Перша хвиля 4 страница

32. Розквіт української культури у другій половині ХVІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в

історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в

Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить

високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій

половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були

буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл

у переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти

став Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку

середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та

Харківський колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум

було перетворено в академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років,

не поступався вищим навчальним закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З

давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра.

Згодом друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий

нарис історії Росії та України, який тривалий час використовувався як

підручник. Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис

Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами

перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С.

Величка, П. Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в

або Малої Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями

загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки

зробили Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О.

Шафонський (епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської

академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря,

І. Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях,

думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася

героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького

та опришківського руху, численних селянських повстань.

На другу половину XVII—XVIII ст. припав розквіт української літописної та історичної прози. Розвивалася вона за несприятливих умов — адже царат цензурними утисками обмежував українське книгодрукування. Заборони стосувалися насамперед світських творів. Отож не дивно, що історична й літописна література — це здебільшого рукописні пам'ятки.

Єдиним розгорнутим історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був «Синопсис», написаний економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським. Цю книжку видали 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря. Їй судилася слава першого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 p., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом «Синопсис» витримав близько 30 видань. Однак, на відміну від Софоновича, Кохановський виклав таку схему історії, яку насаджував царський уряд, тобто що Московська держава була спадкоємицею Київської Русі.

33. Діяльність Києво-Могилянської Академії. Меценатство гетьманів і козацької старшини (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.)

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом XVII—XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Підтримка гетьмана Івана Мазепи, зокрема здобуття в 1701 р. статусу вищого навчального закладу, сприяла розквітові цього навчального закладу: близько 1709 р. в ньому навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів України, бо, як і перше, Києво-Могилянська академія була найавторитетнішим вищим навчальним закладом у Східній Європі. Були тут студенти з Білорусі, Росії, Молдавії, південнослов'янських країн. Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Рафаїла Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. За його ініціативою було розширено навчальну програму, введено курс лінгвістики, збільшено кількість студентів. До спеціальних рішень царського уряду Києво-Могилянська академія залишалася всестановим навчальним закладом. Багато випускників Києво-Могилянської академії продовжували освіту в західноєвропейських університетах, обираючи здебільшого ті з них, де викладалися інженерія, медицина, природознавство тощо. Випускники «Могилянки» заснували чи не всі духовні семінарії та академії в Російській імперії, відіграли важливу роль на перших етапах історії Московського та Петербурзького університетів. Взагалі важко переоцінити роль Києво-Могилянської академії в розвитку української культури, та й не тільки її, а й сусідніх народів, наприклад братнього білоруського народу.

Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народівНавчальні програми головних та малих народних училищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчителів народних училищ призначалися випускники Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

Важливим центром освіти і науки, суспільного і культурного життя в Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струнку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років.

Мазепа був визначним книголюбом та меценатом тогочасних видань, у своїй резиденції в Батурині мав власну добірну бібліотеку. Найбільшою підтримкою гетьмана користувалася наука та освіта, значну увагу він приділяв Києво- Могилянській колегії, яка за його участю набула статусу академії, перетворилася в провідний освітній центр Східної Європи. Із усіх гетьманів Іван Мазепа був чи не найщедрішим покровителем церковного будівництва, який відрестував, побудував не менше 20 величних споруд.
З щедрим меценацтвом Івана Мазепи тісно пов’язаний розквіт та підйом Чернігова в кінці XVII-XVIII ст., перетворення його на на другий після Києва культурно-духовний центр в Гетьманщині

Кирило Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на суверенну українську державу європейського типу.

№34. Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі.

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років. Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“.

Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ. П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі. Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку). У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство). У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були

35. Ліквідація політичної автономії України і проблеми її культурного розвитку

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин; її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшення надходжень у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, "як вовки в лісі". Щодо України ставилося завдання викорінити 3 свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку — сенатові про прибутки й витрати "грошової казни". З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського. У 1796 р. замість лівобережних намісництв створено Малоросійську губернію з центром у Чернігові й відновлено Слобідсько-Українську губернію. Наступного року почав працювати Генеральний суд. Але напрям роботи нових установ зі зміною назв не змінився. Вони продовжували залишатися загальноімперськими структурами й діяти в інтересах насамперед центральної влади.

Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався українськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. австрійські війська захопили територію Північної Буковини, крім Хотинського краю. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. між Прусією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися під владою Австрії.

41. Перша Малоросійська колегія. Обмеження політичної автономії України.

Перша Малоросійська колегія – державний орган для керування українськими землями, що входили в склад Російської імперії, який був заснований 16(27) травня 1722 року і проіснував до 1727. Вона була створена наказом Петра І з метою контролю за діяльностю українського гетьмана та генеральної старшини і підкорення їх загальноросійському управлінню.

1. Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом

2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших зборів

3. Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд

4. Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входило в повноваження Малоросійської колегії, як і перевірка гетьманських універсалів та інших документів

Всі дії і зміни на території Малоросії Перша Малоросійська колегія виправдовувала піклуванням про благо «малоросійського народу», козаків, яких нібито існуюча судова система кривдила, але де факто єдиним, про що піклувалась колегія було благо імперської влади. Отже, головною функцією Першої Малоросійської колегії був повний контроль над діями генеральної старшини і гетьмана та забезпечення найбільш корисного для царьскої влади упорядкування і використання малоросійських земель.

В 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свою сторону козацьку старшину, ліквідував Малоросійську колегію (указ Петра II від 29.9.1727) і поновив гетьманство.

Основними завдання Малоросійської колегії у цей період полягало в остаточному знищенні будь-яких залишків самоврядування на Україні, збільшенні податків і зборів для царської казни. У 1775 р. на Лівобережній Україні було ліквідовано полковий устрій: 1783

36. Гайдамацькі рухи. Коліївщина, її наслідки, оцінка в історичній літературі.

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна». Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула. У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух

Селянське повстання 1768 року на Україні відоме під назвою Коліївщина. Термін “коліївщина” був вимудруваний не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами, які перетворили польське слово “жезь” (“різня”) на український еквівалент “коліївщина” (від “колоти” списом чи ножем). У сприйнятті масового антифеодального, народно-визвольного руху як суто “розбійницької” “різні- коліївщини” відбилися жах і ненависть гнобителів перед спалахом народного гніву, бажання принизити значення подій 1768 року для дальшого розвитку визвольної боротьби, спаплюжити славні імена селянсько-козацьких отаманів. Безпосереднім поштовхом до повстання 1768 року було нечуване знущання з українців, які перебували більш ніж під потрійним гнітом: релігійним (на відміну від католиків православні кваліфікувались як єретики), політичним (селянин-кріпак вважався нижчою порівняно з поміщиком істотою, “бидлом”, не мав жодних прав), економічним (кріпак мусив працювати на пана шість днів на тиждень та ще й платив усякі побори), національним (українці вважалися гіршою нацією і всіляко принижувались)

українські лівобережні козацькі полки перетворено на регулярні полки російської армії. З лівобережних і південних земель України у 1781 р. утворені намісництва, зокрема КиївськеЧернігівське. У 1786 р. Малоросійську колегію ліквідовано. Документи першої Малоросійської колегії за 1722—1727 рр. (1132 одиниць зберігання) і другої Малоросійської колегії за 1764—1786 рр. (17 978 одиниць зберігання) зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в Києві

37. Поділи Польщі і подальша доля українських земель.

Перший поділ

5 червня 1772, повноважні представники Прусії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. Згідно з цією угодою:

· Прусія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі - загальною площею 36 тис. км² з населенням 580 тис. чол

· Австрія – Малопольщу і Галичину (Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада 1918 року) з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. км² з 2.650 тис мешканців.

· Росія – східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього – частину Ліфляндії [Латвії], тобто загалом 92 тис. км² площі з 1.300 тис. населення.

Другий поділ

Втручання сусідів привело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні в 1793 році.

Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі шматки:

· до Прусії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії;

· до Росії – українські та білоруські землі;

· Австрійських вимог до уваги не взяли.

Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко. Придушенням повстання зайнялися пруська та російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу – передмістя Варшави

Третій поділ

Після придушення повстання у 1795-му Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до наступного:

· до Австрії було приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою – Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом – ворогами);

· до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;

· Пруссія отримала частину Підляшшя і Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.

В кінці XVIII століття доля українських земель вирішувалась в боротьбі між сусідніми державами Польщею і Росією. Однак вплив Росії на Польщу, яка була послаблена першим її поділом, був дуже великим. Намагання польської партії реформ зробити крок на зближення з Пруссією викликало гнів російської імператриці Катерини II. Цариця поспішно закінчила війни з Швецією та Туреччиною і тоді першим ділом взялася за Польщу. Вона легко порозумілася з Пруссією і отримала право вільно діяти у відведених їй межах. Командуючим російськими військами, ще вели наступ на Польщу, було призначено Кречетникова М.М., який з 1790 року виконував обов'язки президента Малоросійської колегії. Генерал-аншеф Кречетников у своїх мемуарах "Чтения в императорском обществе истории й древностей российских при Московском университете" (1863, т.4, стр.20-35); аналізуючи рух і дії російських військ проти Польщі в 1792 році підкреслює, що наступ здійснювався в двох напрямках: великого князівства Литовського і України. Основу російських частин в Україні становило чорноморське козацьке військо, яке знаходилося у складі корпусу Дерфельдена. Їм протидіяла польська дивізія, яка називалась українською, під командуванням брата польського короля Йосипа Понятовського, а сам король командував резервним полком.
Найбільші бойові дії велися на території південно-східної Волині, і про це повідомляють самі різноманітні джерела. Наприклад, Шепетівський церковний літопис, який писався і редагувався місцевим святенником Георгієм Віленським в 1890-91 pp., повідомляє, що коли 18 червня 1792 р. будувався храм в Шепетівці, з верхнього куполу будівельники спостерігали за ходом бою. Польський історик Балінський М. в «Старожитна Польска» (т.2, стор.925) зазначає,, що 18 червня 1792 року під Шепетівкою розгорілася жорстока битва між українськими чорноморськими козаками і поляками. Битва розпочалася о 7-й годині ранку і велася до 17 годин вечора, поляки були розбиті і змушені були відступати разом зі своїми генералами Пуппартом, Чапським, Бєлгородським і Станіславом Мокроновським в напрямку Дубна

38. Українська культура у XVIII ст.

У XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав. Лише наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі Російської держави, південь України був відвойований, Крим приєднаний до Росії. Але Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії. У західноукраїнських землях велась політика денаціоналізації українського населення, його полонізація, онімечення, мадяризація.

На розвиток усієї культури значний вплив мала передова суспільно-політична думка. Розклад феодально-кріпосницької системи, формування нових, капіталістичних відносин, масові селянські повстання, поширення ідей французьких просвітителів і звісток про буржуазну революцію у Франції зумовлювали формування просвітительства, характерними рисами якого була антикріпосницька спрямованість, віра у всесилля людського розуму, освіти, намагання поліпшити добробут народу на основі природного права всіх людей на свободу й рівноправність. Початок російському просвітительству поклав М. Ломоносов. На грунті просвітительських ідей і під впливом антикріпосницьких виступів селян виросла революційна ідеологія О. Радищева (1749— 1802).

Важливе місце в духовному житті українського народу займала православна віра і православна церква. Саме одним із найбільш популярних гасел боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, турків і татар було відстоювання православної віри.
Після укладення Переяславського договору 1654 р. російський царський уряд, ведучи лінію на повне, підкорення України Москві, намагався підпорядкувати собі й українську церкву, щоб через неї й духовно закабаляти український народ.

Ліквідувавши виборність духовних осіб, царські власті і Святійший Синод самі призначали настоятелів у монастирі та на інші церковні посади, причому в Україну росіян або тих українців, які тривалий час жили в Росії і збайдужіли до української справи. Національно свідомих українців засилали в далекі російські єпархії. Духівництво України відривалося від свого народу.

Визначне місце у розвитку наукової, передусім філософської думки і літератури в Україні належить Г. Сковороді (1722—1794). Народився Сковорода 22 листопада 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Освіту здобув у Київській академії

Найвидатнішими історичними працями XVIII ст. були літописи Григорія Грабянки й Самійла Величка, твори Г. Полетики, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П. I. Симоновського, «Краткая летопись Малые России» В. Рубана, «Летописное повествование о Малой России» О. Рігельмана та ін. У XVIII ст. в Україні, хоч і повільно, поширювалися математичні й фізичні знання. Математику викладали в Київській академії, Львівському університеті і в інших школах. Важливе значення мали підготовлений Ф. Прокоповичем у 1707—1708 pp. для учнів Київської академії курс з арифметики і геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики» і книга «Теоретична астрономія» викладача тієї самої академії І. Фальковського.

Видатним діячем української і російської культур першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736). Народився він у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській колегії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Повернувшись у 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, логіку, математику, фізику, астрономію, філософію в Київській академії, з 1710 р. став її ректором.

Своєрідністю становлення нової української літератури було те, що вона виходила з ідейно-естетичних засад народної творчості, що письменники черпали з багатющого джерела народної творчості як сюжети й теми, так і поетику, художню образність, підхід до змалювання героїв і явищ.

Літературне життя у другій половині XVIII ст. інтенсивно розвивалося в основному в Наддніпрянській Україні, що перебувала в складі Росії. Тут з'явилося найбільше літературних творів, діяв і Г. Сковорода. У Східній Галичині, Закарпатті й Північній Буковині, внаслідок тяжкого гноблення народних мас іноземними загарбниками, у XVIII ст. розвиток літератури, як і культури взагалі, відбувався дуже повільно.

39. Північна війна і боротьба України за незалежність

Велика Північна війна в Україні (1708 – 1713) — війна між Московією з одного боку та Швецією, Гетьманщиною та Османською імперією з іншого.

З початком Північної війни Україна, як сателіт Московського царства, постачала московським військам живу силу, амуніцію, фураж та продовольство. З приходом Карла ХІІ в Україну гетьман Іван Мазепа уклав з королем Українсько-Шведський союз та виступив проти Петра І. Слідом за гетьманом, на бік шведів перейшло й Військо Запорізьке на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнко.

Після Батуринської трагедії та Полтавської битви українські козаки, що виступили проти Петра, відійшли разом з Мазепою та Карлом до Бендер.

Після смерті Мазепи гетьманом України був обраний Пилип Орлик, який продовжив боротьбу за незалежність України. 1711 року українські козаки, спільно з татарами, організували похід на Київщину. Проте, через підступний відступ татар похід закінчився невдало, й Орлик відступив.

Дата добавления: 2015-05-22