Особистість в клінічній психології 1 страница

Навчальний елемент 1.2: лекція

Додаткова

Базова

Методичне забезпечення

1. Кудряченко А.І. Геополітика: Підручник / А.І. Кудряченко, Ф.М. Рудич, В.О. Храмов. – К.: МАУП, 2004. – 296 с.
2. Гольцов А. Г. Геополітика та політична географія. Підручник /А.Г. Гольцов.– К.: Центр учбової літератури, 2012. – 416 с.

14. Рекомендована література

1. Гаджиев К.С. Геополитика. – М., 1997.

2. Геополитика и геостратегрия: Хрестоматия / Под ред. Б.А.Исаева. – СПб., 2004. – Ч.2. – Классики геополитики. – Кн.1, 2.

3. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством. – М., 2000.

4. Исаев Б.А. Геополитика: Учебное пособие. – СПб.: Питер, 2006. – 384 с.

5. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. – М., 2002.

6. Нартов Н.А. Геополитика. – М., 2003.

7. Тихонравов Ю.В. Геополитика. – М., 1998.

8. Тирпиц А. Воспоминания. – М., 1957.

9. Черчилль У. Вторая мировая война. – Ростов-на-Дону, 1987.

10. Черчилль У. Мускулы мира. Речи. – М., 2003.

11. Бжезинский З. Великая шахматная доска. – М., 1998

12. Бьюкенен П. Смерть Запада. – М., 2003.

13. Бродель Ф. Средиземное море и средиземноморский мир в эпоху Филиппа ІІ. – М., 2002.

14. Галлуа П. Стратегия в ядерный век. – М., 1962.

15. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностый годы: В 2 т. – М., 1995.

16. Додни Д. Геополитика и изменения // Геополитика и геостратегия: Хрестоматия. – Ч.III. – Кн.7.: Современная американская геополитика.

17. Кингстон-Манкефри Э. Глобальная стратегия. – М., 1994.

18. Киссинджер Г.Дипломатия. – М., 1997.

19. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? – М., 2002.

20. Тойнби А. – Цивилизация истории. – М., 2002.

21. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. – М., СПб., 1995.

22. Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. – 1989. – №3.

23. Фукуяма Ф. Великий разрыв. – М., 2002.

24. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.

25. Шлезингер А. Циклы американской истории. – М., 1992.

26. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1994.

1. Бокль Г.Т. История цивилизаций. История цивилизации в Англии. – М., 2000. – Т.1.
2. Геополитика и геостратегия: Хрестоматия / Под ред. Б.А.Исаева. – СПб., 2003. – Ч.1. Предтечи геополитики.
3. Кант И. К вечному миру / К «вечному миру» И. Канта. – М., 1989.
4. Клаузевиц К.О. О войне: В 2 т. – М., 1941. – Т.1.
5. Мечников Л.И. Цивилизация и великие историческое реки. – М., 1924.
6. Момзен Т. История Рима: В 5 т. – СПб., 1994.
7. Монтескье Ш.А. О духе законов. – М., 1999.
8. Руссо Ж.-ж. Об общественном договоре. Трактаты. – М., 2000.
9. Спенсер Г. Синтетическая философия. – Киев, 1997.
10. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки мифологии мировой истории: В 2 т. – Минск, 1999. – Т.2: Всемирно-исторические перспективы

15. Інформаційні ресурси

1. http://www.nibu.kiev.ua/ - Національна історична бібліотека.

2. http://exlibris.org.ua/ - українська історична бібліотека.

3. www. http://historic.ru/ - історична бібліотека.

4. www. http://www.world-history.ru/ - історичний он-лайн довідник.

5. http://www.hrono.ru/ - історична бібліотека.

6. http://www.gumer.info - універсальна бібліотека.

7. www. http://bibliotekar.ru – електронна бібліотека.

1. Поняття "особистість" в клінічному підході.
2. Властивості людини як індивіда та особистості.
3. Коституціонально-типологічні особливості особистості, темперамент, характер.
4. Структура особистості.
5. Механізми психологічного захисту та їх роль у формуванні соматичних та психічних порушень.

П.В.Яньшин зауважує, що єдиного загальноприйнятого визначення поняття "особистість" не існує, зокрема і в клінічній психології. Для клінічного підходу найбільш органічним є таке визначення:

особистість – унікальний багатовимірний психічний "орган" вищого порядку, який зафіксував неповторну історію розвитку конкретного суб’єкта й інтегрує поведінку суб’єкта.

Характеризуючи особистість, необхідно розкрити:

- передумови її розвитку (вроджені індивідні характеристики: задатки, природні потреби, властивості ВНД тощо та закономірності їх дозрівання в онтогенезі);

- витоки її розвитку (сукупність умов індивідуального виховання, "вростання в людську культуру");

- рушійні сили (внутрішні конфлікти, місія) її формування;

- структуру особистості.

Особистість у клінічному підході уявляється складно і закономірно взаємопов’язаною системою процесів: "все пов’язано зі всім". Тому кожний окремий симптом розглядається як прояв цілісної ситуації суб’єкта. Відтак кінцевим результатом клінічного дослідження особистості, як правило, є цілісне уявлення про структуру індивідуальних особливостей суб’єкта, їх специфічне сполучення і про механізми й причинно-наслідкові ланцюжки (потреби, мотивацію, структуру цінностей, когнітивні установки, захисти тощо), які зумовлюють актуальну поведінку й стан. Це у свою чергу слугує основою для формування правдоподібних гіпотез про причини актуального стану досліджуваного як ймовірної мішені для психокорекції.

Індивід – у цьому понятті відображається родова належність людини, її біологічна сутність, її належність до біологічного виду Homo Sapiens. Структура індивіда визначається первинними і вторинними властивостями (ТАБЛИЦЯ). До первинних властивостей належать стать, вік, конституціональні характеристики. Важливе місце у структурі первинних властивостей займають білатеральність і нейродинамічні властивості. Взаємодія первинних властивостей індивіда визначає динаміку психофізіологічних функцій і структуру органічних потреб. Вища інтеграція цих властивостей представлена у темпераменті й задатках людини.

Основна форма розвитку індивідних властивостей – онтогенетична еволюція. З розгортанням онтогенезу підсилюється чинник індивідуальної мінливості, що активно пов’язано із впливом соціальних властивостей особистості на структурно-динамічні особливості індивіда.

Людина народжується індивідом, особистістю вона стає в результаті соціалізації. Тому вихідним моментом властивостей особистості є її статус у суспільстві (економічні, правові, професійні, політичні та ін. положення), а також особливості спільноти, в якій складалася і формувалася дана особистість. На основі статусу будуються ролі, цілі й ціннісні орієнтації особистості (1-ий ряд особистісних властивостей). Ці особистісні характеристики визначають особливості мотивації поведінки, структуру соціальної поведінки (2-ий ряд особистісних властивостей). Вищим ефектом названих особистісних властивостей є характер і схильності людини. Основною формою розвитку особистості є життєвий шлях людини у суспільстві.

Основними властивостями людини як суб’єкта є свідомість і діяльність. Найважливішими формами діяльності суб’єкта є пізнання, спілкування, праця. Як суб’єкт діяльності людина володіє певним потенціалом – життєздатністю, працездатністю, спеціальними здібностями, активністю у формі ціннісних орієнтацій, мотивів, життєвим і професійним досвідом.

Віковий розвиток людини. Вік у психології визначається як відносно обмежена у часі міра психічного розвитку індивіда і його розвитку як особистості, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних і психологічних змін, не пов’язаних із розбіжністю індивідуальних особливостей. У кожному віці складаються свої нові психічні якості – новоутворення (Виготський).

Віковий розвиток людини характеризується нерівномірністю та гетерохронністю.

Нерівномірність вікового розвитку полягає у тому, що окремі психічні функції та особистісні якості людини мають певну траєкторію змін у часі, ріст і старіння психічних функцій відбувається нерівномірно, з різними темпи.

Гетерохронність розвитку проявляється у неспівпадінні в часі характеристик розвитку різних функцій. Приклад: неспівпадання в часі досягнення оптимуму сенсорних функцій (18-25 років), інтелектуальних, творчих здібностей (35 років) і соціального розвитку (50-60 років). Це створює сприятливі умови для вікового індивідуального розвитку людини протягом всього життя.

Гетерохронність знаходить своє відображення також у декількох видах віку:

- паспортний вік – кількість прожитих років;

- біологічний вік визначається мірою зрілості організму, нервової системи, зношеності організму;

- соціальний вік – визначається виходячи з тих функцій і ролей, які людина виконує;

- психологічний вік визнається характером планів, перспектив майбутнього життя: чим більше нереалізованих планів, тим молодшою є людина.

Важливими чинниками вікового розвитку є розвиток мовленнєво-милистельних функцій і сенсибілізація функцій у процесі трудової діяльності. А також загальні здібності чи обдарованість. Наявність суперечностей між можливостями, здібностями людини та її інтересами, спрямованістю є рушійною силою розвитку індивідуальності.

Психічний розвиток характеризується наявністю сенситивних та критичних періодів.

Сенситивний період розвитку – період найбільшої чутливості функцій, готовність до різних видів діяльності (2-3-роки – розвиток мовлення).

Критичний період розвитку – характеризується, з одного боку, зниженням деяких показників, які охоплюють різні рівні індивідуальності; з другого боку, появою суперечностей, що призводить до нових продуктивних тенденцій розвитку. Це перехідні фази від одного віку до іншого.

Періодизація Бромлей

(опирається на аналіз змін психологічних і соціальних характеристик, зміну способів комунікації, орієнтації і поведінки у зовнішньому середовищі):

- Утробний цикл: 1)зигота, 2)ембріон, 3)плід, 4)момент народження.

- Дитинство: 1)немовлячий вік, 2)дошкільне дитинство, 3)раннє шкільне дитинство (перші 11-13 років життя).

- Юність: 1)підлітковий вік (11–13 – 15 років), 2)пізня юність (16-21 рік).

- Дорослість: 1)рання дорослість (21-25 років), 2)середня дорослість (26-40 років), 3)пізня дорослість (41-55 років), 4)передпенсійний вік (56-65 років).

- Старіння: 1)відхід від справ (66-75 років), 2)старість (71-90 років), 3)дряхлість (понад 90 років).

Характеристика кризових періодів

Перша постнатальна стадія починається від моменту перерізання пуповини: дитина вперше безпосередньо зустрічається із впливами середовища; різко змінюються умови поступлення кисню і поживних речовин, починається легеневе дихання; починається зовнішня секреція травних залоз, встановлюється постійний кровообіг; змінюють морфологічні та фізико-хімічні властивості крові; змінюється обмін енергії тощо.

Криза 1-го року життя: закріплення й реалізація пози стояння, оволодіння ходінням, початок інтенсивного розвитку мовлення, відбувається формування 2 сигнальної системи; сенсомоторна стадія розвитку інтелекту. На початку 2-го року життя дитина вже здатна діяти не лише під впливом миттєвого враження, але і під впливом уяви. відчутну роль у її поведінці відіграє пам’ять. Починає набувати відносної автономії від дорослого й стає суб’єктом.

Криза 3-х років: криза протиставлення і становлення самосвідомості, виникнення "системи Я", зростання потреби спілкування з ровесниками. Становлення бігу, стрибків, збільшення швидкості реакцій.

Криза 7-и років: формується фізіологічна готовність до учіння, з’являється усвідомлення свого соціального Я, вперше усвідомлюється розходження між об’єктивним соціальним положенням дитини та її внутрішньою позицією, намагається зайняти нове більш доросле положення в житті. Виникає стійка ієрархічна структура мотивів. Формується диференційована самооцінка.

Криза 11-13-и років: період статевого дозрівання, інтенсивного росту й дорослішання. Поведінка орієнтована на дорослі норми. Виникає здатність до ціле покладання. сильно виражені дві протилежні тенденції: підсилюється орієнтація на групу ровесників і зростає самостійність, прагнення до емансипації, ускладнення внутрішнього світу й формування особистісних якостей.

Початок дорослості (19-20 років): завершення головної фази біологічного розвитку – завершення росту. 20 років – пік загального соматичного розвитку. А пік психофізіологічних, психічних та інтелектуальних функцій відмічено Ананьєвим у 19 років. До 21 років відбувається формування всіх вищих емоцій: естетичних, етичних, інтелектуальних і самосвідомості. Особистісний розвиток тісно пов’язаний із сімейними (влаштування власної сім’ї) та професійними ролями. Це період "входження" у професію, соціально-професійна адаптація; усвідомлення соціальних прав і обов’язків і відповідальності; налагодження внутрішньо сімейних відносин, вирішення побутових проблем і формування стилю виховання дитини.

32-34 роки: вік максимальних досягнень за показниками фізичного розвитку: сили, зросту, ваги, життєвої ємності легень. Один з піків інтелектуального розвитку припадає на 35 років. Криза між життєвими планами людини та її реальними можливостями. Перегляд системи цінностей.

Стабільний період 33-40 років: людина найбільш успішно робить те, чого хоче. Людина демонструє грамотність, компетентність і претендує на визнання.

40-45 років – криза середини життя – починається менопауза, зниження м’язової сили і життєвої ємності легень, знижується швидкість рухів. Знижується функції уваги і мислення. Встановлення спеціальних та соціальних ролей; ослаблення внутрішньо-сімейних зв’язків; підсилюється суперечність між цілісністю світогляду та однолінійністю розвитку; люди часто втрачаються сенс життя. Необхідний пошук нового сенсу, передусім у сфері духовних цінностей, зверненні до нових поколінь. Якщо людина залишається в собі, е може призвести до хвороби.

45-50 років: відносно стабільний період реальної зрілості, період лідерства та кваліфікованості. Добре врівноважу потреби для себе і для інших.

Зріла особистість більш самостійно вибирає чи змінює зовнішню ситуацію свого розвитку, і завдяки цьому змінює себе.

55-65 років: суттєві якісні зміни, пов’язані зі старінням. Після 50 років відбувається зменшення маси і довжини тіла. Дітородна функція припиняється. Збереження інтелекту великою мірою визначається характером діяльності і мірою активності самої людини. Пік для соціальних досягнень, положення у суспільстві, влади й авторитету. Відбувається зміна мотивації у зв’язку із підготовкою до пенсійного віку.

Після 65 років: страждає функція пам’яті, особливо механічної; підвищується чутливість до порушень життєвого стереотипу, підвищення потреби у комунікації, загострення почуття прив’язаності до близьких людей. У пізньому онтогенезі підсилюється роль особистості, її соціального статусу і включення у систему суспільних зв’язків, збереження працездатності людини.

Статевий диморфізм. Належить до постійних характеристик онтогенетичної еволюції людини. Статева диференціація охоплює всі рівні психологічної структури людини.

У своїй теорії асинхронної еволюції статей генетик Геодакян виходить з положення про те, що жіноча стать зберігає у своїй генетичній пам’яті всі найбільш цінні набутки еволюції і її мета - не допустити їх змін; а чоловіча стать навпаки – легко втрачає старе і набуває нового. Тобто жіноча стать орієнтована на виживання, а чоловіча – на прогрес. Тому у чоловіків більше корисних і шкідливих мутацій. Відома менша життєздатність плодів чоловічої статі; серед хлопчиків частіше зустрічаються різні відхилення у розвиткові. Жінки більш пластичні, адаптивні, стабільніші у стресових ситуаціях; у них легше відновлюють психофізіологічні функції.

Психомоторні показники: чоловіки – більш розвинена м’язова сила; жінки – тонко рухові координації пальців рук.

Нейродинамічні: вища сила і динамічність процесу збудження і менша лабільність нервових процесів у жінок.

Емоції: жінки більш уважні до емоційних ознак і роблять менше помилок у емоційних судженнях.

Інтелект: рівень не відрізняється достовірно; але різниться структура: у жінок переважає вербальний, у чоловіків – просторове мислення, швидкість вироблення зорово-моторної навички, конструктивні здібності.

Існує гіпотеза про те, що творчому розвитку жінки заважає надмірна зосередженість на міжособистісних стосунках.

Тривожність і нейротизм у жінок вищі, але й вища здатність до подолання тривоги. У ситуація фрустрації чоловіки більш схильні до зовнішньо звинувачувальних реакцій, а жінки – до безобвинувачувальних.

При вивченні статевої диференціації важливо враховувати статеве розділення праці, статево-рольові стереотипи поведінки.

Існують шкали вимірювання маскулінності-фемінінності на основі аналізу нормативних уявлень про чоловічий і жіночий образ. Порівняння показників однієї людини за цими шкалами дає можливість вирахувати міру її психологічної андрогенії. Андрогенними вважаються індивіди, які мають одночасно фемінінні та маскулінні риси, що дозволяє їм бути більш гнучкими, мати багатий репертуар поведінкових реакцій.

Нейродинамічні ознаки. Їх основа – властивості нервової системи – природні вродженні особливості нервової системи, що впливають на формування індивідуальних особливостей поведінки й деяких індивідуальних відмінностей здібностей і характеру людини (Теплов). Тобто йдеться про міру вияву, особливості перебігу процесів гальмування і збудження, тобто про типологічні особливості нервової системи.

Типологічні особливості нервової системи характеризуються стійкістю проявів у стані спокою, тобто вони характеризують людину протягом тривалих періодів, інколи всього життя. Їх постійність пояснюється генетичною зумовленістю (Навіч-Щербо). Питання про вплив умов середовища на прояви властивостей нервової системи залишається до цього часу відкритим.

Павлов: вперше у фізіології підняв питання про властивості нервової системи; виділив сильний і слабкий типи; відкрив такі властивості як рухливість нервових процесів та їх врівноваженість.

Небиліцин: виділив 4 первинних властивості НС: сила, рухливість, динамічність, лабільність і 4 вторинних: баланс по силі, баланс по рухливості, баланс по лабільності, баланс по динамічності. Схема не є доведеною і залишається дискусійною.

В останні роки отримані експериментальні дані, які вказують на роль гормональної регуляції у проявах основних властивостей нервової системи, зокрема адреналіну, кортизону (Ільїн).

Найбільш вивченими нейродинамічними ознаками на сьогодні є сила нервової системи, її рухливість і лабільність.

Сила нервової системи – здатність переносити надсильні подразники – витривалість НС (за Павловим). Встановлено зворотній зв’язок між силою НС і чутливістю.

Для людини із сильною нервовою системою характерно: висока працездатність, мала втомлюваність, здатність одночасно виконувати кілька справ; покращення ефективності діяльності спостерігається у ситуаціях підвищеної напруги і відповідальності; у звичайних ситуаціях розвивається стан монотонії; кращих результатів досягають за підвищеної мотивації.

Для людини зі слабкою нервовою системою характерно: швидка втомлюваність, різке зниження ефективності праці за наявності сторонніх подразників; у ситуаціях підвищеної напруги і відповідальності знижується ефективність праці, виникають тривога і невпевненість; стійка до монотонії.

Рухливість нервової системи – легкість переробки сигнального значення подразників, основою якої є наявність слідових процесів та їх тривалість. В експерименті на визначення рухливості досліджуваному пропонують чергова ні у випадковому порядку стимули позитивні (вимагають відповідної реакції), негативні (вимагають загальмувати реакцію) і нейтральні. Швидкість реагування залежить від того, наскільки довго сліди від попередньої реакції зберігаються і впливають на наступні. Чим більше стимулів у таких умовах може безпомилково обробити людина, тим вища у неї рухливість нервової системи.

Лабільність НС – швидкість виникнення і зникнення нервового процесу, в основі якої лежить засвоєння ритму імпульсів, які проходять по тканинах. Одним з найважливіших життєвих проявів є швидкість переробки інформації, лабільність емоційної сфери. Лабільність позитивно впливає на навчальну діяльність і успішність інтелектуальної діяльності.

Кожна з властивостей НС має як позитивні, так і негативні сторони. Тож типологічні особливості визначають не стільки міру та успішність адаптації, скільки різні її способи. Це найяскравіше проявляється в індивідуальному стилі діяльності – система відмінних ознак діяльності даної людини, зумовлена особливостями його особистості (Клімов). Він виробляється протягом життя і виконує компенсаторно-пристосувальну функцію.

Темперамент – індивідуально-психологічні властивості людини, які визначають формально-динамічні особливості її діяльності, такі як інтенсивність і час. Темперамент характеризує динамічні особливості перебігу психічних процесів і станів, темп, силу, швидкість і ритм роботи.

3 групи теорії темпераменту:

- гуморально-ендокринні;

- конституціональні;

- нейродинамічні.

Гуморально-ендокринні (Гіпократ): темперамент залежить від переважання в організмі однієї з чотирьох видів соків: крові, жовчі, слизу і чорної жовчі. Флегматик - в організмі переважає слиз, холерик – жовч, меланхолік – чорна жовч, сангвінік – кров.

Конституціональні теорії (Кречмер, Шелдон): про них йдеться нижче.

Нейродинамічна теорія (Павлов): виділяє 3 основних властивості нервової системи - силу, рухливість й врівноваженість збудження/гальмуван-ня, сполучення яких визначає тип вищої нервової діяльності і темперамент (ТАБЛИЦЯ). Спроби використати теорію Павлова до вивчення людини належать його учням Красногорському та Іванову-Смоленському, подальша розробка теорії темпераменту належать Теплову, Небиліцину і Русалову.

Які б теорії не покладалися в основу темпераменту, більшість учених визначають його як стійку, вроджену, базову характеристику, яка визначає розмаїття поведінкових проявів.

Властивості темпераменту

(за концепцією Мерліна)

Сенситивність – загальний спосіб чутливості, про яку роблять висновок по тому, яка найменша сила необхідна для виникнення психічної реакції.

Активність – з якою мірою енергійності людина впливає на зовнішнє середовище і долає перешкоди при реалізації мети. Проявляється у наполегливості, цілеспрямованості, зосередженості у тривалій роботі тощо.

Реактивність – яка міра мимовільності реакцій на зовнішні чи внутрішні впливи (критичне зауваження, загроза, різкий звук, образливе слово тощо).

Співвідношення активність/реактивність – співвідношення свідомого і несвідомого у регуляції вчинків людини; від чого найбільше залежить діяльність: від настрою, випадкових обставин чи від цілей, намірів, планів. У деяких дослідженнях встановлене зворотне співвідношення реактивності/активності.

Темп реакцій – швидкість руху, темп мовлення, винахідливість, швидкість запам’ятовування тощо.

Пластичність/ригідність – наскільки легко й гнучко пристосовується людина до зовнішніх змін, змінює прийоми і способи дії, не знижуючи якості і швидкості, як часто змінює свої звички.

Екстраверсія/інтроверсія – визначає, від чого переважно залежать реакції людини – від зовнішніх вражень, які виникають тут і зараз, чи від образів та думок, які пов’язані з минулим.

Емоційна збудливість – виражає емоційну сприйнятливість, емоційну чутливість.

Емоційна лабільність – визначається швидкістю, з якою виникає і припиняється емоційна реакція чи стан. Від емоційної лабільності залежить, як швидко відбувається заміна одного переживання іншим.

Для характеристики темпераменту важливо описання не окремих його характеристик, а їх сполучення.

Сангвінік: висока нервово-психічна активність, розмаїття і багатство міміки і жестів, емоційність, вразливість і лабільність. Емоційні переживання неглибокі. Рухливий. Відсутня належна зосередженість, поспішний, інколи поверхневий.

Холерик: високий рівень нервово-психічної активності й енергії дії; різкий і стрімкий у рухах; сильний, імпульсивний; яскраво виражені емоційні переживання.

Флегматик: низький рівень активності поведінки і труднощі переключення; повільність та спокійність у діях, міміці, мовленні; рівність, постійність і глибина почуттів і настрою; внаслідок негативних виховних дій можуть розвинутися в’ялість, бідність і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхолік: низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і приглушеність моторики і мовлення, значна емоційна реактивність; глибина і стійкість почуттів при слабкому їх вираженні. Внаслідок негативних виховних дій можуть розвинутися емоційна ранимість, замкнутість, відчуженість, схильність до самозвинувачення.

Характер (з грец. "чеканка", "зарубка", "відбиток") – соціальний полюс інтеграції особистісних якостей; система стійких ставлень до світу, інших людей, самого себе, яка формується під впливом умов життя і виховання і проявляється в особливостях соціальної поведінки.

Виходячи із домінуючого способу ставлення до себе і до інших Братусь відзначає 4 рівні у структурі особистості:

І – егоцентричний: переважає прагнення до власної зручності і вигоди; ставлення до себе як до самоцінності, до інших – суто споживацьке;

ІІ – групоцентричний: людина ідентифікує себе з якоюсь групою, і ставлення до людей залежать від того, чи входять вони у цю групу;

ІІІ – просоціальний або гуманістичний: за кожною людиною передбачається самоцінність і рівність; загальна спрямованість особистості – на результати – корисні для всіх;

ІV – духовний: встановлюються стосунки людини з Богом; інша людина набуває не лише гуманістичної але й божественної цінності.

На кожному з рівнів змінюється уявлення людини про благо і щастя. При цьому існують різні ступені прийняття людиною цих рівнів:

-ситуативне,

-стійке,

-особистісно-ціннісне.

Характер будується не на окремих, ізольованих рисах, а являє собою певну єдину структуру. На формування характеру впливають життєві та соціальні умови, насамперед виховання. Серед стилів сімейного виховання виділяють 2 найважливіших параметри: контроль і любов (СХЕМА).

D.Baumrind провела дослідження, які визначали моделі поведінки батьків відповідно до методів, якими вони користуються. У цих дослідженнях дітей розподілили у три групи: 1 група – діти з високим рівнем незалежності, зрілості, впевненості у собі, активності, стриманості, допитливості, дружелюбності і вміння орієнтуватися в оточуючому середовищі; 2 групу склали діти, недостатньо впевнені у собі, замкнуті та недовірливі; у 3 групу ввійшли діти, найменш впевнені в собі, котрі не проявляють допитливості і не вміють стримувати себе. Паралельно розглядалися 4 ознаки поведінки батьків стосовно дитини: контроль (спроба впливати на діяльність дитини), вимога зрілості (тиск на дитину з метою змусити її діяти на межі своїх розумових здібностей, високому соціальному та емоційному рівнях), рівень спілкування (використання батьками переконання), доброзичливість (наскільки батьки проявляють зацікавленість в дитині, любов і теплоту стосовно неї). Батьки, діти котрих належать до першої групи, набрали найбільшу кількість балів за всіма цими ознаками: поєднання контролю, індуктивної техніки і безумовної підтримки бажання дитини бути самостійною, що назвали моделлю авторитетного батьківського контролю. Батьки, діти котрих належали до другої групи, отримали нижчі оцінки; модель їхньої поведінки назвали владною, оскільки вони жорстко контролювали дітей, легко використовували свою владу, не спонукали дітей висловлювати свою думку. Батьки, діти котрих належали до третьої групи, були поблажливими, неорганізованими, не заохочували дітей, не переймалися вихованням у них незалежності і впевненості в собі – модель поблажливого виховання. Дослідження показали, що при врахуванні різних реакцій дітей на виховні впливи батьків, модель авторитетного батьківського контролю дозволяє більш ефективно формувати особистість дитини. Особливо це стосується підліткового віку.

Дата добавления: 2015-05-22