п. 2.6). Крім того, сюди слід включити доходи від додаткових послуг, (попередніх замовлень, доставки продукції за місцем проживання, обслуговуванням банкетів за межами підприємств ресторанного господарства та ін.).

Доходи від позареалізаційних операцій включають:

Доход, отриманий від пайової участі у створенні та діяльності спільних підприємств на території України та за її межами.

Суму дивідендів, отриманих від акцій та цінних паперів.

Доходи від здачі в оренду основних фондів.

Доходи від переоцінки готової продукції та товарів (крім переоцінки, що проводиться згідно з рішенням уряду).

Доходи від надання комерційного кредиту.

Сума заниженого прибутку (доходу), що виявлена податковою інспекцією під час перевірки річного звіту та деякі інші.

До інших доходів можна віднести: доходи від підсобних господарств, від реалізації обладнання, за операції з тарою, виручка від продажу іноземної валюти та ін.

Доходи, що не плануються свідчать про своєчасне використання підп­риємствами ресторанного господарства права на заявления претензій до постачальників і добре поставлену комерційну роботу. До цих доходів на­лежать отримані штрафи, пені, неустойки та інші види санкцій за пору­шення умов договорів постачання, несвоєчасну оплату рахунків, а також сума торговельних надбавок від реалізації лишків сировини та товарів, що виявлені під час інвентаризації та ін.

Джерела створення валового доходу на підприємствах ресторанного господарства показані на рис. 2.7.

На тих підприємствах, де недбало поставлено облік, слабка фінансова дисципліна, не на належному рівні економічна й організаційна діяльність виникають незаплановані втрати. До незапланованих витрат і втрат, що відшкодовуються за рахунок доходів, належать збитки від списання бор­гів за закінченням строків давності, за недостачами, дебіторською забор­гованістю, розтратами, сплачені штрафи, пені й неустойки, втрати товар­но-матеріальних цінностей понад норму природних втрат, збитки від опе­рацій з тарою, некомпенсовані збитки від пожеж, аварій, інших надзвичай­них подій, викликаних екстремальними ситуаціями.

Найбільшу частину у валовому доході складає доход від основної діяль­ності — сума реалізованих торговельних надбавок і націнок. Особливості формування валового доходу в ресторанному господарстві, важливість направлень під час його розподілу визначають необхідність проведення глибокого та всестороннього аналізу цього показника. У процесі аналізу вивчається динаміка валового доходу та його складових (реалізованих тор­говельних надбавок і реалізованих націнок), виявляється та визначається вплив важливих чинників, що діють на нього.

На величину валового доходу впливають кілька чинників:

обсяг товарообігу;

рівень торговельних надбавок і націнок ресторанного господарства;

зміна складу товарообігу;

зміна кількості сировини та продуктів, витрачених на вироблення продукції власного виробництва;

ціни на сировину та товари.

Важливим показником, що характеризує доходність підприємств, є рі­вень валового доходу (відношення суми валового доходу до товарообігу, виражене у відсотках).

Рівень валового доходу досить помітно реагує на зміну складу товароо­бігу. Як правило, проявляється пряма залежність середнього рівня вало­вого доходу від питомої ваги обігу з реалізації продукції власного вироб­ництва. Ступінь впливу цього чинника можна визначити методом групу­вання та відсоткових чисел (див. таблицю 2.13.)

Як показують розрахунки, зміна в складі товарообігу відбулась невели­ка: питома вага власної продукції в загальному обсягу товарообігу знизи­лась на 2,5% за відповідного його зростання за купівельними товарами. Але й таке невелике зрушення у складі товарообігу знизило середній рі­вень валового доходу на 0,087%. На практиці часто спостерігаються й більш серйозні зміщення у складі товарообігу підприємств ресторанного господарства, що можуть різко знизити валовий доход.

На суму валових доходів та їх рівень впливають усі вищевказані чинни­ки не тільки відокремлено, але й комплексно, у певному взаємозв'язку.

Так, наприклад, абсолютна величина валового доходу змінюється під впливом не тільки товарообігу, але й середнього рівня торговельних надба­вок і націнок. Проілюструємо це конкретними розрахунками, застосувавши спосіб ланцюгової підстановки чи спосіб різниць (див. таблицю 2.14.).

Таблиця 2.14.

Визначення впливу обсягу товарообігу та середнього рівня надбавок і націнок на величину валового доходу

Показники	Одиниці виміру	Минулий рік	Звітний рік	Відхилення (+,-)
Обсяг товарообігу	тис. грн.	359,11	417,60	+58,49
Сума валового доходу	тис. грн.	115,445	129,540	+ 14,095
Середній рівень валового доходу, в % до товарообігу	%	32,147	31,020	-1,127

Сума валового доходу звітного року порівняно з минулим роком зросла на 14,095 тис. грн. Необхідно визначити, якою мірою це відбулось за ра­хунок збільшення обсягу товарообігу (позитивний вплив) і як вплинуло зниження середнього рівня реалізованих торговельних надбавок і націнок. Застосовуючи метод різниць, можна дати точну відповідь на це питання:

Вплив обсягу товарообігу:

(+ 58,49) * 32,147/100= +18,805

Вплив торговельних надбавок і націнок:

(- 1,127) • 41,760/100= -4,71

Баланс відхилень: +14,095 = 18,805 — 4,71

Таким чином, розрахунки показують, що негативний вплив зниження середнього рівня реалізованих торговельних надбавок і націнок на абсо­лютну величину валового доходу з надлишком перекрито зростанням то­варообігу. Проте негативний вплив на валовий доход зниження середньо­го рівня надбавок і націнок потребує додаткового дослідження. На серед­ній рівень валового доходу крім складу товарообігу (як було показано ви­ще) може впливати зміна структури реалізованої кулінарної продукції та купівельних товарів, кількість витраченої сировини (за її видами) та серед­ні ціни на неї.

На сучасному етапі досить важливо проводити аналіз валового доходу в порівняльних цінах, що дозволить одержати реальну уяву про ефектив­ність роботи підприємства, знайти резерви збільшення валового доходу за рахунок чинників, що залежать від виробничої та комерційної діяльності підприємства.

Оцінка господарської діяльності підприємств ресторанного господарства здійснюється виходячи з кінцевого фінансового результату — прибутку. Визначення цього показника слід починати з розрахунку прибутку від ви­робничо-торговельної діяльності, що визначається як різниця між валови­ми доходами від основної діяльності (сумою реалізованих торговельних надбавок і націнок без податку на добавлену вартість) і витратами вироб­ництва й обігу. Для розрахунку кінцевого фінансового результату до прибутку від виробничо-торговельної діяльності додають доходи від позареалі­заційних операцій, інші та доходи, що не плануються, а інші та витрати, що не плануються, безпосередньо не пов'язані з виробництвом і реаліза­цією продукції, виключають.

Абсолютна сума прибутку недостатньо повно характеризує ефектив­ність роботи підприємств ресторанного господарства, тому її доповнюють показником рентабельності. Для аналізу ефективності роботи, характерис­тики кінцевого фінансового результату комерційної діяльності у ресторан­ному господарстві застосовується система показників рентабельності. До числа таких показників можна віднести прибуток, виражений у відсотках до товарообігу, всіх витрат, фонду оплати праці, основних і обігових фон­дів. З метою вибору показників необхідно враховувати особливості підп­риємства.

Рентабельність у відсотках до товарообігу значною мірою залежить не тільки від його загального обсягу, але й від складу, тобто продукції влас­ного виробництва та купівельних товарів. Співвідношення прибутку та всіх витрат на оплату праці також має свої особливості, пов'язані з триє­диною функцією, що виконує підприємство ресторанного господарства — виробництвом, обігом, організацією споживання.

Значний інтерес у процесі аналізу викликає показник рентабельності, виражений відношенням прибутку у відсотках до основних і обігових фон­дів. Цей показник необхідно аналізувати особливо ретельно. У підпри­ємств, що постійно розширяють і оновлюють активну частину основних фондів, він може тимчасово знижуватись. Однак, це не дає підстав дійти висновку про неефективну діяльність підприємства.

Кожен із вищеперерахованих показників рентабельності характеризує кінцевий результат у певному аспекті діяльності підприємства. Тому, до­сить важливо використовувати всю систему показників, аналіз яких доз­воляє створити комплексну, реальну уяву про ефективність діяльності під­приємства.

Подальший розвиток і вдосконалення ресторанного господарства пов'язуються з підвищенням його ефективності. Доход і рентабельність формуються, насамперед, у процесі виробництва та реалізації продукції. Тому для підвищення рентабельності підприємств ресторанного господарства потрібно організувати систематичне вивчення попиту на кулінарну продукцію, боротися за високу якість продукції, що випускається та куль­туру обслуговування. А це і є запорукою збільшення товарообігу, доходів і рентабельності.

У великих зарубіжних ресторанах думка клієнтів про склад асортимен­ту страв, режим праці, якість продукції та інші складові високого рівня сервісу є основою для розробки стратегії і тактики комерційної діяльнос­ті. Підприємства, що не мають фінансової можливості проводити дослід­ження ринку своєї продукції, ведуть мову про «радощі від скарг». Це один із способів вияснити, чого хочуть клієнти. «На одного клієнта, який скар­житься, — кажуть вони, — припадає п'ятдесят, які просто покидають рес­торан». Вислуховування думок клієнтів допомогло багатьом фірмам зміц­нити своє фінансове становище.

У конкурентній боротьбі за ринок збуту сьогодні на перший план вихо­дить якість продукції. Причому більшість зарубіжних фірм не тільки під­вищують якість, але й уважно слідкують за якістю продукції конкурентів. Так, наприклад, англійська маргаринова фірма з цією метою розробила на­дійні кількісні критерії для оцінки істинних суб'єктивних реакцій спожи­вачів. Одним із створених фірмою пристроїв був штучний язик для вимі­ру інтенсивності розтавання різних сортів маргарину. Це нововведення можна успішно використовувати й для визначення якості багатьох конди­терських виробів, морозива та іншої продукції.

Важливим джерелом збільшення доходів і рентабельності є зниження собівартості продукції. Режим економії матеріальних затрат здійснюється у таких напрямах:

покращення використання обладнання;

зниження фондоємності продукції;

комплексне використання сировини та відходів;

раціональне використання матеріалів, палива й електроенергії.

Однак, вирішити ці завдання можливо лише за умови корінної перебу­дови виробничого процесу в ресторанному господарстві. Тому, одним з найбільш актуальних завдань є перехід ресторанного господарства на ін­дустріальні, промислові методи виробництва продукції. Індустріальний шлях розвитку ресторанного господарства передбачає концентрацію виробництва на великих високомеханізованих фабриках і постачання решти підприємств напівфабрикатами високого ступеню готовності, готовими стравами та кулінарними виробами, включаючи охолоджену продукцію.

Необхідність такого процесу особливо відчутна нині, коли з'явилось безліч підприємств ресторанного господарства різної направленості, їх слабка матеріально-технічна база не дозволяє виконувати основну функ­цію ресторанного господарства, в результаті їх діяльність зводиться до пе­репродажу продуктів харчування вітчизняного промислового виробництва та тих, що закуповуються за кордоном (до речі, вони не завжди відповіда­ють вимогам щодо якості та терміну придатності).

У вирішенні завдань щодо збільшення випуску продукції, покращення її якості, виявлення та мобілізації внутрішньогосподарських резервів, зни­ження собівартості продукції важливе місце посідає раціональне, економ­не використання матеріалів, палива й електроенергії. В умовах напруже­ності енергетичного балансу це завдання має не тільки локальне, а й за­гальнодержавне значення.

У цьому відношенні певний ефект досягається за умови автоматизації режиму теплової обробки продуктів. Зокрема, застосування котлів для ва­ріння їжі, в яких забезпечено автоматичне переключання на режим варін­ня з режиму розігріву; перехід на 1/8 номінальної потужності шкафів для жарення, обладнаних терморегуляторами та іншого устаткування значно знижує витрати електроенергії.

Для невеликих підприємств ресторанного господарства досить еконо­мічними є надвисокочастотні апарати приготування їжі, застосування яких дозволяє скоротити витрати електроенергії на 50-70% за умови під­вищення якості їжі.

На думку багатьох відомих у світі економістів-дослідників доходи при­ховані в нових технологіях. Так, Масанорі Моритані вважає, що японсь­кий бізнес показав свою абсолютну перевагу в справі поступового і в той же час надзвичайно швидкого вдосконалення технології. А дослідження, проведені школою бізнесу університету штату Вірджинія (США), показа­ли, що ресторанне, готельне господарство та торгівля є вигідною сферою вкладання капіталу тому, що вони не настільки технологічно вимогливі та швидкоокупні [32; 9].

Дата добавления: 2015-05-22