Розмежування філософії та теології в Академії

Одним з перших, хто ще у першій половині XVII ст. робив кроки у напрямі звільнення філософії від пут теології і схоластики, був Й.Кононович-Горбацький. У своїх творах вш здебільше посилається на джерела гуманістичної філософії епохи Відродження, античних авторів. Широко залучаються ідеї Е. Роттер дамського, Р. Агріколи, Ш. Шимоновича, С. Оріховського.

На початку XVIII ст. прихильниками звільнення науки від теології стали Хр.Чарнуцький, П. Малиновський, А. Дубнєвич, М. Козачинський та ін. Проти сліпої віри авторитетам церкви виступав Ф.Прокопович. Він постійно радив звертатися до першоджерел знання для вироблення свого погляду у науці. Розум, який черпає не з джерел першого гатунку, рясніє брехнею і лише краплинами правди.

Важливим кроком у розвитку теоретичної думки в Україні було проникнення європейського раціоналізму, започатковане гуманістами епохи Відродження та Реформації. Так, Д.Туптало (Дм. Ростовський) та Ф.Прокопович висловлювалися про необхідність філологокритичного вивчення Святого Письма для правильного його розуміння і перекладу. Прихильниками релігійної толерантності були Л.Баранович, В.Ясинський, Й.Краковський, Ф.Прокопович, який мав за улюблене прислів'я: "Смачне вино споживаючи, не питай звідки воно, а в добрих мужів — про їхню релігію та звідки родом". Вважалося, що відмінність релігійних уподобань не повинна ставати на перешкоді вивчення філософії, наук і культури інших народів.

Серед українських вчених теорією "двох істин" користувалися І.Гізель, Й.Кононович-Горбацький, Ф.Прокопович. На початку XVIII ст. про певну самостійність науки вчили Я.Яворський та Ф. Лопатинський, які не намагалися повністю розмежувати сфери знання та віри, хоча виділяли примат віри над знаннями.

Ученням, яке певним чином поривало із схоластикою і відкривало філософії шлях до вивчення природи, був деїзм, який визнавав Бога як причину буття, але заперечував боже втручання до явищ природи і суспільного життя. Світ після створення Богом підкоряється законам природи. Деїстичне тлумачення знаходимо практично у всіх академіків. Так, І.Гізель, визнаючи створення світу Богом, водночас вважає, що у природі все відбувається за природними законами, до яких пристосовується навіть Бог. Аналогічної думки дотримується і Ф.Прокопович, який взагалі визнавав первинність природи, створеної Богом, у кожній конкретній причині. Поступово деїзм перероджувався у пантеїзм, котрий вважав, що Бог і природа — єдине ціле.

Елементи пантеїзму зустрічаємо у навчальному філософському курсі І.Гізеля, який почав вчити про нерозривність природи і Бога, світу. "Бог, — писав мислитель, — власне не має певного місця, тому що внаслідок своєї наближеності перебуває не десь у конкретному місці, а найімовірніше — усюди". Таке твердження свідчить, що раціоналістичний погляд на дійсність, яка підкоряється просторовим і часовим властивостям, перенесено і на Бога.

Ототожнення Бога з природою знаходимо і в пізніх працях Ф.Прокоповича. "Під природою, — писав він, — розуміють Бога... ціле визначення природи збігається з Богом стосовно природних речей, у яких він з необхідністю існує і які рухає". Схожу думку знаходимо і у С-Яворського, М.Козачинського, Г.Кониського, Г.Сковороди.

4.2.3. Проблеми буття у філософських курсах академіків

У курсах академіків постійно чиняться спроби дати універсальне визначення матерії онтологічним шляхом, без урахування й відношення до свідомості. Матерія розглядається як загальний і єдиний субстрат усіх матеріальних речей, один з принципів або початків природних речей, як неповне визначення субстанції. Повною субстанцією визнавалося лише природне тіло як єдність матерії та форми.

Матерія і форма — два необхідні принципи природного (фізичного) тіла, без присутності яких воно не може існувати. При цьому визнається, що матерія зумовлює кількісні властивості природного тіла, джерелом якісних різноманітностей визнавалася форма.

Поступово в навчальних курсах зароджується тенденція до зближення понять "матерія" та "форма", до ліквідації двоїстої структури тіла, до визнання в матерії властивості формоутворення. Слід звернути увагу, що в українській традиції було характерним протиставлення не матерії та духу, а матерії і форми. Київські професори рішуче виступали проти закріплення в схоластичних вченнях первинного значення форми під час зівставлення матерії та форми. І.Гізель, Й.Кононович-Горбацький, Й.Краковський, С.Яворський послідовно стверджують примат матеріального при такому співвідношенні, що єднає їхні погляди з традиціями епохи Відродження.

Проте така позиція не була системно-послідовною, бо зустрічаємо в їхніх працях елементи схоластики. Матерію продовжують розглядати з погляду її можливостей набирати нові форми. Тобто матерія пасивна в своїх фундаментальних властивостях. Активність — властивість форми. Слід відзначити позицію Й.Кононовича-Горбацького, який визнавав, що "матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виникають всі форми". І.Гізель також іноді наполягав на тому, що "матерія активна і діюча".

Важливим був висновок про однорідність матеріальних тіл. Протиставлення земної речовини і небесної (божественного ефіру) — одна з фундаментальних хиб натурфілософії, знана від Арістотеля. Його заперечували С.Кулябка, М.Козачинський, Г.Кониський. І.Гізель прямо заявляв про однорідність небесної і земної матерії на підставі підкорення обох одним законам — математиці. Ф.Прокопович стверджував, що матерія небес нічим не різниться від матерії підмісячних тіл. У цьому він відходив від Арістотеля.

Й.Туробойський, І.Левицький, М.Козачинський, А.Дубнєвич вчили, що "перша матерія несотворима... вона має власне існування", Й.Туробойський казав, що "перта матерія - то перший суб'єкт". Такої позиції дотримувалися не всі академіки. Так, для Яворського Бог був творцем природи і відповідно першоматерії як першооснови існуючих речей. Ф.Прокоповнч, визнаючи Бога як основу всього сущого, разом з тим вважав, що матерія не виникає і не руйнується, а зберігається: "Першу матерію не можна ніколи ні створити, ані зруйнувати, також не збільшити, не зменшити ту, як створив Бог на початку світу, і якою, і в якій створена, такою залишається до цих пір, і буде залишатися завжди". Така думка спирається на вчення про кругообіг речовин у природі. І.Пзель в 1646р. висловлює думку про кількісне самозбереження матерії:

"Матерія є в однаковій кількості і до того ж одного і того самого вигляду, якою вона була в тілі дерева, а потім перебувала в тілі вогню, який виник з цього дерева" (М. Ломоносов і Лавуаз'є висловлять таку думку тільки через століття).

Розглядаючи рух як узагальнене поняття, І. Пзель, С. Яворський вчать, що воно стосується різноманітних змін, які здійснюються у природі незалежно від того, що вони собою становлять — просторове переміщення, якісне чи кількісне перетворення. Дане вчення про рух спиралося передусім на нові географічні уявлення: зміна річищ рік, конфігурації островів і материків, геологічні зрушення, які спричиняли утворення гір та долин, що за біблійними традиціями вважалося неможливим, бо створений Богом світ не має власних законів змін. І. Гізель загострював вчення про саморух тіл принципом підкорення усього сущого рухові та спокоєві. Ф.Прокопович вчив, що "природа є принципом та причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух зумовлено природою, і якщо перебувають в спокої, то їх спокій зумовлює знову-таки природа, і тому рухаються тіла, чи перебувають у спокої, вони по своїй природі рухаються або перебувають в спокої".

Простір і час розглядалися академіками в традиціях філософії Нового часу: загальні, об'єктивні властивості природних тіл. Спостерігається помігшій відхід від арістотелівського розуміння простору як нерухомої поверхні, що оточує тіло, до розробленої в Середньовіччі конценції "де" ("иві"), яка розглядає простір "іманентною" для тіла особливою реальністю, котра виявляє себе у проміжку, що займає тіло в системі тіл, які щільно прилягають одне до одного. Опираючись на праці Торрічеллі, Галілея, а також на традицію арістотелівської школи, академіки відкрито заперечували існування порожнечі і визнавали невід'ємність простору і часу від природного тіла.

Взагалі концепція часу відрізняється від вчення про простір, бо вона спиралася на середньовічну традицію розгляду часу в ієрархічній системі, яка дуалістичне поділяла час на земний та трансцендентний. Час ділився на зовнішній, внутрішній, час незмінних сутностей і божественну вічність. Однак вже у XVII ст. робилися спроби на основі ідеї неоплатонізму наблизити це вчення до об'єднання часу матеріальних речей з божественною вічністю.

Дата добавления: 2015-05-22