Просвіти» в роки Першої російської революції. 13 страница

45. Селянський рух у 1918 році на півдні Київщини та Чернігівщині.

Повстанський рух на Україні 1918-22 і пізніших р-р., масовий збройний рух укр. селянства і частково робітництва, спрямований на захист соц. здобутків революції, зокрема права на вільне володіння землею й засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і чужих окупаційних режимів на Україні, за нар. владу і далі за нац. і соц. самовизначення укр. народу. Спершу обмежений своїм соц. спрямуванням й анархістський своїм характером, П. р. на У. набирав поступово все більше нац. змісту й оформився у виразну політ. визвольну боротьбу укр. народу.
Стихійний у своїй основі П. р. на У. не був об'єднаний в ініціятиві й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного пляну дій. Неустійнені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежности укр. нації. Ідеологія і мета П. р. на У. з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих пов. чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й ін. повстанських груп чи з'єднань.
Однією з характеристичних ознак П. р. на У. була його нескоординованість, недостатній зв'язок окремих повстанських з'єднань і загонів з тодішніми укр. політ. і військ, центрами та поміж собою, особисті амбіції й дії на власну руку окремих отаманів, що дістало назву т. зв. отаманії (отаманщини) і виявлялося інколи у творенні місц. (волосних або сіль.) «республік», як, напр., Пашківська волость, махнівське Гуляй-Поле тощо, які боролися проти кожної влади і не визнавали нікого й нічого. Дії окремих повстанських загонів супроводилися деколи виявами бандитизму, погромництва тощо.
Основною орг. формою П. р. на У. були місц. (сіль., волосні) й пов. повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село чи найближчі околиці, спираючися на прихильне до них населення. У разі потреби координували (або й об'єднували) свої дії з сусідніми групами або загонами для спільних бойових дій, проводячи мобілізацію у своїх р-нах для поповнення основних відділів. Не мавши постійного і одного провідного центру, повстанські орг-ції створювалися і діяли з власної ініціятиви. Тому у політ. тактиці повстанців (П.) були чималі розбіжності. Вирішальну ролю відогравала особа керівника відділу — загону, що ним ставали не тільки військовики, але часто й учителі, кооператори, службовці, селяни, студенти, інколи й свящ. Отаман був вождем, організатором, політиком і адміністратором, представником нац. і соц. інтересів певної місцевости чи округи. Його помічником був начальник штабу, здебільша військ. фахівець. Стратегія й тактика повстанських загонів й успішність їх дій залежали від кваліфікації їхніх отаманів і начальників штабів, їхньої енергії й ініціятиви. Багато з-поміж них було політ. зрілими, досвідченими у гром. житті людьми. Дехто, ставши керівником П., організовував військ. операції ширшого маштабу, не раз з участю багатьох тис. П., здобуваючи своїми перемогами й успіхами широку популярність серед населення (М. Григоріїв, М. Шинкар, Д. Зелений (Терпило), Ю. Божко, Маруся Соколовська, Ю. Мордалевич, Ю. Тютюнник, А. Гулий-Гуленко, Я. Шепель, Ангел, Сагайдачний, Залізняк та ін.). Дехто з -повстанських отаманів намагався відродити у військ. побуті, одязі, озброєнні й тактиці традиції укр. козацтва.
Базою П. р. на У. було село, яке підтримувало П. морально, постачало їх харчами, частково одягом, взуттям і приміщеннями. Зброю, військ. виряд і одяг П. здобували самі під час боїв з ворогом чи з запасів по містах, найчастіше при відступі окупаційних військ. П. одержували також зброю та стріливо і від місц. населення, що здобувало їх під час розвалу рос. армії.
П. р. на У. почав діяти ще в добу Центр. Ради. Його зародками стали організовані з 1917 р. здебільша з селян добровільні збройні формації для самооборони й охорони ладу та спокою перед збольшевізованими військ. частинами та демобілізованими вояками, які поверталися з фронтів, відомі п. н. Вільного Козацтва. Творені гол. на Київщині з ініціятиви і з лав цих формацій, сел. загони Таращанського і Звенигородського та також Уманського пов. брали участь у боротьбі проти моск. військ М. Муравйова під час їхнього походу на Київ у січні-лютому 1918 р. Вони між ін. ліквідували больш. адміністрацію у Звенигородському пов. Підтримуючи зв'язок з військ. з'єднаннями Центр. Ради і допомагаючи їм, ці сел. загони діяли в больш. тилу до квітня 1918 р.
Натомість намагання больш. елементів викликати за прикладом Петрограду, з допомогою збольшевізованих здебільша не укр. військ. відділів, больш. повстання в Києві 11—13 листопада 1917 р. не вдалося. Також невдачею закінчилося розпочате з доручення сов. уряду больш. повстання в Києві 29—30 січня 1918 р., центром якого був Арсенал. Воно було ліквідоване військами Центр. Ради під проводом С. Петлюри ще перед підходом до Києва больш. військ. з'єднань, висланих з Москви і Петрограду.
Численні сел. заворушення й повстання на Україні почалися в добу Гетьманщини, гол. через намагання нім. і австро-угор. військ та гетьманського уряду відродити подекуди дорев. порядки (зокрема наказ фельдмаршала Г. Айхгорна повертати поміщикам відібрані у них селянами маєтки, платити їм відшкодування, скасування зем. комітетів, стягнення з сіл великих контрибуцій, каральні експедиції й репресії). У відповідь на це уже з травня 1918 р. на Україні почали вибухати сел. Повстання — найсильніше на півд. Київщині (Таращанський, Звенигородський, Уманський, Сквирський і Канівський пов.), якими керував есер-бсротьбіст М. Шинкар, за Центр. Ради начальник Київ. Військ. Округи. Окремі повстанські загони нараховували по кілька тис. На Таращанщині й в сусідніх пов. повстало майже все чоловіче населення; після ліквідації нім.-гетьманських каральних експедицій там була тимчасово встановлена укр. адміністрація, яка посилалася на Центр. Раду. Придушити цей сел. збройний рух німцям вдалося тільки в кін. серпня 1918 р. після боїв, що в них брав участь з нім. боку корпус війська. У заг. повстанні, яке відбулося з ініціятиви Укр. Нац. Союзу і під проводом Директорії у листопаді 1918 р. брали участь маси сел. П. Крім соц. мотивів, зокрема зем. питання, гол. приводом до цього повстання було створення рос. по суті уряду С. Гербеля та проголошення гетьманом П. Скоропадським декрету про федерацію з Росією. Організована з участю понад 100 000 П. облога Києва (15. 11. - 14. 12. 1918) закінчилася перемогою і здобуттям столиці України. Після об'єднання України під владою Директорії УНР з повстанських мас організовано більші й менші військ. відділи, які в силі бл. 40 000 вояків становили основу новоствореної регулярної Армії УНР.
Одночасно з укр. повстанням проти німців і гетьмана П. Скоропадського у деяких р-нах України, напр., на Звенигородщині, Таращанщині, у Ніжені, спалахнули організовані больш. елементами партизанські збройні виступи. Ширшого значення й засягу вони не мали і по двох місяцях спорадичних боїв вже у липні-серпні 1918 р. ці больш. партизанські загони перейшли на територію Росії (РСФСР) та влилися у формовані там сов. дивізії. У заг. листопадовому повстанні вони участи не брали.
У різні періоди укр. революції большевики намагалися використовувати інколи підступом чи й провокацією П. р. на У. для своїх, зокрема пропаґандивних цілей.
У пол.січня 1919р. деякі з більших повстанських груп, які брали участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського й німців, між ними загони отаманів Д. Зеленого й М. Григор'єва, перейшли — частково під впливом боротьбістів (див. Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбістів) — на бік большевиків і разом з ними або й самі вели бойові операції проти військ УНР. У квітні-травні 1919 р. обидва отамани зірвали з большевиками і, очолюючи великі групи П,, повели боротьбу проти окупаційного рос.-больш. режиму.
Одну з найбільших повстанських груп тоді й пізніше до 1921 р. очолював Н. Махно, керівник анархістського П. р.,.відомого п. н. махнівщина (див. Махно і Махнівщина). Тереном його дій була гол. Катеринославщина. Об'єднуючися з ін. повстанськими групами, то з большевиками, то з УҐА, Махно вів бої й проти німців та гетьмана, і проти Директорії, і проти Денікіна, а, порвавши з большевиками, також і проти них. Цей рух визначався безоглядністю і спеціяльною партизанською тактикою та технікою бойових операцій. Подекуди він виливався в погроми, грабіжництво й ін. вияви бандитизму.
Після поновного больш. наступу на Україну у березні-червні 1919 р. розгорнулася широка хвиля протибольш. повстань. Вона була спричинена грабіжницькою екон. політикою моск. большевиків, спрямованою на знищення незалежности й добробуту укр. селянства, терором ВЧК, примусовими реквізиціями й вивозом хліба, цукру, м'яса в Росію. Цей рух оформлювався й поширювався під нац.-політ. гаслами: проти чужинецької влади, проти моск. комісарів і їхнього терору, за справжню нар. владу, за дійсні ради працюючих, проти диктатури рос. компартії. Керівники цього руху належали здебільша до УПСР і партії незалежних соціял-демократів, які стояли на позиціях рад. форми влади в незалежній Укр. Рад. Республіці.
На поч. квітня 1919 р. представники згаданих партій домовилися в Києві щодо орг-ції й керівництва заг. повстанням проти большевиків і створили: Всеукр. Рев. Комітет, Гол. Повстанську Раду і Гол. Повстанський Штаб під проводом незалежного соціял-демократа Ю. Мазуренка і соціял-революціонера О. Малолітка (отаман Сатана). У відозвах і наказах ці повстанські орг-ції закликали селян і робітників не підтримувати «окупантів та спекулянтів на комунізмі», усунути сов. уряд X. Раковського та творити незалежну Укр. Соц. Республіку. Одночасно вони засуджували переговори Директорії з франц. й ін. «імперіялістами». Осідком Гол. Повстанського Штабу було м. Сквира. Тереном дій отамана Зеленого (Д. Терпила) після його розриву з большевиками стали Київщина і Полтавщина. Осідком його штабу - Холодний Яр. Визнавши Директорію, як верховну владу України, отаман Зелений у серпні 1919 р. співдіяів з частинами УГА у поході на Київ. Ще раніше на півдні України діяв отаман М. Григоріїв на чолі повстанських з'єднань в силі понад 10000 (начальником його штабу був Ю. Тютюнник). У березні й квітні 1919 р. він відкинув антантські десанти з Херсону, Миколаєва й Одеси. Відмовившися від співдії з большевиками, М. Григоріїв в універсалі до укр. народу виступив за справжню нар. владу — проти диктатури сов. уряду X. Раковського й оголосив війну большевикам. У листі до гол. уряду УНР з 28. 6. 1919 Григоріїв і його штаб заявили, що 90% населення України не визнає диктатури больш. партії й уряду і що для боротьби з ними він має 21 повстанський загін, 4 полки піхоти, 2 000 кінноти і до 300 кулеметів. У той же час, у червні 1919 р., Гол. Повстанський Штаб під проводом Ю. Мазуренка послав X. Раковському ультиматум з вимогою передати владу повстанським рев. комітетам та вивести моск. військо з України. Силу П. р. у першій пол. 1919 р. встановили в цифрах самі ж сов. провідні діячі того часу. X. Раковський у вид. «Борьба за освобождение деревни» (1920) подав, що між 1 квітня і 15 червня на Україні було 328 повстань проти сов. влади. Командувач сов. військ. В. Антонов-Овсеєнко ствердив у своїх «Записках...», що у квітні й травні 1919 р.: "Тільки в одній київ. губ. було зв'язано боротьбою з бандитизмом до 14 000 багнетів, у Чернігівській — до 2 500, у Подільській понад 3 000, у Волинській до 600. Всього 21 000. З того ч. фронтових до 7 500 багнетів при 20 гарматах, 140 кулеметах і 3 бронепоїздах"; він писав про "поголовне повстання на Україні", про "великий підйом духа в сел. Масах" та про те, що "селянство виступило суцільною масою".
Під час розгортання цього протисов. П.р. тодішній уряд Директорії УНР і керівники соц. партій розпочали об'єднувати й координувати П. р. на У. Проти сов. окупантів, намагаючися м. ін. усунути ідеологічні різниці між П., що розбивали єдність цього руху. Уряд УНР в окремій деклярації з квітня 1919 р. вітав усі соц. партії й селян та робітників, що повстали по той бік фронту. Після розпочатих Армією УНР у травні 1919 р. воєнних операцій у напрямі на Проскурів і Кам'янець Подільський уряд УНР у зверненні до народу 18 травня підкреслював бажання з'єднати збройні сили УНР з силами повсталих селян та робітників. Під час зустрічі представників ЦК УСДРП й УПСР, прибулих з Києва до осідку уряду УНР в кін. травня 1919, як уповноважених Всеукр. Рев. Комітету, досягнено порозуміння в справі об'єднання сил Комітету й уряду УНР. На підставі угоди з 9 червня до уряду увійшли 2 представники ЦК УПСР Д.Ордина і Т. Черкаський.
Поповнений представниками УПСР і Сел. Спілки й переформований внаслідок цього порозуміння Всеукр. Рев. Комітет розпочав в кін. червня бойові дії в напрямі на Кам'янець Подільський для зв'язку з військами Директорії. У пол. липня П. прорвали б. Жмеринки больш. фронт і 18 липня Гол. Повстанський Штаб прибув з військом до Кам'янця. Але у той же день партія незалежних соціал-демократів, що її ЦК перебував у денікінському запіллі, ухвалила припинити повстання проти большевиків з уваги на успішний наступ військ ген. А. Денікіна. Внаслідок гострих тактичних і ідейно-політ. розходжень штаб Ю. Мазуренка був заарештований урядом УНР і керовані ним повстанські частини були включені в Армію УНР.
Не зважаючи на цей інцидент, більшість повстанських груп діяли далі у зв'язку з командуванням Армії УНР. У сер. липня 1919 до військ УНР в р-ні Копайгороду приєдналася частина П. отамана Григорієва, підступно вбитого на поч. липня Махном під час зустрічі на Херсонщині; вона у кількості бл. 3600 П. пробилася з Херсонщини через больш. фронт під командуванням отамана Ю. Тютюнника і була зформована ним у зразкову Київ. групу (5 і 12 дивізії) військ УНР. У пол. вересня отаман Зелений разом з ін. повстанськими отаманами відбув у Кам'янці зустріч з урядом УНР у справі допомоги П. одягом і грішми. Після того старшини й козаки групи отамана Зеленого визнали за верховну владу Директорію з її тодішнім соц. урядом. За підтримку Директорії й її уряду та збройних змагань були восени 1919 р. навіть багато з тих П., які весь час ішли під прапором ідеї сел. і роб. рад. З уваги на це на поч. вересня 1919 р. був створений у Кам'янці Подільському для координації дій повстанських орг-цій і їх об'єднання навколо уряду УНР Центр. Укр. Повстанський Комітет, до складу якого увійшли представники УПСР, УСДРП і Сел. Спілки; його очолив провідний діяч УПСР і повстанець Н. Петренко.

46. Політика гетьманського уряду в галузі освіти і науки

Становлення гетьманату П.Скоропадського

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30 державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимонархічними традиціями, пов'язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив військовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні Диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Піднесення України за часів гетьманату

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східногалицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн.. томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували, свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів.

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В середині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як «залізничники, телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, названий Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко.

Внутрішня політика П.Скоропадського

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влада. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.

За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас1 усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже!.."

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я знову починає згадуватисяу пресі — прибічники Директорії УНР та Головного отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. 1 дійсно, незабаром Павло Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Г Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П.Скоропадським у 1918-му були досить складними Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби" відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" — заборонені. На початку листопада 1918р., коли поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив С. Гербелю формування нового кабінету — вільного від германофілів і зорієнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою більшовицької навали та міжнародної ізоляції П. Скоропадський 14 листопада 1918 р. оголосив про федерацію України з «майбутньою», небільшовицькою Росією. Але того самого дня лідери українських соціалістичних партій створили у Білій Церкві новий уряд — Директорію, яка розпочала повстання проти Гетьманщини. Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух. Гетьман втрачав контроль над країною.

47. піднесення повстанського руху а Україні і падіння Гетьманату.

Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уряду, що конфіскував їхній врожай, Повернув землю багатим поміщикам і послав у їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони озброєних селян (зброя тоді була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів, що часто були анархістськи настроєними і яких на козацький кшталт називали отаманами або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів: зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії селянське військо в 30—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями й 200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. чоловік. На початку серпня більшовики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазнали поразки через відсутність підтримки народу.

Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність.

Дата добавления: 2015-05-22