Охарактеризуйте емпіризм та раціоналізм. Їх суперечності

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання — головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англій­ський філософ Френсіс Бекон (1561 —1626 рр.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в ціло­му принципово негативно ставиться до середньо­вічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Бо­гові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відро­дження вбачав істину також в Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істи­на знаходиться в самих речах і необхідно здійсню­вати її пошук в природі, світі. Схоластиці він про­тиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий органон або Істинні вказівки до тлумачен­ня природи" Бекон проголошує принцип емпіриз­му і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одинич­них речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати приро­ду. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а ося­гаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба поперед­ньо подолати:

— ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в іс­тинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна по­слабити їх вплив шляхом дослідницької дисци­пліни;

— ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслі­док чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

— ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампа­ми повсякденного користування, вживанням за­старілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

— ідоли театру (теорій) пов'язані з догматич­ною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звикан­ням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон — противник як схоластичної методо­логії, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

— шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абст­рактний раціоналізм;

— шлях мурашки відображає однобічний емпі­ризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

— шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпі­ричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" відображає ідею експе­риментальної науки, яка приносить людині прак­тичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістично­го напрямку був французький філософ Рене Де­карт (1596—1650 рр.). Він принципово по-іншо­му вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схолас­тичного знання, сліпої віри, з іншого — на пошу­ки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мисли­мого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експеримен­тальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивіду­альний акт мислення. Сам сумнів є процесом мис­лення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсо­лютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природ­не світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістич­но-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, напри­клад, є ідея Бога — найдосконалішої істоти, — ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт фор­мулює чотири правила, які є сутністю його дедук­тивного методу:

— принцип очевидності, зрозумілості і вираз­ності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження — це судження, що не викли­кають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

— розчленування труднощів, що зустрічають­ся, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прий­ти до очевидних і зрозумілих речей;

— додержання порядку в мисленні, переходя­чи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спи­рається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта є дедукція та інтуїція;

— ретельний огляд поля дослідження і поря­док його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсаль­ного значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випли­ває з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила мето дологічною основою математичного природознав­ства. На зміну Арістотелівському якісному прин­ципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення люд­ським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механі­стичного світогляду. В ній виділяються дві са­мостійні субстанції світу — матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та непо­дільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично роз­колотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисля­че начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Та­ким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціона­льного судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум — основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки. Емпіричний напрямок в філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи То-мас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704), Давид Юм (1711 —1776). Раціоналістичний на­прямок після Рене Декарта розвивали французь­кий математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677).

Дата добавления: 2015-05-22