Перша хвиля 1 страница

1.2

РОЗПАД

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього «співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика, князя над пригородами. Час від часу з'являлися видатні особистості, які намагалися піднести авторитет Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них. Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних князів князівства і навіть засилали їх до Візантії. озпад Київської Русі був закономірним результатом їїекономічного і політичного розвитку. Його причини корінилися утогочасних виробничих та суспільних відносинах, які розвивалися набазі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві йремеслі. Замкнутий характер натурального господарства вів дозміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміниїхньої політичної орієнтації на відокремлення.

8. Піднесення Галицько-Волинського князівства і його роль в українській історії. Формування моноетнічної державності

IV етап (1264—1323) — стабільність і піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264—1301). Хоча він і був змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. На зламі XIII—XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева — князя Юрія І (1301—1315). Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнення власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володимирії». За період правління Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю, його міжнародний авторитет і вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 р. окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Константинополі. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій І був «людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту». Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій та Лев II (1315—1323). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви — Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.

9. Татаро-монгольська навала і боротьба українського народу проти золотоординського ярма. Державотворча діяльність Данила Галицького.

Справжнім лихом для Києва та Київської Русі були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки подесятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руськікнязівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. онголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільшевід 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добреорганізованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, СереднюАзію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напавна половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількохруських князів, що підтримали його. У бою на річці Калці у 1223 році об’єднане військо зазнало поразки, цесталось внаслідок феодальних міжусобиць через які князі діялинеузгодженно. Шлях на київ було відкрито. Але монголи, надторозпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги йповернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши увнутрішні чвари. Багато пам яток архітектури Києва, та інших українських, булозруйновано внаслідок монголо-татарської навали. та були і феномени. Наприклад мозаїка Софіївського собору, на якій зображено Орантузалишилася цілою і неушкодженою протягом багатьох століть, незважаючи набагаторазове руйнування всього собора. Київський воєвода Дмитро, який керував обороною міста, пораненимпотрапив до монгольського полону. Хан Батий, залишив його живим, зважаючи на неабияку відвагу і досвід воєводи, та мав його собі зарадника. Найтяжчебуло князівствам розташованим ближче до Золотої Орди, тоді як дальнім -Галицькому, Волинському, Київському – було трохи легше. Вони корилисяхану, хоча у внутрішньому житті мали повну волю. Щоб тримати в покорінаселення та збирати з нього данини, хани призначали на руських землях Визвольна боротьба проти загарбників утруднялася посиленням феодальної децентралізації й ослабленням великокнязівської влади. Тимчасове посилення великокнязівської влади при Олександрі Невському, що поширив її на багато міст Смоленської, Чернігівської і Новгородско-Псковской земель, було підтримано ханами, нуждавшимися спочатку в її силі й авторитеті для твердження панування Орди в землях, яких не торкнулася навала, для сприяння в проведенні перепису й обкладання народу даниною. Данило I Романович (1201—1264) — князь Галицько-Волинський і Великий князь Київський (1240), король Русі (1253). Син князя Романа II Мстиславича з династії Рюриковичів.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні».

Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної раздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості князя Данила Галицького. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава.

10. Українська державність ХІІІ - XIV ст. у європейському політичному просторі. Перехід українських земель під владу Литовської держави З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами. Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, як виявилося, самостійним володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325-1340) і почав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У пошуках міжнародної підтримки Юрій II намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Ордою та Литовським князівством. Він одружився з дочкою великого литовського князя Гедиміна Євфімією, а власну дочку, як свідчать деякі історики, видав заміж за іншого литовського князя, сина Гедиміна, Любарта, й, не^маючи власних синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі»В XIV ст. послаблена татаро-монголами, та власної роздробленістю Русь опиняється під владою Великого князівства Литовського після взяття Києва Ольгердом у 1362 році. За Великого князя Литовського Гедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к. Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі складали абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості пануючої релігії. З 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останьої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава — Велике князівство Руське.У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.

11. Суспільно-політичні процеси в Україні у складі Великого князівства Литовського

Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом «Ми старини не рушимо, новизни не вводимо», а також виступали під гаслом «збирання земель Русі». Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші. Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів" 1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його місце Михайла Олельковича. Змову було викрито. Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше усуватися від участі в політичній діяльності. Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.

12. Магнати і шляхта, їх місце в державно-політичних структурах Литовської держави в контексті польсько-литовського суперництва.

В 1-й пол. 16 ст. під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сейму. Виключне становище шляхти та магнатів у В. к. Л., закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр. Одночасно князівська влада проводила політику ліквідації автономних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 1564—1566 рр. В. к. Л. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство. З 2-ї пол. 15 ст. в становищі В.к. Л. відбуваються серйозні зміни: падіння Золотої Орди призвело до втрати союзника в боротьбі з Московським князівством, посилились зіткнення з Московською державою за кордони (у війні 1500 — 1503 рр. Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на В. к. Л. (з 1480-х рр.). Неспроможність протистояти тискові Московської держави в Лівонській війні (1558—1583), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання у 1569 р. Люблінської унії. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське утворило з Королівством Польським федеративну державу — Річ Посполиту. У її складі В. к. Л. зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси (карбувалась власна монета - пенязь), судочинство, що велося на основі Литовських статутів, державну («руську») мову. Одночасно відбувається швидке спольщення та окатоличення В. к. Л. — переселення поляків, поширення польської мови та католицької релігії, домінування польської культури. Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польщі. У межах В. к. Л. залишились тільки північно-західні руські землі: Берестейщина й Пінщина. шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєд­нати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей на­мір схвалювала значна частина українських феодалів, ли­товські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лі­вонській війні змусили їх поступитися. 10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний поль­сько-литовський сейм для вирішення питання про об'єд­нання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосе­редньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі («ко­рони»). В «Акті про приєднання Волині до Польської ко­рони» Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і при­вілеїв місцевих магнатів і шляхти.

13. Українські міста і магдебурзьке право. Становище селянства (XIV-XVI ст.)

Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке міське́ пра́во) — одна з найвідоміших правових систем міського самоврядування в середні віки. Магдебурзьке право прийшло на Руську землю разом з німецькими колоністами і вже князь Данило Романович та його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції.

Першими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324), Сянік (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Стрий (1431), Луцьк (1432 - перше, 1497 - друге), Мукачево (1445), Рівне (1492), Київ (1494). На Лівобережній Україні першим магдебурзьке право отримало місто Переяслав-Хмельницький в 1585 році, а потім - Лубни в 1591 році. Спочатку магдебурзьке право стосувалося лише німецької людності міст. Вперше було поширене на все населення Галицького князівства Юрієм Болеславом Тройденович у м. Сяніку. У XV—XVII ст. магдебурзьке право отримала більшість міст України. В різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. У деяких містах (зокрема, західноукраїнських) надання магдебурзького права супроводжувалося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав некатолицького населення (руське населення православного віросповідання, вірмени, євреї та ін. не обирались до магістрату, не мали права вступати в деякі цехи тощо). Міська рада (магістрат) складалася з обраного війта і радців («райців», консулів), які творили колегію, що поповнювалась шляхом кооптації. Лише подекуди міщани обирали війта і лавників (лава — судовий орган), а ради доповнювалися з числа останніх. Судові компетенції належали і до ради, і до лави. Їх розмежування не завжди було виразне. Назагал лава займалася карними справами.

Необмежені компетенції ради (магістрату) часто призводили до зловживань владою міською олігархією. Тому для оборони загалу міщанства, наприклад у Львові, король С. Баторій утворив 1577 року т. зв. ізбу ґмінну — представництво міщан, яке відстоювало інтереси широких мас та було дорадчим органом для магістрату. За першими королівськими грамотами, в містах на магдебурзькому праві ради повинні були складатися з двох національностей — поляків і українців (католиків і православних), але поляки часто витісняли українських міщан із міських рад. В Кам'янці були навіть три окремих національних юрисдикції: польська, руська (українська) і вірменська. Львівський магістрат був апеляційною інстанцією для інших міст Галичини. Більшість міст краю мали неповне магдебурзьке право. Вони мали, наприклад, окремого від ради війта або старосту. В таких містах члени ради, звані також бурмістрами, були виборними. Магдебурзьке право за своїм змістом і формою на Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від магдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами міщан. Положеннями магдебурзького права керувалися й полкові суди тощо. Норми магдебурзького права використовувались при всіх офіційних і приватних модифікаціях права в Україні 18—19 століть.

За Литовським статутом 1588 р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались.

14.Релігійне життя в Україні у XIV-XVI ст. Реформація і контрреформація в Європі, їх відгомін в Україні

Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася при кінці 14 століття і тривали кілька століть у Західній Європі (звідки поширилися й на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку протестантських церков.

Реформація була спрямована однаково проти догм і устрою, як і проти економічного і політичного становища Католицької церкви (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від понаднаціонального характеру Католицької церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їхню національну свідомість і культурний розвиток. Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зудари, що виявилися у довготривалих війнах.

На Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 15 ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Чимала кількість маґнатів і шляхти: Радзівіли, Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські, Ходкевичі, Сенюти, Холоневські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін. — були захоплені ідеями Реформації. Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Однак, поруч з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після Берестейської унії 1596, «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці.

Реформація посилила традиційну рису української церкви — її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств (16-17 вв.). Братчики практикували читання св. Письма, не тільки на сходинах, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричинений реформаційними впливами у православних громадах.

Головним політичним і духовним знаряддям католицької контрреформації в цей час, безперечно, стає орден єзуїтів. Саме він завдавав найвідчутнішпх ударів по освіті, науці, мові, культурі українського народу. Цей орден, писав Ф. Мерінг, «являв собою католицтво, реформоване на капіталістичній базі. Адже папство обернулося в засіб та знаряддя великих нових монархій, що розвинулися з потреб капіталістичного виробництва, і тому довелося поставити його на капіталістичні ноги... а саме коло цього заходився «орден Ісу-са», пристосувавши католицьку церкву до нових економічних та політичних стосунків. Він реорганізував усе шкільництво, запровадивши студіювання класиків,— тоді це була найвища освіта,— і в цій сфері був спадкоємцем гуманістів, він став найбільшим у світі торговельним товариством, що мало свої контори скрізь на відомій тоді землі; він давав владарям начебто духовників, що на ділі були най-досвідченіші й найрозважливіші міністри» 161. Єзуїти вели запеклу боротьбу на два фронти: проти протестантів та православних. Тому останні також були змушені збільшувати свої школи та пристосовувати їх до нових релігійних умов і інтелектуальних завдань епохи, особливо до потреб антикатолицької пропаганди.

15. Культурно-національне піднесення наприкінці XVI - поч. XVII ст. Острозька академія. Заснування Києво-Могилянського колегіуму.

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої.Культура України настільки глибоко успадкувала від Київської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква отримали в Литві статус державних. Наприкінці XV — першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. В свою чергу, українська культура справляла вплив на польську. У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка — Станіслав Оріховський(1513 -?). Найвизначніша постать поміж східнослов'янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні стало заснування' Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI — початок XVII ст.). До його складу входила Острозька слов'яно-греко-латинська академія (бл. 1576) — перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямованих проти католицизму. Акаде-мія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західно-європейського шкільництва, але не відходити від засад грецько-східного обряду. Сучасники називали її «храмом муз». Засновником академії був Констянтин Острозький (1526—1608) У школі окрім мов викладали так звані «науки вільні «або сім мистецтв — граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. К, Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших міст, які відігравали значну роль у церковно-громадському й літературному житті свого часу. Школа виховала таких відомих діячів України, як учений і письменник Ме-летій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, гетьман Петро Коиа-шевич-Сагайдачний, Іов Киягинецький. Школі належить визначна роль в історії національної освіти, культури.

Від братської школи до академії. Одним з найцікавіших феноменів української культури XVII — XVIII ст. стала школа, яку сучасники називали колегіумом (колегією), або — на пошану її фундатора — Києво-Могилянським колегіумом, згодом Києво-Могилянською академією. Як вже зазначалося, безпосереднім попередником цього вищого навчального закладу була Київська братська школа. У Києві українська братська школа могла розвиватися вільніше, ніж братські школи у Львові та Луцьку, оскільки перебувала під захистом козаків. Деякі автори дотепер повторюють погляд істориків середини XIX ст., що школа при братстві Богоявлення в Києві вже існувала наприкінці XVI ст., а в 1588 — 1589 рр. була перетворена патріархом Єремією зі скромної братської школи на колегіум. Однак ряд документів засвідчує, що як братство, так і школа в Києві були організовані в 1615 — 1616 рр. Першими ректорами братської школи були Іван Борецький (пізніший митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, а в 1620 — 1624 рр. Касіян Сакович. Структура Києво-Могилянського колегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінчення класів ("шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладання філософії обмежувалося двома роками. В курсах філософії, зокрема при викладі фізики й метафізики, розглядались і богословські питання, в тому числі про походження душі, її безсмертя, про Бога й ангелів. Окремий клас ("школа") богословів був зорганізований наприкінці XVII ст.

16. Виникнення козацтва. Запорізька Січ: соціальний устрій та господарство.

Велику роль у визвольній боротьбі українського народу відіграло козацтво, що сформувалося в Південній Україні, яка в XV ст. являла собою окраїну вели; кого князівства Литовського. У перший час свого існування, десь до середини XVI ст., козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. Серед нього були вихідці з різних класів і прошарків населення. Основну масу становили селяни місцеві і селяни — втікачі із Західної і Північної України, але «козакували» й міщани і навіть дрібні бояри. «Козакували» групами — «ватагами» на чолі з отаманами. Ці ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населені місця, вони розпадалися. У походах проти татар і турків разом з козаками часто брали участь і великі феодали, зокрема старости окраїнних староств, повітів. Та вони не були ні організаторами, ні фундаторами козацтва, як про це твердили деякі історики. Українські і російські козаки відіграли велику роль у захисті від турецько-татарської агресії не тільки півдня нашої країни, а й усієї Європи. Велика також заслуга козаків у освоєнні південних районів і розвиткові їхніх продуктивних сил. Нарешті, козацтво тривалий час стояло в центрі визвольної боротьби українського народу, було осередком притягання всіх незадоволених соціальним і національно-релігійним гнітом.

Дата добавления: 2015-05-22