Основні види податків. крива лаффера

Податки можна класифікувати за різними ознаками. Здавна за методом встановлення податків їх почали поділяти на прямі і непрямі. Сьогодні усі прибуткові і майнові податки (у тому числі на дарування, спадщину, купівлю-продаж цінних паперів і т. ін.) належать до прямих, а всі податки на споживання - до непрямих. Прямі податки встановлюються безпосередньо для платників; їхній розмір залежить від масштабів об'єкта оподатковування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, що мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшість економістів вважає справедливішим. Незважаючи на справедливість прямих податків, податкова система не може обмежитися тільки ними. Оскільки непрямі податки вводять до ціни товарів і послуг, їхній розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Їх основний недолік, через який вони постійно зазнають критики, - їхній регресивний характер або обернено пропорційна залежність від платоспроможності споживачів. Внаслідок цієї властивості непряме обкладання товарів масового споживання важким тягарем лягає на населення з низькими доходами, оскільки велика частина його доходів витрачається на придбання продуктів харчування та інших товарів першої необхідності. За мірою урахування фінансового становища платника податків розрізняють податки особисті і реальні. Залежно від способів встановлення податкових ставок податки поділяються на пропорційні, прогресивні і рівні. До пропорційних належать податки, що передбачають сплату однакової суми з кожної одиниці обкладання. Залежно від того, якому рівню державної влади надане право встановлення, стягування і розподілу податків, вони поділяються на загальнодержавні (у федеративній державі - федеральні), регіональні і місцеві. Залежно від встановленого порядку використання податки поділяються також на загальні і спеціальні. Загальні податки не мають особливого призначення і можуть бути використані для покриття будь-яких видів витрат державного і місцевого бюджетів. Спеціальні податки стягують для цільового фінансування деяких заздалегідь визначених витрат. За економічним змістом об' єкта оподаткування розрізняють п' ять груп податків: на майно; на використання різних ресурсів (землі, води, корисних копалин і т.п.); на дохід чи прибуток; на різні дії - юридичні і господарські акти, фінансові операції, реалізацію продукції і т.п.; інші (наприклад, на споживання: ПДВ, акцизний збір, мито; місцеві: на рекламу, курортний збір та ін.) За суб' єктами оподатковування податки розрізняють: з юридичних осіб; з фізичних осіб; змішані (і з юридичних, і з фізичних осіб). Непрямі податки (податки на споживання) в сучасних податкових системах представлені універсальними, індивідуальними (специфічними) акцизами і митом.

Досліджуючи зв'язок між розміром ставки податків і надходженням податкових засобів у державний бюджет, американський економіст Артур Лаффер показав, що не завжди підвищення ставки податку веде до росту податкових доходів держави. Якщо податкова ставка перевищує якусь об'єктивну межу, то податкові надходження почнуть зменшуватися. А. Лаффер довів, що той самий за розміром доходу в державний бюджет може бути забезпечений і при високій, і при низкій податковій ставці. Це положення можна проаналізувати графічно:
X - рівень податкової ставки у відсотках;
Y - середньорічний обсяг податкових надходжень у бюджет;
Х0 - оптимальна ставка податку, при якій надходження в бюджет досягають максимуму – Y0.
Дійсно, рівність бюджетних надходжень (Y1 = Y2) досягається при дуже різних рівнях податкових ставок (X2 значно більше X1).
Справа в тому, що більш низька податкова ставка збільшує число об'єктів оподатковування, залучає до підприємницької діяльності більше число людей, ніж при високих податкових ставках. І навпаки, із ростом податків прибутки в скарбницю, як це ні парадоксально, зменшаться, тому що частина підприємців розориться, частина піде в тіньову економіку, стимули до праці згаснуть.
Дослідження А. Лаффера теоретично довели: чим багатші громадяни, тим багатша держава

51. зміст та основні цілі грошово-кредитної політики

Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин.

Можна виокремити основні цілі грошово-кредитної політики:

Цілі грошово-кредитної політики пов'язані з тими завданнями, які по-

винні бути досягнуті на певному етапі її реалізації. В основі формування ці-

лей покладені принципи їхньої ієрархій, коли досягнення цілей нижчого рівня підпорядковується цілям вищого рівня. Такими цілями вищого рівня є за-

безпечення стабільності цін, повної зайнятості та зростання реального обсягу

виробництва.

52. Основні інструменти грошово-кредитної політики: операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, норми обов*язкового характеру.

Під грошово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Часто її називають монетарною, чи грошовою, політикою.

Операції на відкритому ринку — це офіційні операції централь­ного банку, що мають на меті купівлю-продаж цінних паперів з високим ступенем ліквідності, які користуються підвищеним попитом за незначних коливань курсу.

Механізм використання центральним банком операцій на відкритому ринку як інструменту грошово-кредитної політики такий: коли централь­ний банк купує цінні папери у комерційних банків, на кореспондентські рахунки банків надходять відповідні суми, а отже, з'являється можливість розширювати активні операції, що зрештою збільшує грошову масу в обігу. Коли центральний банк продає комерційним банкам цінні папери, відповідні кошти списуються з кореспондентських рахунків банків, що зменшує грошову масу в обігу.

Об'єктом угод на відкритому ринку виступають, як правило, державні цінні папери (державні облігації, казначейські бони), а в країнах з розви­неною ринковою економікою це можуть бути й окремі комерційні век­селі та банківські акцепти. В Україні об'єктом угод є облігації внутріш­ньої державної позики.

До 1996 р. НБУ проводив операції з ОВДП через аукціони, а з кінця 1996 р. почав застосовувати метод фінансування комерційних банків через проведення операцій РЕПО.

Суть операцій на відкритому ринку полягає у зміні пропозиції позикового капіталу у країні шляхом скуповування або продажу цінних паперів центральним банком, вливання фінансових коштів в економіку або масового їх продажу (вилучення ліквідних коштів). Покупці державних цінних паперів вилучають свої гроші з банків, відмовляються від капіталовкладень і придбання товарів тривалого користування, внаслідок чого скорочуються можливості фінансового розвитку економіки; при скуповуванні цінних паперів центральним банком ліквідні кошти потрапляють до фізичних і юридичних осіб і використовуються в народному господарстві.

Центральний банк має надзвичайно широкі можливості пропонувати на біржі й через банки державні цінні папери. Річ не лише в тому, що в нього пакети цінних паперів (вони — частина його активів), а й у тому, що центральний банк має право випускати цінні папери. їх випускають й інші суб'єкти держави: уряди штатів, земель, округів, муніципалітети, міністерство фінансів, державні компанії (пошти й телеграфу, залізниць, комунальних служб). Випуск цих цінних паперів і їх пропозиція на фінансовому ринку регулюються державними органами.

Щоб повністю уявити собі механізм операцій на відкритому ринку, треба з'ясувати, чому комерційні банки, а через них власники вільних фінансових коштів, клієнти біржі, іноземні інвестори купуватимуть або продаватимуть цінні папери саме тоді, коли лише цього забажає центральний банк відповідно до цілей економічної та ЗЕП. Примусове розміщення державних цінних паперів, що практикувалося тривалий час у соціалістичних країнах і яке спостерігалося в роки війни і повоєнного відновлення в окремих розвинених країнах, не відповідає принципам ринкової економіки, зокрема свободі прийняття рішень власником на основі матеріального інтересу. Тому примусове розміщення державних цінних паперів — типовий адміністративний засіб, що застосовується лише у виняткових випадках і є короткостроковим.

Купівля й продаж цінних паперів відбуваються, у принципі, добровільно покупцями і продавцями. Плануючи такі операції, керівництво центрального банку виходить з того, що власники капіталу (грошей або цінних паперів) вільно ухвалюють рішення, що збігається з цілями ЗЕП, тобто на ринку виникне достатня мотивація відповідно купівлі або продажу цінних паперів іноземним інвестором.

Центральний банк, по-перше, випускає нові високодохідні цінні папери у продаж, коли треба забезпечити відплив ліквідних коштів з економіки. По-друге, він домагається підвищення або зниження біржової ціни паперів, що перебувають в обороті залежно від цілей, тобто продаж цінних паперів можна забезпечити високим номінальним відсотком або зниженням ціни при збереженні номінального відсотка. Для скуповування паперів треба вчинити навпаки.

Природно, створення штучних стимулів для господарських суб'єктів в операціях з цінними паперами пов'язане з певними витратами центрального банку. Це одна з багатьох фінансових витрат економічної політики.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

Визначення норм обов'язкових резервів — досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.

Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

Політика облікової ставки — це регулювання оплати (процента) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції.
Комерційні банки за необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування — шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу грошово-кредитної політики, яку необхідно реалізувати в даний період.
За проведення політики «дорогих грошей» центральний банк має на меті зменшити обсяг рефінансування кредитних установ, а тому підвищує облікову ставку. Позики центрального банку для комерційних банків стають дорожчими і відповідно дорожчають кредити, що надаються комерційними банками. У результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку та гальмується зростання виробництва.
За політики «дешевих грошей» метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування, у зв'язку з чим облікова ставка знижується. Це, у свою чергу, стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного зростання (рис. 15.2).
Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери і зниження їхньої ринкової вартості, а зниження ставок — навпаки. Крім того, підвищення ставки сприяє припливу в країну іноземних капіталів, що приводить до зростання обмінного курсу національної валюти.
Зміна офіційної облікової ставки є також свого роду орієнтиром для комерційних банків. Ця подія свідчить про перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулює комерційні банки вносити корективи у процентні ставки щодо власних кредитів. Проте такий метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміною облікової ставки як інструментом грошово-кредитної політики центральний банк найчастіше користується у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Дата добавления: 2015-05-22