Західноукраїнські землі у передвоєнні роки

Як результат Першої Світової війни, післявоєнного мирного урегулювання в Східній Європі, а також Римського договору між УНР та Польщею і Радянсько-Польської війни Західноукраїнські землі у міжвоєнний період опинилися під владою країн Східної Європи: Польщі, Чехословаччини, Румунії. Відроджена після Першої Світової війни Польща, яка ставила мету відновити свої кордони 1772 року, зуміла закріпити за собою Галичину і Волинь. Румунія окупувала колишню австро-угорську провінцію Буковину і українські землі у складі Бессарабії — Хотинщину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшло Закарпаття, яке раніше належало Угорщині.

Рівень освіченості і національної самосвідомості у жителів Холмщини, Західної Волині і особливо Полісся був низький. Давалася взнаки послідовна антиукраїнська політика польських чиновників. Під час перепису 1931 р. на Поліссі було зареєстровано близько 700 тис. чоловік, які не назвали своєю мовою українську. Мову, якою розмовляли, вони називали «тутейшою», «місцевою», «хлопською». «Панською» мовою для них була польська або російська.

Асиміляторська політика Польщі на західноукраїнських землях, тобто полонізація, насамперед позначилася на стані народної освіти. Під тиском націонал-демократів польський сейм у 1924 р. прийняв закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Згідно з ним у двомовних школах історія і географія викладалися польською мовою, вивчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох випадках учителів-українців заміняли вчителями-поляками. Оскільки вони не володіли українською, то й інші предмети також викладалися польською мовою. Таким чином, двомовні школи поступово полонізувалися.

У 1921 — 1922 pp. у Східній Галичині українських і польських народних шкіл було майже порівну — понад 2 тис. У 1937 — 1938 pp. кількість українських шкіл зменшилася до 360, натомість з'явилося понад 2000 тис. двомовних шкіл. Кількість шкіл з польською мовою навчання залишалася майже без змін. Тобто двомовні школи створювалися майже виключно на базі українських.

Ліквідація українських шкіл на Волині відбувалася ще швидше. Якщо тут у 1922 — 1923 pp. діяло близько 400 українських шкіл, то у 1937 — 1938 pp. їх залишилося лише 8. Разом з тим польських та двомовних значно побільшало.

Через уповільнений розвиток шкільної мережі і переведення шкільних закладів на польську мову навчання чимало українських дітей не могли вчитися. У результаті зростала неписьменність. Так, у 30-х pp. більша частина українського населення Волинського воєводства була неписьменною.

Міжнародне співтовариство анексію Східної Галичини тривалий час не визнавало. Нарешті у березні 1923 р. Рада послів держав Антанти визнала приналежність цієї території Польщі. Польська влада дедалі активніше почала проводити політику національно-культурної асиміляції українців.

Прийнята у березні 1921 р. польська конституція обіцяла: «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». Однак замість прийняття відповідних державних законів розпочався широкий наступ на права національних меншин.

У польського населення Західної України найбільш популярними були ендеки — партія націонал-демократів на чолі з Р. Дмовським, С. Грабським та ін. Ендеки твердили, що Західна Україна — складова частина Польщі, а українці — «руська гілка великого польського дерева». Бажаючи національно-культурної асиміляції українців, вони проштовхнули у 1924 р. закон, що забороняв вживання української мови в урядових установах. Недалекоглядна політика надзвичайно впливових в парламентсько-урядових колах ендеків посилювала напруженість у міжнаціональних відносинах і розхитувала підвалини відродженої Польщі.

Найбільше міжнаціональні відносини загострювала колонізаційна політика, спрямована на утворення в Західній Україні своєрідної «п'ятої колони» — так званих осадників. Після радянсько-польської війни уряд почав «осаджувати» на українських землях демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. До 1939 р. у сільській місцевості оселилося близько 200 тис. поляків, у містах — близько 100тис. Сільським поселенцям надавали кращі землі, що обурювало селян, які страждали від малоземелля. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з тих клаптиків землі, що їм належали. У Канаду і СІЛА виїхало близько 200тис. чоловік.

Слабкість польської державності внаслідок міжнаціональної ворожнечі панівні кола прагнули компенсувати зміцненням авторитаризму.

Після державного перевороту у травні 1926 р. до влади повернувся Й. Пілсудський, і тенденція до обмеження парламентської демократії стала особливо помітною. Ще більше вона посилилася після приходу до влади нацистів у сусідній Німеччині. Стиснута з обох сторін могутніми тоталітарними державами, Польща мала всі підстави побоюватися за майбутнє. За конституцією 1935 p., маршал Ю. Пілсудський дістав майже диктаторські повноваження, а законодавчі права сейму були істотно урізані. Однак у цьому самому році маршал помер, і фактична влада зосередилася у вищого генералітету, пов'язаного із впливовими політичними структурами.

Дата добавления: 2015-05-22