Сармати 15 страница

Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересиі-грудні 1965 року свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтер­націоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному й радянському керівництву СРСР та Української РСР. Це була перша післявоєнна праця українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. її максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики. У прикінцевій частині своєї праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну й моральну відповідальність українського керівництва за принижене становище України в складі Радянського Союзу.

У 60-70-х роках в середовищі творчої інтелегенції, активизувався дисидентский рух. Творча молодь все частіше почала виступати з творами. яких критикувалися політика уряду та основні принципи суспільного життя. Все це почалося під галосами боротьби за права людини, за свободу творчесті, за більш широкий обмін думками з представниками заходу. Дисиденство великою мірою виросло з дестаналізації, з послаблення "паралічу струху", що їх розпочав Хрущев.

Перші прояви дисидентства мали місце наприкінці 50-х — на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук"яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію.

Серед молодих, ці теорії поділяли Ліна Костенко(автор роману "Маруся Чурай"), Василь Стус (аспірант інстітута літератури), Василь Симоненко (м.Черкаси), Вячеслав Чорновіл, Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван СвІтличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновский, Ала Горська. Особливо активізувалася ця робота, коли Іван Дзюба написав статью "■Інтернаціоналізм чи русифікація?". Влада провела арешти (Анатолій Марченко, Олексій Тихий, та інші.). Був заарештован Вячеслав ЧорновІл. З протестами в республіканському будинку кіно, на захист рижесера Параджанова виступили Стус та інші. Це активизувало арешти. В знак протесту, оголосив голодовку і помер а таборі Василь Стус. Слід відзначити, що дисидентский рух не набув широкої підтримки на Україні.

Але процес демократизації наростав. За молодих вступилися академік Сахаров, Олесь Гончар, зарубіжні діячі культури. Потім активисти дисидентського руху об"едналися в так званий рух "за перебудову", який згодом переріс просто в рух, активної політичної сили на початку 90-х років.

Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому ради кал ьнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою сатусу "політичних в'язнів". їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. "Великий погром" різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу.

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер "Українського вісника", який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці - стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко - заявили, що від цього номера "Український вісник" стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої Ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у "допогромний" період праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи русифікація?", "'Вісник" демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики.

Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху - його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

В наслідок дисидентського руху, посилення критичних настроїв, проти Існуючої влади, відбулися події 90-91-х років, коли влада перейшла в руки демократів, було оголошено незалежність України, і почалося будівнцтво нової, сучасної держави.

85. Розпад СРСР та відновлення незалежності України

У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух України за перебудову", яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюцїйон Ізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.

Цсс це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві, почався вихід комуністів з ЇЇ рядів.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови" - М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання „суверенізації" союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум, на який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?" Верховна Рада УРСР внесла до бюлетенів додаткове питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" На перше запитання „Так" відповіли 70,2 %, на друге — 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.

Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на основі союзних республік незалежних держав робили все для того, щоб не допустити до цього. Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України". Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.

Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття 16 липня 1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний суверенітет", яка проголосила невід'ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному відродженню незалежності України.

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою Історичного документу — „Акт проголошення незалежності України" припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави -Україна.

Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в Історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Йшлося про нову І, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової Історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв'язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. екологічної безпеки її населення.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно, мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем'єр-міністр І склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід'ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям конституції завершилося формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні І соцїально-економічені основи нашого суспільства.

86. Політичний розвиток України в 1991-2009 рр.

Першочерговим завданням незалежної України було державне будівництво. Проте державотворчі процеси ускладнювалися тим, що тривалий час у нас діяла Конституція УРСР 1978р., до якої в умовах розбудови постійно вносились поправки (протягом 5 років було внесено близько 200). Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції і це підривало принципи законності.

Але суспільство поступово рухалося вперед у своєму політичному розвитку, державотворенні: -Законом від 17.09.1991 р. назву УРСР було замінено на споконвічну назву держави -Україна.

- 8 жовтня 1991р. прийнято Закон „Про громадянство України", яким визначено статус її населення. Громадянство

Важливу роль у суспільно-політичному житті України відіграв процес виникнення політичних партій, розвиток багато партійної системи. Проте зміцненню і консолідації новоутворюваних партій перешкоджало зокрема те, що був відсутній „Закон про політичні партії в Україні", який вступив в силу лише 28 квітня 2001р. Розвиток соціально-політичних, державотворчих процесів гальмувало й те, що у нас створено понад 100 політичних партій різного спрямування, які часто виступали дестабілізуючим фактором у Верховній Раді і суспільстві в цілому.

У березні - квітні 1994р. відбулися вибори до Верховної Ради (головою її було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза), а у червні - липні цього ж року - вибори Президента України (ним став Л. Кучма, за якого у другому турі віддали свої голоси понад 52 % виборців).

10 липня 1994 р. Л. Д. Кучма обраний Президентом України, у листопаді 1998 р. вдруге обраний на президентську посаду. Є також Головою ради національної безпеки і оборони України. Л. Кучма - Лауреат Ленінської премії СРСР (198! р.), Однак, стосунки між гілками влади, які особливо загострилися в кінці 1993 р., суттєво не поліпшилися. Давалося взнаки відсутність нової Конституції, яка була прийнята в результаті гострої, міжфракційної боротьби лише 28 червня 1996 р. З прийняттям Конституції України, в чому безперечна заслуга тодішнього Голови Верховної Ради, було завершено поділ влади на законодавчу (Верховна Рада), виконавчу (Кабінет Міністрів) і судову гілки влади, інститут президентства та місцеве самоврядування. Це був переломний пункт утвердження нашої державності, політичних, економічних і соціальних перетворень: вони набули загальновизнаного, цілеспрямованого і незрушного характеру.

Якщо перший етап державотворення був пов'язаний з політичним І правовим оформленням української держави, другий - з творенням Конституції України, то нинішній її етап пов'язаний з визначенням довгочасної долі української демократії, її політичної перспективи.

Але й після прийняття Конституції України, політична ситуація в країні залишалася нестабільною. Особливої гостроти набрала внутрішньополітична ситуація в Україні у 1998-2001 рр. у зв'язку з:

- черговими парламентськими виборами в березні 1998 р., які вперше проводились за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (місця в парламенти вибороли 8 політичних партій: Комуністична партія України, Народний Рух, НДП, „Громада", Партія зелених, СДПУ(о), блок Соціалістичної і Аграрної та Прогресивна соціалістична партія); виборами Президента, що відбулися в жовтні -листопаді 1999 р.;

- відкликанням з посади Голови Верховної Ради О. Ткаченка і його першого заступника та створенням парламентської більшості в січні 2000 р., яка незабаром розпалась; загибеллю журналіста Г. Гонгадзе і скандалів навколо магнітофонних записів майора служби охорони Президента А. Мельниченка; загостренням протистояння між владою і опозицією, яка досягла апогею 9 березня 2001 р., перерісши у масові виступи і вуличні сутички.

Дещо розрядити політичну обстановку вдалося після парламентських виборів 2002 р. і обрання Головою Верховної Ради України В. Литвина.

Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 р.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 p.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко Протистояння Президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано в Конституційному договорі. У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Політичний спектр нового українського парламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!»— 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%,«Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4%,Соціал-демократична (об'єднана) — 4%. Подальші довибори суттєво незмінили цього співвідношення сил. Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Найбільшої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р.

87. Соціальио-економічнмй розвиток України в 1991-2009 рр.

Початок розбудови Української держави відбувався в дуже складних економічних умовах, які Україна успадкувала від минулого суспільства.

Таким чином, на початок 90-х рр. Україна залишалася без централізованого фінансування, із застарілим технічним парком, вичерпаними енергетично-папиє ними ресурсами та конкурентно неспроможним виробництвом. Історичного досвіду виходу з такої ситуації ще не було. Почався важкий шлях спроб та помилок. У серпні 1992 року Україна вийшла із рублевої зони, увівши в обіг тимчасовий купоно-карбованець. Уникнути руйнів­них процесів в економіці ие вдалося. Протягом 1994 року рівень інфляції зріс майже в 103 рази й становив більше, ніж 10 200%. Таких масштабів гіперінфляції не бачила жодна країна світу. Криза охопила всі сфери суспільного життя й поставила під загрозу саме існування незалежної України.

Катастрофічно падав економічний рівень республіки. Вуглевидобуток, на якому традиційно Грунтувався народногосподарський комплекс України, скоротився з 165 млн. ту 1990 році до 94 млн. ту 1994 році. Рівень промислового виробництва скоротився на 28%, сільського господарства — на 17%. На тлі економічної кризи впав життєвий рівень населення. Якщо 1990 року середня заробітна платав державному секторі становила 248 крб., то в 1996 р — усього 138 грн. За 1991-1995 рр. ціни в Україні зросли в 31 тис. разів, а зарплата — усього в 6 тис. разів. До державної служби зайнятості 1996 року звернулося понад 820 тис. осіб, які втратили роботу. За 1991-1995 рр. зазнала руйнування система соціальної допомоги населенню. Наприклад, 1995 року витрати на охорону здоров'я в Україні на душу населення становили 19,3$ США, у той час як у Великобританії — 714$, Канаді — 1 401$, Німеччині — 1 472$, США — 3 773 $. Медичні установи України фінансувалися не більше як на 40% від потрібного.

На тлі економічної кризи й соціальних негараздів небаченими темпами зростала злочинність. Якщо в 1975 році в Україні скоєно 1,9 тис. навмисних убивств, то 1996 року — 4,5 тис. Тільки протягом 1995-1998 рр. ця цифра зросла до 18 тис. У 1996 році на обліку в МВС України перебувало 2,5 тис. стійких злочинних угруповань, 450 мафіозних груп, які об'єднували понад 10 тис. осіб.

Таким чином, початок розбудови незалежної України характеризувався її політичним утвердженням як соборної, суверенної і де­мократичної країни та слабокерованою економічною ситуацією, яка загрожувала існуванню цієї держави.

У середині 90-х років в Україні визріли умови для проведення аграрної реформи. До початку 1995 р. свій статус змінили 8,8 тис. колгоспів (94 % загальної чисельності). Серед них розпаювання майна здійснили 8,3 тис. господарств На їхній основі виникло 6,5 тис. колективних підприємств із правом власності їхніх членів на частину майна (пай), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств. Однак усі ці процеси не привели до створення ефективних фермерських господарств, тому що з

Протягом!996 р. перший етап земельної реформи був фактично завершений. Земельна власність була роздержавлена і передана у володіння юридичним особам. Документи на право земельної власності одержали майже всі колективні господарству. Почався другий етап реформи — передача землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Майже 6,1 млн. громадян одержали земельні паї, обсяг яких складає майже половину всіх земельних угідь України.

Національний банк України неодноразово вдавався до кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 р. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 р. У1995 р. стали застосовувати мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця посилювало зневіру населення до вітчизняної грошової одиниці, яке більше довіряло іноземній валюті. Неприпустимо низький курс української грошової одиниці створив необмежені можливості для пограбування національних ресурсів. За 1990-1994 рр. вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Катастрофічна ситуація склалася з технічним переоснащенням промислових підприємств, на більшості з яких обладнання відпрацювало свій нормативний строк. Енерго- й матеріалоємність виробництва в 1,5 рази перевищує середньоєвропейський рівень. Тому Україна змушена закуповувати удвічі більше нафти й газу порівняно з західноєвропейськими країнами.

І лише за останні роки намітився ряд позитивних тенденцій. Уповільнилися темпи падіння показників промислового виробництва: 1995 р. зниження склало 11,5 %. в 1996- 5,1 %, у 1999 - стабілізація і ріст. Істотно знизилась інфляція: в 1994р. вона дорівнювала 500%, І996 - 40, в І997 -2%. У вересні 1996 р. запроваджена національна грошова одиниця - гривня, яка залишається досить стабільною, особливо в 2000 р. Збільшились обсяги капіталовкладень, стабілізувалась фінансова система, дещо зросли надходження до центрального бюджету, розширився зовнішньоторговельний оборот. Водночас зворотним боком фінансової стабілізації стала хронічна заборгованість держави по зарплаті, що „дамокловим мечем" висить над національною валютою. Основною проблемою в цьому відношенні є недосконала податкова політика, внаслідок чого державний бюджет наповнюється дуже повільно. Україна має ряд конкурентоспроможних галузей: літакобудування, ракетно-космічний комплекс, важке машинобудування, кольорова та порошкова індустрія, створення інформаційних систем тощо. Проте щоб, ці галузі утримати на високому рівні, необхідні кошти, а їх в державі не має.

Загострення становища в економіці відбилося на життєвому рівні народу України. Після проведення лібералізації цін у 1992 р. основна маса населення (близько 64 %) опинилася за межею бідності. Це - нечуване для мирного часу падіння рівня добробуту. По суті, за короткий час було зруйновано середній клас, який утіворюють кваліфіковані робітники найманої праці і який становить соціальне опертя цивілізованого суспільства. У найдраматичнішому 1993 р. середньомісячний прибуток на душу населення складав (у доларах США): в Україні -15, Польщі - 150, Туреччині - 300, Словенії- 400, США - 1500. Напруженості в суспільстві додавав непомірний ріст цін. За 1991-1995 рр. споживчі ціни виросли у 118 тис. разів. До критичного рівня знизилася купівельна спроможність. Знецінюються всі соціальні виплати населенню - пенсії, стипендії, різноманітні допомоги, внески в Ощадбанк. Значно зросло безробіття. Почався масовий відтік робочої сили за кордон, особливо нелегальна міграція із західних областей України.

Поскільки офіційної статистики еміграції населення України не існує, тай її неможливо зробити через те, що населення в основному влаштовується на роботу за кордоном нелегально, сьогодні неможливо назвати справжнє число емігрантів. У 2002 р. керівники держави неодноразово називали цифру близько 7 млн. осіб.

За результатами соціологічних обстежень Центру „Демократичні ініціативи" постійно від'їжджає з України за кордон на заробітки до 5 % і періодично поповнює свій бюджет у заробітчанських поїздках до 20 % працездатного населення. Зокрема, за даними Тернопільського обласного центру зайнятості, станом на 1 жовтня 2001 р. за межами України працювало понад 20 тис. осіб або 6,33 % від кількості сільського населення Тернопільщини у працездатному віці. А в таких районах як Монастириський і Заліщицький - 11-12 %. Є окремі населені пункти, з яких на заробітки за кордон виїхало близько 30 % працездатного населення.

Для соціальної структури характерне форсоване розшарування суспільства. Тільки за 1990-1992 рр. питома вага „середнього класу" знизилася, за приблизними підрахунками, з 78 до 36%. Як наслідок, зростає напруга між „багатими" й „бідними". Так у 2002 році в податкових службах України офіційно зареєстрували свої більш як 1 млн. доходи 160 осіб. Заданими іноземних засобів масової інформації багато окремих наших відомих олігархів оцінюються понад мільярд або близько мільярда доларів США, 1 в той же час народ- найбідніший у Європі.

У посланні Президента України до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р." було відтверджено, що держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2 %, обсяги промислової продукції - на 48,9 %, сільського господарства- на 51,5 %. Реальна заробітна плата зменшилася у 3.82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Невід'ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об'єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості, на думку зарубіжних дослідників, Україна посідає одне з перших місць. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. І лише у 2000 р. за уряду В. Ющенка вперше за всю історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання економічної кризи, розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями і досягнуто перших економічних успіхів: ВВП зріс на 6 %, промислове виробництво - на 12,9 %, валова продукція сільського господарства - на 9,2 %.

Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігалося позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60 %, -зміцнилася бюджетна дисцпліна. Не дивлячись на все це, більшість Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від об'єднаних соціал-демократів, „Трудової України" та „Демократичного союзу". 263 голосами „За" відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем'єром, якого спіткала така доля за 10 років української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. І есе ж, за наполягання перш за все лідера СДПУ(о) В. Медведчука, який тоді фактично керував верховною Радою із-за хворби І. Плюща, уряд Ющенка було відправлено у відставку. Новим прем'єр-міністром став Анатолій КІнах, якого вже в 2002 р. ці ж політичні сили замінили на В. Януковича.

Отже, лише наприкінці XX ст., у 2001—2002рр. вдалося стабілізувати економіку і навіть добитися її певного зростання. Це дало можливість Президенту України внести на розгляд новообраної (березень 2002 р.) Верховної Ради програму нової соціально-економічної стратегії, спрямованої на європейську інтеграцію.

Вал шипі іінугрішній продукт. За оперативними даними, у 2008р. порівняно з 2007р. реальний валовиіі внутрішній продукт збільшився на 2,1%.

Промисловість. У промисловості за підсумками 2008р. отримано спад виробництва продукції проти попереднього року на 3,1%. Така ситуація спричинена різким скороченням обсягів виробництва у IV кварталі 2008р. (на 24,9%). Найбільше падіння порівняно з відповідним кварталом 2007р. спостерігалось неї підприємствах гірничо-металургійного комплексу (на 39-45%), хімічної промисловості (на 32,5%), машинобудування (29,2%). Не досягнуто рівня виробництва 2007р. у добуванні неенергетичних корисних копалин, легкій та хімічній промисловості, металургійному виробництві, виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення, виробництві та розподіленні електроенергії.

Ціни. Індекс споживчих цін у грудні 2008р. зафіксовано на рівні 102,1%, за рік у цілому- 122,3%.

Індекс цін виробників промислової продукції у грудні 2008р. становив 99,6%, за рік у цілому- 123,0%.

Доходи населення. Номінальні доходи населення за січень - листопад 2008р. порівняно з відповідним періодом 2007р. зросли на 40,1%. Наявний доход, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 39,8%, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактора, - на 11,4%.Витрати населення у січні-листопаді 2008р. порівняно з відповідним періодом попереднього року зросли на 37,3%. Приріст заощаджень досяг 58600 млн.гри.

Дата добавления: 2015-05-22