Молодіжна та професійна субкультура. 2 страница

Питання №7

Культурно-історичне значення грецької колонізації Північного Причорномор'я.

Значний внесок у культурний полілог, що склався у давні часи на теренах України, зробила антична культура.

У грецький період (7 – 1 ст. до н. е.) тривало виникнення полісів у Північному Причорномор’ї, у дельтах річок Дністра, Бугу і Дніпра. Серед них Тіра (Белгород-Дністровський), Ольвія (біля Миколаєва), Херсонес (тепер Севастополь), Пантікапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Теодосія (Феодосія), на основі яких у 5 ст. до н. е. виникла Боспорська держава. Грецькі назви мали й річки – Дністр (гр. Тірас), Буг (гр. Гіпаніс) і Дніпро (гр. Борисфен). У полісах була добре розвинена архітектура: житлові будинки об’єднані в квартали, вулиці вимощені бруківкою, існував водогін, каналізація, велика кількість колонад, храмів, були театри, школи, скульптура, впроваджувалась своя грошова система. Високого рівня набули ремесла: ткацтво, різьбярство, кушнірство, гончарство, ювелірне мистецтво.

Грецькі міста-держави зберігали культурний, політичний, економічний зв'язок з материковою Грецією, проте відбувався процес еллінізації місцевого люду, культурні зв’язки зі Скіфією, Гіпербореєю (так греки називали територію України, розташовану на північ від грецьких колоній). В основі зв’язків з Україною лежало хліборобство. Геродот розповідає про двох гіперборейських дівчат, які в супроводі охорони несли вінки з пшениці на о. Делос, де був відомий храм Деметри, Матері-Землі.

Греки-колоністи просувалися углиб краю, шукаючи багатств і ринків збуту. Залишки від храму Діоніса знайдені на Полтавщині. Грецькі впливи позначились у художньо-мистецькій сфері українців (прагнення прикрасити, декорувати одяг, житло, у народній музиці), а також в ідеологічно-світоглядній сфері (поширення антропоцентризму, ідей єдності індивіда і спільноти, високої громадянської свідомості).

Питання №8

Характерні риси язичницької культури південно-східних слов’ян.

До часу зародження держави у східних слов'ян була вже складна, різноманітна релігія, з детально розробленими звичаями і ритуалами. Її витоки йдуть у індоєвропейські вірування і ще більш глибоку старовину. Саме тоді зароджувалися уявлення людини про надприродні сили, які керують його долею, про його ставлення до природи та її ставлення до людини, про своє місце в навколишньому світі.

Як і інші давні народи, зокрема стародавні греки або римляни, слов'яни населили світ різноманітними богами і богинями. Були серед них головні і другорядні, могутні, всесильні і слабкі, злі і добрі.

Така релігія з безліччю божеств, головних і другорядних, малих і великих, називається многобожием або політеїзмом (від грецьких сов «полі» - багато і «теос» - бог). Пізніше на Русі цю релігію називали язичництвом (від старослов'янського слова «язици», тобто народи - іноземці, які не прийняли християнства). На відміну від язичництва пізніші релігії, наприклад християнство чи іслам, грунтувалися на вірі в єдиного Бога, який керує всім світобудовою. Такі релігії називаються монотеїстичними (від грецьких слів «моно» - один і «теос» - бог). Але, по суті, і в язичництві, і в монотеїстичних релігіях людина наділяє надприродною силою природу, великий непізнаваний дух, який народжує все живе і занурює його в смерть.

На чолі слов'янських божеств стояв великий Сварог - бог всесвіту, бог небесного вогню, що нагадує давньогрецького Зевса. Його сини Сварожичі - сонце і вогонь - були носіями світла і тепла. Бог сонця Даждьбог (або Ярило) вельми шанувався слов'янами. Недарма автор «Слова о полку Ігоревім» називав слов'ян «Даждьбоже онуки». Молилися слов'яни Роду і породіллям (Лада і її дочка Леля) - богу і богиням родючості. Цей культ був пов'язаний з землеробськими заняттями населення і тому був особливо популярний. Бог Велес (Волос) шанувався у слов'ян як покровителя багатства і скотарства, це був своєрідний «скотарня бог». Стрибог, за їхніми поняттями, наказував вітрами, як давньогрецький Еол.

У міру злиття слов'ян з деякими іранськими і угофінскімі племенами їх боги перекочовували і в слов'янський пантеон.

Так, в VIII - IX ст. у слов'ян шанувався бог сонця Хорс, який явно прийшов зі світу іранських племен. Звідти ж з'явився і бог Симаргл, що зображувався у вигляді пса і вважався богом грунту, коренів рослин. В іранському світі це був господар підземного царства, божество родючості.

Єдиним великим жіночим божеством у слов'ян була Макошь, яка уособлювала народження всього живого, була покровителькою жіночої частини господарства.

З часом, вже в міру висування в суспільному житті слов'ян князів, воєвод, дружин, почала великих військових походів, на перший план все більше висувається бог блискавки й грому Перун, який потім стає головним небесним божеством, зливається зі Сварогом, Родом як більш древніми богами. Відбувається це не випадково: Перун був богом, чий культ народився в князівської, дружинної середовищі.

Якщо сонце сходило і заходило, вітер дув, а потім стихав, родючість грунту, бурхливо проявлявшееся навесні і влітку, втрачалося восени і зникало взимку, то блискавка ніколи в очах слов'ян не втрачала своєї могутності. Вона не була підвладна іншим стихіям, що не була народжена якимось іншим началом. Перун - блискавка, вище божество - був непереможний. До IX в. він став головним богом східних слов'ян

Але язичницькі уявлення не вичерпувалися лише головними богами. Світ був населений та іншими надприродними істотами. Багато хто з них були пов'язані з поданням про існування загробного царства. Саме звідти до людей приходили злі духи - упирі. А добрими духами, оберігає людину, були берегині. Слов'яни прагнули захищатися від злих духів змовами, амулетами, так званими оберегами. У лісі мешкав лісовик, у води жили русалки. Слов'яни вірили, що це душі померлих, що виходять навесні насолодитися природою. Назва «русалка» походить від слова «русявий», що означає на давньослов'янське мовою «світлий», «чистий». Проживання русалок пов'язували з близькістю водойм - річок, озер, які вважалися шляхом в підземне царство. З цього водного шляху русалки виходили на сушу і мешкали вже на землі.

Слов'яни вважали, що кожен будинок знаходиться під заступництвом будинкового, якого ототожнювали з духом свого родоначальника, пращура, або щура, чура. Коли людина вважав, що йому загрожують злі духи, він закликав свого покровителя - будинкового, чура, захистити його і говорив: «Цур мене, цур мене!».

Язичницькі свята та обряди східних слов'ян.

Все життя слов'янина була пов'язана зі світом надприродних істот, за якими стояли сили природи. Це був світ фантастичний і поетичний. Він входив до щоденне життя кожної слов'янської родини.

Вже напередодні нового року (а рік у стародавніх слов'ян починався, як і тепер, 1 января), а потім повороту сонця на весну починалося свято Коляди. Спочатку в будинках гасли вогні, а потім люди добували тертям новий вогонь, запалювали свічки, вогнища, славили початок нового життя сонця, ворожили про свою долю, робили жертвопринесення.

Інший великий свято, що співпадає з природними явищами, відзначали в березні. То був день весняного рівнодення. Слов'яни славили сонце, святкували відродження природи, настання весни. Вони спалювали опудало зими, холоду, смерті; починалася Масниця з її млинцями, що нагадують сонячне коло, походили гуляння, катання на санях, різні потіхи

1 - 2 травня слов'яни прикрашали стрічками молоду березу, свої будинки - гілками з тільки що розпустилися листям, знову славили бога сонця, відзначали появі перших весняних сходів.

Новий всенародне свято відзначався 23 червня і називався святом Купали. На цей день припадав літній сонцеворот. Встигав урожай, і люди молилися про те, щоб боги послали їм дощ. Напередодні цього дня, за уявленнями слов'ян, русалки виходили на берег з води - починалася «русальна тиждень». Дівчата в ці дні водили хороводи, кидали в річки вінки. Найкрасивіших дівчат обвивали зеленими гілками і поливали водою, як би закликаючи на землю довгоочікуваний дощ. Вночі спалахували купальські вогнища, через які стрибали хлопці і дівчата, що означало ритуал очищення, якому як би допомагав священний вогонь. У купальські ночі відбувалися так звані «умикання» дівиць, коли молоді люди змовлялися і наречений вів наречену від домашнього вогнища.

Складними релігійними обрядами обставлялися народження, весілля, похорон. Небіжчиків спалювали на вогнищах, поміщаючи їх спочатку в дерев'яні тури; це означало, що людина спливає в підземне царство. Разом з вождем, знатним людиною ховали одну з його дружин, в могилу воїна клали останки бойового коня, зброю, прикраси. Життя тривало, за уявленнями слов'ян, і за труною. Над могилою насипали високий курган і відбувалася язичницька тризна: родичі і соратники поминали померлого. Під час сумного бенкету на честь померлого вождя проводили військові змагання.

Язичництво зберігалося в перший час існування давньоруської держави і християнства, співіснуючи з християнством, а пережитки язичництва зберігаються і досі: Масляна, Іван Купала, Коляда, проводи зими і багато іншого.

Питання № 9

Історичні умови розвитку культури Київської Русі. Запровадження християнства (988 р.), його значення для розвитку культури.

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. З усього розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування па нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами. Все це сприяло розвитку ремесел, мистецтва, культурних традицій місцевого населення.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави — Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких вже відчувалась на вітчизняному ґрунті.

Красномовним свідченням цієї особливості давньоруської культури може служити будь-яка її галузь, але перш за все це унаочнюють пам'ятки матеріальної культури. Запровадження в Київській Русі 988 р. князем Володимиром Великим християнства, безперечно, було великою історичною подією не лише для Києва, але й для всієї Київської Русі і навколишніх держав. Воно означало перемогу феодальних стосунків Київської Русі над відживаючим родовим ладом і зіграло позитивну роль у розвитку древньоруської культури та підвищенні авторитету серед більшості країн, де християнство існувало і було прийняте раніше. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Питання № 10

Виникнення східнослов’янської писемності. Книжна справа. Епіграфічні та книжні пам’ятки Київської Русі.

Поява власної писемності мала надзвичайно важливе значення для розвитку східнослов’янської спільноти. Збереглися повідомлення про те, що в XI ст. східні слов’яни мали власну писемність, або «руські письмена». Зокрема, у творі «Сказання про письмена» болгарського письменника Чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X ст., згадується, що до прийняття християнства слов’яни користувалися для письма власними «чертами і резами». Слов’янський просвітник Кирило Солунський повідомляв, що на початку 60-х рр. ІХ ст. він бачив у Херсонесі писані «руськими письменами» Євангеліє та Псалтир.

Підтвердження існування «руських письмен» можна знайти в літописних описах змісту русько-візантійських угод 911 та 944 рр. Перший указує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а в другому вимагається, щоб купці, які прибували з Русі до Константинополя, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем.

Після запровадження християнства на Русі поширилася винайдена учнями братів-просвітників Кирила і Мефодія абетка — кирилиця. Одночасно з’явилася церковнослов’янська (або старослов’янська) мова, яка витиснула з ужитку давнішу живу народну мову.

Кирилиця — слов’янська абетка. Названа за ім’ям слов’янського просвітника Кирила, який разом із братом створив першу слов’янську абетку з 38 літер (глаголицю), а його учні вдосконалили її і назвали кирилицею. Вона складалася з 43 літер (але була й коротша абетка — із 27—32 літер). Кирилиця стала основою сучасних слов’янських систем писемності: білоруської, болгарської, російської, сербської, української тощо.

Численні археологічні знахідки свідчать про широке поширення писемності серед різних верств населення Русі. Понад 400 написів знайдено на стінах Софійського собору в Києві. На одній зі стін собору вирізьблено абетку з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов’янських — б, ж, ш, щ.

Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та ін. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсееве, Буття.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон, автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання ("Повість временних літ", 1113 р.).

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", 1187 р.

Питання № 11

Перекладна та оригінальна література Київської Русі. Літописання. Бібліотеки.

Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запровадженням на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література - історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики: "Александрія" - опис завоювань Александ-ра Македонського, "Повість про індійське царство", "Троянська війна", "Слово про премудрого Акіра", "Стефаніт і Іхнілат" - "звіриний" епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна література знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами "Пчола", "Золотий ціп" та ін.

З оригінальних літературних творів найшвидше з'явилися проповіді українського духовенства. Перше місце серед проповідників по праву належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який написав сповнений гуманістичних Ідей твір "Слово про закон і благодать". З поширенням християнства складалися описи життів святих - Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті - "Печерський патерик" - збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяється "Чтение о жизни й погублений... Бориса і Гліба" Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. були "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме "Повчання..." дітям.

Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам'ятка - "Руська правда". Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.

Літописи Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу.

Традиція літописання склалася в Києві у X ст., але згодом поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді, Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично усі літописи в своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою "Повість минулих літ", де широко подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст. відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стає місцева історія.

На території України найдавнішими були бібліотеки Софійського собору у Києві (заснована 1037 р.),бібліотека Києво–Печерської лаври (заснована у ХІ столітті).

Першу відому на Русі бібліотеку заснував київський князь Ярослав Мудрий у 1037 році при Софійському соборі. Тут же було відкрито й книгописну майстерню – скрип торій, де переписувалися та перекладалися книги, привезені з Греції і Болгарії. Це й зрозуміло, адже собор став релігійним та ідеологічним центром усієї держави А Ярослав і його сподвижники добре розуміли значення книги, зосереджуючи тут як церковні твори, так і літературу з питань світової історії, географії, астрономії, філософії та юридичні трактати. У Софії було написано (десь між 1037 – 1051 рр). митрополитом Іларіоном знамените «Слово про закон і благодать». Тут розроблялися і складалися основи першого збірника законів давньоруської держави «Руська правда», створено «Ізборники Святослава» 1973 та 1976 р., диякон Григорій написав відоме «Остромирове Євангеліє» (1056 – 1057 рр).

У Софійському соборі могли зберігатися і слов’янські книги більш раннього періоду – початку Х століття, про що свідчить відкрита вченими ранньо-слов’янська азбука, написана на стіні Софійського собору. У Ярославовій бібліотеці, де налічувалося понад 950 томів, було чимало історичних творів візантійських авторів: хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола та інші, де описано події всесвітньої історії. Ними охоче користувалися автори давньоруських літописів. Популярними були на русі збірник «Олександрія» про життя Олександра Македонського та різні збірники притч з церковних життій і творів давньоруських авторів (Плутарх, Ксенофонт, Аристотель, Еврипід, Геродот, Демосфен та інші), такі, як «Плела», «Ізмарагд», «Злато струй», «Маргарит».

Та чи не найбільша заслуга Ярослава – книгозбірня й перепису вальні майстерні при ній у тому, що книги, які вийшли звідти, стали основою інших бібліотек, послужили справі поширення писемності на Русі. Було створено велику бібліотеку Печерського монастиря, який з кінця ХІ століття стає центром руської «книжності». У різних куточках великої держави виникають бібліотеки, створюються літописні ізводи, літературні твори.

Отже, у Ярославовій бібліотеці зберігалися неоціненні скарби духовної культури тих часів. Але у літописах жодного разу не згадується про знамениту бібліотеку після 1037 року.

Думки щодо дальшої долі бібліотеки Ярослава Мудрого розділилися. Одні вважають, що під час віроломної ханської навали 1240 року її сховали у підземельних лабіринтах. Особливо поширена думка, що бібліотека захована у підземних галереях Софійського собору і її треба лише відшукати.

Питання № 12

Зародження і розвиток освіти Київської Русі. Природничі та математичні знання.

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

Обставини того часу та потреби життя вимагали певного знання, бо освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави, для заміщення церковних урядів та різних посад адміністративного характеру, для підтримання широких торговельних зв'язків, ведення великих господарств у боярських маєтках та ін. Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов'язковим знанням грецької та латинської мови. Її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв'язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси "Руської правди") Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. Які ж науки вивчали у цій високій школі? Літопис називає поряд з богослов'ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей. Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з'явився і набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у XII ст. був складений "Києво-Печерський патерик" — визначний твір, історичний первісток Київської Русі.

Окрім грамоти у вузькому розумінні цього слова — вміння читати й писати — на Русі добре знали й арифметику. Знання її здобували в цих же школах. Літопис доніс до нас такий цікавий приклад: новгородський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29 120 652. В "Руській правді" подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

Питання № 13

Взаємозв’язок усної народної творчості Київської Русі з розвитком музичної творчості. Билини.

Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов'ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перекази й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я й приповідки, магічні заклинання й замовляння.

Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі «Повісті» та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з реальними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створення їх союзів. Такі родові перекази східних слов'ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реальним історичним особам.

Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Святославича, існував дружинний епос Воїни-дружинники оспівували свого вождя — князя, його звитягу й турботу про них. Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—ХІ ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім", Іпатіївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи. Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром «Красне Сонечко» Билини київського циклу склались у X—XI ст, по свіжих слідах оспіваних у них подій.

Є також пізніші цикли билин галицькі, новгородські та ін. У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі Адже князь Володимир Святославич і його дядько Добриня у билинах є швидше символами, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою створеного для оспівування в билинному епосі.

Дата добавления: 2015-05-22