Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за гетьмана П.Скоропадського

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно проголосили П. Скоропадського гетьманом України. П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися „Українська Держава”.

Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформиУ цілому ж можна констатувати відновлення в державіпоміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій,:і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується насамперед науки і культури, зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах

17.Захоплення України гітлерівською Німеччиною. Утвердження нацистського окупаційного режиму.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій „Південь” на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Чередніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк – Рівне – Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. 30 червня німці окупували Львів. Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.). Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь” окупували майже всю Україну. 22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися По всій Україні встановлювався окупаційний режим

Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:

1. Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву „Трансністрія”.

2. Східна Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства з центром у Кракові.

3. Більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату – „Україна” на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е. Кохом. Це адміністративне утворення включало 63,6 % всіє території України, його центр був у Рівному.

4. Прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас і територія Криму) підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідно до „теорії расової винятковості німецької нації” українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій „Бабин Яр”: Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

І хоч окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю, але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський “новий порядок” викликав масовий рух Опору в Україні.

18.Утворення ОУН, її програмні цілі, форми і методи діяльності наприкінці 20-х - 30-ті рр. ХХст.

3 лютого 1929р. у Відні на конгресі представників націоналістичних організацій було проголошено про створення Організації Українських Націоналістів (ОУН). ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації та Союзу української національної молоді, Легії українських націоналістів та Групи української національної молоді. Концепція ОУН базувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалася найвищою цінністю. Метою організації стало створення української незалежної, самостійної соборної держави.

ОУН була підпільною організацією. Достовірних даних про чисельність ОУН не існує. За найвищими оцінками, вона до-рівнювала у 1939 р. 20 тисячам.

Членами організації були здебільшого молоді люди, які проходили ідеологічний та військовий вишкіл. Основний напрямок своєї діяльності ОУН спрямовувала на підготовку революційного повстання, яке вона здійснювала завдяки політичній просвіті населення, розгортанню бойових дій проти окупантів на етнічних українських землях, постійному розгалуженню та зміцненню структурної мережі Організації. У воєнно-політичній діяльності ОУН орієнтувалася виключно на власні сили та прагнула стати незалежним суб’єктом міжнародної політики.

Яскравим прикладом державотворчої функції ОУН став Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 р.

Восени 1942 р. з ініціативи ОУН було створено Українську Повстанську Армію (УПА).

Провідними діячами ОУН були: Є. Коновалець, С. Бандера, А. Мельник, М. Лебедь, Р. Шухевич, Я. Стецько, О. Гасин, С. Ленкавський.

19.Причини краху тоталітарного режиму СРСР та характер українського національно-визвольного руху на зламі 1980-90 – х років.

Причини:

а) економіка: вичерпання можливостей екстенсивного розвитку; різке падіння темпів економічного росту; безроздільне панування командно-адміністративної системи керування економікою; криза системи позаекономічного примусу; відсутність реальних економічних стимулів для трудящих; величезні витрати на ВПК; економіка СРСР уже більше не витримувала суперництва і конкуренції з Заходом;

б) політична система: повне домінування в суспільно-політичному житті КПРС і марксистсько-ленінської ідеології; визначальна роль партійного керівництва в прийнятті практично всіх рішень; посилення репресій проти дисидентів і всіх «інакомислячих»; посилення бюрократизації в державному керуванні; поглиблення кризи в міжнаціональних відносинах;

в) духовна сфера: затвердження всебічного ідеологічного контролю над культурою й освітою; широке поширення подвійної моралі й подвійних стандартів поведінки; посилення розриву між словом і справою; відхід від об'єктивного аналізу стану справ усуспільстві; черговий виток реабілітації сталінізму; наростання масового скептицизму, політичної апатії, цинізму; катастрофічне падіння авторитету керівництва на всіх рівнях.

Поступово зростала активність національної провідної верстви: української інтелігенції та т. зв. дисидентів, які в другій половині 80-х років масово звільняються з ув'язнення.. У 1987 році група літераторів (О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, С. Плачинда та ін.) у своєму зверненні до уряду республіки гостро ставлять проблему захисту та вживання української мови. В цьому ж році в Києві засновується Український культурологічний клуб, а у Львові товариство Лева. По всій країні починають виникати осередки громадсько-політичних клубів, в яких дискутуються наболілі політичні проблеми. Українськаінтелігенція створює низку об'єднань. Поступово в Україні легалізують УГКЦ та УАПЦ. З часом культурологічні, правозахисні та релігійні рухи перетворюються у політичні. Цьому особливо сприяла діяльність Україн-ської Гельсінської Спілки, створеної на базі колишньої УГТ у 1988 році, її діячі (Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. та Б. Горині, С. Хмара, О. Шевченко, М. Горбаль, В. Барладяну та ін.) запропонували альтернативну до партійної перебудову українського суспільства.Своє незадоволення все частіше люди почали відкрито проявляти на вулицях, майданах, скверах. Перші несанкціоновані мітинги відбулися у Львові вже влітку 1988 року. 26 березня 1989 року у Львові вперше замайорів національний синьо-жовтий стяг. На рубежі 1989—1990 років починають виникати перші політичні партії в Україні. На базі УГС виникла Українська Республіканська Партія (УРП).А також менш чисельні: Українська Національна Партія (УНП), Українська Християнсько-Демократична Партія (УХДП), Українська Народно-Демократична Партія (УНДП), Державна Самостійність України (ДСУ), Українська Міжпартійна Асамблея (УМА), Українська Селянсько-Демократична Партія (УСДП), та інші. Демократичний рух остаточно переріс у національно-визвольний. Відзначаючи свято Злуки всіх українських земель (22 січня 1990 року) НРУ організував живий людський ланцюг від Львова до Києва, що стало символом єдності всіх українців в боротьбі за суверенітет республіки.Для збереження єдиної держави 17 березня 1991 року проводиться всесоюзний референдум, який на думку його організаторів мав показати справжні прагнення народу. Але це опитування нічого не дало24 серпня 1991 року Надзвичайна сесія Верховної Ради проголосила повну незалежність України. Була заборонена Компартія.України, її майно передано на баланс Рад усіх рівнів. Над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. Війська колишнього СРСР дислоковані на території України підпорядковувалися її Верховній Раді.

Дата добавления: 2015-05-22