Тема 6. Походження назви 2 страница

У 1679 р. в Парижі починає видаватись ілюстрований журнал модного одягу "Меркур галант", в якому художники відтворювали моду королівського двору. Цікаво, що це видання самостійно не створювало нічого нового, а лише популяризувало моду поточного сезону та надавало певні пояснення. Законодавцем моди був сам король Людовік XIV, хоча інколи зміни в моду вносили і його фаворити та фаворитки. Це був справжній диктат у галузі модного одягу, який, до речі, прискорив розвиток текстильної, галантерейної, ювелірної та взуттєво-шкіряної галузей. У Франції та Італії процвітали шовкові та лляні мануфактури; в Німеччині, Голландії, Англії – виробництво вовняних суконних тканин та набивних бавовняних тканин високої якості. У кольоровій гамі поряд з використанням яскравих насичених кольорів виникає інтерес до ніжних прозорих напівтонів, що мали контрастувати при поєднанні в ансамблі. Розширювався асортимент тканин за структурою, фактурою та декоративним оздобленням. Крім класичних у ХVII ст. оксамиту, напівоксамиту, атласу, парчі та сукна, з’являються нові тканини: муар, дама, газ, дамаск, тафта, ратин, камлот, брокатель, грезет, димка, шине, гроденапль та інші. Декор та орнаментація тканин перебувають під безпосереднім впливом художнього стилю бароко. Декоративні крупнорапортні квіти, вигадливі завитки, листя аканта, плоди та квіти граната, виноградні грона, різноманітні розетки стали модними рисунками тканин ХVII ст. Крім набивки, також широко використовувались вишивка золотими та срібними нитками та візерункове ткацтво; в моду ввійшли пістрявоткані тканини у смужку та клітинку; стали модними гіпюр та мереживо, візерунки яких повторювали ткацькі орнаменти та набивні рисунки тканин.

Мода бароко широко використовувала перуки, що були невід’ємною частиною придворного костюма. Їх виготовляли з натурального волосся, з вовняних волокон тваринного походження, морської трави, волокон кукурудзи. Найбільше цінувались перуки з жіночого волосся світлих натуральних відтінків, що було предметом експорту з Фландрії та Британії.

У другій половині ХVII ст. французька мода охопила всю Європу, поступово зближуючи за зовнішнім виглядом королівські двори, окремі заможні родини, стираючи національні відмінності. В епоху Бароко мода, а саме версальські смаки та уподобання, вперше проявила себе як соціокультурний феномен масштабного наслідування. Закони абсолютистської моди французького двору спонукали людину не стільки до прояву власної особистості, як це було в епоху Ренесансу, скільки до демонстрації регламентованого костюма.

Тема 9. Маньєризм (італ. manierismo — від maniera — «манера», «стиль», буквально — примхливість, химерність, штучність) — течія в європейському мистецтві та архітектурі 16 століття, що відобразила кризу гуманістичної культури Відродження. Характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною.

Деякі дослідники (особливо літературознавці) не схильні вважати маньєризм самості Важливою особливістю маньєризму як стилю був його аристократизм, недемократичність, орієнтованість на смаки багатих володарів, взагалі припалацовий характер. Головними замовниками і споживачами мистецтва маньєризму була церковна і світська аристократія. Не дивно, що значні центри маньєризму гуртувались при дворі папи римського, герцогського двору у Флоренції, при королівських палацах в Фонтенбло (Франція), Ескоріалі (Іспанія), Празі (Чехія), Кракові (Польща). Навіть коли мистецькі центри розташовані поза межами відомих центрів маньєризму, вони все одно виконують замови аристократів (зброярі Мілану (Італія) десятиліттями працювали на замовлення королів Франції з маньєристичними смаками).

Маньєризм настояний на протиріччях, в переліку яких - палке вивчання творів геніїв Високого Відродження і несамовите бажання працювати в їх же манері (звідси назва маньєризм), відмова від спостереження за природою і поклоніння авторитетам, віртуозність виконання художніх робіт, домінанта індивідуалізму, висока освіченість майстрів і нестримна фантазійність, теоретичні заяви про спадковість свого мистецтва і при цьому надзвичайна штучність, примхливість художніх манер, майже повна відмова від класичних канонів в архітектурі, в композиціях картин, втрата гармонії заради дисонансів, тривожності, асиметрії, надзвичайного впливу на почуття і свідомість замовника і глядача. Фантазійність навіть ставала головною метою митця-віртуоза.

Характерними особливостями художнього рішення робіт, що відносяться до стилю маньєризм, можна вважати підвищену духовність (нерідко суміщену з не менш сублімованим еротизмом або, навпаки, підкреслено протипоставлену йому); напруженість і зламаність ліній (зокрема, використання так званої «змієвидної» лінії в композиціях), видовженість або навіть деформованість фігур, напруженість поз (контрапост), незвичайні або чудернацькі ефекти, пов'язані з розмірами, освітленням або перспективою, використання дратівливих хроматичних кольорових гам, перевантаження композиції фігурами і деталями тощо.

Зовні наслідуючи майстрів Високого Відродження, маньєристи в Італії наполегливо підкреслювали трагічні дисонанси побуту, владу ірраціональних сил, суб'єктивність мистецтва. На межі 16 і 17-го століть на зміну маньєризму прийшов стиль бароко. Але маньєризм ще декілька десятиліть співіснував з бароко, особливо в країнах за межами Італії (Франція, Голландія, Німеччина, Чехія тощо).йним стилем і вбачають у ньому ранню фазу бароко.

Маньєризм з'явився в Італії, де найважливішими осередками розвитку стилю стали Флоренція, Мантуя та Рим, а потім отримав поширення у Франції та інших європейських країнах. Стиль був також породженням кризових явищ у суспільно-політичній сфері, характерних для пізнього Відродження з його соціальною, моральною та релігійною нестійкістю. Іноді початкову фазу маньєризму пов'язують з пограбуванням і руйнацією Риму в 1527 році німецькими вояками імператора Карла V. Найголовніше те, що маньєризм в помітній формі відбив істотну, подібну до вибуху трансформацію мистецтва та літератури від середніх віків до «Нової історії».

Відомо, що мистецтво доби Відродження мало досить обмежений характер і залишилось надбанням лише декількох культурних центрів(Флоренції, Риму, Венеції, декількох провінційних міст Італії, Франції, Німеччини, Польщі й України в її складі). Маньєризм, навпаки, мав значне поширення - майже по всій Європі. Вплив був таким міцним, що останні маньєристи Голландії (гравери) працювали ще в Петербурзі (Росія) на початку XVIII століття разом з майстрами високого і пізнього бароко.

Знайомству зі стилем у XVI столітті і його поширенню сильно сприяли пришвидшені контакти між художниками і розповсюдження маньєристичних витворів мистецтва. Маньєрист Федеріго Цуккаро мандрував по Франції, Голландії і дістався до Англії, найменше охопленої маньєризмом. Значні колективи художників-маньєристів роками працювали у Франції (Школа Фонтенбло), Іспанії (Ескоріал), Чехії (Прага). По Европі мандрували художники, витвори мистецтва(гравюри, малюнки, картони гобеленів, ювелірні віроби), художні ідеї. Навіть важкі бронзові скульптури були включені в цей процес: вояки-шведи захопили і пограбували Прагу і вивезли в Швецію маньєристичні скульптури з саду бароко при палаці Вальдштейна. Твори маньєриста Адріана де Вріса і досі зберігаються у Швеції.

Карел ван Мандер (Голландія) створив у місті Харлем Академію малюнка, що копіювала освітньо-художній заклад братів Каррачі в Болоньї. Заклад ван Мандера дотримувався ідей маньєризму, який підтримували і його прихильники Хендрік Гольциус та Корнеліс ван Харлем. Ще одним центром маньєризму в Голландії був Утрехт.

Маньєризм залучив до своїх лав чимало видатних майстрів. Стилістику маньєризму розділяли Ель Греко, Тінторетто, Бенвенуто Челліні, Джуліо Романо, Джамболонья, тоді як і одного з цих імен було б досить, щоб пам'ятати і вивчати маньєризм.

Тема 10. Рококо́ - реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов (з Франції і Австрії) в Україну — до Києва, Львова, а звідси у 1760 — 1770-их pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації («raison») класицизму.

Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мист. ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.

Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повині були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика - білила, пудра, рум'яна, чорна фарба(сурма)для брів, мушки. Косметику рясно використовували як жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі - розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.

В живописі доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон. В портретах - всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала числені недоліки і надзвичайно складні проблеми.

Це був банкет посеред чуми - з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю.

Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою Вважають, що живопис стилю рококо зародився у Франції. Культурні зв'язки сусідніх країн і панівна мода доби досить швидко зробили мистецтво рококо інтернаціональним, здебільшого при королівських дворах чи в аристократичних садибах. Стилистику рококо має жипопис Франції, Італії, німецьких князівств, Австрії (і Чехії в її складі),Російської імперії, найменше Голландії, Португалії, Іспанії (ранішні твори Гойї).

Найкращі зразки живопису рококо дали Франція і Італія. У Франції засновниками рококо стають француз Ватто і італійка з Венеції Розальба Кар'єра. Пізніше справу продовжили

Жіль-Марі Опенордт

Франсуа Буше,

Жан-Оноре Фрагонар і декілька майстрів незрівняно меншого обдарування

Ланкре,

Карл Ванлоо,

П'єр Кійяр,

Ноель-Нікола Куапель

Шарль-Антуан Куапель,

Жан-Баттіст Патер тощо.

Стилістика рококо притаманна учнівським і ранішнім творам велетенські обдарованого Жака-Луї Давіда, майбутнього представника класицизму і ампіру. Особисте місце зайняла і творчість Шардена, видатного майстра натюрморту Франції в добу рококо. Риси рококо притаманні деяким жанровим картинам Шардена, але без еротизму, театральності і ідиллічно-пасторальних мотивів, таких типових для стилю рококо.

Серед художників італійців стилістику рококо розділяли

Якопо Амігоні,

П'єтро Лонгі,

Джамбаттіста Тьєполо,

його син Лоренцо Тьєполо(дивись портрет Цецілії Гварді)

Бернардо Белотто,

Стефано Тореллі,

П'єтро Ротарі,

Луї Жан Лагрене,

Джакінто Коррадо тощо.

Космополітизм живопису рококо найбільш притаманний саме творам італійців, що досить легко перетинали кордони різних держав і роками працювали поза межами Італії (Амігоні - в Баварії, Лондоні і Мадриді, Бернардо Белотто в Німеччині і Польщі, П'єтро Ротарі в Дрездені, Відні і Петербурзі).

На 18 століття прийшовся новий розквіт мистецтва портрета. Причетним до стилів пізнього бароко і рококо слід визнати і Олександра Росліна, відомого портретиста зі Швеції, теж досить космополітичну фігуру доби (працював у Швеції, Італії, Німеччині, Російській імперії, Франції, помер в Парижі). хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.

Не всі прихильно ставилися до стилю рококо навіть у Франції. Спроби відійти від стилістики рококо робив скульптор Едм Бушардон (1698-1762). Вже в перших своїх творах Бушардон зробив спроби відмовитися від грайливого рококо, спираючись на досвід французького класицизму 17 ст. та на лаконізм античного мистецтва. Отримавши замовлення на побудову фонтану Чотирьох Сезонів в Парижі, він створив твір, що нічим не нагадував стилістику рококо ні в архітектурі, ні в скульптурному декорі. Повністю порвав зі стилем рококо і Жак-Луї Давід під час свого перебування у Римі. Навіть пізні твори «класичної» фігури рококо - художника Жана-Оноре Фрагонара свідчать про відхід від рококо та орієнтацію на живопис голладців 17 століття.

Життя та творчість Етьєна Моріса Фальконе припали на пору досить швидкої зміни декількох мистецьки стилів - пізнього бароко, рококо і класицизму. Митець широкого мистецького діапазону, Фальконе вдало працював в кожному з них, про що свідчать сульптурні групи «Смерть Мілона Кротонського», релігійні скульптури в церкві Св. Роха, алегоричні статуї «Музика» та «Зима», дрібна пластика в стилі рококо.

Примхливе і чудернацке рококо не здатне було якісно відтворити героїчні, могутні характери. Обмеженість стилістики рококо добре відчував той же Фальконе. І коли отримав замову на кінний монумент царю Петру І (Мідний Вершник), повністю відмовився від прийомів рококо, звернувшись до зразків античності і розвиненого бароко. Рококо могло не все.

Доба рококо має своїх видатних майстрів і серед скульпторів, хоча їх значно менше ніж живописців. Цікава школа скульпторів доби рококо склалася в Празі (Матьяш Бернард Браун та ін.) і Львові(Пінзель і його школа).

Навчання в Італії і благодійні впливи яскравих зразків бароко в скульптурі добре позначились на скульптурах Брауна.Якщо в ранішніх творах відчутні барокові зразки Італії (Христос втішає Святу Люітгарту), то і найкращі зразки скульптора в стилі рококо не поринають в легковажність, зберігаючи при цьому витонченість, грацію, навіть театральність(карнавальна маска на обличчі скульптури алегорії «Підступність», замок Кукс, Чехія).

Зразки скульптур рококо Пінзеля та його школи ще чекають свого талановитого дос Надзвичайно повно рококо відбилося в творах декоративно-ужиткового мистецтва.

Худ. Марчелло Бачареллі. Барбара Санґушкова, 1757 рік. Мереживо. Здається, вдруге після початку 17 століття, мереживо пережило новий злет і увійшло у високу моду. Декоративні якості мережива повністю використані в сукнях аристократичних дам. Мережово прикрасило зачіски, шию, рукава парадних і святкових костюмів. Мереживо сполучають з діамантовими оздобами, атласом, хутром тощо.

Порцеляна Саме на добу рококо припадає віднайдення секрету китайської порцеляни. Експерименти 1708-1709 рр, що проводив Беттгер Йоганн Фрідріх в Дрездені, вперше в Європі дали повноцінні зразки порцеляни, що нічим не поступалися зразкам Китаю. В Мейсені відкривають першу в Європі порцелянову мануфактуру. Трохи пізніше виникають інші центри з вироблення порцеляни у Австрії, Франції, Російській імперії, Чехії тощо. До створення дрібної порцелянової пластики залучають найкращих скульпторів доби: у Франції це Етьєн Моріс Фальконе, в Мейсені - Йоганн Йоахім Кендлер, Йоганн Готліб Кірхнер тощо. лідника.

Тема 11. Український одяг XIV—XVIII ст. Костюм запорізького козацтва

Ареал етнічної основи українського костюма в цілому збігається з ядром Київської Ру-сі — Київщиною, Сіверщиною, Поліссям, Поділлям і Галичиною; національ-ні ж його риси стали складатися в XIV— XV ст. головним чином у селянському і козацькому середовищі.

Жіночі платоподібні головні убори

До комплексу одягу XV ст. входила насамперед сорочка переважно із грубо-го саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікопо-дібною, з прямокутною горловиною. Жі-ноча сорочка була довгою, різноманіт-ного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по пітканню стану), з суцільнокроєними ру-кавами.

Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаро-вари.

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широ-кого чи двох вузьких прямокутних шмат-ків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це — дві за-паски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колори-стичного вирішення.

Так, на території Середньої Наддні-прянщини в будень носили дві вузькі — чорну й синю — запаски, а на свята — багатокольорову клітчасту плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизон-тального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складни-ми ритмічними композиціями орнамен-тальних різнокольорових смуг. У райо-нах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоро-вими смугами з додаванням металевої нитки, так і поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту й оформ-лення.

Жіночі шапкоподібні головні убори

Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються і зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикально-смугаста вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смуж-ки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідни-ця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

Спідниця шори, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тка-нини, затканої багатокольоровими верти-кальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на бі-лому тлі. По низу вона обшивалася чер-воним саморобним шнуром.

Димка, мальованка, друкованиця — так називалися полотняні спідниці з на-бивним малюнком, нанесеним ручним способом.

Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту і крою спідниць. Особливе місце серед цих показників посідав орна-мент — найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнамен-тація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва і відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.

Виразним елементом одягу був і го-ловний убір — своєрідний символ сімей-ного статусу жінки. У дівчат — це ві-нець, обруч, перев'язка, які завжди одя-галися так, щоб була відкритою маків-ка. На свята напинали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушни-ковим головним убором — наміткою, а потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різно-манітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний і т. д.). Очіпок, за звичаєм, жінка на людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще й намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою.

Якість ткани-ни, а також способи пов'язування на-мітки також мали регіональне роз-маїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів само-робного лляного або конопляного полот-на (серпанку), а в західних областях — із більш цупкого полотна (нафрами) 10. Як і за часів Київської Русі, селяни у XIV—XVII ст. взували шкіряні посто-ли або плетені личаки. Заможніші носили чоботи й черевики. Святкові чобо-ти робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву чорно-бривці.

Типи жіночих шапкоподібних головних уборів. XVII—XVIII ст.

Типи взуття різних верств населення. XI—XV ст.

Чоловічі сап'янові чоботи

Верхній одяг селян виготовлявся з саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма викори-стовувалася в довгих плащах типу ман-тії, гуглі, чуги, а також у короткій довговорсій гуні. Широко побутував і одяг типу свити. її крій поступово ускладню-вався за рахунок вставки по боках кли-нів — вусів — або за рахунок додатко-вих полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із покупних мануфактурних тканин — жу-пан. Узимку основним одягом був овчин-ний кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцево-стях мали свою специфіку.

Своєрідно розвивався у цей період одяг міського населення, що зумовлюва-лося поступовим поділом праці, зокрема виділенням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробни-цтво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашньо-го — і в техніці ткацтва, і у способах пошиття, і у структурі всього комплек-су". Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тка-нин, у тому числі імпортних.

Тільки останні мали значну кількість видів: камка, тафта, китайка, атлас, паво-лока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основно-му завозили зі Сходу: з Китаю, Індії, Персії, Туреччини, Закавказзя, Серед-ньої Азії, а також із Криму; вовняні — із країн Західної Європи: Англії, Фран-ції, Італії, Фландрії, німецьких князівств. Одного лише імпортного сукна існувало понад 30 сортів.

Тема 12. Українська Держава — українська держава існувала протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 року на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським. Постала на місці Української Народної Республіки в результаті державного перевороту. Підтримувалася консервативними колами українського суспільства, військовими, землевласниками, а також командуванням Центральних держав. Проводила внутрішню політику, спираючись на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти ліквідованої Російської імперії. У зовнішній політиці дотримувалася антибільшовицького курсу, орієнтувалася на союз із Кубанню і Доном, користувалася підтримкою Німеччини. Ліквідована в ході антигетьманського повстання, очолюваного Директорією Української Народної Республіки. В історіографії інколи називається Гетьманатом.

В кінці лютого 1918 року, за збройної підтримки Німеччини та Австро-Угорщини, Центральна Рада та уряд Української Народної Республіки повернулися до звільненого від більшовиків Києва. Українська влада не змогла стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні, встановити ефективну адміністрацію на місцях та гарантувати виконання Брест-Литовських мирних угод. Соціалістичний курс, якого дотримувався український уряд до більшовицької окупації, змінено не було. В регіонах процвітала корупція і бандитизм. Таким станом справ було обурене не лише українське населення, а й німецьке і австро-угорське командування. Воно було зацікавлене в нормалізації господарського життя України щоби розпочати імпорт українського збіжжя для потреб власних країн.

Проголошена в ході організованого правою офіцерською політичною організацією «Українська народна громада» і схваленого командуванням німецької групи військ в Україні державного перевороту 29-30 квітня 1918 р.

Хронологія подій: 29 квітня

початок засідань Всеукраїнського з'їзду хліборобів у Києві (7000 делегатів від 3 млн. українського населення), вимога припинити соціальні експерименти та відновити гетьманат — історичну форму правління в Україні;

одностайне обрання делегатами Павла Скоропадського гетьманом України;

миропомазання Павла Скоропадського на гетьмана єпископом Никодимом, молебень на Софійській площі.;

захоплення прихильниками гетьмана урядових закладів, розпуск Центральної Ради;

обнародування «Грамоти до всього українського народу» та «Законів про тимчасовий устрій України»;

30 квітня

формування уряду М. П. Василенка

роззброєння синьожупанної дивізії та формувань Січових Стрільців;

Політична криза листопада 1918 р. Повстання

Джерела кризи:

нерозв'язаність аграрного питання;

радикальна позиція лівих націоналістичних партій;

підривна пропаганда агентури РКП(б);

протистояння робітників і промисловців;

вимушене затягування формування збройних сил;

ворожість російського населення, партій і організацій;

революція в Німеччині.

Опозиційні центри:

Ліво-націоналістичний (Український Національно-(Державний) Союз (українські соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, Трудова Партія; хлібороби-демократи, Рада залізничників, Поштово-телеграфний союз, українські соціал-демократи, соціалісти-революціонери; голова. А. Никовський, В. Винниченко). Всеукраїнський Союз Земств).

Правий русофільський («Київський національний центр», «Союз відродження Росії», «Союз діячів України»).

Радикальний більшовицький (КП(б)У).

Селянське повстанство (єдиних організаційних форм не мало).

Відповідно до «Законів про тимчасовий устрій України» (прототип — «Основні закони» Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 р.)., держава очолювалася гетьманом, державне управління здійснювалося призначуваним ним урядом. Гетьман проголошувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу влади — Українського Сейму. Наміри встановити монархічний лад відкидалися.

У кадровій політиці спирався на земських діячів і професійних управлінців царського державного апарату. Мали місце розпуски земств і міських дум (Катеринослав, Одеса), кадрові чищення центрального й місцевого апаратів влади. Поліцейські функції виконувала «державна варта» (департамент МВС). У законодавстві підтверджувалася дія законодавчих актів Російської імперії, не скасованих урядом Української Держави. Видано понад 500 законодавчих актів; розроблена нереалізована програма реформи судової системи, земського самоврядування тощо. Створено систему державних нагород.

Економічна стабілізація і робітниче питання

Була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблений і виконувався державний бюджет, створені Державний і Земельний банки. Відновлено діяльність залізниць. У промисловості зберігалися кризові тенденції кінця 1917 — початку 1918 рр. Серйозну загрозу являв страйковий рух, актуальним продовжувало залишатися протистояння профспілок і організацій промисловців.

Аграрне питання

У земельному питанні — скасування земельного закону Центральної Ради від 31 січня 1918 р. Створені Земельні комісії, Вища Земельна Комісія під головуванням гетьмана (жовтень 1918 р.) для розв'язання земельних суперечок і розробки проекту земельної реформи.

Продовження курсу Столипінської аграрної реформи (Закони від 8 та 14 червня) — підтвердження права власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель, заходи до формування широкого класу середніх землевласників. Курс на розділ латифундій до жовтня 1918 р. блокувався польським аристократичним лобі і німецьким командуванням.

Зберігалася державна хлібна монополія.

Зіткнення селян і великих землевласників: дії каральних і повстанських загонів (у тому числі Нестора Махна).

Національно-культурна політика

Політика м'якої підтримки українського національно-культурного відродження.

Відкриття нових українських гімназій, введення української мови, історії та географії як обов'язкових предметів. Створені Українські державні університети в Києві і Кам'янець-Подільському, Історико-філологічний факультет у Полтаві, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей, Українська національна бібліотека, Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела, Український Симфонічний Оркестр, Українська академія наук. Видавництво.

Почали роботу Архітектурний, Клінічний (Київ), Політехнічний, Сільськогосподарський (Одеса) інститути. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Зовнішня політика

Українська держава була визнана 30 державами, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; Україна мала дипломатичні місії в 23 країнах (на рівні послів Німеччина, Туреччина, Болгарія, Швейцарія, Швеція, Норвегія; дипломатичні представництва Грузії, Азербайджану, Фінляндії).

Основною проблемою зовнішньої політики Української держави було встановлення державних кордонів. Західні і північні кордони були визначені у Брест-Литовських угодах. Питання про північно-східні і східні рубежі було відкрите. Уряд ухвалив вважати державним кордоном демаркаційну лінію між українсько-німецькими та більшовицькими військами. Проте планував приєднання усіх земель, що в етнографічному та історичному плані були пов'язані з Україною[4]. У відносинах з новоутвореними державами українська сторона виходила з факту розпаду Російської імперії і визнавала за окремими її частинами, які самовизначились, право на суверенітет.

Галицьке питання: таємна угода з Австро-Угорщиною про створення коронного краю на землях Східної Галичини, Холмщини і Буковини — анульована в липні 1918 р.;

поставки продовольства і товарів державам-протекторам;

інциденти, пов'язані з діями військ Німеччини та Австро-Угорщини в Україні.

Встановлення політичного, військового і економічного союзів (із подальшим входженням на автономній основі до складу Української Держави) з Всевеликим Військом Донським, Кубанською Радою та Кримською Народною Республікою.

Спроби встановлення відносин із країнами Антанти через нейтральні країни як і переговори у Яссах успіху не мали. Країни Антанти стояли на позиції усунення «германофільського уряду гетьмана».

Дата добавления: 2015-05-22