Сучасне становище в Українському православ’ї

Актуальність теми дослідження на думку автора, є нині очевидною. Оскільки останніми роками збільшився розкол Церкви, посилюється тиск на УПЦ КП з боку РПЦ, а через неї і на значну частину українського суспільства, що підтримує саме цю конфесію.

Тема «Стан і перспективи православ’я в Україні» є вже достатньо опрацьованою досить великою кількістю дослідників, але ґрунтовних і системних праць з даної тематики все ще недостатньо, з огляду на ширину проблеми. Усі вони аналізують її з різних точок зору, використовуючи при цьому різноманітні підходи (політичний, економічний, правовий, культурний тощо), при чому аналізуючи всі ці праці, ми можемо знайти в них безліч розбіжностей. Але найбільші з них зустрічаються між українською і російською політичними науками.

Серед значних, ґрунтовних праць з даної теми слід відмітити праці А.В. Бойка, О.М. Ігнатуша, І.І. Лимана, В.І. Мільчева ‘‘Міжконфесійні взаємини на Півдні України ХVІІІ–ХХ століття’’, Анісімова В.С. ‘‘До історії автокефального і філаретівського розколів’’, в яких детально простежується історія й витоки розколу в Українській Православній Церкві. Серед цікавих досліджень з даної теми можна назвати працю Ф.Г. Турченко, Г.Ф. Кривошиї, О.В. Старуха, Т.С. Геращенка, Л.П. Гарчева ‘‘Церква та національне державотворення // Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення’’, яка хоч і не досліджує проблеми сучасного стану справ в церковній сфері, але дає змогу провести паралелі між подіями початку ХХ століття і сучасністю.

Натомість в українській і західній історіографії є досить велика кількість статей із зазначеної проблеми. Серед дослідників цієї теми слід відмітити: Кабанця Є.В., Гудзика К.Н., Антошевського Т.С., у статтях яких міститься ґрунтовний аналіз і прогнози розвитку ситуації, пов’язаної з православ’ям в Україні.

Метою даного дослідження є вивчити стан і перспективи православ’я в Україні, а також показати його вплив на суспільні взаємини в Україні на початку ХХІ століття.

Основні завдання статті:

1. Змістовно вивчити проблему розколу в українському православ’ї;

2. Проаналізувати сучасний стан міжконфесійних взаємин православних церков;

3. Надати обґрунтовані прогнози розвитку ситуації в майбутньому.

Православ’я залишається найважливiшим складником релігiйного життя в Україні. Після приєднання Київської митрополії до Московської патріархії в 1686 р., на думку деяких відомих представників української діаспори, почався процес русифікації релігійного життя в країні. Нині церковна політика вищого керiвництва як РПЦ, так i Російської Федерації в цьому аспекті не зазнала істотних змін, й утримання УПЦ під юрисдикцією патріарха Московського є одним із засобів утримання України у сфері впливу Росії. Реакцією на таку політику є виникнення на терені України кількох конфесій, які зараховують себе до православної традиції і конкурують між собою: Українська Православна Церква (УПЦ); Українська Православна Церква – Київський Патріархат (УПЦ-КП) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Останні проголосили повну незалежність від РПЦ, але її керівництво вважає ці конфесії складниками РПЦ, що тимчасово перебувають у розколі. Основною причиною, що призвела до серії церковних розколів, а згодом до затяжного конфлікту, є неврегульованiсть державно-конфесiйних взаємин православних в Україні та різне їхнєставлення до питання утвердження автокефалiї (повної незалежності в управлінні) Церкви.

З цих конфесій лише УПЦ визнана всіма православними Церквами світу. Вона є, згідно зі Статутами про управління РПЦ i УПЦ, незалежною i самостійною в управлінні частиною Московського Патріархату. У цій своїй якості вона єдина, тому теоретично зберегла можливість отримати автокефалiю канонічним шляхом.

Міжконфесійні взаємини в Україні, починаючи від 1989 р., складалися конфліктно, що проявлялося у взаємній полеміці та насильствах.

Вище керівництво РПЦ стримано ставиться до надання автокефалiї УПЦ. Однією з умов розгляду питання є приєднання УПЦ-КП і УАПЦ до УПЦ через покаяння. Така умова, природно, не приймається цими Церквами. У процесі реалізації церковної політики щодо православ’я в Україні РПЦ використовує своє становище у світовому православ’ї та підтримку органів державної влади РФ.

Об’єднання православних у єдину Церкву є однією з умов внутрішньої стабільності в державі, тоді як відсутність такої єдності може стати причиною збереження нестабільності.

За інформацією Державного комітету України у справах релігій, на 1 січня 1998 р. УПЦ налічувала 7386 громад, УПЦ-КП – 1901, УАПЦ – 1163.

Нині в низці регіонів України міжконфесійні конфлікти в православному середовищі є одним із джерел постійної напруженості в суспільстві. У зв’язку з неоднозначним ставленням деяких представників органів влади до суб’єктів цих конфліктів Україна вже ставала об’єктом критики з боку міжнародних релігійних організацій – Всесвітньої Ради Церков, Конференції Європейських Церков за виявлені порушення релігійних свобод.

Мінімізація конфлікту є актуальною для України i з точки зору внутрішньої стабілізації, і з огляду на міжнародний авторитет країни. Крім того, православ’я в поєднанні з національною ідеєю може стати консолідуючим чинником в Україні.

Оплотом РПЦ традиційно була Кримська єпархія. Більшість населення єпархії має проросійську налаштованість і підтримується місцевою адміністрацією. Проте і тут останнім часом Українська Православна Церква – Київський Патріархат (УПЦ-КП) виявляє активність: відкрито Кримську єпархію УПЦ-КП, робляться спроби утворити в православних храмах паралельні громади.

Одним із центрів боротьби за єдність РПЦ в Україні є нині одеська єпархія й духовна семінарія, якими керує митрополит Агафангел. В Одесі діють кілька монастирів. Взагалі монастирі,насамперед Києво-Печерська та Почаївська лаври, відіграють в Україні важливу роль. Саме вони найпослідовніше відстоюють ідею максимально тісного зближення між православними Росії йУкраїни і не підтримують ідею канонічної (правильної, законної) автокефалії.

Вимоги про надання УПЦ автокефалії ініціюються насамперед тими політичними силами України, які зацікавлені в максимальному відокремленні від Росії.

Анафематствування Архієрейським собором РПЦ (лютий 1997 р.) глави Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП) патріарха Філарета (Денисенка) тягне за собоюсерйозні наслідки як для самого глави УПЦ-КП, так і для послідовників цієї конфесії, народу і Української держави взагалі.

Для патріарха Філарета анафема, за приписами православної Церкви, означає втрату права:

· спільної молитви з православними;

· виконання над ним будь-якого обряду;

· поховання на православному цвинтарі.

Отже, по суті, анафема означає виключення з православного середовища.

Для прихильників УПЦ-КП анафема глави конфесії тягне за собою такі ж самі покарання відповідно до апостольських канонів 10 і 11.

У міжконфесійних взаєминах анафема означає практичну ізоляцію не тільки лідера, а й усіх членів конфесії від спілкування не тільки з представниками православних конфесій, а й інших християнських, які мають апостольське походження. Спілкування можливе лише на побутовому рівні. А це, у свою чергу, ускладнює будь-який діалог між представниками конфесій (якізараховують себе до православної традиції) для об’єднання конфесій в Україні в єдину православну Церкву.

Окрім того, створено постійний центр напруги у взаєминах між конфесіями в Україні, своєрідний “конфесійний Крим”. Можливе посередництво державних органів України в діалозі між УПЦ-КП та іншими християнськими конфесіями апостольського походження в Україні теж ускладнюється. Враховуючи те, що УПЦ-КП є третьою в Україні за кількістю громад (після УПЦ і УГКЦ) і рішення керівних органів РПЦ для її прихильників є обов’язковими, наслідки протистояння конфесій певною мірою можна передбачити.

Розвиток ситуації в православному середовищі України, яка пов’язана із взаєминами Росії й України, теж важко прогнозувати. Але у будь-якому випадку протистояння конфесій в Україні є дестабілізуючим чинником у суспільстві і, звичайно, завдає шкоди державі.

Після розпаду СРСР визначилася тенденція до дезінтеграції в самій Церкві. Виник рух, який умовно можна назвати “націонал-православним”. Представники його категорично не сприймають релігійну свободу, мріють про повернення РПЦ статусу державної Церкви, виступають з позицій расової та конфесійної нетолерантності, постійно твердять про “російську самобутність”, яка в їхній уяві асоціюється з відомою формулою: “православ’я-самодержавство-народність”. Посилюється протистояння між представниками цієї та ліберальної течій в РПЦ. Остання орієнтується на поширення діалогу РПЦ з іншими конфесіями. Представники консервативно-центристської течії до такого діалогу ставляться стримано, націонал-православні – вороже.

Рішення Архієрейського собору про накладання анафеми на главу УПЦ митрополита Філарета може сприйматися як політична акція щодо України й УПЦ-КП. Є підстави дотримуватися цієї думки, оскільки лідери незалежних від РПЦ конфесій в Естонії, Латвії, Молдові, а також Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) анафемі не піддані, що виглядає з конфесійногобоку не зовсім логічним.

Анафематствування голови УПЦ-КП також може сприйматися, з одного боку, як свідчення слабкості РПЦ, на думку деяких ієрархів РПЦ, і втрати України, з другого ж – як спроба використання Росією РПЦ як інструмент впливу на Україну.

У будь-якому випадку Україна повинна зробити все можливе, щоб не допустити негативного розвитку ситуації, передбачаючи, що будь-який тиск на УПЦ викличе відповідний резонанс у міжнародному середовищі і звинувачення в порушенні прав людини в Україні. Це може ускладнити також взаємини України з міжнародним співтовариством. Спроби ж примушування віруючих УПЦ-КП до об’єднання з УПЦ через покаяння викличуть активізацію політичних сил і громадських рухів та організацій, які підтримують УПЦ-КП і можуть завдати суттєвої шкоди керівництву держави. Крім того, ускладниться становище парафій УПЦ-КП в Росії.

Керівництво УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ заявляє, що об’єднання в єдину Українську Церкву є важливим чинником припинення й запобігання конфліктів i конфронтації на міжконфесійному ґрунті, стабілізації ситуації в православному середовищі України, а це, у свою чергу, повинне сприяти загальній стабілізації становища i процесові державотворення в Україні. Набуття ж православною Церквою в Україні статусу автокефальної об’єктивно може погіршити позиції й обмежити вплив РПЦ не тільки в православному середовищі світу, а й у міжконфесійних, міжрелігійних взаєминах взагалі.

У цьому контексті не є несподіванкою обрання патріархом РПЦ митрополита Кирила, відомого своїми централізаторськими та направленими проти УПЦ КП висловлюваннями, а також його приїзд влітку цього року в Україну.

Отож, головний міф, уособленням якого мав стати візит Патріарха, – це небачена, певною мірою навіть неочікувана, але всеохопна, переможна й абсолютно домінуюча всенародна любов українського народу до Московського Патріарха як втілення і найголовнішого символу в сучасному контексті концепції Святої Русі. За передбаченнями організаторів патріаршого візиту, урочисті богослужіння в Києво-Печерській, Святогірській і Почаївській лаврах, а також у Херсонесі мали б збирати від півтори сотні («За різними підрахунками, до Севастополя готові приїхати до 150 000 паломників«) до двох сотень тисяч прочан (за повідомленнями УКРІНФОРМ). Раніше очікувалося прибуття паломників на патріарші служіння до Києво-Печерської («декілька тисяч православних вірних«) і Святогірської (до 20 тисяч) лавр, а також до Севастополя (10 тисяч). Патріарші ж служіння в інших містах та окремих монастирях взагалі відбувалися при значно меншій кількості вірних: по 5 тисяч віруючих прибуло до Луцька та Володимира-Волинського; півтори тисячі – до Сімферополя; «декілька тисяч«– до Рівного та на Володимирську гірку в Києві; одна-дві тисячі вірних вшановували Патріарха своєю присутністю в Донецьку, Горлівці, також у Свято-Микільському Васильївському, Городоцькому та Зимненському монастирях, а до монастиря в Корці прийшло лише кілька сотень. Якщо додати всі ці цифри і навіть не брати до уваги, що були спеціально створені паломницькі групи підтримки, які відвідували, якщо не всі богослужіння Патріарха в Україні, то принаймні, всі його служіння в конкретному регіоні (наприклад, у Києві, на Донбасі чи на Волині), то легко порахувати, що загальна чисельність віруючих, які взяли участь у заходах за участю Патріарха Кирила, навряд чи перевищувала сто тисяч! Визначивши кількість тих, хто прийшов особисто побачити Патріарха Кирила, буде абсолютно незайвим порівняти цю цифру із загальною кількістю тих, хто визнає себе вірним УПЦ МП. За переконанням послідовників та ідеологів Московського Патріархату в Україні, абсолютна більшість громадян держави становлять паству цієї Церкви. При цьому, без тіні сумнівів, постійно наголошується на цифрі 35 мільйонів. Її неодноразово згадує один із найагресивніших і найнепримиренніших апологетів сучасного московського Патріарха та його великоросійської ідеології, публіцист і професійний ворог усього українського Кирил Фролов.

Відповідно, теза відтворюється і в коментарях інших церковних речників, зокрема, Віктора Столяренка, який ще напередодні приїзду папи Іоана Павла ІІ стверджував, що начебто мільйонна католицька громада України мала б прийняти правила гри, запропоновані Московським Патріархатом, що об’єднує 35 мільйонів вірних.

Отож, зважаючи на фактологію, яку поділяє і пропагує сама УПЦ, доходимо до такого результату обрахунків: богослужіння Патріарха Кирила відвідало менше третини одного! відсотка (0,29%) потенційних віруючих цієї Церкви! Простіше кажучи, зустрітися з Патріархом вирішили приблизно три особи з кожної тисячі, яку Московський Патріархат зараховує до своєї пастви! Як наслідок, доходимо показового висновку: мати начебто 35-мільйонну паству і втішатися 100-тисячним вшануванням Патріарха протягом 10-денного, розрекламованого із нечуваним розмахом візиту до 9 єпархій і півтора десятка монастирів – це або свідоме самообдурювання, або така ж свідома гра з намірами зберегти репутацію при поганій чи, не побоїмося сказати, програшній грі! У будь-якому випадку назвати таку ситуацію всенародним визнанням і свідченням абсолютної підтримки та любові аж ніяк не можна!

Дещо реалістичнішою ситуація починає виглядати тоді, коли порівняти її з об’єктивною картиною, що віддзеркалює релігійне становище в державі. Різноманітні статистичні дослідження однозначно свідчать і переконують: відсоток тих, хто не просто час від часу відвідує храм Московського Патріархату (не надаючи жодного значення тому фактові, до церкви якого патріархату конкретна особа входить), а свідомо зараховують себе до цієї Церкви, відповідаючи на відповідне запитання анкети, у якій є вибір між традиціями Московського і Київського Патріархатів, за жодних обставин не перевищує 30% від усього населення держави. Тобто, становить не 76%, як це стверджують речники УПЦ, а відображається цифрами, меншими на кілька порядків.

Найбільший відсоток тих, хто себе вважає вірним Московському Патріархату, можемо знайти в результатах соціологічного опитування, проведеного в 2006 році Центром імені Разумкова, – 29,4%. Інші статистичні виклади подають ще менший відсоток: фірма «Юкрейніан соціоложі сервіс» (2007 року) зазначає 20,4-відсотковий рівень підтримки УПЦ МП; Фонд «Демократичні ініціативи» під час презентації досліджень в Інституті соціології НАН України 2000 року вказує лише на 12%; Український центр економічних і політичних досліджень зазначає 14,8%.

Отже в Україні прихильників Московського Патріархату, тобто тих, хто чітко усвідомлює свою ідентичність як опозиційну чи альтернативну до києвоцентричної, є орієнтовно 20 – 25%. Після порівняння результатів кількох соціологічних досліджень ця цифра виглядає не просто об’єктивно й реалістично, але, у якійсь мірі, й авансово-оптимістично. Але й при усвідомленні цих реалій 100-тисячне відвідування вірними патріарших служінь в Україні не може вражати чи хоч якось слугувати ілюстрацією того торжества, про яке постійно твердять речники УПЦ МП: близько відсотка вірних Церкви чи 0,2 відсотка від всього населення України пошанували своєю присутністю служіння Предстоятеля!

Тому на основі вищенаведеного, можна дійти таких висновків: сучасний стан православ’я в Україні – складний і заполітизований. Зокрема, політики намагаються використати Церкву у своїх інтересах. Склалося так, що православ’я в Україні не є однорідним і представлене кількома гілками. Церковний розкол не сприяє єдності та згуртованості українського суспільства, а також спричиняє внутрішні конфлікти між представниками різних православних течій в Україні. Зважаючи на це, для послаблення протистояння між конфесіями і мінімізації конфлікту в контексті українсько-російських відносин нині доцільним було б з боку держави забезпечити в повному обсязі дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», його подальшевдосконалення й повновартісне життя конфесій; унеможливити спроби самочинного захоплення храмів і майна або передачі його конфесіям представниками органів влади з порушенням чинного Законодавства України; у випадках претензій конфесій на одні й ті ж святі місця, храми, релігійні центри, культове майно тощо утримуватись від передачі вищезгаданого будь-якій з конфесій до узгодження питань між конфесіями; уникати примусу конфесій на почергову відправу богослужінь; блокувати спроби будь-яких політичних сил використати релігію як чинник у політичній боротьбі; не наполягати на об’єднанні конфесій у єдину Церкву і набутті нею автокефалії; стимулювати ведення постійного переговорного процесу між конфесіями; уникнути проголошення автокефалії УПЦ державою, оскільки це може відповідно відбитися на ситуації у світовому православ’ї, стані українсько-російських відносин, взаєминах України із зацікавленими державами і завдати шкоди країні.

На основі дослідження конфесійної сфери України можна прогнозувати:

· подальше посилення протистояння між представниками різних течій в УПЦ – ліберальної та “націонал-православної”;

· дистанціювання єпископату від нижчого духовенства і мирян;

· розвиток комерційно-фінансової діяльності вищого духовенства, тісну співпрацю відповідних церковних закладів і установ з фінансовими та промисловими колами України;

· спроби переведення окремих громад, монастирів, єпархій в Україні під безпосереднє опікування глави РПЦ – патріарха Кирила;

· можливість відкриття філій найвпливовіших монастирів РПЦ в Україні і навпаки;

· поглиблення суперечностей між суб’єктами міжцерковного конфлікту в православному середовищі України;

· зростання значущості міжконфесійних взаємин як чинника українсько-російських міждержавних відносин;

· подальше використання державними органами Російської Федерації РПЦ як інструмента реалізації геополітичних інтересів держави щодо України через Українську Православну Церкву;

· поглиблення співпраці РПЦ з представниками владних і силових структур;

· можливість спроб поширення впливу РПЦ (звичайно ж і Росії) на Збройні Сили України через УПЦ;

· посилення діяльності РПЦ в соціальній сфері.

49. Формування території сучасної Украни \

Дата добавления: 2015-05-22