Українська культура на початку 20-го століття

У XIX - на початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час революції 1905-1907 рр. в Україні поширюється діяльність "Просвіт", що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність "Просвіт" часто була пов'язана з національно-визвольною боротьбою.

На початку XX ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали "Киевская старина", "Українська хата", "Літературно-науковий вісник". На Заході України національно свідомі наукові сили об'єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині). На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам'яток старовини.

Бурхливим було мистецьке життя на початку XX ст. У цей час працюють класики української літератури - І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, письменники молодшої генерації - В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, М. Заньковецька; композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об'єднані навколо журналу "Українська хата" (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.

У руслі авангарду розвивався український живопис початку XX століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини. У 1917 р. широкі народні маси пов'язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.

З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал "Вільна українська школа".

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з'явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам'янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.

Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід'ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як "культурна революція". Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.

17.Політика «Воєнного комунізму»

З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Установили командно-адміністративний режим з метою зосередження в державі всіх ресурсів і порятунку господарських зв'язків. Почали вживати надзвичайні заходи, що пізніше назвали політикою "воєнного комунізму", яка завершилася до весни 1919 р. Визначають такі складові політики "воєнного комунізму":

— введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

— націоналізація всіх підприємств;

— централізація розподілу сировини та готової продукції;

— заборона вільної торгівлі (листопад 1918 р.), обмеження грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, уведення загальної трудової повинності;

— запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — модель державного регулювання економіки, що мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, що передбачало вживання вимушених тимчасових заходів, а з іншого — його реалізація на практиці свідчила про спробу безпосереднього переходу до нового суспільного устрою. Своєрідною основою політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мала здати державі лишки зерна та інших продуктів. Спочатку їх обсяги визначалися потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але потім головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка — одна зі складових встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному втриманні стабільних цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. лише в Україні діяло 46 таких загонів, які налічували 1500 осіб).

Ідею побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріпили декретами Раднаркому, ухваленими в 1920 р.: "Про безплатний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безплатний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про відміну плати за будь-яке паливо" (23 грудня).

Пропонували різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — тредами, енедами, проте кризовий стан економіки підтверджував неефективність застосованих заходів.

В Україні, де майже 65 % урожаю спрямовували на ринок (у Катеринославській губернії — 50 %, Таврійській — 60, Херсонській — 65 % тощо), цю політику не схвалювали. Невдоволення спричинив і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств і перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва зумовив невдоволення і протест селян.

У1920 р. внаслідок громадянської війни та реалізації політики "воєнного комунізму" порівняно з 1917 р. виробництво промислової продукції в країні зменшилося і становило 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. продукували сталі 1,7 %, прокату — 1,8, вугілля (Донбас) — 22 % від рівня 1913 р. Такий стан економіки спонукав до нової хвилі націоналізації. В Україні вона почалася втретє. Держава отримала 11 тис. промислових підприємств, щоправда, їй вдалося більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис. із них. У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію, 30 тис. бійців якої працювали на окремих підприємствах, їх не одноразово використовували як знаряддя примусу. В господарській практиці поширилися мілітаризація праці, трудові повинності.

Очолювану Й. Сталіним Українську трудову армію застосовували також з метою вилучення із селянських господарств хліба, а з 1920 р. — ще й м'яса, яєць, окремих видів овочів. Хоча офіційна продрозкладка для України становила 140 млн пудів, однак Й. Сталін вважав, що в країні є 600 млн пудів хлібних лишків. Щоб відібрати їх у селян, організували велетенську армію. Штат лише губернських, повітових і районних продовольчих комітетів нараховував 60 тис. осіб. Також діяли члени продовольчих загонів, трудова армія, війська внутрішньої служби.

Різко посилилася централізація управління. З метою виявлення і максимального використання ресурсів підприємства позбавляли самостійності. Вищим органом вважали утворену ВЦВК 30 листопада 1918 р. Раду робітничої і селянської оборони, завдання якої полягало у запровадженні жорсткого режиму в усіх галузях народного господарства і тісній координації роботи відомств. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалася Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої мала яскраво виражений військовий характер. Координували дії споріднених галузей промисловості виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети, або центри (всього їх нараховували 42 — Головнафта, Головсіль, Центромідь та ін.), здійснювали оперативне керівництво підприємствами. Між главком і підприємством у багатьох галузях була ще одна ланка— трест, що керував кількома невеликими підприємствами, не підпорядкованими безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління дістала назву главкізму.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. слід було вирішити насамперед завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах потребував також зміни форм і методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, невдоволення продрозкладкою спричинили весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 p. X з'їзд РКП(б) під час внутрішньополітичної боротьби ухвалив рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми та обсяг податку; загальна сума податку становила 126 млн пудів зерна замість 180 млн згідно із продрозкладкою). Це започаткувало перехід до нової економічної політики (НЕП).

18.Більшовицька політика «Червоного терору»

Червоний терор — офіційна політика придушення політичних і потенційних противників насильницькими методами, яку здійснювали більшовики в роки громадянської війни. Ініціатором і натхненником масового терору був В. Ленін. Після захоплення влади більшовиками він переконав своїх соратників у необхідності застосування «найжорстокішого революційного терору». 20.12.1917 р. було створено спеціальний орган — Всеросійську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем (ВЧК), яка стала головним знаряддям більшовицького терору. 5.09.1918 р.
Раднарком прийняв постанову про Червоний терор, яка надавала насильницькій політиці офіційного, державного характеру. Лише у відповідь на вбивство М. Урицького було розстріляно близько 500 заручників. Людей розстрілювали не тільки за їхні політичні погляди, а й за належність до «експлуататорських класів». Активно застосовувався метод заручництва. За будьяку акцію, спрямовану проти більшовицького режиму, або навіть за поразку Червоної армії на фронті карали офіційно санкціонованим розстрілом сотні невинних людей. Придушуючи антибільшовицькі повстання, каральні загони знищували цілі села, вбивали дітей та жінок (напр., так діяли війська М. Тухачевського під час придушення селянського повстання в Тамбовській губернії в 1920— 1921 pp.).
Точних відомостей про кількість жертв Червоного терору немає. За офіційними джерелами, до грудня 1920 р. ВЧК розстріляла 12 733 особи. Дослідники вважають, що жертвами більшовицького терору стали сотні тисяч осіб. Застосування Червоного терору стало одним із найважливіших чинників, які зумовили перемогу більшовиків у громадянській війні.
Масштаби терору
Відповідно до відомостей, опублікованим особисто начальником відділу ВНК по боротьбі з контрреволюцією М.Лацисом, в 1918 році і за 7 місяців 1919 року були розстріляні 8 389 чоловік, з них: Петроградської ЧК — 1206; Московської — 234; Київської — 825; ВНК 781 чоловік, ув'язнено в концтаборах 9 496 чоловік, у в'язницях — 34 334; узято в заручники 13 111 чоловік й арештовані 86 893 чоловік[26]. Сам М. Я. Лацис вважав ці цифри скромними:...Якщо можна в чому-небудь обвинуватити ЧК, то не в зайвій запопадливості до розстрілів, а в недостатності застосування вищої міри покарання.[27]
Особлива комісія генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєними різними структурами більшовицької влади, оцінює кількість загиблих у 1 766 118 человік, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів, 6 775 професорів і вчителів, 8 800 докторів, 54 650 офіцерів, 260 000 солдат, 10 500 поліцейських, 48 650 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 355 250 представників інтелігенції, 193 350 робітників, 815 000 селян[28][29].
Радянський історик О. Мозохін на основі статистичних даних оцінює кількість жертв червоного терору тільки органів ВНК до 50 тисяч[30].
Червоний терор в Україні
На території України червоний терор розпочався у січні 1918 року із вторгненням червоногвардійських загонів Муравйова. З цього моменту насильство і терор стали основними методами утвердження тут Радянської влади.[31]. За висловом В. Г. Короленка, Арешти і позасудові розстріли політичних опонентів під приводом боротьби з контрреволюціонерами тут стали звичним, «побутовим явищем» радянської дійсності[31].
Дії червоногвардійців в Україні відрізнялися особливою жорстокістю. Наприклад, Харківське ЧК використовувало скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук», в Полтаві і Кременчузі священнослужителів саджали на кіл. У Катеринославі застосовували розп'яття й побиванння каменями, в Одесі офіцерів прив'язували ланцюгами до дощок, вставляючи в топлення й жарячи, або розривали навпіл колісьми лебідок, або опускали по черзі в казан з окропом й у море[32].
Мельгунов приводить такий опис так званих «людських боєнь» у Києві:Вся... підлога великого гаража була залита вже... кров'ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними костями, жмутами волосся й іншими людськими залишками.... стіни були заляпані кров'ю, на них поруч із тисячами дір від куль налипнули частки мозку й шматки головної шкіри... жолоб у чверть метра ширини й глибини й приблизно в 10 метрів довжини... був на всьому протязі до верху наповнений кров'ю... Поруч із цим місцем жахів у саду того ж удома лежали наспіх поверхово зариті 127 трупів останньої бойні... у всіх трупів розмозжені черепи, у багатьох навіть зовсім розплющені голови... Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а... відривалися...[32]
Преса про червоний терор
Чисельною є група матеріалів преси про діяльність ВНК або червоний терор більшовиків в Україні 1919 р. Про розстріли в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі та інших містах України, про жертви «чрезвичайки», як називали цю комісію в народі, свідчили майже всі періодичні видання в Україні.. Єврейські погроми в Україні були явищем, повз яке не могла пройти жодна газета[33].
Жертвами більшовицького терору в Києві, Одесі та інших містах стали: ректор Української Академії Мистецтва О.Мурашко, відомий письменник Д.Маркович та поет В.Чупринка, тисячі інших, про що писала газета «Рідне слово» в статті «Жертви «чрезвичайки» серед українців»[34].
«Середньовічним жахом лунає від звісток і дій «чрезвичайки», які доходять до нас з Харкова», – так починається стаття «Страхіття Харківської ЧК» в газеті «Шлях»[35]. А в публікації «Розкриття Київської «чрезвичайки» після баченого автор твердить, що в камерах будинку по Садовій, 5 «творилось не звичайне вбивство, тут панував «червоний терор». Так, на стіні однієї з тюремних жіночих камер був зроблений напис: «О, як страшно вмирати! Марія Шляпина. 26.08.1919 р.»[36].
Інші газети наводять факти діяльності ВНК в Україні за даними Головної ліквідаційно-слідчої комісії, яка була створена при Уряді Директорії в 1919 році[33]. Так, в замітках «Жертви більшовизму» та «Розкопки могил розстріляних більшовиками» газета «Громадянин» вказувала, що «за приблизними підрахунками у Вінниці більшовицькою «чрезвичайкою» було розстріляно до 3 тис. чол.»[37]. Про розстріли в Києві та постанови Київської губернської «чрезвичайки» інформує також газета «Трудова громада» та інші видання[38].
Розстріли в Криму
Після розгрому армії Врангеля 1920 року російська влада санкціонувала масові розстріли у Криму. Начальник Особливого відділу Південного фронту Є. Г. Євдокимов, що керував проведенням цієї операції був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора з таким обґрунтуванням:Під час розгрому армії ген. Врангеля в Криму тов. Євдокімов з експедицією очистив Кримський півострів від білих офіцерів, що залишилися там для підпілля, і контррозвідників, вилучивши до 30 губернаторів, 50 генералів, більше 300 полковників, стільки ж контррозвідників і загалом до 12 000 білого елемента, чим попередив можливість появи в Криму білих банд
Бела Кун 14 листопада 1920 затверджений у складі надзвичайного органу більшовицької влади: Кримського революційного комітету (Кримревкому). Наступного дня отримав телеграму від заступника Троцького по РВР Є. Склянського: «Війна продовжиться, поки в Червоному Криму залишиться хоча б один білий офіцер». 16 листопада наказ про початок операції з очистки Криму від «контрреволюціонерів» віддав голова ВНК Ф. Дзержинський шифровкою на ім'я начальника особливого відділу Південного фронту В. Манцева. Для загального керівництва акцією до Криму прибув Георгій Пятаков.
17 листопада Кримревком ухвалив наказ № 4, в якому зазначалося: всі іноземні піддані, всі особи, що прибули на територію Криму з червня 1919 р. (разом з Добровольчою армією), а також «всі офіцери, чиновники військового часу, робітники в установах Добрармії повинні з'явитися для реєстрації в триденний термін. Ті, хто не з'являться, будуть розглядатися як шпигуни, які підлягають вищій мірі покарання за всією суворістю воєнного часу». На той час бойові дії вже закінчилися. В Державному архіві Служби безпеки України зберігаються опитувальні листи тих, хто був заарештований. У графі «У чому обвинувачується?» слідчі особливих трійок писали: «козак», «дворянин», «юнкер», «чиновник військового часу», «штабс-капітан», «доброволець», «учасник армії Врангеля» Питання в опитувальному листі ставилися з єзуїтською підступністю. Так, в ньому були такі питання: «хто може підтвердити що все те, що Ви написали правда?», «де мешкають Ваші рідні?», «хто в більшовицькому уряді добре Вас знає?» та інші. Якщо опитувальний був досить наївним й надавав потрібну владі інформацію, тим самим спрямовував всіх тих, чиї прізвища вказував у зазначених графах, до рук надзвичайних органів. Нові заарештовані, в свою чергу, заповнювали нові опитувальні листи, в яких писали нові прізвища. І цей процес йшов далі. Заповнюючи опитувальний лист, син лікаря Ілля Островерхов на запитання про своє відношення до радянської влади відповів «визнаю і підкоряюся». Рішення щодо нього було прийняте стандартне — розстріляти як «прихованого ворога».
21 листопада 1920 відбулося утворення кримської ударної групи на чолі з заступником начальника особового відділу Південного та Південно-Західного фронтів Ю. Євдокімовим для знищення білогвардійців, які залишилися в Криму; протягом наступних місяців тільки цією групою було розстріляно до 12 000 чоловік. Кінцем 1920 року у спеціальному зведенні Кримревкому за грудень місяць зазначалося, що тільки Особливим відділом Чорноморського узбережжя було затримано близько 10 тисяч осіб, із котрих 60 % виявилися білогвардійськими офіцерами. Доля цих «затриманих» була цілком прогнозована.
5 грудня у газеті «Красний Крим» була надрукована програмна стаття «Білий та червоний терор», в якій зазначалося: «Нещадним мечем червоного терору ми пройдемо по всьому Криму й очистимо його від усіх катів, поневолювачів, мучителів робітничого класу… Ми були занадто великодушні після жовтневого перевороту. Ми, навчені гірким досвідом, уже зараз великодушничати не станемо… Червоний терор досягає цілі, тому що діє проти класу, приреченого самою долею на смерть, він прискорює його загибель, він наблизить годину його смерті! Ми переходимо у наступ!».
2 січня 1921 на об'єднаному засіданні Кримського ОК РКП(б) та Кримревкому була прийнята постанова, згідно з якою родини тих, кого було розстріляно, висилалися з Криму. Серед тих, кого вислали, був і есерівський лідер Гусев- Оренбурзький.
Навесні 1921 р. Кримревком розповсюдив серед відділів юстиції міст півострову телеграму за підписом заступника голови Г. Шидарєва: «виходячи з положення про реввійськтрибунали… вироки та постанови реввійськтрибуналів остаточні, оскарженню не підлягають і повинні приводитися негайно до виконання».
Прізвища Б. Куна та Рози Землячки (Кривава Роза) в ті часи у Криму стали синонімами терору. Поет М. Волошин розповідав про те, що Бела Кун демонстрував списки заарештованих, яких присудили до розстрілу, і дозволяв йому викреслювати кожне десяте прізвище, а одного разу, зі сміхом, викреслив з такого списку прізвище самого Волошина. На думку Волошина, завдяки терору з кожних трьох кримських інтелігентів загинули двоє.
М. Султан-Галієв в березні 1921 у доповіді «Про становище в Криму»: «Дуже великою помилкою є надто широке використання в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, кількість врангелівських офіцерів, яких розстріляли по всьому Криму, досягає 20-25 тисяч. Вказують, що лише в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. Народний поголос збільшує цю цифру для всього Криму до 70 тисяч…» Доповідь М. Султан-Галієва викликала в Москві ефект бомби, що розірвалася. Він порушив неписаний партійний етикет — викрив свавілля, котре творилося у Криму, назвав прізвища та конкретні факти. Ні про що подібне не згадували М. Фрунзе, М. Бухарін, М. Ульянова, Д. Ульянов, які вже побували на півострові.
У травні-червні 1921 у відповідь на червоний терор сплеск антибільшовицького збройного руху в Криму досяг таких розмірів, що майже цілком припинилося сполучення між повітами. У бюлетні інформаційного бюро Наркомату закордонних справ УСРР та Закордота ЦК КП(б)У від 14 червня 1921: «Перевал між Сімферополем і Алуштою та гірські ущелини між Алуштою і Ялтою повні „зеленими“ офіцерами… Сюди тягнуться з міст зневірені у всьому люди, що бояться переслідування, а з сіл — татарська молодь… щоб вигнати більшовиків. Тут постійно відбуваються криваві сутички між радянськими частинами і зеленими, причому часом сутички приймають характер формальних битв на широкому просторі. У війну з більшовиками утягуються цілі села, що жорстоко розплачуються при перемозі більшовиків. Хутора і татарські села охоче постачають повстанців продовольством і озброєнням. Дійшло до того, що в Ялту з Сімферополя доводилося добиратися через Севастополь, морем». На пленумі Кримського обкому Велі Ібраїмов 22 серпня 1921:"…Уся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК та Червону Армію, чим остаточно тероризувалося робітниче та татарське населення". Новий голова РНК Кримської АРСР Саїд-Галієв (з осені 1921) теж розглядав Крим як «плацдарм для революцій в ісламському світі».
Відомі постаті, що стали жертвами терору
Серед жертв червоного терору кінця 1910-х — початку 1920-х років — чимало відомих діячів Російської імперії. Так, у ніч із 16 на 17 липня 1918 року більшовиками був розстріляний російський імператор Микола II та члени його сім'ї (жінка і п'ятеро дітей). Всі вони були канонізовані Російською православною церквою закордоном, а потім і Російською православною церквою. Наступної ночі більшовики розстріляли ще 8 членів Дому Романових, вони також були канонізовані Російською православною церквою закордоном за рубежем як Алапаєвські мученики.
Серед розстріляних також царські міністри А. Н. Хвостов, Н. А. Маклаков, А. А. Макаров, А. Г. Булигін, Б. В. Штюрмер, А. Д. Протопопов, И. Г. Щегловітов, С. С. Манухін, генерали Н. Н. Духонін, Я. Г. Жилінський, Н. В. Рузський, Радко Дмітрієв, Ренненкампф, А. Е. Еверт, адмірали Н. А. Непенін, Р. Н. Вірен, А. М. Щастний, В. К. Гірс.
Потерпіли також і визначні діячі культури. 23 січня 1921 року агентом ВНК був вбитий український композитор Микола Леонтович, а у серпні 1921 російський поет Микола Гумільов. Три тижні під арештом ЧК знаходився російський вчений Костянтин Ціолковський.

Дата добавления: 2015-05-22