Розбудова нової національної вищої школи на демократичних засадах

Отже, становлення наприкінці 1980- х рр - різка зміна у цей період соціально ситуації в країні спроектувала необхідність підготовки фахівців, здатних збільшувати ефективність професійної діяльності за необхідності швидкої зміни її змісту.

Характерною для даного часу стала потреба в розширенні сфери

активності ідеологічно вільної особистості. Для підготовки кадрів почали застосовуватися особистісно-орієнтовані технології.

59.Фребелівський педагогічний інститут (1907–1917): зміст освіти та організація навчального процесу.

Навчання – 2 роки. Пошуки нових ідей дошкільного виховання знайшли реалізацію у відкритті в 1907 році Київського Фребелівського педагогічного інституту. Завданням якого було втілення наукових принципів психологічного і всебічного вивчення дітей та пошуків нових методів виховання. Основою педагогічної практики в школі (дитсадку) слугували практичні заняття з окремих навчальних дисциплін. Відповідно до „Положення про Фребелівський педагогічний інститут” (1907), на практичні заняття відводилось 50% навчального часу. До них відносилися: малювання та ліплення (по 1 год. на тиждень), співи (1 год.), гімнастика (1 год.), практичні заняття з дітьми за Фребелівською системою (2 год. на тиждень), необов’язкові курси крою та шиття, інше рукоділля та домоведення. Практичні заняття проводились у притулку Товариства трудової допомоги, а також в інших відповідних закладах за вибором педагогічної ради інституту.За слухання лекцій встановлювалась плата – 60 крб. на рік.Крім цього, при педагогічному інституті функціонували річні платні курси (20 крб. на рік) для підготовки досвідчених нянь, так звана „Школа нянь”. Професійно-педагогічна підготовка на цих курсах була дещо скороченою і включала практичні заняття з дітьми за Фребелівською системою, ознайомлення з дитячою літературою, співи, малювання і ліплення, курси крою, шиття і рукоділля, домоведення, надання першої медичної допомоги. За умови успішного складання відповідних іспитів випускниці курсів здобували кваліфікацію „Вченої няні”. Гімнастика викладалась лише на ІІ курсі. Курс практичних занять з дітьми за Фребелівською системою проходив у групах. Очолив інститут і Педагогічну Раду професор Київського університету імені Св. Володимира Іван Олексійович Сікорський. Він надавав особливого значення вивчення слухачками інституту таких предметів, як загальна психологія і психологія дитячого віку, вважав "цей курс одним з основних предметів педагогічної підготовки". При КФПІ був організований педагогічний комплекс з допоміжними закладами (початкова школа,зразковий дитячий садок, ясла, притулок), в тому числі педагогічна амбулаторія для обстеження і діагностування дітей з різними вадами та відхиленнями у фізичному та розумовому розвитку. Заняття і лекції проводились у другу половину дня, а практика в допоміжних закладах була з ранку. Всі слухачки кожного дня працювали з дітьми в притулку. В зразковому дитячому садочку, або в початковій школі.Ввечері, згідно розпорядку дня, слухачки КФПІ допомагали на кухні, або ж готували одяг молодших дітей на наступний день і відповідний матеріал для занять.

60.Фребелівський педагогічний інститут (1907–1917): історія створення, структура, основні етапи діяльності в контексті суспільно-політичних, соціально-економічних, культурологічних і педагогічних детермінант.

За першим Положенням про Фребелівський педагогічний інститут (1907) це був приватний вуз із дворічним терміном навчання. Слухачки інституту готувалися до навчально-виховної діяльності й після закінчення повного курсу здобували звання „виховательки-фребелічки і керівника дитячих садків”.До інституту приймалися особи віком від 16 до 40 років, які закінчили не менше шести класів гімназії або інших навчальних закладів, що за своєю програмою прирівнювалися до гімназійного курсу. Особлива увага в педінституті, у відповідності до плану І.О.Сікорського, приділялась психолого-педагогічній (теоретичній і практичній) підготовці майбутніх вихователів. Про це свідчить навчальний план, затверджений у 1907 р. педагогічною радою інституту. До нього увійшли такі психолого-педагогічні дисципліни: „Вчення про християнську моральність”, „Психологія з викладом основ учення про душу дитини”, „Педагогіка та ін. Необов’язковим, але бажаним для слухачок інституту було відвідування курсів крою та шиття, рукоділля і домоведення. Теоретичні занняття у третьому класі полягали у повторенні вже вивченого курсу та у вивченні методик навчальних предметів. Практичні заняття проводились у притулку Товариства трудової допомоги, а також в інших відповідних закладах за вибором педагогічної ради інституту.За слухання лекцій встановлювалась плата – 60 крб. на рік.Крім цього, при педагогічному інституті функціонували річні платні курси (20 крб. на рік) для підготовки досвідчених нянь, так звана „Школа нянь”. Професійно-педагогічна підготовка на цих курсах була дещо скороченою і включала практичні заняття з дітьми за Фребелівською системою, ознайомлення з дитячою літературою, співи, малювання і ліплення, курси крою, шиття і рукоділля, домоведення, надання першої медичної допомоги. За умови успішного складання відповідних іспитів випускниці курсів здобували кваліфікацію „Вченої няні”.

61.Становлення національної педагогічної освіти в період Української національно-демократичної революції 1917–1920 рр.: мета, завдання, зміст, методи та організаційні форми.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретаріату на чолі з І.М. Стешенком, в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. 1917-1920 рр. вважаються періодом створення системи вищої педагогічної освіти України. Я.П. Ряппо, аналізуючи стан педагогічної освіти в Україні в дусі його часу, виділяв кілька періодів: першої радянської влади (січень-березень 1918р.); Центральної Ради (березень-грудень 1918р.); Директорії (грудень1918-січень 1919р.); Другої Радянської влади (лютий-серпень 1919р.); денікінщини (вересень-грудень 1919р.). Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природничо-географічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві години на тиждень.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національно розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев’ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З 1919 року у зв'язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається перебудова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіти України розробив спеціальну інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положеннями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецтва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі.

62.Тенденції розвитку вищих навчальних закладів у період Української національно-демократичної революції (1917–1920).

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретаріату на чолі з І.М. Стешенком (з 12 січня 1918р. - незмінний міністр народної освіти УНР), в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. В роки визвольних змагань кількість народних університетів постійно зростала, деякі з них (Київський, Херсонський, Житомирський та ін.) з часом фактично перетворилися на вищі навчальні заклади. Це виразно простежується на прикладі зародження і становлення перших двох українських державних університетів – Київського і Кам’янець-Подільського. В обох випадках ініціатива йшла “знизу” від широких народних мас, які прагнули мати свій національний український університет. У цей час почали функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) для підготовки вчителів українознавства; Український державний університет (у Кам'янці на Поділлі, з 1 липня 1918р.) з початковою кількістю студентів 493 особи; Українське відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства (першим директором якого була С.Ф. Русова); крім того, товариство «Просвіта» відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві.За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національно розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації.

63. Кам»янець-Подільский університет (1918 р. – дотепер) як освітньо-виховна система.

17 серпня 1918	гетьман П.Скоропадський узгодив законопроект про відкриття нового навчального закладу.
22 жовтня 1918	святкове відкриття університету.
1 липня 1919	нараховувалося п’ять факультетів: історико-філологічний, фізико-математичний, богословський, сільськогосподарський, правничий.
Квітень 1920	у університеті працює 10 професорів, 23 приват-доценти, 21 аспірант, 5 лекторів, 1 астроном-наглядач.
Восени 1919	у університеті навчалось понад 1400 студентів з Поділля, Галичини, Київщини, Слобожанщини, Степової України, Бессарабії, Чернігівщини, Волині, Полісся, Московської губернії та Прибалтики.
26 лютого 1921	колегія Укрголовпрофосу України прийняла рішення про реорганізацію Інституту теоретичних наук у два самостійні заклади – інститут народної освіти та сільськогосподарський інститут.
15 серпня 1922	нараховувалось 46 викладачів.
	на базі ІНО було засновано науково-дослідну кафедру для вивчення історії та економіки Поділля.
1925-26	запровадження нових навчальних планів.
	в інституті започатковано екстернат.
Квітень 1929	почали діяти чотиримісячні курси по підготовці абітурієнтів.
	ІНО перейменовано в інститут соціального виховання (ІСВ) з трирічним терміном навчання.
1933-1934	ІСВ реорганізовано у педагогічний інститут з чотирирічним терміном навчання.
	у Кам’янці-Подільському відкрито учительський інститут з дворічним терміном навчання у складі двох факультетів – історико-філологічного і мовно-літературного.
60-ті	значне підвищення якості викладацького складу.
1970-1982	викладацький склад захистив 3 докторські, 40 кандидатських дисертацій.
	починає діяти спеціальний загін студентів, який налічував 50 чоловік з різних факультетів, вони займались з важковиховуваними підлітками.
1 січня 2008	у виші нараховувалося 8574 студенти і магістранти, у тому числі 4622 денної та 3922 заочної форм навчання. Матеріально-технічна база: 10 навчальних корпусів, сучасна комп'ютерна техніка (329 одиниць), бібліотека (900 000 примірників), 5 читальних залів, редакційно-видавничий відділ, інформаційно-комп'ютерний центр, 4 спортивні зали. 64. Тенденції розвитку вищої педагогічної освіти в Україні за ранньої радянської доби (1919-поч.1930 р. 20 ст.): мета, завдання, зміст, методи та організаційні форми. Університети Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стають державними університетами України. 1919 р. "Тимчасове положення... про керування вищими навчальними закладами" ділилo університет на три асоціації: наукову, навчальну та просвітницьку. Для широкого залучення населення країни до вищої освіти в 1919 р., зокрема, в Києві, Харкові, Дніпропетровську були відкриті підготовчі курси, a в 1921 р. - створені робочі факультети. Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Головнi завдання ВНЗ: теоретичні знання, оволодіння конкретними фаховими навичками. Cтворення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. 1921 р.Наркомос УРСР створює Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Дніпропетровський. Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917р.) - підготовкa вчителів українознавства; Нова концепція практицизму і професіоналізму передбачалa створення у ВНЗ вузькоспеціалізованих факультетів з трирічним терміном навчання. Усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. 1920-1921 рр. Для забезпечення вчителями усіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій було створено нову форму вищого навчального закладу – інститути народної освіти (ІНО), які до 1925 року були педагогічними навчальними закладами. 1923 – 1928 рр. Українізація педагогічних навчальних закладів. Наркомос України встановив для кожного вищого навчального закладу термін цілковитої українізації (зокрема, для педагогічних інститутів це 1927–1928 рр.). З метою поліпшення підготовки вчителів при педагогічних закладах створювались навчально-допоміжні установи, які за положенням 1927 року мали такі завдання: а) всебічне (біологічне і соціальне) вивчення дітей; б) наукова перевірка нових методів навчання; в) налаштування студентів на педагогічне виробництво; г) підготовка студентів до вирішення практичних завдань; часткове проведення педпрактики. 65. Тенденції розвитку вищої педагогічної освіти в Україні за радянської доби (1930-1991): мета, завдання, зміст, методи та організаційні форми. З 1 вересня 1932 р. відкритo університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську. Усього до початку 1938-1939 навчального року в УРСР нараховувалося 129 вищих навчальних закладів. Тільки до початку 1939 р. склалася визначена вітчизняна система університетської педагогічної освіти. У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Остаточно була визначена структура навчального плану: загально-теоретична підготовка, загально-спеціальна підготовка і на останніх курсах - підготовка за конкретним фахом. Розвитку наукових досліджень сприяло введення нової системи вчених ступенів і вчених звань і порядку присудження їх. Iнститути народної освіти стали розвиватися як українські вищі навчальні заклади, що готували педагогічні кадри для органів освіти України. Значною мірою змінилася практична підготовка студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш ніж утричі. У другій половині 50-х років почалася перебудова університетської педагогічної освіти. Було переглянуто навчальні плани і програми для студентів педагогічних спеціальностей університетів у бік збільшення кількості годин на викладання педагогічних та психологічних дисциплін. Було переглянуто навчальні плани та програми, відбулося укрупнення ряду вищих навчальних закладів. У великих закладах якість підготовки фахівців стала кращою. Відбувалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура. Відкривалися нові навчальні заклади на периферії. Науково-технічний прогрес вимагав мобільної системи підготовки фахівців, а програми навчання практично не змінювалися. Вищі навчальні заклади були в полоні інструкцій і розпоряджень, не мали права змінювати освітні програми. Гонитва за виконанням плану прийому та випуску фахівців призводила до того, що відраховувати недбалого студента можна було лише за умови, якщо він сам припиняв відвідувати тривалий час університет або скоїв кримінальний вчинок. 66. Інститути народної освіти (1921-1930) (Київський ІНО, Херсонський ІНО, Одеський ІНО, Миколаївський ІНО, Харківський ІНО та ін.): зміст освіти та організація навчального процесу. Однією з найважливіших умов розвитку народної освіти було вирішення проблеми педагогічних кадрів. Нова система освіти у 20-ті роки передбачала значне розширення кадрового складу освітян, створення нової системи підготовки та перепідготовки педагогічних і науково- педагогічних працівників, мала наміри підвищити матеріальний рівень і соціальний статус учителів та викладачів. Ця система ґрунтувалася на тому, що на педагогічній роботі як у початковій, так і в семирічній школах мають працювати вчителі з вищою освітою. Згідно з цією настановою на Україні були створені педагогічні навчальні заклади двох основних типів - інститути народної освіти (ІНО) та вищі трирічні педагогічні курси. ІНО з трирічним терміном навчання готували учителів для семирічок, профшкіл, робітфаків і технікумів.Отже, отримати вищу педагогічну освіту молодь у 20-ті роки ХХ століття могла в Інститутах народної освіти, які знаходились під управлінням НКО УРСР. У тимчасовому положенні про вузи УРСР, затвердженому ВУЦВК у жовтні 1922 р., відзначалося, що керівниками вузів призначалися ректори та комісари. Життям факультетів керували призначені декани. При факультетах функціонували предметні комісії. Вищим органом ВНЗ і факультету були збори студентів та професорсько-викладацького складу]. До кінця 1931 р. усі керівники педінститутів були комуністами]. ВНЗ були закриті для вихідців з «нетрудових класів». Вступ міг відбутися лише при наявності рекомендації або відрядження партійної, комсомольської чи профспілкової організацій. Перевага надавалася робітникам і селянам. Для прискореної підготовки до вступу у ВНЗ було створено мережу робітничих факультетів. Навчання відбувалося на факультетах, що складалися з декількох відділів. Факультет соціалістичного виховання мав 2 відділи: дошкільний і відділ «групових викладачів». Факультет Професійної освіти складався з 6 відділів: фізико-математичного, хімічного, природничого, географії та геології, соціально-історичного і відділ мови та письменства. На факультеті Соціального виховання діяло 4 відділи: дошкільний, суспільствознавчий, виробничий з індустріально-технічним ухилом та виробничий з аграрно-біологічним ухилом. Отже, крім підготовки вчительських кадрів, головного свого завдання, ІНО готували вчителів для професійної освіти, дитячих позашкільних установ, а також працівників бібліотек та преси, що, безумовно, відбивалося на якісному стані вчительських кадрів. Навчальний план факультету професійної освіти передбачав підготовку вчителя- предметника, який мав отримати певну професійну освіту, оволодіти відповідною системою спеціальних навичок. Реалізація цих завдань здійснювалася під час вивчення трьох груп предметів: одна з них включала предмети, які озброювали студента марксистсько-ленінським світоглядом; друга ознайомлювала з конкретним виробництвом (у загальних рисах); третя - з системою педагогічних наук. При ІНО існували також і Робітничі факультети (робітфак), до якого приймали тільки робітників і селян, що працювали на фізичній роботі близько 3-х років. Робітфаківцям і комуністам надавалося житло, харчування, а з кінця 1929 року - стипендія. Випускники робітфаків згодом поповнювали ряди студентів. Згідно з директивою ЦК ВКП(б) 1926 року «Про наступний прийом до вузів, робітфаків і технікумів» випускники Робочого факультету не здавали вступних іспитів. 67. Інститути народної освіти (1921-1930) (Київський ІНО, Херсонський ІНО, Одеський ІНО, Миколаївський ІНО, Харківський ІНО та ін.): актуальні ідеї для сучасної практики фахової педагогічної підготовки. Однією з найважливіших умов розвитку народної освіти було вирішення проблеми педагогічних кадрів. Нова система освіти у 20-ті роки передбачала значне розширення кадрового складу освітян, створення нової системи підготовки та перепідготовки педагогічних і науково- педагогічних працівників, мала наміри підвищити матеріальний рівень і соціальний статус учителів та викладачів. Ця система ґрунтувалася на тому, що на педагогічній роботі як у початковій, так і в семирічній школах мають працювати вчителі з вищою освітою. Згідно з цією настановою на Україні були створені педагогічні навчальні заклади двох основних типів - інститути народної освіти (ІНО) та вищі трирічні педагогічні курси. ІНО з трирічним терміном навчання готували учителів для семирічок, профшкіл, робітфаків і технікумів. Актуальність: 1) найважливіший метод опрацювання дисциплін – комбінований. Тобто поєднання лекцій, що висвітлюють основні поняття курсу, з лабораторними та семінарськими заняттями, що тісно зв»язані з лекціями та поглиблюють та конкретизують матеріал; 2) проведення екскурсій – студенти виїжджали до Києва, Москви, Ленінграда для ознайомлення з музеями та педагогічними установами (зокрема – студенти Харківскього ІНО). 68. Інститути народної освіти (1921-1930) (Київський ІНО, Херсонський ІНО, Одеський ІНО, Миколаївський ІНО, Харківський ІНО та ін.): як освітньо-виховні системи. 1920-1921 рр. для забезпечення вчителями усіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, вчительських інститутів і семінарій було створено нову форму ВНЗ – інститути народної освіти (ІНО). Які до 1925 року були педагогічними і навчальними закладами. На початку 1921/22 навчального року було створено навчальний план педагогічних ВНЗ УРСР. Завдання підготовки педагогів нового типу полягало в тому, щоб перейняти їх ідеями комуністичного виховання і дати достатню загальнотеоретичну та спеціальну педагогічну підготовку. Згідно з отриманим планом у Катеринославському (нині Дніпропетровському) ІНО головна увага на факультетах соціального виховання приділялась вивченню дитини, її вихованню в конкретних соціальних умовах; півтора року відводилось на загальну теоретичну підготовку, решту часу - на вивчення теорії і практики соціального виховання. Студенти вивчали також мову, літературу, історію українського народу. У першому навчальному плані для ІНО було чимало недоліків (дублювання предметів; нечітко виражена спеціалізація підготовки студентів; надмірне захоплення предметами виробничого циклу; політизація дисциплін, яка призвела до зменшення часу на викладання важливих предметів; виключення з навчальних планів таких дисциплін як краєзнавство, історіографія), тому він лише певною мірою забезпечував якісну підготовку вчителів нової радянської школи. У процесі перебудови навчальної роботи в педвузах і технікумах запроваджувалися нові методи навчання. Єдиним правильним універсальним методом називали тоді лабораторно-бригаднийАле слабка матеріально-технічна база (лише 20 кабінетів і лабораторій), погані умови для самостійної роботи студентів (тіснота в кабінетах), ігнорування лекційного курсу, знецінення ролі викладача призводили до того, що знижувалася відповідальність студентів за набуття знань. Тому на старші курси доводилося переводити навіть слухачів, які не здали багатьох заліків і екзаменів. Становище намагалися врятувати створенням у 1927 році заочного відділу. Але до заочного відділу приймали без іспитів. Більшість абітурієнтів мали недостатню підготовку, спричиняючи через те відсів до 20%. Тому заочна форма навчання за названих умов також не могла істотно вплинути на покращення якісного складу шкільних учителів. До кінця 20-х років серйозні недоліки залишалися і в організації педпрактики, передусім такі, як відставання у викладанні педагогічних наук, заміна педагогіки педологією, що спричиняло слабку теоретичну підготовку майбутніх вчителів. Педагогічна практика посідала одне з центральних місць у загальнопедагогічній підготовці педвузів, але й вона потребувала подальших пошуків шляхів реформування і вдосконалення задля вирішення питання забезпечення якісного складу педагогічних кадрів в Радянській Україні. 69. Вищі педагогічні курси як основна ланка забезпечення вищої педагогічної освіти в Україні (1921-1930). Однією з найважливіших умов розвитку народної освіти було вирішення проблеми педагогічних кадрів. Нова система освіти у 20-ті роки передбачала значне розширення кадрового складу освітян, створення нової системи підготовки та перепідготовки педагогічних і науково- педагогічних працівників, мала наміри підвищити матеріальний рівень і соціальний статус учителів та викладачів. Ця система ґрунтувалася на тому, що на педагогічній роботі як у початковій, так і в семирічній школах мають працювати вчителі з вищою освітою. Згідно з цією настановою на Україні були створені педагогічні навчальні заклади двох основних типів - інститути народної освіти (ІНО) та вищі трирічні педагогічні курси, які постановою РНК від 9 липня 1925 р. були перейменовані у педагогічні технікуми. Трирічні педагогічні курси та педкурси (педтехнікуми) готували вчителів для початкової школи. Семирічна освіта була базовою для вступу на педагогічні курси. Слухачі курсів вивчали загальноосвітні, суспільні, педагогічні дисципліни. Студенти та випускники педагогічних курсів і педагогічних технікумів брали активну участь у виконанні програми влади щодо ліквідації неписьменності серед населення. Вищими педагогічними курсами було підготовлено значну кількість учителів, але їх нестача відчувалася надалі. У молодих вчителів не було необхідного педагогічного досвіду, а технікуми давали слабку методичну підготовку. Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися нежиттєздатними. Спроба надати відірваним від життя факультетам педагогічний профіль не викликала підтримки. 70. Вищі педагогічні курси (1921-1930): актуальні ідеї для сучасної практики фахової педагогічної підготовки. Наркомпрос України ліквідував ун-ти в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та Сімферополі. Спадкоємцями ліквідованих ун-тів стали самостійні медичні і юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси. Актуальність: інтеграція науки,вищої освіти і виробництва проходила в Інституті інженерів електриків-виробничників (ІІЕВ). Система ІІЕВ: немає інженерів широкого і вузького профілю, є інженери для різних потреб промисловості і техніки. Головні завдання ІІЕВ (навчання без відриву від виробництва): 1) надбання теоретичних знань; 2) навчання студентів два дні на тиждень по 10 годин; 3) навчання без залікових сесій; 4) праця на виробництві 4 дні на тиждень. 71. Найхарактерніші тенденції розвитку вищих навчальних закладів в Україні у 20–х роках ХХ ст. 20-ті роки XX ст. позначилися двома напрямами розвитку освіти в Україні — коренізацією й українізацією. Політика коренізації була розроблена на XII з?їзді РКП(б) (квітень 1923 р.), нею передбачалося залучення у партійне й державне управління всіх представників корінного населення (звідси й назва "коренізація"). Українізація передбачала запровадження у державних й освітніх закладах української мови. На початок 20-х років в Україні з?явилися вищі навчальні заклади нового типу — ІНО (інститути народної освіти). Станом на 1 жовтня 1921 р. в Україні діяли такі ІНО: Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський, Полтавський, Миколаївський, Херсонський, Кам?янець-Подільський, Чернігівський, Ніжинський, Глухівський, Донецький. Ці заклади готували фахівців з професійної освіти та виховання. У 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет прийняв важливий документ "Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту", яким були визначені типи закладів освіти, навчання і виховання. За ступенем класифікації встановлювалися типи освітніх закладів: а) для індустріально-технічної і сільськогосподарської галузей: профшкола, технікум, інститут; б) для соціально-екологічної галузі: технікум, інститут; в) для педагогічної освіти — інститут. Усе це сприяло появі нових вищих навчальних закладів. Особливо активно розвивалися педагогічні навчальні заклади, в яких здійснювалась підготовка вчителів для різних типів загальноосвітніх шкіл. У переважній більшості освітніх закладів навчання проводилось українською мовою. Створювалися також умови для задоволення національних потреб інших народів, які проживали в Україні. 72. Розвиток вищої педагогічної освіти в умовах утвердження командно-адміністративної системи (кінець 20–х років ХХ ст. – 1941 р.). У жовтні 1921р. було прийнято положення про проведення генера-льної чистки у рядах партії. На основі цього документу проводилась пере-атестація студентів вищих навчальних закладів. Так, у 1921р. з ВНЗ Укра-їни були виключені 4000 студентів, що стало початком утвердження адмі-ністративно-командної системи в країні. Наступним етапом розвитку освіти в Україні стало впровадження нових організаційних форм і методів підготовки вчительських кадрів (1921-1928 рр.). Влітку 1922р. відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. А 22 листопада 1922р. уряд прийняв постанову “Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту” і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні. У січні 1922р. в 12 710 школах на-вчалися 995 505 учнів. У 6 105 школах заняття проводилися українсь-кою мовою, у 1 966 – українською і російською мовами, 3 404 – росій-ською мовою, 119 – єврейською, 102 – польською, 280 – іншими мова-ми. Підготовку вчителів для єврейських шкіл здійснювали технікуми в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі, Одесі. На підставі вказаного кодексу в 1923р. у вищих закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі і студенти. Їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчан-ня. При ректораті працювали бюро, а при них - комісія для здійснення контролю за дисципліною. Всі заклади вищої освіти працювали на основі тимчасового положення, яке передбачало три форми контролю: поточний – перевірка відвідування, періодичний – заліки з обов’язкового мінімуму знань, та індивідуальний (контроль здійснюва-вся контрольно-методичною комісією). Основними формами занять були лекції, практичні, практикуми. Тимчасове положення – це основний документ вищого педагогі-чного закладу, який визначав усі сфери його діяльності. Пізніше, в чер-вні 1927 року, постановою уряду було затверджено Положення про інститути УРСР. З 1928 року починається утвердження адміністративно-командної системи (1928-1941рр), формування культу особи Й.Сталіна. Цей період позначений розгулом сталінської педагогіки, коли піддавалися анафемі не тільки соціологія і кібернетика, педагогіка і психологія, генетика і педологія, а й творчість, ініціатива, педагогічна самостійність 73. Найхарактерніші тенденції розвитку вищих навчальних закладів в Україні у 30–х роках ХХ ст. У липні 1930р. союзний уряд ухвалив постанову “Про реорга-нізацію вищих навчальних закладів: технікумів і робітфаків”, а в серпні – “Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні”. Ці документи передбачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи – педагогічні інститути, середні педагогічні школи – педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робітфаки і педагогічні курси, строки навчання встановлювалися від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). 1931 – 1933 роки - це час утвердження єдиної системи на-ціональної педагогічної освіти. У 1933-1934 н.р. частина інститутів со-ціального виховання і професійної освіти реорганізувалися у педагогі-чні інститути з чотирирічним строком навчання (Київ, Харків, Одеса, Ніжин). Починаючи з 1935-36 н.р., у системі вищої педаго-гічної освіти України встановлюються два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. 74. Підготовка вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945). Оскільки школи гостро відчували потребу в педагогічних кадрах і необхідно було прискорити підготовку вчителів, Всесоюзний комітет у справах вищої школи в 1941/42 н. р. увів у вузах і технікумах скорочені учбові плани. У педінститутах термін навчання був скорочений з 4 до 3 років, а учбове навантаження студентів збільшене до 42 годин на тиждень. Скорочувавсячас на екзаменаційні сесії і канікули (літні канікули були скороченідо одного місяця, а зимові – відмінені зовсім). Значно менша кількість годин відводилася на непрофіл чі предмети. Відмінялося обов’язкове відвідування лекцій і семінарів, оскільки багато студентів поєднували навчання з робото на підприємствах. Учбовий рік розпочинався з запізненням на місяць – півтора. 1941/42 навчального року було включено навчання студентів військовій справі, протипожежному і протихімічному захисту. Згідно з розпорядженням № 30 від 8 грудня 1941 р. німецька окупаційна влада дозволила проводити навчання в усіх ремісничих, сільськогосподарських і лісогосподарських професійних училищах та курсах з навчання жінок домогосподарству, шитт, догляду за хворими та гігієни. Цим же розпорядженням заборонялася діяльність вищих навчальних закладів – університетів, інститутів, шкіл підвищеногорівня. Рада Народних Комісарів України 30 травня 1942 р. ухвалила постанову "Про організаці двомісячних курсів підготовки і перепідготовки вчителів", згідно якої на базі обласних інститутів удосконалення вчителів, педагогічних і вчительських інститутів та педучилищ організовувалися відповідні курси перепідготовки вчителів І-ІV класів для роботи в V – VІІ класах і вчителів V – VІІ класів для роботи в VІІІ – Х класах, а також підготовки 300 випускників школи для викладання в І - ІV класах. Особливості воєнного часу змусили надати більшої ваги заочній формінавчання. Після постанови Раднаркому СРСР від 18 грудня 1943 р. "Про заходи зміцнення системи заочної педагогічної освіти" майже при всіх навчальних педагогічнихзакладах УРСР відновилироботу відділи заочного навчання, також почали функціонувати чотирьохмісячні курси при всіх педагогічних інститутах. Планом наркому освіти наказано видати навчальні плани, програми, методичні вказівки для студентів- заочників. 11 березня 1943 р. український уряд прийняв постанову "Про поновлення в системі Наркомосвіти УРСР заочної педагогічної освіти та про заходи по зміцненн її". У 1943-1945 рр. всі кафедри педагогічних вузів поновили сво науковудіяльність. 75. Становлення професійно -орієнтованої педагогічної парадигми в Україні та її суть (1917–1955). Історично другою визначаємо професійно орієнтовану педагогічну парадигму. Початок її впровадження збігається з національновизвольними змаганнями 19171920 рр. Перебудова вищої освіти у цей час пов’язувалася з утворенням низки нових вищих навчальних закладів переважно університетського типу, які водночас мали забезпечувати і спеціальну (вузькопрофесійну) підготовку фахівця. Декларувалось встановлення двох типів «шкільнопедагогічних» закладів, до яких мали право вступу особи із закінченою середньою освітою. Поперше, реформованої семінарії (для підготовки вчителів нижчих і вищих початкових шкіл). Подруге, для випуску вчителя середньої школи планувалось утворити єдиний навчальний заклад шляхом злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів. У професійнопедагогічній підготовці спостерігалися єдині тенденції: 1) узгодження педагогічної теорії і шкільної практики; 2) побудова останньої на основі оглядових і пробних уроків та їх аналізу; 3) розширення й поглиблення змісту теоретичної складової педагогічної підготовки за рахунок збільшення кількості годин та уведення нової номенклатури дисциплін. Отже, специфіка педагогічної парадигми періоду національно визвольних змагань українського народу (19171920) полягала у професіоналізації змісту освіти. Дана тенденція поглиблюється в освітній політиці радянської України, набуваючи обгрунтування через принцип політехнізму. Так, у межах школи передбачалось здійснення безоплатної загальної і політехнічної освіти до 17 років. Вимагалось пов’язати завдання і зміст діяльності школи з органі виробничої праці, актуальними запитами промисловості і сільського господарства. Після ІІІ Всеукраїнської педагогічної конференції (1924) усі педагогічні вузи почали вважатися виробничопедагогічними навчальними закладами. Щодо класичних університетів, то провідною стає ідея вузькопрофесійної спеціалізації факультетів. З 1933 р. у СРСР активно утверджується єдина система вищої освіти, наслідком чого стала урядова постанова про організацію (відновлення) діяльності державних університетів в Україні. Частину інститутів соціального виховання і професійної освіти було реорганізовано в педагогічні інститути з 4річним терміном навчання. Перші університетські типові навчальні плани розроблено і затверджено в 1933 р. Вони включали значний обсяг загальнонаукових і загальнотеоретичних дисциплін, що забезпечувало університетську широту викладання; передбачали зміну організації педагогічної спеціалізації (планувалась із третього курсу); введення педагогічної практики. У цілому відродження класичних університетів позначилось уніфікацією університетської освіти (затверджені одноманітні для всіх університетів навчальні плани і програ ми, відмінені статути університетів, науководослідні кафедри університетів та ІНО виділені в самостійні науководослідні центри). На 1940 р. в Україні склалась система університетської освіти з шести класичних університетів: Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського і Чернівецького. 76. Злиття професійно орієнтованої та академічної педагогічних парадигм в Україні (1955 р. – 60-ті рр. ХХ ст.). У повоєнні роки тенденція до злиття професійно орієнтованої та академічної педагогічних парадигм продовжує розвиватися, що відобразилось у розширенні профілю фахівців. Так, із 19551956 навчального року у вищих закладах освіти було запроваджено підготовку спеціалістів широкого профілю. Це супроводжувалось поглибленням загальнонаукової освіти, час на викладання спеціальних і педагогічних дисциплін скорочувався. На початку 1960х років ряд педагогічних інститутів (Донецький, Кримський і Запорізький) були реорганізовані в університети. Водночас зазначені події вже наприкінці 1970х років викликали відродження тенденції професіоналізації змісту підготовки фахівців. У зв’язку з цим утворюються навчально методичні комплекси, спрямовані на забезпечення єдності фундаментальної, спеціальної і психологопедагогічної підготовки, значна увага звертається на вдосконалення самостійної роботи студентів (шляхом проведення внутрішньосеместрових атестацій). Такі новоутворення 19601970х років, як факультети суспільних професій, давали можливість студентам здобути додаткову спеціальність. 77. Найхарактерніші тенденції розвитку вищих навчальних закладів в Україні у другій половині ХХ ст. – 1991 р. З урахуванням завдань політехнічної освіти вчителів Мінвуз СРСР затвердив нові навчальні плани, за якими з 1954-55 н.р. працю-вали всі педагогічні інститути України. Їх аналіз переконує, що вони здебільшого були перевантажені теоретичним матеріалом. В універси-теті психолого-педагогічні дисципліни складали – 7,4 % від загальної кількості, а в педінститутах – 27,6%. Педагогічні вузи готували здебі-льшого вчителя-предметника, але не вихователя. Через те в 1959р. були розроблено нові навчальні плани, за якими державні екзамени складали з історії КПРС, педагогіки з методикою викладання. Вища школа переживала складні суперечності, зумов-лені соціально-політичними та економічними особливостями розвитку суспільства. З одного боку, зростав ентузіазм трудового народу, який відбудовував зруйноване господарство і культуру, з іншого – насаджу-валися вождізм, культ особи Сталіна, утверджувалася командно-адміністративна система управління, що негативно позначилося на системі вищої освіти загалом і педагогічної зокрема. В Україні, починаючи з 1961 року, навчальні плани майже щороку зазнавали змін, удосконалювалися, поліпшувалися тощо. Тільки в 1970-71 роках було підготовлено і затверджено 39 нових навчальні планів. Педагогічні інститути України працювали за навчальними плана-ми, згідно з якими всі дисципліни, що вивчались в інститутах, були об’єднані в три цикли: суспільні науки, психолого-педагогічні науки – вступ до спеціальності, педагогіка школи, історія педагогіки, психоло-гія, окремі методики, спецсемінари і спецкурси з актуальних проблем дидактики, теорії і методики виховання та іншого (460 год.); спеціальні науки. У 1979 році до навчальних планів була внесена безперервна практика без відриву від навчання; у нових навчальних планах були передбачені факультативні дисципліни обсягом 160-240 годин. Навіть план 1985 р. було складено так, що ВНЗ готували педагогічно неком-петентних учителів, оскільки на спеціальність відводилось 2/3 навча-льного часу, а на професію (педагогіки, психології, методики до 10%). З метою поліпшення підготовки та підвищення кваліфікації ви-кладачів, керівного складу педагогічних інститутів була розроблена цільова програма “Кадри”, комплексна програма “Наука”, яка передба-чала шестимісячну творчу відпуску для підвищення рівня кваліфікації. Проте рівень підготовки професорсько-викладацького складу відставав від тогочасних вимог – вища освіта вимагала реформування. З 1982-83 н. р. вперше в країні здійснювалась підготовка стар-ших піонервожатих за спеціальністю “Педагогіка і методика виховної роботи”. З 1981р. у Полтавському педінституті в порядку експерименту було запроваджене навчання майбутніх вчителів початкових класів за спеціальностями “Музика” і “Образотворче мистецтво”. У 1985р. їх по-чали готувати ще в семи ВНЗ. А в Київському інституті запровадили спеціальність “Педагогіка і методика виховної роботи”, розраховану на вихователів шкіл (груп подовженого дня, інтернатних закладів), органі-заторів позакласної та позашкільної виховної роботи з дітьми в школах та за місцем проживання. Сталися зміни й у структурі підготовки вчи-телів інших спеціальностей. Крім організації підготовки вчителів перс-пективних спеціальностей, велику увагу приділено розвитку мережі факультетів широкого профілю. 1984-85н.р. став роком запровадження в педінститутах України нових двопрофільних спеціальностей “Росій-ська мова і література, іноземна мова”, “Географія і біологія”, “Педаго-гіка і методика початкового навчання і музики”, “Фізика з основами ін-форматики та обчислювальної техніки” і інші. Після проголошення незалежності України розпочався пошук шляхів розбудови національної освіти, перехід до неперервної профе-сійної освіти. Стає очевидним, що низький професійний і загальноку-льтурний рівень значної частини населення, особливо молоді, не тіль-ки впливає на конкурентоспроможність країни на світовому ринку, але й на рівень соціальної стабільності.