Сармати 11 страница

62. Наукова та громадсько-політична діяльність Івана Франка

ФРАНКО ІВАН [27(за м. дан. - 25).8.1856 -28.5.1916] - видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог. Н. у с. Нагуєвичах Самбірського округу (тепер с. Івана Франка Дрогобицького р-ну Львівської обл.) у селянській сім'ї. Навчався у початковій школі у с. Ясениці-Сільні (1862-63), у Дрогобицькій школі василіян (1864-67). У 1875 закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на філософський ф-т Львівського унту, але в червні 1878 був заарештований. Відновив навчання восени 1880. Згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890-93) ун-тах. У 1892-93 Ф. під керівництвом проф. В.Ягича працював над докторською дисертацією, яку захистив 1.7.1893 і отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Почесний доктор Харківського ун-ту (1906).

Ф. був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею. Творча спадщина багата й різноманітна. Ф. - автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а здійснював переклади з 14 мов. Літературну діяльність розпочав у 1868. Перший твір опубліковано у 1874. Серед найбільш відомих творів - вірші "Каменярі" (1878), "Вічний революціонер" (1880), "Не пора, не пора..." (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема "Моисей" (1905), повісті "Boa constrictor" (1878), "Борислав сміється" (1881), "Захар Беркут" (1883), "Основи суспільності" (1895), "Для домашнього вогнища" (1897), "Перехресні стежки" (1900); драма "Украдене щастя" (1893), казка-поема для дітей "Лис Микита" (1890). За життя Ф. було видано декілька збірок його літературних творів - поетичні збірки "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій Ізмагард" (1897), "Із днів журби" (1900), "Sempertiro" (1906) та збірки оповідань - "Галицькі образки" (1885), "У поті чола" (1890). Значна частина творчої спадщини представлена науковими працями. Ф. належить значна роль у розвитку української історичної науки. З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел, рецензій та ін. (зокрема, перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії "Життя Івана Федоровича та його часи", 1883).

Ф. був редактором і членом редакції журналів "Друг", "Громадський друг" (1878), "Світ" (1881), "Зоря" (1883-1886), "Правда" (1888), "Товариш" (1888), "Народ" (1890-1895), "Громадський голос" (1895), "Житє і слово" (1894-97), "Літературно-науковий вісник" (1898-1907), газет "Praca" (1879-81), "Діло" (1883-86), " Pryzjaciel ludu" (1886), "Kurjer Lwowski" (1887-97), "Przeglad spoleczny" (1886), "Хлібороб" (1891), збірників "Дзвін" (1878), "Молот" (1898). Ф. регулярно дописував до журналів "Prawda" та "Glos" (Варшава), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень), газет "Kraj" (Петербург), "Северный курьер" (Петербург), "Arbeiter zeitung" (Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і політичному житті. Після вступу у Львівський ун-т увійшов у студентську організацію "Академічний гурток". У 1878-81 входив до складу редакції першої у Галичині соціалістичної газети "Praca" та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення - у червні 1877-березні 1878 у Львові, у березні - червні 1880 у Коломиї, у серпні -жовтні 1890 та у березні 1893 (обидва рази - у Львові). Політичні погляди Ф. стали причиною певної його ізоляції від громадсько-політичного життя у Галичині аж до кін. 1890-х років. Через "неблагонадійність" Ф. усували від редагування провідних українських газет і журналів, перешкоджали його членству у "Просвіті" та НТШ, не допустили до кафедри української літератури у Львівському ун-ті (1895). Ціле десятиріччя (1886-96) змушений працювати у редакціях польських журналів і газет (згодом цей період свого життя Ф. назвав "наймами у сусідів"). Водночас намагався організувати опозиційну політичну силу, яка б змогла модернізувати громадсько-політичне життя Галичини, зокрема впровадити до нього нові європейські ідеології. У жовтні 1890 Ф. разом М.Павликом, В.Будзиновським, Є.Левицьким та ін. заснував першу українську політичну партію Русько-українська радикальна партія, став її першим головою (до 1898) та одним із головних ідеологів. Від цієї партії безуспішно кан-дидував на виборах в австрійський парламент у 1897 та 1898. У 1899 вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Ф. у національно-демократичний табір був пов'язаний зі змінами у проводі українського національного руху в Галичині, у першу чергу, з приїздом у 1894 до Львова М.Грушевського. Тільки в 1899 завдяки підтримці М.Грушевського Ф. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка.* Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Відхід від радикального руху, а згодом - і від політичного життя частково був пов'язаний з великою зайнятістю Ф. справами Наукового товариства ім.Т.Шевченка. У 1898-1901 та 1903-12 Ф. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 та 1908-13- етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства, зокрема з 1898 по 1907 разом з М.Грушевським та В.Гнатюком редагував "Літературно-науковий вісник". У 1908 різко погіршився стан здоров'я письменника, але, незважаючи на це, він продовжував творчо працювати. *За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у гімназії та відразу після переїзду до Львова був близьким до москвофільства, мав намір писати лише для освіченої публіки, а не для народу. Під впливом публіцистики М.Драго-манова разом з ін. студентами - членами "Академічного гуртка" (М.Павликом, В.Левицьким, І.Белеєм та ін.) на поч. 1876 перейшов на народовські позиції. Досвід першого арешту (червень 1877) та судового процесу (січень 1878) сприяв переходу Ф. на соціалістичні позиції. Був одним із головних авторів "Програми соціалістів польських і руських Східної Галичини" (1881). У світогляді Ф. цього періоду поєднувалося кілька впливових європейських соціалістичних ідеологій (у т. ч. й марксизм), які він пробував критично застосовувати до галицьких обставин. Вважав, що провідну роль у соціалістичному й демократичному русі в Галичині має відігравати не промисловий пролетаріат, а селянство, яке було переважно українським. Однак із серед. 1890-х усе помітнішим стає негативне ставлення Ф. до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху (ст. "Соціялізм і соціял-демократія", 1897); рецензії (1899) на кн. Фаресова "Народники и марксисты"; "Що таке поступ?" (1903), "До історії соціялістичного руху" (1904) та ін.У цей час критично переоцінив свій попередній досвід співпраці з польськими соціалістами й демократами, що призвело до різкого розриву з польським демократичним середовищем у 1897 (стаття "Поет зради"). Під впливом цих змін у другій пол. 1890 років еволюціонував від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензії 1896 на кн. Ю.Ба-чинського "Україна ірредента" та стаття "Поза межами можливого", 1900). З іншого боку, перехід на самостійницькі позиції був результатом ідейного вивільнення Ф. з-під впливу свого політичного наставника М.Драгоманова після його смерті у 1895 (ст. "Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова", 1906), що, зокрема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристькі нотки, що зближувало його ідеологію з міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його політичним заповітом стала поема "Моисей" (1905).* Найбільш повні видання творів Ф.: Твори у 30 т. (Київ, 1924-31), Твори у 20 т. (Київ, 1950-56), Твори у 20 т. (Нью-Йорк, 1956-62), Зібрання творів у 50 т. (1976-86). У радянський період окремі твори публікувалися з купюрами і відступами від оригіналу. Архів Ф. зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

63. Державницький напрям в українській історіографії: В'ячеслав Липинський та Степан Томашівський

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В'ячеслава Липинського (1882-1931) — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «прогресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав. Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, -— пише він, — люди зв'язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна» '.

Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гєрдєром, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінгвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ'ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її була одна — служити могутньою зброєю з руках метропольних націй.

Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?» 3. Липинський — філософ саме «української політики». Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об'єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: «територіальна свідомість є обов'язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.

ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН (9.1.1875 -21.12.1930) - визначний український історик, громадський та політичний діяч, дійсний член Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Н. у с. Купновичі Рудківського повіту (тепер Самбірського р-ну Львівської обл.). У повоєнний час Т. став однією з чільних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації, співтворець ідеології й тактики Української католицької народної партії. Т. - один із засновників т. зв. державницької школи.

Наукові зацікавлення Т. охоплювали історію України від початків Київської держави до повоєнного десятиліття. Упродовж тривалого часу його увага була зосереджена на вивченні історії Хмельниччини та її відгомонів у Галичині, чому присвячено ґрунтовні наукові розвідки та зібрано багатий джерельний матеріал. Паралельно Т. займався історією Гетьманщини періоду правління 1.Мазепи. Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини (2 тт.), рукопис якої втрачений у роки Першої світової війни. У 1915 опубліковано нарис німецькою мовою підзаголовком "Світово-політичне значення Галичини" та україномовний варіант цієї праці - "Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни" (1915). Т. студіював також історію Закарпатської України, зокрема, її етнографічні відносини та становище українців. Опублікував низку ґрунтовних розвідок на тему історії Української церкви. У 1928 розпочав працю над великою історією церкви (планувалося 4 томи). У "Записках ЧСВВ" надруковано вступ до "Історії церкви на Україні".

Власну концепцію історії України Т. виклав у праці "Українська Історія" (1919), перша і єдина опублікована частина якої охоплювала період до 1569. Процеси історичного розвитку України зводив до трьох основних визначальних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочівниками); суперництво із Польщею, що є виразом політико-культурної суперечності Заходу і Сходу; боротьба з суперматією Московщини, в основі якої лежить політико-господарський контраст Півночі й Півдня. Важливими етапами на шляху цього поступального розвитку були: здобування землі, відокремлення від "руськості", витворення окремої національно-культурної індивідуальності та здобуття політичної самостійності. Т. особливо високо цінував державу; переломний момент у процесі творення української нації вбачав у досягненні українським народом власної державності. Першою справді українською національною державою вважав Галицько-Волинське князівство. Однією з характерних рис Т. як дослідника та громадського діяча було вміння екстраполювати досвід історичного аналізу та синтезу на сучасні суспільно-політичні явища і процеси. Серед найголовніших праць Т.: "Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки" (1906), "Угорщина і Польща на початку 18 ст." (1908), "Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину /Два місяці української політики 1648 р." (1914), Політико-історичний нарис з приводу світової війни" (1915), "Вступ до "Історії Церкви в Україні та ін. Т. підготував численні зб. документів, зокрема, "Матеріали до історії Галичини" (т. 1-3, 1889, 1901, 1913), "Матеріали до історії галицько-руського шкільництва 18-19 ст." (1900), "Ватиканські матеріали до історії України. Донесення римських нунціїв про Україну 1648-1957" (1919).

65. Україна в роки Першої світової війни (1914-1918)

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани.

Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн українців, у австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорсь-кої імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Австрійська імперія чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажаючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод лредставникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. Вяз-лов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Пів-денно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції.

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у русофільстві українське населення Галичини массово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах. Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

67. Українська Центральна Рада - становлення національної державності

УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР) -заснована у Києві як міська громадсько-політична організація, яка під впливом революційних подій перетворилася у лідера українського національно-визвольного руху. Після проголошення Української Народної Республіки виконувала роль вищого законодавчого державного органу. Ідея створення українського керівного центру виникла на поч. березня 1917 у середовищі київської української інтелігенції. Протягом 3-7(16-20).3.1917 у суперечках і консультаціях між представниками різних політичних, громадських, наукових і культурних кооперативних осередків (Товариство українських поступовців, Українське наукове товариство, Українське технічно-агрономічне товариство, Українське педагогічне товариство, українські соціал-демократи та ін.) було узгоджено рішення про створення УЦР як представницького органу, об'єднуючого "українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою". 7(20).3.1917 обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9 комісій. До складу президії увійшли: М.Грушевський - голова, його заступники - Ф.Крижанівський і Д.Дорошенко, товариші голови Д.Антонович, писар-С.Веселовський, скарбник - В.Коваль. До повернення у Київ М.Грушевського на переважній частині засідань, які відбувались практично щоденно, головував Ф.Крижанівський (після відставки 9.3.1917 Д.Дорошенка на посаду заступника голови 15.3.1917 було запрошено В.Науменка). 9(22).3.1917 УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, в якій закликала взяти активну участь у виборах до Установчих Зборів, організовуватися в політичні та громадські товариства, домагатись від Тимчасового уряду запровадження української мови в шкільних, судових та урядових закладах. Відозва засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР не мала плану широкої політичної діяльності, її дії були обережними і поміркованими. Переломним моментом в історії УЦР стало повернення 14.3.1917 до Києва М.Грушевського, який 15.3.1917 вперше головував на засіданні Ради. М.Грушевський сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради - досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави. М.Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання УЦР у квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі. До нового складу УЦР обрано 118 осіб, які репрезентували окремі українські губернії, громади Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, політичні партії, громадські та культурно-освітні організації. Головою Центральної Ради обрано М.Грушевського, його заступниками - В.Винниченка і С.Єфремова. Всеукраїнський національний конгрес та другі загальні збори Ради висловилися за кооптацію нових членів до складу УЦР (зафіксовано 23.4.1917 в "Наказі Українській Центральній Раді"). Протягом травня-липня 1917 до УЦР включені Український генеральний військовий комітет, Всеукраїнські ради робітничих, селянських та військових депутатів. Влітку 1917 згідно з домовленістю з Тимчасовим урядом склад УЦР розширено за рахунок представників національних меншин, які отримали 202 місця дійсних членів УЦР та 51 кандидата, За даними мандатної комісії VI загальних зборів (сесії) Ради її розрахунковий склад становив 798 місць, на які обрано 643 особи. За рахунок ротації кадрів та наступного кооптування нових членів (у кін. 1917 до складу УЦР залучено Морську Генеральну Раду, обраних від України членів Всеросійських Установчих зборів, представників окремих рад) загальна кількість членів УЦР була значно більшою, однак і тепер вона ще не піддається точному обчисленню. 75% мандатів в УЦР належали українцям, решта - національним меншинам. Переважну більшість з них розділили між собою росіяни (14% усіх мандатів), євреї (близько 6%) та поляки (2,5%), тоді як молдовани отримали 4 місця, німці й татари - по 3, білоруси, чехи, греки - по одному.

Більшість у повному складі УЦР складали представники від селянства. їм належали практично всі мандати Всеукраїнської ради селянських та значної частини Всеукраїнської ради військових депутатів. Другою за кількістю і найактивнішою соціальною групою УЦР була інтелігенція. Однак вона не являла єдиної соціальної сили, ділилася на окремі табори за партійними та національними ознаками.

До складу УЦР входили представники 19 політичних партій (з них 17 називали себе соціалістичними). Крім українських партій, представництво у Центральній Раді мали російські, єврейські, польські політичні організації, які утворили у Раді власні фракції. З українських партій найбільші фракції мали Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Українські есери завдяки своєму впливу на селянство мали найчисельніше представництво в УЦР, проте у персональному підборі кадрів поступалися УСДРП. Українські соціал-демократи В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Д.Антонович, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Ткаченко, Л. Чикаленко складали ядро Ради і тривалий час (до січня 1918) відігравали у Раді провідну роль.

З розвитком діяльності Центральної Ради ускладнювалась її структура. Згідно регламенту загальні збори мали збиратися не рідше ніж раз на місяць, проте відбулося лише дев'ять таких зборів (1 - 6-8.4.1917; II -22-23.4.1917; N1-7-9.5.1917; ІУ-1-3.6.1917; V - 20.6-1.7.1917; VI - 5-9.8.1917; VII -29.10-2.11.1917; VIII -12-17.12.1917; IX- 15-25.1.1918). Загальні збори заслуховували і затверджували звіти про діяльність Комітету УЦР (див. Мала Рада), на їх порядок денний виносилися актуальні питання поточного моменту. Найвагоміші рішення і документи УЦР готувалися і ухвалювалися в Комітеті УЦР, реорганізованому 29.6.1917 у Малу Раду. Постановою V сесії УЦР Мала Рада отримала право "вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради". Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40 членів, поновившись представниками національних меншин (у січні 1918 налічувала бл. 80 членів). Склад Малої Ради формувався на фракційних (партійних) засадах. Кожна з політичних партій мала квоту пропорційно до своєї чисельності у Великій Раді. Проте усталеного, затвердженого списку членів Малої Ради не існувало. Побутувала практика заміни одних діячів іншими (заступниками). Функції повсякденного керівництва підготовчою роботою до зборів і сесій Ради, а згодом і Малої Ради, здійснювала Президія УЦР (вперше обрана Всеукраїнським національним конгресом у складі голови УЦР -М.Грушевського і двох його заступників - В.Винниченка та С.Єфремова).

27.6.1917 Президію доповнено чотирма товаришами Голови (М.Шрагом, С.Веселовським, А.Псковським, Ф.Крижанівським) та чотирма секретарями (М.Чечелем, А.Постоловським Л.Чикаленком, Я.Левченком). 15(28).6.1917 Комітет УЦР створив Генеральний секретаріат - свій виконавчий орган Ради, якому було доручено "завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються" (див. Генеральний секретаріат УЦР-УНР). З проголошенням Української Народної Республіки виконував функції її уряду, а після ухвалення IV Універсалу Генеральний секретаріат реорганізований в Раду народних міністрів УНР. Частиною структур УЦР були чисельні комісії, які утворювалися за рішенням Ради на постійній чи тимчасовій основі.

Тринадцятимісячний період діяльності УЦР поділяється на три неоднозначних етапи. Перший (від створення УЦР до Всеукраїнського національного конгресу) характеризувався спонтанним накопиченням сил, відсутністю чіткої політичної програми, спробами сформулювати головні стратегічні гасла. Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду) засвідчив перетворення УЦР у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради у цей час відбувалась в умовах демократичного державного ладу і мала демократичний характер. Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського суспільства, з іншого - складні політичні маневри у стосунках з петроградським урядом. Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних всеукраїнських, губернських і повітових з'їздів, які розглядали питання підтримки політики УЦР, ставлення до національно-територіальної автономії, українізації армії, освіти, державних установ. УЦР виступила ініціатором створення губернських і повітових українських Рад. Центральна Рада широко практикувала апеляцію до мас через різноманітні відозви, заклики, декларації. Найпоказовішим з них слід визнати 1 Універсал (10.6.1917), яким УЦР закликала український народ "творити новий лад вільної автономії України" (див. Універсали Української Центральної Ради). Одночасно 1 Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс та розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, а вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів І.Церетелі, О.Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.

Дата добавления: 2015-05-22