Групи 3 – 203 Б

Історії Дизайну костюму

Вивчений курс теорії

Студентки Настюк Віти

Викладач Зайцева Л. А.

2012р.

План

Тема 1. Видатні дизайнери (Крістіан Діор).

Тема 2.Шедеври мистецтва (Моноліза).
Тема 3. Мистецтва країн світу, боги греків та римлян (Аполлон).

Тема 4. Чернівці (Ратуша).

Тема 5. Шедеври архітектури (Гадж-Махал).

Тема 6. Київська Русь.

Тема 7. Візантія.

Тема 8. Костюми XVII ст. Франції період бароко.

Тема 9. Маньєризм.

Тема 10. Рококо XVIII ст. Франція.

Тема 11. Костюми XIX ст. (костюми козацтва).

Тема 12. Українська держава XVII – XX ст.

Тема 13. Волинь XIX ст.

Тема 14. Дизайн капелюшків.

Тема 1. Крістіан Діор народився 21 січня 1905 року в невеликому нормандському містечку Гранвіль, колишньому рибальському порту на березі Ла-Маншу на північно-заході Франції. У 1911 році сім'я маленького Крістіана переїхала до Парижу. Батьки у нього були забезпеченими людьми, тому, попри те, що був другим з п'яти дітей, у дитинстві він ні в чому не мав нестатку. Його батько зробив статки на торгівлі хімічними добривами, а матір перетворювала гроші в задоволення. Початкову освіту він здобув удома, і спочатку, за наполяганням батьків, готувався до дипломатичної кар'єри. Крістіан вступив у Вільну школу політичних наук, але на цьому його політична діяльність і закінчилася. Замість занять з міжнародного права і географії, майбутній кутюр'є бував у музеях, навчався музичній композиції і живопису. У 1928 році Крістіан з одним Жаном Бонжаком відкрив арт-галерею, де виставлялися роботи Дерена, Матісса, Пікассо. Трагічним для Крістіана став 1931 рік: від раку помирає його мати, а батько, ставши жертвою шахрайства, зазнає банкрутства і захворює на сухоти. Закривається і галерея Крістіана, адже здебільшого вона фінансувалася його батьком. Саме тоді він почав продавати свої малюнки: ескізи капелюшків і суконь друкують в журналі Le Figaro Illustre. Попри те, що його моделі капелюхів користувалися набагато більшим успіхом, ніж одяг, Крістіан вирішує спеціалізуватися саме на моделях одягу. У 1938 у він був помічений відомим модельєром Робером Піге (Robert Piguet), але війна перешкодила бурхливому розвитку кар'єри. Діор йде в армію і служить на півдні Франції. Але вже в 1941 році він повертається до Парижу і працює для відомого модельного будинку Lucien Lelong.

У 1942 році Крістіан створив парфумерну лабораторію, що виросла потім у фірму Christian Dior Perfume. "Досить відкрити флакон, щоб виникли всі мої плаття, а кожна жінка, яку я одягаю, залишала за собою цілий шлейф бажань. Парфуми — необхідне доповнення особистості жінки, це завершальний акорд для сукні, це троянда, якою Ланкре підписував свої картини ", — пояснював пізніше свій задум Діор. Після війни, в 1946 році, за фінансової підтримки текстильного фабриканта Marcel Boussac, він відкриває власний будинок моди. У своїй першій же колекції 1947 року Діор створює абсолютно нову концепцію New Look. Це була «романтична лінія», з новим варіантом кріноліну, тонкою талією і прилеглим ліфом. У цьому силуеті він втілив власне уявлення про жіночність, якої так не вистачало в епоху війни з її форменим одягом і «трудовою повинністю» для жінок. Спочатку до нового дизайнера поставилися з побоюванням, однак вже через рік вся Європа і Америка прийняли новий стиль.

Саме завдяки своєму оптимізму і гострого інстинкту, що дозволяє йому вгадувати, що потрібно післявоєнній Франції, Діор став одним з тих, хто допоміг повернути повоєнному Парижу статус столиці світової моди.

Дім-музей Діора в Гранвілі.

Разом зі своїм партнером Жаком Руе, Діор став першим застосовувати ліцензійні угоди в модельному бізнесі. Вже в 1948 році він упорядковує ліцензування виробництва своїх моделей у різних регіонах Франції і всього світу. Таким чином, фірмовий знак Діор швидко з'явився у всіх куточках земної кулі. Великий дизайнер пішов з життя 24 жовтня 1957 року в віці 52 років від серцевого нападу в Монтекатіні-Терме (Італія, Тоскана). У його фамільному будинку в Гранвілі нині існує музей.

Дім Dior став колискою багатьох видатних дизайнерів XX століття. Так, в 1953 році на фірму приходить молодий Ів Сен Лоран (Yves Saint Laurent). Після раптової смерті Діора, Ів Сен Лоран стає провідним модельєром будинку Dior. Після того як Ів Сен Лоран призивається на військову службу в 1960 році, його місце займає Марк Боан (Marc Bohan), який вів дім Dior, поки його не змінив Джанфранко Ферре (Gianfranco Ferre) в 1989 році. У жовтні 1996 року на посаду головного модельєра будинку Dior був затверджений Джон Гальяно (John Galliano).

Діор став також піонером активного синтезу haute couture («високої моди») і сценографії: був художником з костюмів в кількох спектаклях («Школа лихослів'я» за Рішаром Шеріданом (Richard Sheridan) в Театрі де Матюрін, 1940; ряд постановок Ролана Петі (Rolan Petit), 1950-ті роки) і кінофільмах (режисерів Клода Отан-Лара (Claude Autant-Lara), Альфреда Хічкока (Alfred Hitchcock) та ін.) Створював сценічні туалети для таких зірок естради та кіноекрану, як Едіт Піаф і Марлен Дітріх, The Beatles.

Крістіан Діор завжди мав схильність до ароматів: «Парфуми — це неперевершений відтінок жіночої індивідуальності, це останній штрих образу». Miss Dior, Diorama, Diorissimo, випущені ще за життя Діора, Dioressence і Diorella — усі ці парфуми, у назвах яких присутне заповітне ім'я Dior, утворюють ряд класичних «діорівських» ароматів. Їх флакони і упаковки виконані у введеному самим Діором фірмовому стилі: гама «тріанонівського» сірого кольору, білого та рожевого, медальйони а-ля Людовік XVI, атласні стрічки, папір з фактурою рогожки в рубчик «куряча лапка».

Тема 2. «Мо́на Ліза» — портрет молодої жінки, написаний італійським художником Леонардо да Вінчі близько 1503 року. Картина є одним з найвідоміших творів живопису у світі. Відноситься до епохи Відродження. Виставлена в Луврі (Париж, Франція).

В жодній іншій картині Леонардо глибина та імла атмосфери («сфумато») не передані з такою досконалістю, як у «Мона Лізі». Це повітряна перспектива, ймовірно, краща за виконанням."Мона Ліза" отримала всесвітню славу не тільки завдяки якості роботи Леонардо, яка вражає і художніх шанувальників, і професіоналів. Картина вивчалася істориками і копіювалась живописцями, але вона б не довго залишалася відомою лише для знавців мистецтва, якби не її виняткова історія. В 1911 році «Мона Ліза» була викрадена і лише три роки опісля, завдяки випадковим обставинам, повернена музею. Протягом цього часу «Мона Ліза» не сходила з обкладинок газет і журналів всього світу. Тому не дивно, що «Мону Лізу» копіювали частіше за всі інші картини. Картина стала об'єктом поклоніння як шедевр світової класики.

Особистість, яку зображено на портреті, складно ідентифікувати. З цього приводу було висловлено багато спірних і, часом, абсурдних думок:

Дружина флорентійського торговця дель Джокондо

Катерина Сфорца

Ізабелла д'Есте

Просто ідеальна жінка

Молодий юнак у жіночому одязі

Автопортрет Леонардо

Загадка навколо незнайомки притягує до Лувру щорічно мільйони відвідувачів.

У 1517 році кардинал Луї Арагонський відвідав Леонардо в його ательє у Франції. Опис цього візиту було зроблено секретарем кардинала Антоніо де Беатісом: «10 жовтня 1517 року монсіньор та іже з ним відвідали в одній з віддалених частин Амбуаза мессіра Леонардо да Вінчі, флорентійця, сивобородого старця, якому понад сімдесят років, — найчудовішого художника нашого часу. Він показав його височності три картини: одну із зображенням флорентійської пані, писав з натури на прохання брата Лоренцо Пишного Джуліано Медічі, іншу — святий Іван Хреститель в молодості і третю — Свята Анна з Марією і немовлям Христом; усі в найвищому ступені прекрасні. Від самого майстра, у зв'язку з тим, що у нього в той час була паралізована права рука, вже не можна було очікувати нових гарних робіт".

На думку частини дослідників, під «флорентійською дамою» мається на увазі «Мона Ліза». Можливо, однак, що це був інший портрет, від якого не збереглося ні свідчень, ні копій, внаслідок чого Джуліано Медічі не міг мати жодного відношення до «Мона Лізи».

Згідно з Джорджо Вазарі (1511–1574) автором біографій італійських художників, Мона Ліза (скор. Відмадонна Ліза) була дружиною флорентійця на ймення Франческо дель Джокондо (італ. Francesco del Giocondo), на чий портрет Леонардо витратив чотири роки, все ж таки залишивши його незавершеним.

Вазарі висловлює дуже схвальну думку про якість цієї картини: «Будь-яка людина, що бажає побачити, як добре мистецтво може імітувати природу, може з легкістю в цьому переконатися на прикладі голови, так як тут Леонардо відтворив всі деталі. Очі наповнені блиском і вологою, як у живих людей. Ніжний рожевий ніс здається справжнім. Червона барва рота гармонійно збігається з кольорами особи. Хто б не дивився уважно на її шию, всім здавалося, що у неї б'ється пульс» Він також пояснює легку посмішку на її обличчі: «Леонардо нібито запросив музикантів і клоунів, щоб розважити смутну від довгого позування даму».

Можливо, ця історія і відповідає дійсності, але, швидше за все Вазарі просто додав її до біографії Леонардо для розваги читачів. Опис Вазарі також містить точний опис бров, яких не було на картині. Ця неточність могла виникнути тільки в тому випадку, якщо автор описував картину з пам'яті, або ж за розповідями інших. Картина була добре відома серед любителів мистецтва, хоча Леонардо виїхав з Італії до Франції в 1516 році, взявши картину із собою. Згідно з італійськими джерелами вона з тих пір перебувала в колекції французького короля Франциска I, однак залишається неясним, коли і як вона була ним придбана і чому Леонардо не повернув її замовнику.

Вазарі, що народився в 1511 році, ніяк не міг побачити Джоконду своїми очима і був змушений послатися на інформацію, дану анонімним автором першої біографії Леонардо. Саме він і пише про маловпливового торговця шовком Франческо Джокондо, який замовив у художника портрет своєї третьої дружини Лізи. Незважаючи на слова цього анонімного сучасника, багато хто з дослідників все-таки сумніваються в можливості того, що «Мона Ліза» була написана у Флоренції (1500–1505). Витончена техніка вказує на більш пізне створення картини. Крім того, в цей час Леонардо був настільки зайнятий роботою над «Битвою Ангіарі», що навіть відмовив княгині Ізабеллі д'Есте прийняти її замовлення. Чи міг тоді простий торговець умовити відомого майстра написати портрет своєї дружини?

Цікавим є той факт, що у своєму описі Вазарі захоплюється талантом Леонардо передавати фізичні феномени, а не подібністю між моделлю і картиною. Як здається, саме ця «фізична» особливість шедевра залишила глибоке враження у відвідувачів ательє художника і дійшла до Вазарі майже п'ятдесят років потому.

Тема 3. У Древній Греції бог Аполлон вважався богом-віщуном, цілителем і покровителем мистецтв. Більш того, він шанувався як оракул і покровитель провісників, покровитель родової аристократії, охоронець посівів і стад, покровитель подорожуючих.

Друге ім'я Аполлона - Феб (у перекладі з давньогрецької «променистий»), він вважався сонячним божеством. Прізвиська - Аполлон Піфій за заступництво віщунів, Аполлон Мусагет за заступництво музам, Аполлон Кіфаред за гру на кіфарі.

Аполлон вважається сином Зевса і титаніди Літо. Він мав сестру-близнюка Артеміду, богиню полювання і родючості.

Місцем народження Аполлона вважається пливучий острів Делос, розташований між Пелопоннесом і Малою Азією. Гера, законна дружина Зевса, переслідувала Літо і заборонила всім землям приймати богиню. Крім того, Гера оголосила, що Літо не може народити дітей там, де світить сонце. Коли титаніді прийшов час народжувати, Посейдон за наказом Зевса помістив її на пливучий острів Делос, який не міг вважатися суходолом і загнув над цим островом хвилю, щоб на нього не падало сонячне світло. Після народження близнюків Аполлона й Артеміди Посейдон назавжди закріпив цей острів в Егейському морі. Гефест приніс у подарунок новонародженим золоті стріли, які згодом стали їх атрибутами.

Крім золотих стріл, атрибутами Аполлона були срібний лук, кіфара (ліра) та лавровий вінок.

Міфи про бога Аполлона численні і різноманітні:

Аполлон навчився мистецтву віщування у Пана, сина Зевса і Рібріс. Аполлон відправився в Дельфи, де убив дракона Піфона, який спустошував околиці цього міста. За іншими версіями, дракон Піфон охороняв вхід у Дельфійське пророче святилище, яким хотів заволодіти Аполлон, або переслідував мати Аполлона, богиню Літо, за що і був убитий. Аполлон заснував Дельфійський храм на тому місці, де він переміг дракона Піфона, і заснував Піфійські ігри, які за розмахом поступалися лише Олімпійським.

Сатир Марсій, син Олімпу, знайшов флейту, яку викинула богиня Афіна (під час грі на цій флейті спотворювалося обличчя) і викликав Аполлона на змагання в мусичному мистецтві (спів, танець, поезія). Призом для переможця була можливість зробити з переможеним все, що він захоче. Аполлон грав на перевернутій лірі й одночасно співав, що наказав зробити і Марсію. Але Марсій не впорався з цим завданням, тоді Аполлон на правах переможця підвісив Марсія на сосні і здер з нього шкіру.

Немовля Гермес вкрав у Аполлона його стадо корів, але богу вдалося знайти своїх тварин. Для того, щоб Аполлон вибачив його, Гермес подарував йому ліру, зроблену з панцира черепахи і коров'ячих кишок. За іншою версією, Аполлон, зачарований звучанням ліри Гермеса, обміняв своїх корів на цей музичний інструмент, який став одним з його атрибутів.

Аполлон, що був покровителем захисників Трої, наслав мор на військо, що тримало місто в облозі. Стріли Аполлона дев'ять днів розносили чуму по табору завойовників.

Аполлон міг лікувати людей, його син Асклепій став богом лікування, який за допомогою крові Горгони, отриманої від Афіни, не тільки рятував людей від смерті, але і воскрешав мертвих. Зевс злякався, що люди можуть навчитися лікувати один одного і відмовляться від допомоги Богів, тому він вразив Асклепія своїм перуном. Аполлон був у нестямі від злості і вбив усіх кіклоков, які викували перун для Зевса. Тоді верховний бог вирішив скинути Аполлона в Тартар, але завдяки заступництву богині Лiто, тільки покарав Аполлона службою пастухом у смертної людини на один рік.

Ще один раз Аполлон разом з Посейдоном відбував покарання в людському вигляді у троянського царя після невдалого заколоту проти Зевса.

Аполлон разом зі своєю сестрою Артемідою вбили всіх дітей Ніоби, яка мала сміливість насміхатися над їхньою матір'ю богинею Літо. Кількість вбитих дітей Ніоби в різних міфах вказується різне - від шести до десяти синів і така ж кількість дочок. На думку дослідників, суперництво Літо та Ніоби - це суперечка про те, що більш гідне для матері - мати двох видатних дітей або багато пересічних.

У любові Аполлону не завжди щастило. Коли стріла Амура вразила Аполлона, він відчув пристрасть до німфи Дафни, яка намагалася втекти від нього, але побачивши марність своєї спроби, німфа перетворилася на лаврове дерево, з листя якого потім Аполлон зробив вінок, що став його атрибутом. Віщунка Кассандра відкинула Аполлона, йому були невірними мати Асклепія Короніда, яку за однією з версій за зраду вбив Аполлон, за іншою версією - Артеміда, і Марпесса, oнука Ареса, яка віддала перевагу смертному юнакові. Дочка царя лапифів Кірена народила Аполлону чотирьох дітей - Арістея, Номія, Аутуха і Агрея, музи Талія і Уранія народили від Аполлона корібандів і співаків. За однією з версій, Орфей також був сином Аполлона.

У Древній Греції повсюдно існував культ Аполлона, його храми розташовувалися по всій країні, але головним вважався Дельфійський храм з піфією - жрицею-оракулом Аполлона, названою так на честь перемоги Аполлона над драконом Піфоном, яка роздавала передбачення.

Зображення Аполлона: Аполлон Бельведерський зображує бога з луком в руках, що дивиться вслід випущеній стрілі, Аполлон Савроктон (статуя Праксителя) - бог вбиває ящірку, на картині Рубенса Аполлон здирає шкіру з Марсія та інш. Зазвичай Аполлона зображують у лавровому вінку і з лірою в руках або з луком і стрілами.

Тема 4. Чернівецька ратуша — ратуша у місті Чернівцях, побудована у 1847 році в стилі пізнього класицизму (ампір; архітектор А. Микулич).

Р У 20-х роках ХІХ ст. було вирішено звести у Чернівцях гарне приміщення для магістрату — ратушу. Спочатку планували побудувати її іншому районі міста, на окраїні, на високому урвищі над Прутом. Та німецький інженер з Калуша Адольф Марін розумів: у такому разі місто буде розвиватися в протилежному, південному напрямку. Він 18 років виступав проти попереднього задуму, і таки добився свого — рішення про будівництво на теперішньому місці прийняли 1830 р.

Та лише через 11 років, тобто 14 березня 1841 р. чернівецький магістрат підтвердив контракт стосовно земельної ділянки під ратушу. 19 квітня 1843 року було закладено перший камінь у фундамент майбутнього магістрату. За старою традицією туди вклали кілька золотих монет і пергаментну грамоту з посланням до нащадків. Зводили ратушу за типовим проектом, затвердженим у Відні.

Кінець ХІХ початок ХХ ст.

За 4 роки в центрі Чернівців виросла ошатна споруда в стилі пізнього класицизму з високою баштою та внутрішнім подвір'ям. Спочатку ратуша мала бути двоповерховою, рішення про третій поверх з'явилося вже під час будівництва, 1847 р.

З того часу споруда завжди використовувалась за своїм прямим призначенням: у ній працювали австрійські, потім румунські, а згодом російські урядники. Нині над нею український прапор, а фасад прикрашає герб Чернівців.

Майже 50-метрова ратушна вежа стоїть на глибокому фундаменті — близько 6 метрів. Ця споруда була не просто окрасою ратуші, а певний час виконувала роль пожежної каланчі.

На ратуші розміщено два годинника. Один на вежі, а інший, подарунок міського голови Антона Кохановського (1817—1906), встановлено на фронтоні будівлі. Цей годинник, циферблат якого світився вночі, мер замовив у Празі і презентував містові під час свого повторного обрання на пост бургомістра.

У 2004 р. було запроважено нову традицію: щодня, рівно о 12.00 з вежі лунає мелодія «Марічки», яку виконує на трубі сурмач у буковинському народному одязі.озташована на площі Центральній, між вулицями Івана Франка і Головною.

З старих поштівок відомо, що ратуша за часів своєї молодості була прикрашена величезним мідним двоголовим орлом, символом Австро-Угорської імперії. Ця покрита золотом "пташка" оселилася на даху відразу після зведення магістрату - у 1847-48 роках, і покинула своє "гніздо" лише у 1914р. Позолоту, яку змивали сніги та дощі, відновили під час реставрації споруди у 1903-му, а потім... Потім почалася Перша світова, під час якої місто тричі потрапляло до рук російських військ. 2 вересня 1914р. поспішно встановлений віце-губернатор Басарабської губернії Сергій Євреїнов наказує міському голові Баканчі зняти ворожу птаху (хоча й на російському гербі красувався подібний біологічний двоголовий нонсенс). Голова передає наказ пожежникам, а ті... беруть і саботують розпорядження ворожої влади. Але чинять розважливо: замість зняти орла вони лише обгорнули його російським триколором. Хитро!

Рокіровки влади в місті продовжуються: австріяки знімають чужий прапор, а потім і самі знімаються з ледь-ледь насиджених місць у Чернівцях: сюди знову входять росіяни. Ті ж самі пожежники отримують той самий наказ: орла необхідно зняти. На допомогу лінивим вогнеборцям приходить страшезний холод: де це чувано працювати на такому морозі?

Російська влада наймає якогось архітектора, який демонтує орла та первозить його до дирекції поліції краю як цінний трофей. Та вивезти пернатого з міста не судилося: Чернівці знову оточили австрійські війська, за спішним збиранням манаток росіяни й не помітили, як все ті ж браві чернівецькі пожежники викрали з поліції орла і перевезли на зберігання в приміщення пожежної команди.

Коли австрійська влада знову закріпилася в місті, пожежники відразу похвалилися своїм подвигом. Першим рішенням відновленого магістрату було відновлення "орлиного гнізда" на дахівці вежі, а ще - виготовити дерев'яну копію птахи. Традиція робити буквально липових орлів зародилася у Відні. Таким чином у військову пору в Австро-Угорщині збирали додаткові кошти на благодійництво: людина могла купити цвяхи, які забивали в дерев'яного орла, тим самим допомігши сиротам та вдовам.

Орла бучно встановили на попередньому місці лише 16 червня 1916 року. Та ненадовго: російські війська втретє захопили місто і вивезли-таки трофейну птаху до своєї країни. А її дерев'яна копія помандрвала з австрійським військом аж до Праги...

Ще одна цікава особливість чернівецької ратуші: на ній розміщено відразу два годинника. Один показує час на ратушній вежі, а інший, подарунок міського голови Антона Кохановського (1817-1906), встановлено на фронтоні будівлі. Цей годинник, циферблат якого світився вночі, мер замовив у Празі і презентував улюбленому місту під час свого повторного обрання на пост бургомістра.

До речі, А.Кохановський, справжній "батько міста" з 1866 року, очолював буковинський край найдовше в історії: загалом 26 років. А депутатом міської ради він був протягом 42 років - унікальний випадок в історії! За його управління в місті звели прегарний театр, електростанцію, великий будинок для сейму, запустили трамвай, забрукували вулиці. А у віці 88 років А.Кохановський сам попросив звільнити його від обов'язків міського голови - через поважний вік.

50-метрова башта ратуші розташувалася на не на жарт глибокому фундаменті: 6 метрів. Адже ратуші, "візитки" європейських міст, будували на віки. Ця споруда виконувала не лише представницьку, а й цілком нагальну функцію - використовувалася як пожежна каланча. На балкончику, звідки відкривався чудовий вид на все місто і аж за Прут, цілодобово чергував пожежник. І якщо раптом траплялося лихо, він вивішував червоний прапор, а вночі запалював ліхтар з того боку, де горіло. Таким чином люди взнавали, в який біг бігти гасити полум'я.

Якось під час сильного морозу пожежник, що був напідпитку, чи то закуняв, чи то підсковзнувся і впав з високого балкону. На щастя невдахи, свіжовипавший сніг створив на даху ратуші м'яку - не м'яку, але цілком придатну "подушку" для летуна. Пожежник, занурившись в білі кучугури, навіть не зламав собі жодного пальця. Можна сміливо стверджувати, що 12 листопада 2004 року у місті над Прутом народилася нова традиція: рівно о 12 годині пополудні на балкончик під годинником на ратушній вежі виходить трубач в народному строї - і на всі чотири сторони світу сповіщає, що "Там, на тому боці, там живе Марічка..." Послухати безсмертну мелодію Сабадаша збирається чималий натовп чернівчан та гостей міста. Це досить символічно. Адже саме звідси, з балкона ратуші, колись промовляли до громадян трьома мовами працівники магістрату, інформуючи про події у світі та місті. До речі, влаштуватися на роботу поліцейського не знаючи принаймні трьох мов у Чернівцях зламу ХІХ-ХХ століть було абсолютно неможливо! Столиця Буковини, розатшована на перетині Сходу та Заходу, Півночі та Півдня, завжди відрізнялася незвичною толерантністю та мультикультурністю.

Тема 5. Та́дж-Маха́л — монумент, розташований за два кілометри від міста Агра (Індія), на березі річки Джамна. Збудований імператором Шах Джахан Мугалом як мавзолей для своєї персидської дружини Мумтаз-Махал (в дівоцтві Арумад Бану Бегум), також відомої як Мутмаз-Ул-Замані, племінниці впливового царедвірця при дворі індійського правителя. Будівництво зайняло 22 роки (з 1630 по 1652 рік). Висота Тадж-Махалу з маківкою досягає 74 м. В його основі лежить квадратна платформа зі сторонами понад 95 м. По кутах мавзолея розташовані чотири мінарети.

Стіни викладені полірованим мармуром, зовні в деяких місцях доповнені червоним піщаником. У вікнах та арках — ажурні решітки. Склепінчасті переходи розписані сурами із Корану арабськими літерами.

Більшість дослідників вважають, що Тадж-Махал побудовано з матеріалів, які привозилися з усієї Індії і Азії. Для транспортування будівельних матеріалів використовували понад 1000 слонів. Білий мармур привозили з Раджастану, яшму з Педжабу, нефрит і гірський кришталь з Китаю. Бірюзу завозили з Тибету, лазур з Афганістану, сапфіри з Шрі Ланки, сердолік з Аравії.

У будівництві брало участь до 20 000 робітників. Ім'я архітектора невідоме, але поширена думка, що в розробці проекту брали участь найкращі архітектори Індії та інших країн Сходу на чолі з агрським архітектором Устад-Ісою. Не виключено, що одним з авторів був сам Шах Джахан, який мав високий художній смак.

Навколо Тадж-Махалу Шах Джахан висадив сад, причому сам мавзолей знаходиться на початку саду. В центрі саду є мармурове водоймище. Вздовж зрошувального каналу з фонтанами висажені кипариси.

Напроти Тадж-Махалу, на іншому березі Джамни, Шах Джахан хотів побудувати ще одну гробницю, для себе, тієї ж форми, що й Тадж- Махал, але із чорного мармуру. Обидва мавзолеї повинні були з'єднуватись мостом. Та після того як син Аурангзеб усунув імператора від влади, плани не втілилися в життя. Після смерті Шаха Джахана поховали в одному склепі з Мумтаз-Махал. На їхніх могилах лежать плити, прикрашені орнаментом із золота та срібла. Щодня Тадж-Махал відвідують десятки тисяч людей, за рахунок туристів «індійська перлина» приносить казні країни чималі кошти.

За рік Тадж-Махал відвідує від 3 до 5 мільйонів відвідувачів, з них більше ніж 200 000 — з-за кордону. Більшість туристів приїжджає в прохолодні місяці року — жовтень, листопад і лютий. Рух транспорту з двигунами внутрішнього згоряння поблизу комплексу заборонено, тому від автостоянки туристи підходять пішки, або можуть під'їхати на електричному автобусі. Тепер відновлений Хавасспурас (північний двір) — для використання в якості нового центру для відвідувачів. У невеликому містечку на південь, відомому як Тадж-Ганджі або Мумтазабад, були побудовані караван-сараї, базари і ринки для задоволення потреб відвідувачів і працівників. Тадж-Махал також фігурує в декількох списках як одне з семи чудес у сучасному світі, в тому числі у складеному у 2007 році списку Нових семи чудес світу (після опитування більш ніж 100 мільйонів людей).

Експозиції відкриті з 6 ранку до 7 години вечора в будні, за винятком п'ятниці, коли комплекс відкритий для молитви в мечеті в період з 12 години вечора до 2 годин. Комплекс відкритий для нічного перегляду в день повного місяця, а також за два дні до і після повного місяця, виключаючи п'ятницю і місяць Рамазан.

З міркувань безпеки проносити всередину комплексу Тадж-Махал можна тільки воду в прозорих пляшках, невеликі відеокамери, фотоапарати, мобільні телефони і невеликі дамські сумочки. У багатьох туристичних путівниках говориться, що після повалення Шах-Джахана, з вікон в'язниці він багато років до смерті сумно милувався своїм творінням — Тадж-Махалом. Зазвичай в цих історіях згадується Червоний форт — палац Шах-Джахана, побудований ним в зеніті правління, частина покоїв якого син Джахана і Мумтаз-Махал — Аурангзеб перетворив на розкішну в'язницю для батька. Однак тут публікації плутають делійський Червоний форт (у сотнях кілометрів від Тадж Махалу) і Червоний форт в Агрі, також побудований Великими Моголами, але раніше, і який дійсно знаходиться поруч з Тадж-Махалом. Шах-Джахан, згідно з індійськими дослідниками, був ув'язнений у Делійському Червоному форті і звідти не міг бачити Тадж-Махал.

Дуже схожа на Тадж-Махал і за Могольським походженням і за зовнішнім виглядом гробниця Хумаюна в Делі. Ця усипальниця могольського імператора також побудована як знак великої любові — тільки не чоловіка до дружини, а дружини до чоловіка. Попри те, що гробниця Хумаюна побудована раніше, і Джахан при будівництві свого шедевра орієнтувався на архітектурний досвід усипальниці Хумаюна, вона маловідома в порівнянні з Тадж-Махалом.

Дата добавления: 2015-05-22