Молодіжна та професійна субкультура. 1 страница

Молодіжна субкультура – будь-яке об'єднання молоді, що має власні елементи культури, а саме: мову (сленг), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, тексти, норми і цінності.

Сучасна наука виводить навіть певну класифікацію молодіжних субкультур. В короткому викладі їхня типологія виглядає так:

 романтико-ескапітські субкультури (хіпі, толкієністи, байкери)

 гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери)

 кримінальні (гопники, скінхеди)

 анархо-нігілістичні (панки та інші).

Варто звернути увагу на парадокс молодіжних субкультур: з одного боку вони культивують протест проти суспільства дорослих, його цінностей і авторитетів, а з іншого – покликані сприяти адаптації молоді до цього дорослого суспільства.

Люди шукають свою індивідуальність, зараховуючи себе до неформальних культур, кланів чи груп різного характеру. Зростання субкультур найбільш показовий у професійному світі. Багато субкультур з'явилося серед фахівців різних професій. Тут помітна тенденція розвитку субкультур у тісному зв'язку з розвитком науки і технологій.

Субкультура, явище притаманне не тільки науковим і фінансовим колам, є частиною хобі, ігор, видів спорту і розваг. Можна бачити як приклад любителів серфінгу або парашутного спорту. Дані субкультури демонструють нам те, що дозвілля може служити основою істинного способу життя.

Професійна субкультура – система загальних символів, цінностей, норм поведінки, що поділяється тією або іншою професійною групою. Професійна субкультура тісно пов’язана зі змістом роботи і роллю, яку в суспільстві відіграють її представники.

Професійна культура накладає великий відбиток на спосіб життя практично кожної людини, в чомусь навіть зумовлюючи не тільки коло його спілкування, а й манеру поведінки, розмови, моральні установки.

Останнім часом у суспільстві виникає все більший інтерес до вивчення професійних субкультур. Крім загальних причин, це пояснюється ще і розвитком міжнаціональних і міжкультурних комунікацій у сфері ділового спілкування.

Таким чином, роль професійних субкультур в суспільстві величезна, а необхідність їх серйозного вивчення очевидна

Питання №2

Особливості розвитку української культури від найдавніших часів до сьогодення. Періодизація “Історії культури України”.

Українці як етнос зародилися в V—VII cт. у післяримський час на основі слов’янської людності – волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців. У ІХ—Х ст. на українських землях виникає держава Київська Русь, як і в більшості народів Західної та Центральної Європи. У ХІІІ—ХIV cт. український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVI—ХVII ст. за часів козацтва українці заявили про себе як націю і зробили нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького.

На становлення української культури суттєво вплинуло унікальне географічне середовище. Лісостеп, степ і ліс, в умовах яких жили пращури українців, зумовили відповідний спосіб життя, характер життєдіяльності, специфічні риси національного характеру. У таких природних умовах результативним було землеробство, скотарство, мисливство, рибальство.

М’який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водних і лісових ресурсів позбавило українців агресивності, спрямованої на завоювання земель, зробило людей толерантними, довірливими, врівноваженими, сформувало мрійливо-споглядальне відношення до світу.

Прагнення успішного ведення господарства вимагало створення міцної родини. Українська сім’я відрізнялася особливим статусом жінки, вона була більш вільною, заповзятою й енергійною, на неї було покладено ведення господарства, виховання дітей, збереження звичаїв, налагодження стосунків. Чоловік, батько сприймався як влада, грізна караюча сила. Українській родині властивий принцип майнової рівності спадкоємців незалежно від віку та стану. Цей принцип переноситься й на загально соціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для українців – це суспільство природної рівності всіх його членів.

Природа зробила українців непідготовленими до боротьби з довкіллям, в тому числі й соціальними негараздами, обумовила панування індивідуалізму. Причому індивідуалізм українців не дієвий, а пов'язаний з самозамкненістю, ізольованістю, інтровертістю (моя хата скраю).

Особливості природи, м’якість лісостепу, далечина степу виявилися й у своєрідності української мови, яка відрізняється гармонією, мелодійністю, створює атмосферу неспішного спокійного спілкування.

Природне середовище сприяло й діалогові культур: через «степовий коридор» на українських землях приходили численні кочові народи, впливаючи на формування українського характеру; а водний шлях Дніпром – «шлях із варяг у греки» уводив нашу культуру в коло середземноморської. Водночас Дніпро розділяв територію України на право- й лівобережну, що зумовило відмінності в системі господарювання, в політично-державних спрямуваннях та культурних пріоритетах.

Життя українців на кордоні між Заходом і Сходом, Європою та Азією сформувало свідомість українця як людини прикордоння, яка характеризується розмаїттям етичних,

релігійних, правових, політичних спрямувань.

Постійні навали, багатовікове чужоземне панування, стан нестабільності, постійної загрози духовно-культурного пригноблення, знищення найактивніших представників українського народу, постійні зради власного народу українською елітою породили прагнення до самозбереження, внутрішнє неприйняття влади. А тривале перебування у складі Російської імперії породило комплекс «малороса», «молодшого брата», меншовартості.

На формування культури впливає також ментальність народу – підсвідомий тип мислення, система цінностей. В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються такі ознаки: емоційність, індивідуалізм, споглядальність, самозаглиблення, відсутність агресивності, інтровертність, кордоцентризм, екзекутивність, толерантність, антеїзм, селянськість (орієнтація на ідеали хліборобів, що зумовлює поміркованість, традиційність, злиття з природою, працелюбність), орієнтація на малий гурт (прагнення створити рай у власному домі), бівалентність, (двоїстість психічних реакцій українців: авантюрно-козацька, схильна до максималізму, та селянська, схильна самозаглиблення й самопізнання).

В історії української культури культурологи виділяють кілька періодів, тісно пов’язаних з історичними умовами формування української нації.

1. Перший період – стародавня культура України (від кам’яного віку, 15 тис. рр. до н. е., до прийняття християнства, Х ст. н. е.).

2. Другий період – культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (Х – ХІІІ ст.).

3. Третій період – українська культура литовсько-польської доби. Український ренесанс (ХІV – ХVІ ст.).

4. Четвертий період - культура українського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.).

5. П’ятий період – епоха просвітництва й романтизму в Україні (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.).

6. Шостий період – національно-культурне відродження (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Зародження модернізму.

7. Сьомий період - Українська культура в період соцреалізму (30-40 – 80-ті рр ХХ ст.).

8. Восьмий період – культуротворчі процеси в умовах незалежності. Постмодернізм у мистецтві. (90-ті рр.ХХ ст – перше десятиліття ХХІ ст.).

Питання №3

Джерельна і наукова база історії української культури.

Оскільки культура базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів її дослідження досить широкий. Вони дають змогу показати логіку розвитку культури упродовж століть з урахуванням специфіки національних моделей. Головним принципом є принцип історизму, який передбачає аналіз усіх явищ життя у послідовному часовому розвитку. При цьому використовують діахронні, синхронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження, а також методи, запозичені з інших наук (психологічний, психоаналітичний, соціологічний, структуралістський).

Джерела вивчення історії української культури дуже різноманітні. Їх можна згрупувати у кілька видів:

1) пам’ятки духовної культури, зафіксовані в усній формі – казки, міфи, легенди, билини, думи, пісні тощо;

2) незліченні пам’ятки матеріальної культури: археологічні знахідки, містобудування, культова та побутова архітектура, хатнє начиння, меблі, сільськогосподарський та ремісничий реманент, технології виробництва;

3) писемні джерела – літописи, різні види літератури, закони й державні документи;

4) живопис як симбіоз духовної й матеріальної культури.

Питання №4

Культура на теренах України в найдавніші часи. Перші прояви розвитку культури в первісному суспільстві.

Найтривалішим етапом культурного становлення людства є первісна культура, яка зародилась у кам’яний вік, близько 150 тис. рр. до н.е.

Сутнісними ознаками первісної культури є:

- привласнювальний тип господарства;

- синкретизм (нерозчленованість);

- гомогенність (однорідність);

- самодетермінація (самообумовленість);

- образно-чуттєве сприйняття світу (нездатність теоретизувати, узагальнювати);

- міфологічна свідомість, міфологічне пояснення світу;

- первинні релігійні уявлення існували у формі анімізму, тотемізму, фетишизму, магії; формою буття релігійних уявлень були ритуали й обряди;

Щоб збагнути суть і закономірності розвитку первісної культури, слід засвоїти її періодизацію. Нині склалися декілька видів періодизації, зокрема археологічна, культурно-цивілізаційна та історична.

Виокремлюють кілька періодів первісної доби:

1. Кам’яний вік – найдовша епоха в історії людства, яка тривала від появи людини 150 тис. рр. до н. е. до початку поширення перших металів 3 тис. рр. до н. е. Кам’яний вік поділяється на три етапи, кожному з яких відповідає археологічний тип культури (має назву за місцем знайдення):

- палеоліт (давньокам’яний, 150 тис. рр. до н. е. – 10 тис. рр. до н. е.; мізинська та межиріцька культури);

- мезоліт (10 тис. рр. до н. е. – 6/5 тис. рр. до н. е.; деснянська культура та ін.);

- неоліт (6/5 тис. рр. до н. е. – 4 тис. рр. до н. е.; азовсько-дніпровська й буго-дністровська культури, культура лінійно-стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки).

2. Мідний вік або енеоліт (4 – 3 тис. рр. до н. е.; ямна культура, середньостогівська культура, трипільська культура).

3. Бронзовий вік (3 тис. рр. до н. е. – 1 тис. рр. до н. е.; культура шнурової кераміки, зрубна культура)

4. Залізний вік (1 тис. рр. до н. е., кіммерійська культура, скіфська культура, сарматська культура, зарубинецька культура, черняхівська культура).

Людина почала жити на території України мільйон років до н. е. Археологічні знахідки доводять, що в період палеоліту одними з перших були заселені Закарпаття, Крим і Середнє Подніпров’я. У 70-х рр. ХХ ст. біля сіл Королеве та Молодове Чернівецької обл. на Закарпатті, біля с. Мізин на Десні Чернігівської обл. та ін. були знайдені стоянки первісної людини часів палеоліту. Носії цієї культури виготовляли примітивні крем’яні та кістяні знаряддя праці (наконечники, різці, рубила, вістря, відщепи, скребки); будували житла з дерева, кісток, покритих шкурою тварин; займалися збиральництвом та полюванням; виготовляли прикраси з орнаментом (намиста, браслети), фігурки тварин, людей, зокрема жінок («первісні венери», образи матері-прародительки).

У цей період з’являються не лише зачатки мистецтва, а й релігійних уявлень (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія).

У добу мезоліту на теренах України продовжує існувати мисливський привласнювальний тип господарювання; використовується лук і стріли, розвивається рибальство; приручено собаку; започатковуються форми первісної племінної організації; основою суспільного устрою стає матріархат; для обробки дерева використовується кам’яне долото, сокира, тесло; виготовляються нові знаряддя – ножі, кинджали, списи з ріжучими кам’яними пластинами; з’являються зооморфні й антропоморфні зображення.

У середині ХХ ст. були виявлені кілька стоянок доби неоліту в басейні річок Південний Буг, Дністр, Дунай (буго-дністровська та дунайська культури). У цей період відбувається перехід людей до відтворювального типу господарства (хліборобства, скотарства), з’являється перший штучний матеріал – кераміка. На Закарпаття приходить культура так званої мережаної кераміки, на Волинь – лінійно-стрічкової кераміки, а в лісову та лісостепову зону Лівобережної України – ямково-гребінцева.

Велике значення у формуванні поліфонічного фундаменту культури українських земель відіграла доба міді (енеоліту). У цей період (4 тис. рр. до н. е.) склалися три основних культурно-географічних зони:

1. Степова причорноморська, або південноукраїнська зона, пов’язана ямною культурою, поширена в Приазов’ї та Криму. Назва «ямна культура» походить від поховань у ямах під курганами.

Носії цієї культури займалися переважно скотарством, поряд з хліборобством, мисливством, рибальством; поселення були укріплені; житла переважно наземні; виготовляли гостродонний і круглодонний керамічний посуд з високим горлом з орнаментом, прикраси з раковин і кістки, кам'яні вироби.

2. Лісова та лісостепова культурна зона, у якій збиральницькі та мисливські громади сусідили з середньостогівською культурою.

Носії цієї культури робили поховання ґрунтових могилах або кам'яних скринях; користувалися знаряддями праці, посудом і прикрасами з міді; основним заняттям було скотарство, зокрема конярство (тут уперше в Європі приручено коня) та рибальство.

3. Правобережна степова зона, пов’язана з трипільською культурою. Ця культура була відкрита у 1896 р. археологом В.Хвойкою біля м. Трипілля на Київщині. Пізніше подібні селища були розкопані по всій Правобережній Україні від Дніпра до Дунаю, а також на території Польщі, Молдови, Румунії. Спільною основою трипільської культури було землеробство, зокрема хліборобство, та пов’язане з ним скотарство (велика рогата худоба). Прогрес культурі забезпечив перехід від мотичного землеробства до орного, що підвищило продуктивність праці. Трипільці винайшли плуг і колесо, одомашнили бика, освоїли ткацтво, бронзоливарні печі.

Питання №5

Культурно-історичне значення племен Трипільської культури.

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV- III тис. до н.е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян - щину і Південної Волині до Середнього Придніпров'я і Причорномор'я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу річок, мали чітке планування. Житла були наземні, мазалися глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар -жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього і технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Порядок трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільський суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура - багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; в сфері суспільних відносин - перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об'єднань та елементів приватної власності; в сфері побуту - побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15-20 тис. жителів; в духовній сфері - домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води тощо)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипіллі. З приводу цього існує декілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов'язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, що прийшли з північного заходу та сходу, та інші причини призвели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки тощо) стали невід'ємною частиною сучасної української культури.

Питання №6

Вплив на історико-культурний розвиток слов’ян кочових племен, що заселяли територію сучасної України. Культура кіммерійців, скіфів та сарматів.

У добу бронзи (3 – 1 тис. до н. е.), яка тривала в Україні близько двох тис. років, були такі зміни:

- відбулися етнічно-культурні зрушення, міграція племен, зокрема навала кочових індоєвропейських племен на українські землі, асиміляція місцевого населення.

- індоєвропейські племена принесли з собою на територію України у суспільній сфері – патріархат, формування ранньокласового суспільства, у духовній – культ сонця та розвинену флективну мову;

- розвивається металургія бронзи, з’являється значна кількість металевих знарядь праці та зброї, що вдосконалило засоби пересування, орного землеробства, підняло продуктивність праці і призвело зрештою до майнового розшарування та руйнування первіснообщинного ладу.

- постає садівництво, городництво, ремісництво.

Україна, яка в епоху неоліту входила до передньоазійського культурного світу, очолюваного Месопотамією (Єгипет), починаючи з енеоліту індоєвропеїзується, входить до європейського світу.

На межі бронзового й залізного віку (1 тис. до н. е.) розпочалася нова хвиля експансії кочових культур, які домінували в культурному просторі українських земель. Це час панування скотарських кочових племен з індо-іранськими коренями, які прийшли з Центральної Азії. Цю добу умовно поділяють на три періоди:

- кіммерійський (9 – 8 ст. до н. е.)

- скіфський (7 – 2 ст. до н. е.)

- сарматський (2 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.).

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт.
Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.
Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.
На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).
Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

З усіх культур доби заліза скіфська культура є однією з найдивовижніших, вона залишила велику кількість царських поховань-курганів, найвідоміші з яких могила Куль-Оба під Керчю, курган Чортомлик під Нікополем, могила Солоха поблизу Запоріжжя, Товста Могила біля Орджонікідзе та сотні ін. Виявлені також залишки могутніх городищ: Пастирське городище на Черкащині, Мотронинське на Київщині, Немирівське на Поділлі.

Держава скіфів – це величезна поліетнічна імперія від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю з центром в Україні. Попри державне об’єднання, культура скіфів не була однорідною. Її складали племена іранського та угро-фінського походження, що вступали в діалог з балтами, греками, праслов’янами. Грецький історик та мандрівник Геродот називав такі племена скіфів: скіфи-орачі, царські скіфи, скіфи-елліни, гіпербореї, гелони, неври, що свідчить про етнічну та соціальну неоднорідність. Це був конгломерат народів, сплав різних компонентів — кочової культури, привнесеної з Азії, та осілої, частково місцевої.

Науковці стверджують, що і скотарство, і землеробство досягло у скіфів значного розвитку: вони володіли навичками селекції, розводили велику рогату худобу, коней, свиней; вирощували просо, ячмінь, пшеницю; розвиненими були ремесла – ткацтво, прядіння, металообробка, гончарство, кушнірство, ювелірне ремесло.

Чинником єдності культури стало активне формування релігійних та ідеологічних уявлень. Скіфи вірили в божественне походженні царів, що надавало їм верховної військової, світської та релігійної влади, існував культ царів з посмертною героїзацією, спорудженнямсвятилищ. У скіфів був політеїзм, упорядкований пантеон богів: верхівку посідала богиня вогню, що єднає світ Табіті (та, що зігріває); другий рівень пантеону обіймали подружжя богів неба і землі – Папай (бог грому, усіх небесних світил) та його дружина Апі (богиня землі). Третій рівень богів пов'язаний з культом богів-героїв, пов’язаних з античним впливом: Гойтосір (Аполлон) – захисник спільноти, Аргімпаса (Афродіта) – богиня родючості, захисниця людей і тварин, Арей – божество воєнної вдачі, Тагімсад – покровитель воїнів, втілення царської влади. Міфологія скіфів була багата на сказання про героїчні діяння предків, проте лише уривки її відомі з грецьких переказів.

Велике значення у скіфів мав культ предків, віра в потойбічне життя, що підтверджує велика кількість артефактів у скіфських курганах-святилищах, куди клали обладунки, одяг, зброю, золоті прикраси. Вони свідчать про високий розвиток мистецтва, досконалий художній смак скіфів.

Важливою складовою художнього доробку скіфів була скульптура – стовпоподібні статуї, фігури воїнів у бойових обладунках

Художнім досягненням скіфської доби є так званий «звіриний стиль» у декоративно-прикладному мистецтві. Запозичений з Азії, цей стиль ґрунтувався на використанні різних матеріалів (золото, срібло, бронза, залізо, кістка, ріг), різних технологій (литво, штампування, гравіювання, кування, різьблення, інкрустація), декорування (зброї, кінської зброї, предметів культового характеру). Провідну роль у цьому стилі відіграли образи оленя, кабана, коня, хижих тварин і птахів. Зі Сходу запозичені образи лева, грифона, цапа, сфінкса. Розташовували ці звірині композиції горизонтальними чи вертикальними рядами.

Найвідоміші у світі такі скіфські артефакти:

- скіфська пектораль (з лат. пектус – груди) з кургану Товста могила (Дніпрпетровська обл.).

- золотий гребінь з кургану Солоха на Мелітопільщині Запорізької обл., відкритого й дослідженого М. Веселовським.

- срібні вази з позолотою з Чортомлицького й Гайманового курганів та кургану Солоха.

У 4 – 3 ст. до н. е. скіфська культура починає занепадати внаслідок економічних (криза кочового скотарства), соціальних (занепад віськового стану) та ідеологічних чинників (занепад військової ідеології). На українські землі прийшли сармати (об’єднання іранських племен – сіраків, аорсів, роксоланів, аланів та ін.), які витіснили скіфську культуру. Це були споріднені зі скіфами племена (Геродот писав про їх походження від шлюбу скіфів з амазонками). Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найвідоміших археологічних пам'яток сарматського часу в Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць» Соколова Могила на Миколаївщині та Ногайчинський курган у Криму. Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).

Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ — узду.

Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об'ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н. е. з'являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найпоширеніші срібні золочені прикраси кінської збруї — фалари. На початку нашої ери знову поширюються вироби у «звіриному стилі». Майже всі вони — золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

Дата добавления: 2015-05-22